Місце Центральної Ради в історії України і причини її поразки
З перемогою Лютневої револю-ції 1917 р. у Російській імперії стали бурхливо розвиватися революційні події і в Україні. Дедалі ширшого розмаху набував національно-визвольний рух, який охопив не тільки невелике коло національно-свідомої інтелігенції, а й значні маси селян, солдатів і робітників. Очолила цей рух створена у березні 1917 р. Українська Центральна Рада, під керівництвом якої за короткий час було пройдено великий шлях у державотворенні – спочатку проголошено автономію України, потім – Українську Народну Республіку і, нарешті, у січні 1918 р. – самостійну Українську Народну Республіку. Це мало величезне значення для подальшого розгортання визвольних змагань українського народу. Ідея утворення Української держави настільки ввійшла у свідомість народних мас, що навіть більшовики, які взагалі до революції відстоювали унітарну, “єдину, неподільну” Російську державу, змушені були визнати правомірність існування України як держави і вели далі боротьбу за панування в Україні під гаслом Української, цілком зрозуміло, радянської держави. Але на початку 1918 р. Центральна Рада, внаслідок воєнних дій російських радянських військ і місцевих більшовицьких сил, утратила свою владу на більшій частині території України, з приходом німецько-австрійських військ була розпущена, а Українська Народна Республіка ліквідована. Це пояснюється рядом об’єктивних і суб’єктивних причин.
Передусім, надзвичайно складними і тяжкими були зовнішні й внутрішні умови діяльності Центральної Ради. Продовжувалася війна, в Україні посилювалася господарська руїна, безладдя й анархія. Несприятливою була міжнародна обстановка. Країни обох воюючих блоків – Антанти і Четверного союзу – фактично не підтримували ідеї утворення Української держави, розглядали це питання тільки з погляду своїх егоїстичних інтересів. Унаслідок більш ніж 250-річної залежності від російського царизму, українська нація залишалася слабо структурованою. Вищі верстви українського населення – поміщики, фабриканти й заводчики, верхівка інтелігенції – пере-важно були росіянами чи іноземцями або зросійщеними українцями і стояли на промосковських, антиукраїнських позиціях. Тобто на час революції фактично не було української еліти, нівідкіль було черпати державотворчі кадри. Робітничий клас, який формувався у ХІХ – на початку ХХ ст., значною мірою, особливо в найважливіших галузях промисловості – вугільній, залізо-рудній та металургійній – був за своїм складом і менталітетом здебільшого російським або зросійщеним і залишався, у кращому разі, байдужим, а то й ворожим до української національної справи. Українською залишалася селянська маса. Але селянство було малоосвічене, політично несвідоме, слабо організоване, національно не виховане і тому в національно-визвольних змаганнях 1917 р. відігравало недостатньо активну та національно свідому роль. Найбільш діяльною й активною силою в національному русі була укра-їнська національна інтелігенція, але вона була нечисленною й слабо підго-товленою до державотворчої діяльності. До того ж вона надто тривалий час була охоплена автономістсько-федералістичними фантазіями, безґрунтовними сподіваннями на спільні дії з російською демократією і з великим запізненням переконалася у необхідності проголошення незалежності України. Навіть коли вже було повалено Тимчасовий уряд і до влади в Росії прийшов Раднарком, Центральна Рада продовжувала вважати Україну федеративною частиною неіснуючої тоді федеративної Росії. Було прогаяно час для організації самостійної української держави, для її становлення та зміцнення. Отже, на 1917 р. українська нація не була в достатній мірі консолідована і не перейнялась належним чином національною ідеєю - ідеєю утворення окремої самостійної Української держави. “Революція 1917 року, - писав колишній прем’єр УНР І.Мазепа, - застала українців скаліченими національно, соціально і культурно. Після довгої московської неволі перед вибухом революції лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Усі інші верстви українського суспільства були деморалізовані. Відсіль недостача української інтелігенції – мозку нації – і взагалі мала національна свідомість у народних масах”. За цих умов майже вся верхівка українського суспільства – великі землевласники, комерсанти і промисловці, більша частина чиновництва – була настроєна проімперськи, прагнула зберегти єдину неподільну Росію і слухати не хотіла про Українську державу. Тим більше, що в Центральній Раді переважала соціалістична орієнтація, лунали голоси про зміну форм власності, зокрема про ліквідацію приватної власності на землю, що викликало рішуче несприйняття власницькими елементами. У робітничому класі дедалі посилювалися більшо-вицькі настрої, у суспільстві наростав розкол між різними соціальними верствами. Недостатня структурованість і консолідація української нації у значній мірі визначили слабкість українських політичних партій, які були покликані керувати й організовувати визвольні змагання українського народу. На початок революції 1917 р. українські партії були нечисленними й роздробленими, мали слабкий зв’язок і вплив на маси. Їх організація та становлення відбулися, по суті, уже в ході революції. У них не було підготовлених до державної діяльності людей. Майже всі керівники УНР були молодими людьми, не мали досвіду державного будівництва та вели державну роботу шляхом проб і помилок. Через це Центральна Рада і Генеральний Секретаріат не змогли створити діючого державного апарату, який би встановив зв’язок з місцями і охопив своїм впливом усю Україну. Керівники Центральної Ради не зуміли поєднати воєдино розв’язання національного питання – створення та розбудову української держави – з розв’язанням соціально-економічних питань, передусім аграрного і робітничого. Вони діяли непослідовно, нецілеспрямовано, з великим відставанням від потреб часу. А більшовики висували чіткі, дуже привабливі, популістські гасла, що імпонували робітникам, незаможним селянам, солдатам і матросам. “…На арену боротьби, - писав В.