Шлюбна політика князів київської русі

Реферат На тему «Династичні зв`язки руських князів та європейських монархів» Студента 1-го курсу заочної форми навчання Інституту екранних мистецтв спеціалізації «Звукорежиссура» Богоутдінова Євгена

Вступ

1. Шлюбна політика князів Київської Русі

2. Династичні зв'язки Рюриковичів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Початок формування державності на території України тісно пов’язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIIІ – на початку ІХ ст. відбувається об’єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва – князя Кия.

За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший – з візантійською принцесою, ще двоє – з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша – за норвезького короля Гаральда, а наймолодша Анна – за французького короля Генріха І.

Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління була проведена кодифікація юридичних норм, які існували, а також постав перший письмовий звід норм давньоруського права „Руська правда“, які захищали приватну власність і власника.

Ярослав призначив на вищу церковну посаду – митрополита – не грека, як то було раніше, а слов’янина – Іларіона.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи.

Шлюбна політика князів Київської Русі

Шлюби, які укладались великими князями і членами їх родин, були переважно шлюбами з представниками сусідніх іноземних правлячих династій. Вони були фактично скріпленням міжнародних угод, укладених в інтересах всієї країни. Шлюби молодших членів родини великого князя теж були скріпленням угод, спрямованих на стабілізацію становища або політичної рівноваги, тобто були підпорядковані інтересам боротьби за стишення усобиць і збереження Києва. Такими, наприклад, були шлюби Ярослава Святополковича з дочкою Мстислава Володимировича (29.06.1112 р.), Анни Святополківни з Святославом Давидовичом, Романа Володимировича з дочкою Володаря Ростиславича (11.09.1114 р.) чи Ярополка Ізяславича з дочкою Святослава Ольговича Марією у 1116 р.

У табл.1 приведені дані про співвідношення шлюбів для перших 12 поколінь Рюриковичів з представниками інших династій, між різними гілками роду та місцевого боярства. До уваги взято тільки шлюби у яких відоме походження обох партнерів.

Династична політика князів окремих земель і удільних князів була підпорядкована інтересам їх територій. Візьмемо першу галицьку династію. Будучи вилученою з боротьби за Київ, перебуваючи в напружених відносинах з великими князями, нащадки Володимира Ярославича найчастіше шукали угод з Ольговичами: шлюби Ігоря Васильковича з Анною, дочкою Всеволода Ольговича; Євфросінії Ярославни з Ігорем Святославичем; Володимира Ярославича з Болеславою Святославною. їх шлюбні зв'язки з Мономаховичами, навпаки, викликані екстремальними ситуаціями. У 1114 р. Володарівна була видана за Романа Володимировича з ініціативи Володимира Мономаха, який хотів забезпечити підтримку синові на Волині. Для Ростилавичів це був тільки один з варіантів стабілізації, тоді як Мономаховичі з його допомогою готували перехід Волинської землі до їх родових володінь. Те ж можна сказати і про шлюб Ярослава Осмомисла з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, у 1150 р. Його батько Володимирко Володаревич союзом з далекою суздальською династією, яка без галицької допомоги не могла утриматись у Києві, сподівався розділити володіння Волинських Мономаховичів. Подібні наміри були порушенням Любецьких рішень, але Володимирко вже їх і так порушив, захопивши буські, шумські та болохівські волості і прагнув узаконити свої дії (494, с. 16-18). Повна перемога Юрія Довгорукого та утвердження суздальських Мономаховичів у Києві залишали у нього надії не лише на утримання цих захоплених волостей,але й на приєднання цілої Західної Волині з Володимиром Волинським, Белзом і Берестям. Що стосується шлюбу Василька Володимировича з Феодорою, дочкою Романа Мстиславича, то, по перше сам Ярослав Осмомисл був проти цього шлюбу, а по друге в новій ситуації союз Галицької і Волинської земель уже склався і був вигідним для обох як протидія гегемоністським планам Суздальських Мономаховичів, авантюризму Смоленських Мономаховичів та агресивності Ольговичів, яким було тісно у Чернігівській землі. Наслідком постійних династичних зв'язків першої галицької династії з Ольговичами стала боротьба останніх за Галицьку спадщину, яку не зупинила навіть монгольська навала[5, c. 47-49].

