Історія Китаю (ХХ – початок ХХІ столітя).

На зломі століть у Китаї відбулося Боксерське повстання. У 1900 «Громада справедливих куркулів», або «боксерів», вдерлася у Пекін і атакувала квартал, де жили іноземці. Облога продовжувалася 50 днів, доки не прибули експедиційні сили семи західних держав та Японії. «Боксерам» довелося тікати. Революційний рух у Китаї зрештою призвів до китайської революції та падіння династії Цин у 1911 р. У цей час революціонери в Нанкіні створили свій уряд. Сунь Ятсен був проголошений першим президентом 1 січня 1912 р., але не він, а генерал Юань Шикай змусив маньчжурів зректися престолу у 1912 р. і проголосив Китай конституційною республікою. Столицею держави був оголошений Пекін. У тому ж році Сунь Ятсен сформував партію гоміньдан, оголошену Юань Шикаєм у 1913 р. поза законом. у 1916 р. Японія скористалася внутрішніми безладдями в Китаї, щоб захопити провінцію Шаньдун, і висунула так звані «двадцять одну вимогу», за якими влада у Китаї переходила в руки японців.

У 1917 р. Китай вступив у Першу світову війну. У січні 1919 р. в Парижі на міжнародній конференції китайська делегація порушила питання про виведення іноземних військ за межі країни. 30 квітня 1919 р. керівники Паризької конференції повідомили китайські делегації, що всі її пропозиції відхиляються. 4 травня 1919 р. у Пекіні відбулася багатотисячна демонстрація. Студентські заворушення поширилися по всій країні і переросли в широкий патріотичний рух.

У липні 1921 р. у Шанхаї була утворена китайська Комуністична партія, одним з лідерів якої став Мао Цзедун. За підтримкою російських комуністів, була утворена революційна армія. Сунь Ятсен помер у 1925 р., а національний уряд провінції Гуаньчжоу очолив Чан Кайші.

У квітні 1927 р., після розправи над членами Комуністичної партії, у Нанкіні був створений тимчасовий націоналістичний уряд, визнаний західними державами у 1928 р. Президентом країни став Чан Кайші. Протягом майже 10 років Чан Кайші намагався відновити політичну єдність всієї країни, але зіштовхнувся з могутньою опозицією. У 1931 р. Японія захопила Маньчжурію, і до 1933 р. війська наблизилися до передмість Пекіну.

У 1935 р. Мао Цзедун проголосив себе лідером Китайської Комуністичної партії. Через півроку почалося повномасштабне вторгнення у Китай японських військ, а до жовтня 1938 р. японська армія контролювала всі східні провінції від Маньчжурії до Гуаньдуна. У 1945 р., після розгрому японської армії в Тихоокеанському регіоні, капітулювали японські війська у Китаї. Армія Чан Кайші за допомогою військово-повітряних сил США захопила в полон залишки японських військ і отримала контроль над головними стратегічними пунктами території, окупованої японцями.

У 1949 р. в Китаї вибухнула громадянська війна, комуністи до 1948 р. захопили майже всі північні землі, а у січні 1949 р. узяли Пекін. Війська Чан Кайші втікли на Тайвань.

1 жовтня 1949 року Мао Цзедун проголосив утворення Китайської Народної Республіки. Відповідно до Пакту про радянсько-китайську дружбу, китайцям у цьому допомагав Радянський Союз.

У жовтні 1950 Китай вступив у Корейську війну.

1953 року був прийнятий перший п'ятирічний план. Він передбачав спробу розвитку китайської економіки за радянською моделлю, наголос було зроблено на розвиток важкої промисловості. У 60-х роках почався розрив відносин між Китаєм і СРСР. Усі радянські фахівці були відкликані, програми допомоги припинилися. 1962 року зіткнення на кордоні з Індією вилилися у війну. Два роки по тому в Китаї було здійснено вибух атомної бомби.

1966 року почався рух хунвейбінів, що охопив весь Китай. Коли у 1968 повстання вдалося утихомирити, Мао знову виявився при владі. 1969 року відбулися серйозні сутички між прикордонними військами Китаю і СРСР на річці Уссурі.

У 1976 р. помер прем'єр-міністр Чжоу Еньлай, і за короткий час радикально налаштовані партійні кола розгорнули бурхливу кампанію проти його ймовірного спадкоємця Ден Сяопіна, який у квітні був зміщений з усіх посад. У липні Китай постраждав від найсильнішого землетрусу у Тяньшані, неподалік Пекіна, під час якого загинуло щонайменше 240 тисяч осіб і було нанесено величезний збиток одній з великих промислових зон країни. У вересні помер Мао.

