Тема 11. Людина як вона собі відкривається, її прояви та іпостасі. Темперамент, характер. Інфантилізм.

Неможливість пізнати людину, принаймні з позицій її буденного ставлення до і розуміння світу та самої себе породжує декілька наслідків. По-перше, в окремих випадках тією чи іншою мірою, але практично кожен без винятку індивід постає перед фактом абсурдності свого існування: йому не до снаги встановити ані зміст свого/інших існування, ані раз і назавжди позбутися схильності перейматися цим питанням. Це жахливе відкриття змушує людину втікати в світ власних ілюзій з надуманими цілями, змістами тощо. По-друге, виявлену у себе відсутність знання людина мусить перекривати враженнями, припущеннями, здогадками тощо, оскільки невідоме для неї саме по собі нестерпне. По-третє, погорда людини і її зацикленість на власному дискретному «я» спонукає її легітимізувати ілюзії та спродуковані її уявою враження до рівня істини, не залежно від того як вона цю ерзац-істину ідентифікує, як аксіому, теорему чи закон або закономірність. Врешті-решт, людина формує картину світу, що відповідає її звуженій свідомості та обмеженому сприйняттю, видаючи її за реальний світ. І в цю картину світу, звичайно, вписано чимало «мазків», покликанням яких є сформувати певне враження про те, чим чи ким є або може бути людина.

Мабуть, все ж ключовим аспектом в осмисленні людини має бути твердження про те, що людина – цеістота, що постійно ставить запитання про своє існування (М.Ґайдегер) та перебуває в ситуації, за якої осягнення нею своєї суті і єства неодмінно перетворює людину в інше Суще. Тому є зміст говорити про людину як про заклопотану істоту, ангажовану буденними турботами, однак таку, що постійно зберігає за собою потенціал стати іншим Сущим: Людиною поза межами антропологічного бар’єру.

Неспростовним свідченням наявності у людини вказаного потенціалу є її невід’ємна властивість бути творчою істотою, що найглибше проявляється у здатності довільно формувати в своїй свідомості або й реалізувати на практиці завершені проекти буття. Саме на цій властивості людини, як на найважливішій її ознаці наголошують різноманітні релігійні та містичні вчення і одкровення. Не оминула своєю увагою цю властивість і художня література. Приміром, основне навантаження «Фауста» Гете, як і «Майстра та Маргарити» М.Булгакова зосереджено якраз на спроможності головних героїв цих творів довільно формувати образ існуючого. Тому, цілком ймовірно, всяка реальність або умови і обставини існування людини, доступні їй у сприйнятті і осмисленні, певним чином поєднані з творчим потенціалом людини.

В межах іудо-християнської культури склалося стійке враження про людину як про суще, суть і існування якого визначається іншим сущим або процесом. В марксистсько-науковому контексті – це еволюція. В релігійному – це Бог. Тому для дотичного до іудо-християнства індивіда відповідь на питання: «Чим є людина? – співмірна відповіді на питання «Чим є Бог?» (Г.Арендт). Філософському аспекту бачення цієї проблеми відповідає вкорінене в широких масах малоінформативне, але змістопокладаюче переконання про те, що людина є образом і подобою божою.

Не ставлячи під сумнів твірну природу людини, І.Кант все ж не міг погодитися з тим, що існування людини цілком визначається провидінням чи/та волею господньою, інакше втрачається всякий зміст індивідуального існування та свободи вибору. Для Канта ж одною з найважливіших характеристик людини була її здатність раціонально осмислювати ситуацію та обирати поміж добром і злом, спираючись на власні судження, тобто «покладати самій собі [моральний] закон». Тому за Кантом в творіння господнє вривається свобода, яка і перетворює людину в самодостатню в своєму виборі істоту, а отже певним чином співмірну Господу.

