Основні соціально4політичні ідеї та течії в сучасному світі

Традиційні соціально-політичні ідеї та течії До традиційних соціально-політичних ідей та течій відносяться лібералізм, консерватизм, соціалізм, соціал-демократія, релігійні концепції та доктрини. Термін «лібералізм» походить від лат. lіberalіs – вільний. Цим терміном позначається ідейно1політична течія та соціаль1 но1політична теорія, в якій обґрунтовується пріоритет природ1 них і невід’ємних прав індивідів, а державне втручання у при1 ватне життя обмежується. Він почав використовуватися у 11й половині ХІХ ст., але витоки лібералізму походять ще з епохи революцій XVІІ – XVІІІ ст. Як самостійна ідеологічна течія, лібералізм сформувався на базі політичної філософії Джона Локка. Томаса Гоббса, Ієремії Бентама, Шарля Луї Монтеск’є, Адама Сміта та ін. Він виник у період боротьби проти феодалізму, абсолютизму та духовного панування церкви. Його ідеї були висловленням світогляду середнього класу, що був представлений вільними підприємця1 ми. З того часу лібералізм є провідною соціально1політичною течією у світі. Батьківщиною ліберальних ідей і першим місцем їх практичного втілення була Англія. Тут зуміли обмежити владу монарха ще за часів середньовіччя, коли в континентальній Європі панував абсолютизм. «Велика хартія вільностей», що була прийнята у 1215 p., обмежувала права монарха та проголошувала права громадянина на особисту свободу та безпеку. Лібералізм виходить з положення, що світ підпорядковуєть1 ся законам, які нам не підвладні. Тому природним принципом поведінки людини мають бути здоровий глузд та адаптація до обставин і вимог суспільства. Найважливіший принцип ліберальної ідеології – це свобода людини як умова реалізації нею своїх невід’ємних життєвих прав.

Економічна доктрина класичного лібералізму ґрунтується на декількох положеннях: право людини на власність; вільний ринок; вільна конкуренція; незалежність економічної діяльності від держави. Політичний лібералізм розглядає свободу людини як абсолютну цінність, обмежену тільки законом. Згідно з ліберальним ідеалом, мета створення держави – збереження і захист природ1 них прав людини, держава має виконувати тільки єдину функцію – охорону власності. Відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У суспільстві віддається пріоритет громадянським свободам над політичними, юридичними та моральними нормами. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатись в економічне життя суспільства. З самого початку лібералізм звертався до високоморальної особи, яка діє виважено, поєднує свої інтереси з інтересами соціального цілого і несе за нього відповідальність. З часу свого виникнення лібералізм відстоював критичне ставлення до держави, принципи високої політичної відпові1 дальності громадян, релігійну віротерпимість та ідею конституціоналізму. Головними проблемами ліберальної ідеології були і є: визначення ступеня та характеру державного втручання у приватне життя індивіда, поєднання демократії та свободи, вірності Батьківщині та універсальних прав людини. Спроби вирішити ці проблеми призвели до виникнення у лібералізмі численних внутрішніх течій. Поряд з традиційним лібералізмом з’явилась його нова форма – неолібералізм. Неолібералізм – це насамперед нове розуміння соціальної та економічної ролі держави. Неоліберали намагаються поєдна1 ти основні ліберальні цінності з тотальною опорою на державу, або з соціально орієнтованими ідеями, що стверджують більшу відповідальність суспільства за добробут людей, а не окремого індивіда. На думку неолібералів, сучасна держава по1 винна не тільки охороняти власність, але й захищати та підтримувати дрібних і середніх підприємців через прийняття анти1 монопольного законодавства. Неоліберали найважливішою перевагою політичної системи вважають справедливість, а уряду – орієнтацію на моральні принципи та цінності. Політична програма неолібералів ґрун тується на ідеях згоди між правлячими та підлеглими, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації прийняття рішень. Вони вже не визначають демократичність політичного життя рішеннями більшості, а віддають перевагу плюралістичним формам здійснення державної влади. З одного боку, в неолібералізмі зберігається орієнтація на публічні види людської діяльності та відношення до моралі як до приватної справи людини, що не сприяє зміцненню зв’язків та відносин у суспільстві й обмежує електоральну базу неолібералізму. З іншого боку, саме головні цінності лібералізму зумовили зміни у багатьох країнах світу та дали життя теоріям політичної участі та демократичного елітизму. Це дало можливість деяким вченим вважати, що світова спільнота наближається до універсалізації держав, які втілюють принципи свободи та рівності громадян і тому здатні вирішити всі проблеми людського суспільства. В основу політичної програми неолібералізму покладені ідеї: консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури прийняття управлінських рішень; плюралізм форм організації та здійснення державної влади. Теоретичні розробки відомих неолібералів Р. Даля, Ч. Ліндблюма, Ф. Хайєка, Д. Ешера, Г. Олсона сформували принципово нові уявлення про роль і функції держави в сучасному світі. Місце ліберальної теорії «держави нічного сторожа» займає ідея «держави добробуту», суть якої полягає в суттєвій зміні функцій і завдань держави. Перш за все – втручання держави в економіку, що має на меті створення і підтримку сприятливих умов для конкуренції. Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, що лежить в основі цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу. Саме ці егалітарні риси теорії і практики неолібералів були піддані критиці представниками «неоконсервативної хвилі», які вбачали в державі1покровителі небезпеку для ефективного функціонування капіталів, а також для існуючої системи цінностей.