У 1977 р. Ден Сяопін був відновлений на всіх посадах і очолив фракцію помірних, які намагалися рухатися шляхом економічного розвитку і реформ. Китай почав втілювати програму «чотирьох модернізацій», що означало зміцнити промисловість, сільське господарство, науку й оборону.

Особливістю китайських реформ є те, що вони не зачепили політичну сферу. У 1994 р. у Китаї був відмінений офіційний контроль над обміном валюти, юань отримав твердий курс. У 1990—2000х роках китайська економіка демонструє бурхливий економічний ріст.

3. Історія Японії

Епоха Дзьомон (близько 13 тисяч років тому - 300 р. до н. Е..):

Ранні японці. Полювання, рибальство, збиральництво.

Епоха Яйої (300 р. до н. Е.. - 250 р. н. Е..):

Введення сільського господарства (рисові культури) викликало розвиток соціальної ієрархії, і сотні маленьких племен почали об'єднуватися в більші.

Епоха Ямато (300 - 710):

300 - Виникла єдина держава Японія.

Епоха Hара (710 - 784):

710 - Місто Hара - перша постійна столиця Японії.

784 - Столиця переміщена в місто Hагаока.

Епоха Хейан (794 - 1185):

794 - Столиця переміщена в Хейан (нині - Кіото).

Епоха Камакура (1185 - 1333):

1192 - Мінамото Йорітомо стає сьогуном і стверджує сьогунат (військовий уряд) Камакура.

1221 - Битва Дзеко поклала край протистоянню імператора Готоба і сьогунату Мінамото. Ходзьо Масако, вдова Мінамото Йорітомо, стає регентшею - початок правління регентів-Ходзьо.

1232 - Введення Дзеей Сікімоку - "Зводу Законів".

1274, 1281 - Монголи двічі намагалися завоювати Японію, але обидва рази їм завадили погодні умови.

1333 - Кінець сьогунату Камакура.

Епоха Муроматі (1338 - 1537):

1334 - Реставрація Кеммі - імператор відновив свій вплив на Японію.

1338 - Такаудзі заснував сьогунат Муроматі і затвердив другого імператора в Кіото ("Північний Двір").

1392 - Об'єднання Північного і Південного дворів.

1573 - Кінець сьогунату Муроматі.

Епоха Адзуті Момояма (1573 - 1603):

1590 - Поразка Ходзьо в битві при Одавара. Остаточне об'єднання Японії.

1592-98 - невдала інтервенція в Корею.

Епоха Едо (1603 - 1867):

1603 - Іеясу стає сьогуном і засновує сьогунат Токугава. Столиця переноситься в Едо (нині - Токіо).

1639 - Майже повна ізоляція Японії від решти світу.

1792 - Російські безуспішно намагаються встановити торговельні зв'язки з Японією.

1854 - Командор Метью Перрі вимагає у Японії відкриття кількох портів для розвитку торгівлі.

Епоха Мейдзі (1868 - 1912):

1868 - Початок Реставрації Мейдзі - повернення влади імператору. Європеїзація Японії.

1889 - Проголошена Конституція Мейдзі.

1894-95 - Війна з Китаєм.

1904-05 - Війна з Росією.

1910 - Приєднання Кореї.

1912 - Смерть імператора Мейдзі.

Епоха Тайсьо (1912 - 1926):

1914-18 - Японія приєднується до союзників під час Першої Світової.

1923 - Землетрус в префектурі Канто зруйнувало Токіо і Йокогаму.

Епоха Сева (1926 - 1989):

1937 - Hачало Другий японо-китайської війни.

1941 - Hачало Тихоокеанської війни.

1945 - Японія капітулювала після атомного бомбардування міст Хіросіма і Hагасакі.

1946 - Проголошення нової Конституції.

1952 - Кінець окупації Японії союзниками.

1956 - Японія - член ООН.

1972 - Нормалізація відносин з Китаєм.

1973 - Паливна криза.

Епоха Хейсей (з 1989 р. до теперішнього часу):

1993 - Ліберально-Демократична партія Японії на виборах втратила більшість місць у парламенті.

1995 - Землетрус в Хансин пошкодило місто Кобе.