Шлюби Волинських Мономаховичів були підпорядковані інтересам боротьби з численними противниками династії. Як вже зазначалося вище шлюб Романа Володимировича з Володарівною в 1114 р. скріпив угоду нового волинського князя з Ростиславичами, які мали старі порахунки з Ізяславичами, що до того володіли Волинню. Шлюб Романа Мстиславича з Предславою Рюриківною був зумовлений складним становищем у якому опинився володимирський князь. Йому тоді не просто було утриматися навіть серед удільних волинських князів. Розрив цього шлюбу наступив тільки тоді, коли стали неможливими відносини Романа Мстиславича та його тестя Рюрика Ростиславича. Союз, скріплений цим шлюбом, своє завдання виконав. Він допоміг Роману втриматись на Волині, здобути володіння у Пороссі, де жили чорні клобуки, які відігравали немалу роль в князівських усобицях XII ст. Цей союз допоміг Роману вистояти після втрати Галича і повернути собі знову Володимир. Шлюби обох дочок Романа були підпорядковані його намірам боротьби за галицький стіл. З цією метою він видав доньку Феодору за сина Володимира Ярославича від попаді. Цей шлюб всі князі рахували нерівним. Можливо через цю нерівність і Ярослав Осмомисл дав згоду на цей шлюб, прекрасно розуміючи мотиви волинського князя. З цією ж метою Роман Мстиславич видав другу доньку за спадкоємця чернігівського престолу Михайла Всеволодовича. Бо, ставши галицьким князем, і започаткувавши другу галицьку династію, він мусив слідувати закономірностям, котрі змушували і першу галицьку династію шукати союзу з Ольговичами. Коли Роман Мстиславич став фактичним господарем Галича, він одружився вдруге з Анною, дочкою візантійського імператора Ісаака II Ангела. Але і в цьому випадку він підпорядковувався закономірностями, які змушували його як сюзерена великої держави шукати відповідного своєму рівню союзника, скріплюючи цей союз відповідного рівню шлюбом. Навколо цього шлюбу ще тривають дискусії. Г.Вернадський вважав наслідком цього шлюбу вигідний перш за все для імператора Олексія III Ангела (1195-1203 рр.) союз з сильним галицько-волинським князем, який забезпечив Візантії допомогу на Балканах (2088, р.269-279).

Не був помилкою, як вважають, і шлюб Данила Галицького з дочкою Мстислава Удатного. На той час це був єдиний вихід для Романовичів. Перш за все шлюб підкріпив легітимність прав Данила Романовича і усунув суперництво серед Мономаховичів. Невдача ж цього союзу крилася в політичній безпорадності самого Мстислава, який став іграшкою в руках галицької еліти. Шукаючи далі союзників, щоб стримати активність Ольговичів, які не відмовилися від претензій на Галицьку спадщину, Романовичі уклали нову угоду, скріплену шлюбом Василька Романовича з Дубравкою, дочкою володимиро-суздальського князя Юрія Всеволодовича (незважаючи на близькі родинні відносини)[2, c. 84-85].

Короткочасний розквіт Городенської землі під владою нащадків Давида Ігоревича теж значною мірою був наслідком вдалих династичних союзів. Такими були шлюби Всеволодка Давидовича з дочкою Володимира Мономаха у 1116 р., його двох дочок: з чернігівським князем Володимиром Давидовичом та турівським князем Юрієм Ярославичом у 1144 р., а також шлюб Олени Глібівни з сином Данила Галицького — Романом бл. 1255 р.