Екзистенціалісти пішли ще далі у питанні вивільнення людини, роблячи акцент на унікальності індивідуального проживання людини, неповторності її буттєвої ситуації. Щоправда, релігійні екзистенціалісти, наприклад, К.Ясперс за свободою людини та її унікальністю бачили «любов Божу» до свого творіння, тоді як радикально налаштовані Сартр та Камю вважали людину «самотньою покинутою істотою», що якимось чином була «виштовхнута» в цей світ і мусить проживати своє життя відповідно до тих проектів, що породжує сама. Основою для подібного бачення ситуації людини послугувала ідея М.Ґайдегера про «відкриту екзистенцію» – людина як tabula rasa, що сама себе пише під тиском зовнішніх обставин, концентруючись на собі або розчиняючись в масі (das Mann).

Зрештою, ґайдегерове «Dasein» несе в собі потужний заряд щодо радикального переосмислення змісту людського існування в межах загальноприйнятої на теренах Заходу практики філософування. Самоконцентрація на своєму єству або проживання власного способу буття Dasein, що за Ґайдегером можливе лише тоді, коли людина постає обличчям перед Ніщо (смертельною загрозою), відкриває шлях до подолання онтологічного розриву на суб’єкт та об’єкт і протиставлення останніх одне одному. Як наслідок, гайдеровий прорив в філософській антропології та онтології дав поштовх до змикання традиційного філософського розуміння людини з баченням людини, притаманним східним релігіям та містичним вченням і практикам.

Різноманітні течії буддизму, даосизму, конфуціанство, інші східні релігії, на відміну від іудо-християнства в усіх його проявах, визнають явище реінкарнації – перевтілення душ, відповідно до якого, душа, тяжіючи до набуття необхідного саме їй досвіду і очищення та/або просвітлення, змушена пройти певну кількість втілень. Тому персональне життя людини сприймається лише як умова щодо набуття необхідного досвіду її духовною сутністю. Активність і якість набуття цього досвіду тією чи іншою мірою визначається самим індивідом. Таким чином, на сході людина сприймається як подорожній в межах проявленого світу, реальний зміст подорожі якого прихований за пеленою забуття. І лише набувши необхідного досвіду під тиском життєвих обставин, людина відкриває для себе можливість самоосягнення, водночас набуваючи якостей Сущого, відмінного від буденної людини. На теренах Заходу ідеї реінкарнації притримувалися піфагорійці та їхні послідовники, а також містики Середньовіччя та Нового часу, наприклад, Папюс, А.Кроулі.

Зрештою, мислителі в переважній своїй масі схильні сходитися на думці, що природа людини недосяжна для людського осмислення і залишається «річчю в собі» (І.Кант). З цього приводу містики лише додають, що «той, хто знає, мовчить» (І.Шах), адже його знання природи людини все рівно недоступне буденній людині, а всякі спроби поділитися цим знанням з ще неготовим до того індивідом можуть викликати негативні або й непоправні наслідки, в кращому випадку – скепсис або й відразу до подібного роду знань. В свою чергу, українські містики стверджують, що «всяке знання захищає себе» (В.Чумаченко) від посягань на нього непідготованої до того людини.

Неспроможність відкрити для себе природу людини спонукала філософів західного зразка мислення до пошуку найтривкіших рис людського існування, які б вирізняли людину з-посеред решти існуючого та виказували специфіку її існування. Такими найтривкішими рисами в контексті арендтової антропології виявилися смертність, народжуваність, приземленість та множинність – обставини «становища людини». П’ятою обставиною становища людину, про яку не згадала Г.Арендт, але над осмисленням якої працювала чимала когорта мислителів, починаючи з З.Фройда, очевидно, є сексуальність.

Врешті-решт, спільним знаменником щодо знання про людину є припущення про те, що людина є саме тим, чим вона відкриває сама себе та/або інших для самої себе кожного разу, коли замислюється над цим. Не даремно ж саме життя кожного разу підводить до того, що людина представляє собою незбагненно унікальну істоту, яка є цільною та завершеною з одного боку, однак в той же час зазнає постійних змін.