4. Історія Кореї

Археологічні знахідкі свідчать, що люди з'явились на території Корейського півострова близько 700 тисяч років тому.

Історики називають найраніший етап корейської історії періодом Кочосон (старий Чосон). Територія Кочосону знаходилася у північному районі Корейського півостріва та Маньчжурії. У 108 році до Р.Х. Кочосон був захоплений китайцями. Після падіння Кочосону на території півостріва утворились три племенні об'єднання: Махан,Чінхан і Пьонхан (збірна назва Самхан.

На початку нашої ери з племенні об'єднання, які залишилися після роспаду Кочосона, сформували три ранньофеодальні держави — Сілла,Пекче і Когурьо.

Після завойовання Когурьо і Пекче у 676 році, виникла держава Об'єднана Сілла, яка у 935 році змінилася державою Корьо.

У 1893-94 рр. почався революційний рух під керівництвом партії Тога-куто, що змусило корейського короля звернутися за допомогою до Китаю. Китайський уряд відправив свої війська у Корею, на що Японія відповіла відправкою своїх. Почалася Японсько-Китайська війна 1894-95 років. Корея офіційно в ній участі не брала, але бойові дії відбувалися на її території. Після війни Корея фактично перейшла у японську зону впливу.

У 1904 році почалась Російсько-японська війна. Офіційно Корея у неї участі не брала, але війна, на початку морська, а потім сухопутна, велась на першому етапі у кордонів Кореї. Її гавані були місцями висадки японських військ. Коли війна перекинулась на територію Маньчжурії, Корея залишилася окупованою японськими військами. 30 січня 1904 року російський посол Павлов утік з Сеулу. Згідно з договором 23 лютого 1904 року, Корея формально визнала себе васалом Японії. Вона залишилась у васальних стосунках і після укладення миру.

Після російсько-японської війни 1904—05 рр. Японія встановила протекторат над Кореєю, а у 1910 році анексувала її. Японці проводили асиміляційну політику на півострові.

Поразка Японії у Другій світовій війні поклала край японському пануванню у Кореї (з Кореї були також виселені усі японці). Північна частина Корейського півострова була окупована Радянським Союзом, а південна — США.

Період японської окупації завершився в 1945 році, після поразки Японії в другій світовій війні. За договором між союзниками по антигітлерівській коаліції, Корея була поділена на радянську (на північ від 38‑й паралелі) і американську (на південь від тієї ж паралелі) зони відповідальності. Так країна розділилася на дві частини: Північну і Південну. Спроби відтворити єдину корейську державу провалилися, і в 1948 році були проголошені Республіка Корея (РК) і Корейська Народно‑Демократична Республіка (КНДР) 15 серпня і 9 вересня відповідно.

Корейська війна 1950—53 рр. закріпила поділ країни.

5. Історія Індонезії

Колонізація індонезійського архіпелагу розпочалася голландцями на початку 17-го століття. У 19 ст. — першій половині 20 ст. територія Індонезії була голландською колонією — Нідерландською (або Голландською) Ост-Індією.

17 серпня 1945 сили національно-визвольного руху Індонезії проголосили незалежність своєї країни після поразки Японії у Другій Світовій війні. Офіційна передача суверенітету сталася 27 грудня 1949. Унітарна конституція прийнята в 1950, Сполучені Штати Індонезії перетворені в унітарну державу.

Територія провінції Іріан-Джая на острові Нова Ґвінея знаходилася під контролем Нідерландів до 1962. У 1963 ця територія перейшла під управління індонезійської влади, а в 1969 була законодавчим шляхом включена до складу Індонезії.

до влади в країні Сухарто у 1966 році суспільство отримало надію на покращення ситуації в країні. Сухарто під тиском опозиції 21 травня 1998року був змушений піти у відставку, поклавши край періоду Нового Порядку, що тривав понад 32 роки.

У 1975 Індонезія ввела війська в Східний Тимор (колишню колонію Португалії в північно-східній частині острову Тимор), а в 1976 оголосила його своєю провінцією. Розстріл демонстрантів у Східному Тиморі в 1991 серйозно зашкодив міжнародній репутації Індонезії. Однак, у травні 2002 року, в результаті референдуму, Східний Тимор відокремився від Індонезії і набув державної незалежності (Демократична Республіка Тимор-Леште).

