Українська культура має бути сучасною!

У нашому народі задовго затримується застаріле розуміння суті культури. Для нас вона виражається насамперед у вигляді старовини: старовинних пісень, танців, вечорниць, казок, легенд та іншого фольклору. По суті, ми сприймаємо культуру з оберненою назад головою. А так сподіватися успіху в поступі важко. Минулим живе стара, віджила нація. Молода – живе майбутнім.
Сьогодні культурна нація та, котра може запропонувати світові нові зразки мобільних телефонів, плоскоекранних телевізорів, нові покоління комп’ютерів, фантастичні марки автомобілів і літаків, активно розробляє на майбутнє лазерні технології. Закладати пасіки та різьбити з дерева тарілки добре хіба для відпочинку після тяжкої праці над визначенням основного принципу фотонної ракети.
Нам же стати культурною нацією заважає катастрофічний розрив між заглибленістю в минуле, коли нас „били, топтали, в Сибір заганяли”, і перспективами на прийдешнє, коли „заживемо вільно, заможно, культурно”. Ніхто не закликає нищити народні корені – звичаї, традиції, фольклор, бо це було б злочином проти нації. І все ж краса народної мудрості попередніх віків не може, не повинна заступати нам сприйняття викликів історії, бо це загрожує занепадом спільноти.
Передові нації так не чинять. В Іспанії ніхто не відроджує танців конкістадорів, у Франції – мушкетерів, у Німеччині – рейтарів. Старовину народну шанують, але не настільки, щоб не дбати про творення сучасної культури. У нас же самі козацькі гопаки та козацькі пісні, немов на них увесь потенціал народної творчості вичерпався. Навіть найсвятіша любов до старовини не дає нам права зупинятися на досягнутому. „Проїдаємо” творчість предків, а що залишимо у спадщину нащадкам?
У вільній Україні є Міністерство культури, в кожній області та районі – управління культури. Чи хтось з лідерів держави звернув увагу, що це, по суті, установи 18-19 століть? Сучасної культури в них ніхто не творить. Установи засновані ще в сталінські часи саме для того, щоб українці захоплювалися минулим і не думали про майбутнє національної культури, яка була приречена на нівелювання. Ці рудименти сталінізму спокійнісінько животіють в незалежній Україні навіть після Помаранчевої революції. Ми дуримо самі себе? Якщо ні, то де наші стратегічні плани майбутнього культурного поступу? Чому донині не чути голосу культурологів, політологів, футурологів, соціологів, економістів, вчених-експертів, творців нових програм і технологій? Не чути голосу патріархів нашої культури Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Ігоря Юхновського, Мирослава Поповича, Дмитра Павличка, колишніх міністрів культури Богдана Ступки, Оксани Білозір, нинішнього міністра Ігоря Ліхового? Українство все ж хоче знати, як йому жити завтра, що конкретно робити для відродження понівеченої поневолювачами нації, а не безнадійно сумувати за втраченими в минулому можливостями і марно сподіватися, що хтось за нас оберне ці втрати на славні здобутки. Такого не буде.
Наша проблема в тому, що людей освічених в Україні немало, та український інтелект не організований. Він діє врозбрід, як Лебідь, Рак і Щука з відомої байки, тому не може за таких умов знайти єдиної національної мети, яка б об’єднала культуротворчі сили, а сам Лебідь, як би не силкувався, зрушити важкого воза культури з місця не спроможний. Це не так просто, коли ледве половина населення країни – національно свідомі патріоти. Оскільки національну культуру має творити насамперед національний інтелект, то виходить, що в нас на це здатна лише патріотична половина населення. Ось чому наш поступ такий повільний.
Давно час лідерам держави починати в країні реформу інтелектуалізації нації, що поєднує піднесення науки, освіти, культури з необхідним економічним, політичним, правовим і фінансовим обґрунтуванням. Мета – домогтися єдності інтелектуальних сил, їх здатності продукувати конструктивні ідеї, пропонувати і впроваджувати сучасні технології на всіх рівнях суспільного життя, а головне, вміти зацікавити, захопити цими ідеями творчу верству країни. Це можливо здійснити лише в єдиному потоці всеохоплюючої національної ідеї з урахуванням позиції фахівців у царині соціології, економіки, політології, психології, історії, кібернетики, права, точних наук, дослідження ринку, досвіду передових країн, інформатики та журналістики. Коли ж такої ідеї, яку покликаний дати лідер нації, нема, то маємо те, що маємо.
А маємо власну державу, правда, ще дуже юну, буквально в підлітковому віці, тож підходити до неї з вимогами, як до держави „дорослої”, ще не можна. Одначе й підлітка треба виховувати, бо інакше що з нього виросте?
Культура держави – це передовсім культура Президента, уряду і парламенту, культура економічна, освітньо-наукова і соціальна.

Наши рекомендации