Однак з позицій соціального буття людини подібна невизначеність самої людини є недопустимою, оскільки не дозволяє виробити і підтримувати в дієвому стані механізми взаємодії поміж членами спільноти. Тобто для суспільства важливо, аби його представники в першу чергу були «функціями» і стійкими носіями властивостей. Що ж стосується їх унікальності, а тим більше самодостатності, то ці дві якості людини вже самі по собі ставлять під сумнів потребу в існуванні суспільства як дечого, що є понадіндивідуальним суб’єктом або симбіозом соціальних істот.

Розрізнення поміж собою і відповідно ідентифікація представників спільноти відтак відбувається не на основі органічних суто людині властивостях і якостях, а з огляду на формальні ознаки, сукупність яких набирає свого виразу в тому, що прийнято позначати поняттям «особа», іноді «особистість».

Особа – цілісність соціальних властивостей людини, продукт суспільного розвитку і включення індивіда в систему соціальних відносин за допомогою активної діяльності і спілкування.

Поняття особи походить від латинського «persona». Спочатку цим поняттям позначалися маски, які надягали актори під час театральної вистави в давньогрецькій драмі. При цьому право вдягати маску або бути «персоною» належало лише громадянам або вільним. Інші не мали змоги в публічному просторі позиціонувати себе ніяк по іншому, аніж раб або невільний. Як наслідок, традиція з правом вдягати маску і відповідно переймати різні соціальні ролі та займати місце в спільноті чи публічному просторі відбилася і на змістовному наповненні поняття особа – політично, юридично самодостатній представник спільноти. Зрештою, вислів «втратити обличчя», притаманний багатьом мовам світу, означає утрату свого місця і статусу у визначеній соціально-політичній ієрархії.

Таким чином, від самого початку в понятті «особа» закладено зовнішній, поверхневий соціальний образ, який приймає кожен дієздатний член спільноти, коли виконує ті чи інші соціальні ролі – деяка «личина», публічне чи соціально-юридичне обличчя, звернене до оточуючих.

Особистість – грань прояву людського єства в соціально-культурному просторі, що відзначається сукупністю стійких світоглядних і поведінкових установок та стереотипів, адекватних особливостям функціонування і організації соціально-культурного середовища, в якому вона реалізує власну активність. Особистість вказує також на формальну приналежність людини до суспільства чи іншої форми організації спільного існування людей, шляхом підтвердження її дієздатності та спроможності відтворювати в поведінці і свідомості особливості соціально-культурного простору, в якому вона перебуває і реалізує себе.

Стрижневим началом особистості прийнято вважати поєднання рефлексії, самоідентифікації та самооцінки індивіда, котрі направлені на відтворення соціального образу в свідомості індивіда. Серед найбільш вагомих ознак особистості виділяються певна самодостатність у вчинках; спроможність усвідомлювати прогнозовані наслідки своїх вчинків і нести відповідальність за їх скоєння, в т.ч. і моральну; здатність приймати рішення та мобілізувати зусилля і ресурси задля їх реалізації; властивість пристосовуватися та адаптуватися до змін в межах соціально-культурного простору; свобода вибору, що спирається на зважування та вибір прийнятних дій відповідно до домінантної ієрархії цінностей, притаманній як самому індивіду, так і спільноті в цілому. Вершиною завершеності особистості є її опосередкована поведінка. Зміст останньої полягає в тому, що особистість спроможна свідомо та добровільно підкоряти власні бажання і мотиви суспільно значимим цілям та мотивам.

Індивідуальність – найвищий ступінь персоналізації і водночас інтегрованої цілісності людини, що виказує її подвійну унікальність як по роду своєму, так і за неспростовною неповторністю єства або глибинного «Я» окремо взятого індивіда. До проекцій інтегративного начала індивідуальності на сенсибельно-умоспоглядабельному рівні найчастіше зараховують своєрідність організації психіки, особливості анатомо-фізіологічної організації, інтенсивність і направленість індивідуальної активності, а також специфіку соціального позиціонування та самоідентифікації або й ідентифікації іншими.