7, 8. Історія Індії

Люди, які займалися рибальством і полюванням, жили на території Індії у IV тисячолітті до н.е. Перша цивілізація розвинулася в долині Інду в середині III тисячоліття до н.е. і проіснувала близько тисячі років. Сліди цієї древньоіндійської цивілізації знайдені на півострові Катхіявар в Гуджараті, а в 1922 р. археологи виявили залишки поселень бронзового віку: Хараппи (у Пенджабі) і Мохенджо-Даро (у Сінді).

В середині II тисячоліття до н.е. у Північну Індію з Центральної Азії через басейн Інду прийшли арії, які у VII-VI стст. до н.е. заснували в долині Гангу свої держави.

У V ст. до н.е. у долині Гангу було кілька дрібних держав, які ворогували між собою.

У IV ст. до н.е. на північний захід Індії прийшли війська Олександра Македонського, успішно подолавши опір племен, які жили в долині Інду. Однак в долині Гангу ситуація до того часу змінилася. Царі держави Магадха об'єднали дрібні держави в одну сильну і відбили греко-македонський напад. Незабаром владу у Магадху захопив Чандрагупта з роду Маур'їв, а за його онука Ашоки (III ст. до н.е.) царі Магадхи правили вже майже всією Індією (крім самого півдня Індостану), і їхню державу називають імперією Маур'їв. Могутня держава Маур'їв розпалася на початку II ст. до н.е. і почала зазнавати нападів скіфів, греків тощо.

У I ст. н.е. у Північно-Західній Індії виникає величезна імперія Кушан, яка досягла найбільшої могутності у II-III стст. н.е., коли до її складу входили Афганістан, Центральна Азія та індійські території до річки Нарбада. У IV ст. н.е. держава Магадха знову об'єднала Північну Індію, за ім'ям правлячої династії її називають імперією Гуптів.

Древні індійські племена розмовляли різними мовами, але всі освічені люди знали єдину літературну мову - санскрит, який відігравав в Індії таку ж об'єднуючу роль, як латина у середньовічній Європі. На санскриті писали художні і релігійні праці, закони і наукові твори.

Період індійського середньовіччя триває більше тисячі років (з VII по XVIII ст.) і поділяється на два етапи: утворення невеликих відособлених феодальних князівств і їх розпад; а потім - виникнення централізованої держави - Делійський султанат (XIII-XIV стст.). Другий етап завершує імперія Великих Моголів XVI- XVIIIст. З початку XI ст. Індія зазнає вторгнення мусульман. Роздроблені князівства не могли чинити серйозного опору, і до початку XIII ст. у Північній Індії сформувався Делійський султанат з верховною владою мусульманських феодалів, що розширився за рахунок територій Східної і Південної Індії. В кінці XIV ст. від султанату відокремилися Бенгалія і князівства Декана, а після спустошливого нашестя Тімура (Тамерлана) султанат розпався.

На початку XV ст. у Південній Індії сформувалася імперія Віджайянагар, яка існувала з 1336 по 1565 р. На руїнах Делійського султанату на початку XVI ст. виникає держава Великих Моголів, заснована Захируддіном Мухаммедом Бабуром, а під час його наступників, особливо при Акбарі (1506-1605), вона охопила весь півострів Індостан. Імперія Моголів слабшала, і в 1739 р. правитель Ірану Надір-шах зайняв Делі.

Перші європейці - португальці з'явилися поблизу берегів Індії у XVI ст. Вони захопили Гоа та інші території на західному узбережжі. Потім прийшли голландці, французи та англійці. Протягом століття у Західній Європі у різних країнах виникли Ост-Індські кампанії, які боролися за колонізацію Індії. До XVIII ст. наймогутнішими стали французька Ост-Індська кампанія, що виникла у 1664 р., та англійська Ост-Індська кампанія, заснована на початку XVII ст.

У 1757 р. англійці захопили Бенгалію. Внаслідок зіткнення економічних інтересів почалася англо-французька війна, що закінчилася у 1763 р. перемогою Англії і втратою Францією майже всіх індійських володінь. Найтривалішим і найбільш наполегливим із збройних виступів було Велике народне повстання 1857 р., яке самі індійці називають війною за Незалежність. У 1858 р. Ост-Індська кампанія була скасована. Потім британські власті провели адміністративні реформи, верховна влада була передана британському уряду.

Розвиток капіталізму у другій половині XIX ст. привів до формування робочого класу, а тяжкі умови праці - до страйків.