Консерватизм (від лат. conservare – зберігати) – це соціально- політична течія, орієнтована на збереження та зміцнення форм економічного, соціального та політичного життя, що склалися, традиційних духовних цінностей і заперечення революційних змін. Ця течія виникла після Великої Французької революції як підсумок критичної оцінки її досвіду та результатів. Засновниками консерватизму вважаються Едмунд Берк, Жозеф де Местр та Луї Бональд, а книга Е. Берка «Роздуми про революцію у Франції» – це “біблія” консерватизму. Консерватори вважають, що людський розум обмежений у своїх можливостях, а суспільними справами править божествен1 на сила. Соціальний процес вони розглядають як результат спроб і помилок, досвід, накопичений у соціальних інститутах та цінностях, які людина не конструювала, і не повинна змінювати. Для консерваторів держава – це постійно існуюча органіч1 на цілісність, окремі частини якої з’являються, змінюються та зникають, але сама вона є незмінною. На їх думку, збереження минулого може зняти напругу з сучасності і тому має розглядатися як моральний борг відносно прийдешніх поколінь, а індивідуальна свобода руйнує цілісність людської спільноти. До характерних рис консервативної ідеології належать: ставлення до конституції як до прояву найвищих принципів, що не можуть змінюватись людиною; впевненість у необхідності верховенства закону та обов’язковості моральних засад у діяльності незалежного суду; розуміння громадянської законопослушності як форми індивідуальної свободи. Можна виділити кілька різних інтерпретацій консерватизму. Історична інтерпретація розглядає консерватизм як аристократично-клерикальну реакцію на Велику французьку революцію, як намагання зберегти феодальні порядки, як неприйняття ліберальних прагнень. Антропологічна інтерпретація розглядає консерватизм як вічну загальнолюдську позицію з такими ідеями й цінностями, як традиції, стабільність, авторитет, порядок, свобода разом з відповідальністю тощо. Людина розглядається як істота, що керується у своїх діях інстинктом, почуттям, розумом. Суспільство вище за окремого індивіда, а права людини витікають з її обов’язків. В ситуаційній інтерпретації консерватизм розуміється як спосіб мислення і дій класів, прошарків і соціальних верств, які намагаються зберегти існуючі порядки. Це позиція, котра постійно повторюється у різні часи соціальними групами, партіями, рухами. Як і лібералізм, консерватизм поступово змінювався, бо змінювалось суспільство. По-перше, захищаючи цінності індустріального суспільства, консерватори почали чинити опір державному втручанню в економіку, оскільки воно гальмує розвиток вільного ринку та конкуренції. По-друге, криза в індустріальних державах на початку XX ст. сприяла появі різних реакційних консервативних течій. Наприклад, антисемітизму, расизму, націоналізму, що не приймають демократію та пропагують національну дискримінацію. Після другої світової війни виникли нові форми консерватизму: національний, технократичний, християнсько-католицький, реформаторський та ін. Вони значно пом’якшили своє ставлення до державного регулювання економіки та участі населення в управлінні, але при цьому дуже рішуче ставили питання про зміцнення законності, державної дисципліни та порядку. Поступова еволюція консервативних ідей призвела до появи неоконсерватизму – ідеологічної течії, що сформувалася після економічної кризи 1973 – 1974 рр. Неоконсерватизм досить вдало пристосував традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспіль ства. В умовах кризи суспільного життя в капіталістичних країнах неоконсерватизм запропонував суспільству духовні цінності родини та релігії, соціальної стабільності, що ґрунтується на взаємодопомозі держави та громадянина, недовірі до надмірної демократизації, міцному державному порядку та стабільності. Орієнтири сучасного неоконсерватизму спрямовані на збереження у суспільстві універсальних моральних законів, без яких неможливий економічний і технічний розвиток суспільства. На відміну від ліберальної держави, що орієнтована на індивіда, який самостійно шукає сенс буття, держава неоконсерваторів ґрунтується на моральних принципах і збереженні цілісності суспільства, забезпеченні необхідних індивіду життєвих умов на засадах законності та порядку. Неоконсервативної ідеології дотримуються нині великі політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально1консервативна в Японії, консервативна у Великобританії та Данії). Неоконсерватори усвідомлюють необхідність технологічних, соціально-економічних і політичних змін у суспільстві пост1 індустріальної доби. У багатьох країнах правління неоконсервативних партій виявилося досить ефективним. Їм вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність та ліквідувати збиткові галузі промисловості. Неоконсерватизм пропонує людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою та поєднання раціонального ставлення до дійсності з моральними принципами.