Індивідуальність найбільш повно виказує окремішність її носія (індивіда) серед йому подібних та його онтологічного покликання, часто зводжуваного до рівня долі. В даному контексті саме індивідуальність визначає особливості розгортання екзистенції, а отже виказує онтологічну вкоріненість людини, через яку реалізуються вищі прояви людського буття, такі як свобода, любов, сумління, гідність тощо на рівні персонального існування.

Базовим носієм персональних, індивідуальних та особистісних якостей і властивостей людини є індивід – одинично виокремлений представник людського роду, наділений всіма необхідними потенціями, аби відбутися як людина. Індивіду найповніше відповідає тілесна природа людини, особливості організації і функціонування її психіки. Одною ж з корінних властивостей психіки є темперамент – поняття, що позначає специфіку прямих (неопосередкованих рефлексією) реакцій на оточуючий світ та подразники. Цілком ймовірно, що за темпераментом криється не стільки індивідна, скільки родова потреба варіювати базові моделі реакцій на подразнення, аби рід в цілому був максимально пристосований до виживання за різних умов оточуючого середовища. Там де агресія, приміром, виявляється недієвою, відступ або нехтування подразниками можуть бути цілком достатніми, аби представники роду вижили і закріпилися в навколишньому середовищі. Природно, може бути і навпаки.

В порівнянні з темпераментом характер є вторинним складнішим, однак менш стабільним проявом особливостей організації психоемоційної сфери людини. Про характер можна говорити як про якісну інтегративну характеристику психоемоційної системи людини, що відповідає сукупності засвоєних індивідом моделей поведінки та реакцій на оточуючий світ, інших, самого себе. Властивості характеру проявляються в ході діяльності індивіда.

Явне небажання або нездатність індивіда переходити від базових дитячих моделей поведінки та реакцій до різноманітних зразків поведінки соціально самодостатньої людини можна ідентифікувати як інфантилізм. Найчастіше до набуття індивідом інфантильності підштовхує виховання, якого він зазнає в своєму житті. Якщо дитину оберігають від всіх можливих і неможливих негативних аспектів соціального або й природного буття, то з часом, коли проходить сенситивний (максимально сприятливий) період для засвоєння людиною відповідних вмінь та навичок, дитина, зростаючи фізично, залишається з несформованою системою реакцій та з слабкою психічною витривалістю і пристосувабельністю.

Іншою гранню прояву інфантилізму є нездатність людини віддавати собі раду в тому, що далеко не всяке бажане вона може отримати чи набути тут і тепер. Якщо в дитинстві або й підлітковому віці індивіду вдавалося спонукати чи змусити батьків або когось іншого догоджати собі, виконуючи невідкладно його забаганки, то з часом ця звичка закріплюється попри те, що обставини радикально змінюються – людина дорослішає і має засвоїти нові або суттєво переглянути вже засвоєні моделі поведінки. Тож інфантилізм – це своєрідний прояв конфлікту, притаманного дорослій людині поміж її глибинною звичкою практично постійно перебувати в стані задоволення та фактом того, що всяке задоволення потреб потребує часу, зусиль та витримки.

Цитати до роздумів.

«Людина – мікрокосм, або малий світ, і за догматом аналогій, все, що звершується в великому світі, відтворюється в малому. Відповідно в нас є три центри флюїдного тяжіння і відштовхування: мозок, серце або надчеревина, і статевий орган» (10, 279).

«Вона [людина] з одного боку являє собою істоту цільну і завершену, з іншого – наділену здатністю та можливістю для подальшого прогресу» (Ідріс Шах).

«Адже те, що перестає змінюватися, трансформуватися, те підпадає під розпад і гине. Така «прижиттєва смерть» виражається в духовному безплідді; це в кінцевому варіанті і є прокляття» (3, 125).