У 1885 р. була створена загальноіндійська партія - Індійський національний конгрес. На початку XX ст. в Індії почався рух бойкоту англійських товарів - свадеші. У Бомбеї було проведено політичний страйк, створювалися робочі профспілки, які об'єдналися у Всеіндійський конгрес профспілок. У 20-х роках почався сатьяграхі - рух громадянської непокори під керівництвом Ганді. У 1956 р. в результаті роботи уряду Джавахарлала Неру з розвитку економіки та інтеграції до Індійського Союзу приєдналося понад 550 князівств. 26 січня 1950 р. Індію проголосили республікою і ухвалили нову Конституцію. Адміністративна реформа 1953 р. передбачала створення штатів за національно-мовним принципом. Уряд Неру почав проводити політику неприєднання. У 1980 р. переконливу перемогу на виборах здобула партія Індійський національний конгрес на чолі з Індірою Ганді. Протягом наступних кількох років уряд Індіри Ганді намагався, щоправда безуспішно, боротися з хвилюваннями у різних регіонах країни, корупцією, кастовим поділом. У 1984 р. після рішення Індіри Ганді направити індійські війська на придушення сікхських радикалів, які зайняли Золотий храм в Амрітсарі, вона була вбита двома своїми тілоохоронцями-сікхами. Радикали вимагали відділення сікхського штату від Індії і проголошення його незалежною державою Халістан.

Після вбивства Індіри Ганді у політичну боротьбу включився її молодший син Раджив, пілот компанії "Індійські авіалінії", який після загибелі старшого брата в авіакатастрофі став політичним спадкоємцем матері. Раджив Ганді отримав велику підтримку.

За Раджива Ганді, який проводив нову результативну політику, в Індію потекли іноземні інвестиції, почали використовуватися нові технології, створювалися нові галузі промисловості. На виборах у листопаді 1989 р. Радживу Ганді не вдалося сформувати однопартійний уряд Національного конгресу. Був сформований коаліційний уряд Національного фронту, до складу якого увійшла також фундаменталістська партія Хінду. Уряд протримався зовсім недовго, і почалася нова виборча кампанія. Під час передвиборчого туру Раджива Ганді по Тамілнаду багато його помічників і випадкових людей, які виявилися поруч, загинули внаслідок вибуху бомби. Партію Індійський національний конгрес очолив і привів до перемоги на виборах 70-річний Нарасімха Рао, який став прем'єр-міністром

9. Історія Іраку

Древня Месопотамія, на території якої знаходиться сучасний Ірак, була однією з основних колисок близькосхідних цивілізацій. У стародавні часи на території Іраку існували держави Шумер, Аккад, Ассірія, Вавілонське царство. У VI ст. до н.е. територія Месопотамії увійшла до складу Перської імперії, а після її падіння в 331 р. до н. е. стала частиною імперії Олександра Великого. Пізніше країна входила до складуДавньоримської імперії, а після її розпаду — до Візантійської. У VII ст., перебуваючи під владою персів,країна знову на тривалий час була захоплена арабами, які принесли з собою іслам та арабську мову,а також дали країні її нинішню назву. У 750 р. влада в країні перейшла до халіфів Абассидів, які заснували Багдад (столиця країни з 762 р.).

У VIII-ІХ ст.ст. Ірак став одним з найважливіших економічних, політичних, культурних і релігійних центрів у мусульманському світі. У 1258 р. халіфат занепав під ударами монгольських військ, які ще раз наприкінці XIV ст. на чолі з Тамерланом здійснили спустошливий набіг на країну. У 1534 р. країна опинилася під владою турків, які перемогли у боротьбі з персами за право володіти іракськими землями. Ірак був провінцією Оттоманської імперії до початку ХХ ст., за винятком періоду 1707-1831 р.р., коли країною правили багдадські мамлюки.

Починаючи з ХІХ ст. західноєвропейські держави — Франція, Німеччина, Великобританія — виявляли підвищений інтерес до Іраку, втім, як і до Близькосхідного регіону в цілому. Під час Першої світової війни британські війська воювали проти Туреччини, яка після розпаду Оттоманської імперії втратила і територію Іраку. У 1921 р. Ірак став незалежною державою з конституційною монархією, однак до 1932 р.Великобританія мала мандат на управління Іраком. У 1955 р. Ірак підписав Багдадський пакт, а в 1958 р. утворив з Королівством Йорданії Єдину арабську державу. Революція 1958 р., під час якої були вбиті король, регент і прем'єр-міністр країни, поклала край монархії. Ірак проголошено республікою. Він вийшов з Багдадського пакту та Арабського Союзу Іраку і Йорданії, в країні встановлено диктатуру генерала Касема, усунутого в результаті державного перевороту в 1963 р. Після серії державних переворотів у 1968 р. до влади прийшла партія Баас (Партія арабського соціалістичного відродження), яка пішла на зближення з Радянським Союзом.