Ідея соціальної справедливості відома людству з давніх часів, але форми соціалістичного вчення вона набула лише у ХІХ ст. Перші спроби окреслити ідеал соціалізму започатку1 вали мислителі Нового часу Т. Мор і Т. Кампанела, а наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст. утопічні соціалісти Сен1 Симон, Р. Оуен, Ш. Фур’є. У середині ХІХ ст. К. Маркс та Ф. Енгельс спробували дати теоретичне обґрунтування соціалізму, пов’язавши його побудову з процесом історичного становлення комуністичного суспільства. Суспільно-політичний ідеал соціалізму ґрунтується на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, соціально забезпеченій свободі особистості, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці. Соціалізм заперечує значення економічної свободи індивідів, конкуренції та неоднакової винагороди за працю. Головний пріоритет у соціалістичній доктрині належить не індивіду, а державі, не еволюційним соціальним процесам, а свідомому регулюванню.

У політології існує марксистське розуміння соціалізму, яке ґрунтується на формаційному підході до розвитку всесвітньої історії, теорії додаткової вартості та теорії класів. К. Маркс і Ф. Енгельс у своїх дослідженнях капіталістичного суспільства дійшли висновку, що в його надрах постійно розвивається глобальний соціальний конфлікт – класовий антагонізм буржуазії та пролетаріату. Причина цього конфлікту – у нерівному ставленні різних класів до засобів виробництва, що генерує загальний стан напруженості та протистояння. З цього Маркс робить висновок: необхідне кардинальне перетворення капіталістичного суспільства зокрема усуспільнення власності на засоби виробництва. А усуспільнення власності передбачає руйнування системи ліберальної держави та заміну її самоврядуванням. Така заміна, на думку Маркса, необхідна, адже ліберальна держава конституційно оформлює приватновласницькі відносини, а представницька парламентська демократія є шир1 мою для панування буржуазії над пролетаріатом. На думку класиків марксизму, у новому суспільстві, з одного боку, відбувається суттєве розширення сфери управління. З другого – суспільство одразу не в змозі здійснити владу на1 роду і залучити до управління державою всіх трудящих. Тому народне самоуправління тимчасово має здійснюватись «найбільш свідомими» представниками народу – партією авангардом. Суспільні функції у новому суспільстві втрачають свій політичний характер і перетворюються на прості адміністративні функції, але право на їх здійснення дається не всім, а тільки тим, хто вважається «достойним». B.І. Ленін спробував поєднати ці ідеї з робітничим рухом в Росії та розробив теорію соціалістичної революції. Він розгля1 дав соціалізм як безпосередню політичну мету діяльності партії «нового типу». Намагаючись обґрунтувати, чому революції відбуваються в найменш, а не найбільш розвинутих країнах, Ленін і його прихильники стали провідниками фундаменталістської течії у «науковому соціалізмі». Реалізація соціалістичної ідеї на практиці здійснювалась через соціальне насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин і політичної опозиції, в результаті чого соціалістичний суспільний лад протиставив себе свободі та демократії, що призвело не тільки до глибокої кризи та ліквідації самого ладу, але й до кризи уявлень про соціалізм. На відміну від марксистського розуміння, соціал4демокра4 тична концепція соціалізму, визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією капіталізму, а його реформуванням зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту долі середнього класу, досягненням вищого рівня соціальної рівності та справедливості. Засновником такого підходу вважається німецький соціал -демократ Е. Бернштейн (1850 – 1932 рр.), якого іноді називають бать1 ком сучасної соціал1демократії. Бернштейн вважав, що сучасний пролетаріат не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, який дозволив би йому управляти суспільними процесами та взя1 ти на себе всю повноту державної влади. Він критикував марксистське розуміння пролетаріату як однорідної цілісності. На думку Бернштейна, перехід до соціалізму може відбути1 ся не внаслідок революції, а через соціалізацію капіталізму. Тому найближчими цілями робітничого руху є боротьба пролетаріату за економічні й політичні права. Ідея соціалізму, в тлумаченні Бернштейна, полягає в тому, що соціалізм не означає конкретного суспільного ладу. Це ідея, орієнтуючись на яку, трудящі маси консолідуються і борються за свої права, тобто це морально1етичний ідеал. Виходячи з цього, стає зрозумілою формула Бернштейна «Кінцева мета – ніщо, рух – усе». Як політична течія, соціал4демократія утворилася в міжнародному робітничому русі в останній третині XІX ст. Після розколу ІІ Інтернаціоналу під час першої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністами марксистсько1ленінської течії – прихильниками революційних методів досягнення соціалізму і соціал -демократами – послідовниками реформістських форм переходу до соціалізму, яка продовжувалася до кінця 801х рр. XX ст. У 70 – 801х рр. сформувалися нові центри соціал1демократії в Латинській Америці та Африці. На межі 80 – 901х рр. XX ст. соціал1демократичні партії були поновлені в країнах Східної 227 9. Основні соціально(політичні ідеї та течії в сучасному світі Європи та державах, які входили до складу колишнього СРСР. У сучасному світі налічується понад 80 партій соціал1демократичної орієнтації з кількістю членів близько 20 млн. чоловік. Переважна більшість їх об’єднана в Соціалістичний Інтернаці1 онал, заснований у 1951 р. Ідеологічною основою соціал1демократії є доктрина демократичного соціалізму. Базові цінності соціал1демократії – сво1 бода, справедливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму – здійснення справжньої демократії. «Декларація принципів», яка була прийнята 1989 р. на конгресі Соцінтерну, проголосила вірність основним цінностям демократичного соціалізму. Сучасна соціал1демократія віддає перевагу еволюційному розвитку політичного процесу, розглядаючи його як безкінечне наближення до етичної мети – забезпечення соціальних прав трудящих, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримінації, вільний розвиток кожної особи. В центрі уваги соціал-демократії – ідея створення «соціальної держави» як інструмента формування «солідарного суспіль ства», в якому мають поєднатися два великих досягнення XX ст.: індивідуальність творчості та колективна солідарність. Визнається примат громадянського суспільства над державою. Партії1члени Соцінтерну вважають, що демократичного соціалізму можна досягти лише в окремих країнах, але демократія стає найважливішим засобом народного контролю тих сил, що змінюють нашу планету, не турбуючись про її збереження. Саме тому Соцінтерн приділяє велику увагу охороні навколишнього середовища, об’єднанню прогресивних сил людства проти загрози ядерної війни, боротьбі проти розповсюдження хімічної та біологічної зброї. На думку соціал-демократичних партій, демократія повин1 на охопити всі сфери життя суспільства: політику, економіку, соціальні відносини, культуру. У 70 – 90-ті роки ХХ ст. почалося зближення соціал-демократії з лібералізмом, що позначилося на організаційних принципах соціал1демократичних партій (внутрішньопартійна демократія, свобода дискусій, терпимість до інакодумців).

Політичний стиль соціал-демократів відзначається практицизмом, здатністю коригувати свої позиції з важливих проблем щоразу, коли вони перестають відповідати реальностям. Практичними завоюваннями соціал-демократії вважаються створення інституту соціального партнерства, ефективної системи соціального захисту, досягнення гідного життєвого рівня для трудових верств населення в країнах Заходу. Класичні орієнтири соціал-демократії з часом доповнювали1 ся новими концепціями: концепцією якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії. Концепція якості життя намагається встановити тісний зв’язок між традиційними матеріальними інтересами та новими потребами трудящих. На думку соціал-демократів, якість життя трудящих – найвища цінність у соціальній державі, діяльність якої спрямована передусім на соціальну сферу. Концепція самоврядного соціалізму передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання і винесення рішень. Такий соціалізм активізує маси громадян, громадянські організації та організації місцевого самоврядування. Держава не ліквідується, але практично всі її функції передаються органам самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу опозиції, можливість перебування при владі декількох партій тощо. Після другої світової війни соціал1демократичні партії Німеччини та Скандинавських країн розробляють концепцію економічної демократії. Сутність економічної демократії полягає в тому, що вона розвивається через участь трудящих в управлінні підприємствами та економікою взагалі. Для цього створюються органи соціального партнерства або економічного самоврядування. У своїх гаслах сучасні соціал1демократи близькі до лібералів, оскільки основним девізом економіки вони вважають не перерозподіл доходів, а збільшення виробництва та захист соціальних прав індивідів.