Мовне законодавство та мовна політика в Україні.
Зростання національного самоусвідомлення українців та становлення Української держави пов’язані із закріпленням статусу української мови як державної. Закон про мови (1989 року) називав українську мову одним із вирішальних чинників самобутності українського народу. Стаття 10 Конституції України закріплює офіційний статус української мови, гарантує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на території держави.
3 липня 2012 року Президент України В. Янукович підписав Закон України "Про засади державної мовної політики".З дня набрання чинності цим Законом втрачають чинність Закон Української РСР "Про мови в Українській РСР" 1989 р. Згідно зі статтею 6, державною мовою України є українська мова. У контексті Європейської хартії регіональних мов або мов меншин до регіональних мов або мов меншин України віднесені мови: російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька.
Державна мовна політика в Україні (стаття 2) має своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української як державної, регіональних мов або мов меншин та інших мов, якими користується населення країни в державному, економічному, політичному і громадському житті, міжособовому та міжнародному спілкуванні, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її мови і культури, зміцнення єдності українського суспільства.
Стаття 5 Закону встановлює такі цілі та принципи державної мовної політики:
1. Державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини.
2. При здійсненні державної мовної політики Україна дотримується таких цілей і принципів:
1) визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням, недопущення привілеїв чи обмежень за мовними ознаками;
2) забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави із створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і в тих випадках, де це є виправданим;
3) сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та в інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови;
4) підтримання і розвиток культурних взаємин між різними мовними групами;
5) забезпечення умов для вивчення української мови як державної, регіональних мов або мов меншин, інших мов і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти у державних і комунальних навчальних закладах;
6) сприяння здійсненню наукових досліджень у сфері мовної політики;
7) розвиток міжнародного обміну з питань, що охоплюються цим Законом, стосовно мов, які використовуються у двох або декількох державах;
8) поважання меж ареалу розповсюдження регіональних мов або мов меншин з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод для їх розвитку;
9) застосування принципу плюрилінгвізму, за якого кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами, на відміну від ситуації, коли окремі мовні групи володіють тільки своїми мовами.