Шлюбні зв'язки чернігівських Ольговичів були більш широкими ніж у представників інших династій. Але вони теж підпорядковувалися певним закономірностям. У XII ст. ціною компромісів з одними гілками Мономаховичів, в союзі з галицькими та полоцькими князями, Ольговичі старались забезпечити собі перевагу в боротьбі з тою гілкою Мономаховичів, які володіли Києвом. Що стосується Давидовичів, то в екстремальних умовах вони шукали виходу в союзі з Суздальськими Мономаховичами. Такими були шлюби дочки Ізяслава Давидовича з Глібом Юрійовичем, а його племінника і спадкоємця Святослава Володимировича з дочкою Андрія Боголюбського — Ростиславою. Цим же тенденціям політики Ольговичів підпорядковані шлюб Всеволода Ольговича з дочкою Мстислава Володимировича — Марією, шлюби його сина Святослава з полоцькою князівною Марією Васильківною у 1143 р. та дочки Анни з теребовельським князем Ігорем Васильковичом. Святослав Ольгович, якому довелося рятувати династію в найважчі для неї роки, коли південні Мономаховичі зуміли домовитись з Давидовичами і готові були йти на повний розділ володінь Ольговичів між собою. Але між Мономаховичами не було єдності. Суздальська гілка прагнула сама запанувати в Києві, смоленська гілка готова була йти на компроміс, а у стані волинської гілки знаходився нащадок Андрія Володимировича, який вважав себе спадкоємцем головного волинського престолу. У цій ситуації династична політика Святослава Ольговича була блискучою. Він видав одну дочку за смоленського спадкоємця Романа Ростиславича (9.01.1149), другу -за Володимира Андрійовича, який став активно виступати проти решти волинських князів, а потім створив антиволинський плацдарм у Дорогобужі, ліквідований тільки з його смертю. Третя дочка Марія була видана у 1166 р. за бузького князя Ярослава Ізяславича, представника молодшої гілки Волинських Мономаховичів. Це була спроба продовжити вдалий досвід альянсу з дорогобузьким князем. Скора смерть бузького князя не дає можливості оцінити наскільки вдалим був цей розрахунок. Нащадки Ярослава Ізяславича, переміщені в Дорогичин, вели політику ворожу решті волинських князів, теж, можливо, через цей родинний зв'язок[6, c. 19-21].

Таблиця 1. Характер шлюбів Рюриковичів (IX-XIII ст.)

Покоління князів	Загальне число відомих шлюбів	3 них:
Шлюбів з іноземними династіями	Шлюбів з боярськими дочками
II		?	?
III			1 (?)
IV			-
V			-
VI			-
VII			-
VIII
IX
X
XI			-
XII			-
Всього

Олег Святославич був одружений двічі: з дочкою Юрія Довгорукого і з дочкою Ростислава Мстиславича. Обидва шлюби були укладені в той час, коли тесті були великими князями київськими.

Святославу Всеволодовичу в останній чверті XII ст. вдалось стабілізувати становище, зупинити безперервну боротьбу за Київ і, навіть, вивести проти половців об'єднані сили. Його політика розумних компромісів відбита і в шлюбах його синів. Всеволод Святославич одружився з дочкою переяславського князя Гліба Юрійовича, Володимир Святославич взяв дочку його брата Михайла Юрійовича, якому Ольговичі допомогли здобути володимиро-суздальський стіл, а Гліб Святославич одружився з дочкою Рюрика Ростиславича. Цій же політиці були підпорядковані шлюби Святослава Ігоревича з Ярославою Рюриківною та Ростислава Ярославича з Всеславою Всеволодівною.

У XIII ст. для Ольговичів стали небезпечними гегемоністські плани суздальської династії. Тоді вони взялися активно підтримувати рязанських князів в їх боротьбі за звільнення від зверхності суздальських сюзеренів, а також підтримали ростовських Костянтиновичів, щоб ослабити натиск Всеволода Велике Гніздо та його сина Юрія. Це їм в цілому вдалося. І одним з головних інструментів цієї політики стали шлюбні угоди. Агафія Всеволодівна була видана за Юрія Всеволодовича, а Михайло Всеволодович одружився з дочкою Романа Мстиславича. Ці два компроміси ослабили взаємну конфронтацію. Віра Всеволодівна була видана за пронського князя Михайла Всеволодовича, Марія Михайлівна - за ростовського князя Василька Костянтиновича, а Марія Олегівна - за його брата Всеволода, князя углицького і ярославського.

Як видно з таблиці 1, перші 12 поколінь Рюриковичів, проводячи активну зовнішню політику, були пов'язані з іншими правлячими династіями сусідніх і більш далеких держав. Давність цієї практики можна добре прослідкувати на прикладі «многоженця» Володимира Святославича, який майже кожну війну чи похід завершував миром, скріпленим черговим «шлюбом» з іноземною принцесою. Навіть шлюб з візантійською принцесою Анною був просто епізодом цієї усталеної практики[8, c. 5].