«Було б помилково думати, що людина обов’язково має бути краще за собаку» (Хакім Санаї, просвітлений мудрець із Газни).

«Вона (людина) має прожити своє життя, а не життя живе в середині неї. Вона знаходиться в середовищі природи, але виходить за її межі; вона наділена самосвідомістю, і це усвідомлення себе, як окремої істоти, змушує її відчувати нестерпну самотність, покинутість, безсилля» (9, 103).

«…Ти можеш обтесати колоду як хочеш, але властивості дерева в ній залишаться» (Китайська мудрість).

«Людина сама від себе, та й від усіх інших ховає своє обличчя, знаючи напевне, що воно потребує доброї «чистки». Думає, що ліпше та простіше одягти Маску, аніж тратити зусилля та час на САМОВІДРОДЖЕННЯ…» (1, 60).

«Пам’ятайте: другою можливості сформувати перше враження не буває» (4, 9).

«Якщо ти збережеш свою прив’язаність до декількох знайомих речей, ти станеш нещасливим, схоже до прибиральника сміття, що опинився в парфумерному ряді» (Хакім Санаї, просвітлений мудрець із Газни).

«…Те, ким ми є, частково конституювано нашим саморозумінням і самоописами, нашими прагненнями, бажаннями, замилуваннями» (7, 403).

«Людина може користуватися лише тим, чим вона уміє користуватися» (Давня східна мудрість).

«Шукай знання, а не багатство, тому що багатство без знання не ефективне, і в ньому причина всіх наших нещасть» (Хакім Санаї, просвітлений мудрець із Газни).

«Бути воїном – це різновид самодисципліни, форма удосконалення особистості, хоча це стан, коли особисті інтереси зведені до мінімуму» (3, 79)

«Більшість з нас дослухається до голосу звички. Вона ж буде проти будь-яких перемін, розумних чи нерозумних, що вступають в конфлікт з нав’язаним їй уявленням про добре та погане; і вона буде відверто переконана, що проявляє твердість характеру» (8, 319).

«Інфантильність є устремлінням сховатися від статевості або замінити статтю особистість» (11, 100).

«Еротична інфантильність – це устремління приховатися від Ероса в сексі, породжене страхом неадекватності» (11, 101).

«Сексуальна інфантильність чоловіка змушує бачити в кожній жінці сестру. Абсолютно інфантильний чоловік бачить в усіх жінках винятково матір» (11, 101).

«В сміхові зникає відмінність, зникає розподіл, зникає шизофренічна особистість. Відібрати сміх у людини – це духовна кастрація» (6, 81).

«Остерігайтеся будувати повітряні замки, тому що хоча ці будови муруються легше за будь-які інші, однак важче за все руйнуються» (Бісмарк Отто фон).

Література.

1. Гриневич Сергій. Камінь знань: Поради старого Знахаря. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2005. – 88 с.

2. Элиаде Мирча. Мефистофель и андрогин. – СПб., 1998.

3. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.1: Учение дона Хуана. – К.: София. – 479с.

4. Музыкант В.Л. Формирование бренда средствами рекламы и PR. – М.: Экономистъ, 2004. – 606 с.

5. Ніцше Фридрих. Так казав Заратустра; Жадання влади / Анатолій Онишко (пер.), Петро Таращук (пер.). – К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2003. – 437с.

6. Ошо Раджниш. Жизнь, любовь, смех. Секс. Дар Атиши. К., 1994. – 128 с.

7. Тейлор Ч. Подолання епістемології. // Після філософії: кінець чи трансформація. – К.: Четверта хвиля, 2000. – 431 с.

8. Уиндем Д. День триффидов. // Миры братьев Стругацких. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. – 608 с.

9. Фромм Эрих. Природа благополучия/ Психотерапия и духовные практики. Мн.: «Вида-Н», 1998.

10. Форчун Дион. Тайное без вымыслов. М.: “Refl-book”, 1994. – 384с.

11. Хамитов Н. Тайна мужского и женского. – К.: Либідь, 2002.