Винниченко, - покликано руських большевиків. Вони були озброєні дужче, ніж їхні попередники: лозунгами повної соціальної волі. І виявилось, що українці не зрозуміли наглядної лекції історії: вони розщепили свою суцільну зброю на дві половини, на соціальну й національну, вибрали останню й почали нею боротися проти соціальної. Через це вони зразу ж одірвалися від своїх працюючих мас і були дощенту розбиті”. Великим прорахунком у діяльності Центральної Ради була її орієнтація на загальне озброєння народу, на створення народної міліції й ігнорування тривалий час організації української регулярної армії. У травні – липні 1917 р., коли відбувалася бурхлива українізація військових частин і були сприятливі умови для створення української армії, Центральна Рада займала нечітку й непослідовну позицію і прогаяла час. А коли в грудні 1917 – січні 1918 р. російські радянські війська та місцеві червоногвардійці розгорнули воєнні дії, Центральна Рада не змогла протиставити їм достатніх військових сил і зазнала поразки. Цілком зрозуміло, що значну роль у поразці Центральної Ради і падінні УНР відіграла пряма допомога – політична, матеріальна та військова – місцевим більшовикам і Народному Секретаріатові з боку ЦК більшовицької партії і Раднаркому Росії, включаючи надсилання на Україну російських радянських військ і червоногвардійців, які брали безпосередню участь у боях проти сил Центральної Ради. Але навряд чи можна вважати достатньо обґрунтованим і правомірним твердження, яке міститься в багатьох історичних працях, що в Україну радянська влада була принесена на “північних штиках”. Без певних внутрішніх умов ніякі чужі багнети не могли б повалити Центральну Раду. Цю думку висловлювали і діячі Центральної Ради, і діячі радянської влади. В.Винниченко писав: „Муравйов вихвалявся, що її (радянську владу – І.Р.) було принесено з півночі “на вістрях штиків” на Україну. Хвалькувата, поверхова неправда. Без українських мас ніякі північні штики ніякої влади не мали би”. Член Народного Секретаріату більшовик В.Затонський, характеризуючи становище Центральної Ради та стан радянських військ наприкінці 1917 – на початку 1918 рр., у своїх спогадах писав: “Наші сили були нікчемні. Червоногвардійські загони, утворені переважно з фронтовиків-солдатів, швидко розкладалися, безвладдя було неймовірне. Якби українське село не зневірилось у Центральній Раді, то ці сили нічого не вдіяли б. Ми були дужі безсиллям Центральної Ради. Щодо робітництва, то воно ту Раду зненавиділо”. Отже, пояснювати причини поразки Центральної Ради й падіння УНР наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. лише зовнішнім фактором – наступом військ Раднаркому – некоректно. Поряд із цим були інші внутрішні причини, передусім недостатній розвиток національного руху та невміння його керівників забезпечити стабільну підтримку УНР з боку широких народних мас.
2.1. Наступ німецьких і австро-угорських військ та окупація ними України. Відновлення влади Центральної Ради
Центральна Рада на Волині
Під тиском більшовицьких військ 26 січня 1918 р. Центральна Рада залишила Київ і вступила до Житомира. У містечку Ігнатівці на Ірпені численні дрібні військові відділи були реорганізовані та зведені в Окремий запорізький загін під командуванням генерала Присовського. Гайдамацький кіш Слобідської України, до якого було приєднано і вільних козаків під командуванням М.Ковенка, залишався окремою військовою частиною на чолі з С.Петлюрою. Охорона Центральної Ради й уряду була покладена на Перший гайдамацький курінь січових стрільців Є.Коновальця. Всього у військах Центральної Ради налічувалося тоді понад 3 тис. чол. Але саме в той час на заході збільшовичені частини 7-ї російської армії, що залишили німецько-австрійський фронт, зайняли Проскурів, Жмеринку, Козятин, Бердичів і загрожували Житомиру. Центральна Рада відступила з Житомира до Коростеня, а потім у Сарни. 11 лютого ІІ запорізький курінь Балбачана відбив Житомир, а 13 лютого – Бердичів. 14 лютого до Бердичева прибув перший ешелон німців, після чого німецькі частини та війська Центральної Ради розгорнули наступ на Київ. Перебуваючи на Волині, Центральна Рада продовжувала законодавчу діяльність. 1 березня, коли запроваджувався новий стиль (17 лютого ст.ст.), Мала Рада прийняла закон про нову монетну систему. Грошовою одиницею ставала гривня, яка ділилася на 100 шагів. Одночасно було схвалено герб УНР – тризуб, що був родовим знаком князів роду Рюриковичів і містився на монетах князя Володимира. 2 березня був прийнятий закон про громадянство в Українській Народній Республіці. Громадянином УНР, згідно з новим законом, вважався кожен, хто народився на території України та зв’язаний із нею постійним перебуванням.