У 1979 р. президентом країни став Саддам Хусейн, який у 1980 р. розв'язав війну проти Ірану за володіння багатим на нафту районом Шат-ель-Араб. У 1988 р. війна закінчилася поразкою Іраку, а в серпні 1990 р. Ірак напав на сусідній Кувейт, оголосивши його своєю провінцією. Війська союзників на чолі з США отримали мандат ООН на застосування сили, і в лютому 1991 р. Кувейт був звільнений від іракських військ. Після поразки у цій війні уряд Іраку опинився в дипломатичній та економічній ізоляції більшості держав світу і зіткнувся з активізацією боротьби опозиційних рухів курдів і шиїтів.

10. Історія Ірану

Іран сформувався як цивілізація на початку першого тисячоліття до нашої ери, переходячи від періодів найбільшого безладдя до часу найменшого розладу. І кожний період часу асоціюється з тією або іншою династією.

1221 року монголи вторглися в Іран, залишаючи смерть і руйнування на шляху проходження своїх полчищ. Протягом 1219—1227 років монгольські вершники наповнили і сильно зруйнували Бухару, Самарканд, Мерв, Нішабур і весь північний Іран.

Тімур (Тамерлан) з'явився на історичній арені з єдиною мрією — відновити монгольську імперію. На півночі він розграбував і зруйнував південні руські землі в 1382 році. У 1398 році він вторгся в Індію. 1402 року він завдав поразку оттоманському султану Байазіду. У цей час іранська історія робить крутий поворот. Вирвавшись з пастки хаосу, що супроводжувався вісьмома з половиною століттями чужоземного правління, країна знову знайшла істинно іранських правителів, які.

Династія Сефевідів була заснована шахом Ісмаїлом (1499—1524), що каронувався в 1502 році в Тебризі. Сефевіди відновили внутрішній порядок в Ірані і затвердили шиїтський напрям як державну релігію.

1524—1575 роки — період знаменний, передусім, тривалою бурхливою боротьбою з турками.

Ага Мохаммад був проголошений Шахом в 1787 році внаслідок вдалої компанії проти Росії; трохи пізніше він встановив свою столицю в Тегерані, де вона і залишилася. Пізніше він знову оволодів Хорасаном, однак тільки після того, як жорстоко убив самого Шахруха.

Найбільш жорстокий і ненависний зі всіх іранських монархів, ага Мохаммад в кінцевому результаті поклав кінець періоду анархії; він вдало воював проти зовнішніх ворогів, відновив віру шиїтів як державну релігію. Він був убитий в таборі своїми ж слугами в 1797 році.

У 1921 році офіцер іранської армії Реза-хан встановив військову диктатуру. Згодом він був проголошений спадковим шахом. Таким чином закінчилася династія Каджарів і заснувалася нова династія Пехльові. У 1941 році, через два місяці після вторгнення Німеччини в Росію, англійські і російські війська окупували Іран. 1 6 вересня Реза-шах відрікся від престолу на користь свого сина Мохаммад Реза шаха Пехльові. Пізніше в Іран увійшли американські війська.

Коли російські війська залишилися в Ірані, був прийнятий договір про закінчення війни (січень 1946 року), який також дозволяв бути присутній американським і британським військам. Іран опротестував його в Організації Об'єднаних Націй. Росіяни вивели свої війська (травень 1946) після обіцянки деяких економічних пільг по нафті з боку Ірану.

Після 1953 року послідовники прем'єр-міністра відновили спроби відновити порядок в Ірані; в 1957 році, після 16 років напруженості, військове положення було відмінене.

Іран встановив тісні відносини із Заходом, зв'язавши себе з ним Багдадським пактом (пізніше названим «Організацією центрального договору»), і отримував велику кількість військової та економічної допомоги від США аж до 1960 року.

Глобальна політична нестабільність завершилася вбивством прем'єр-міністра Хасана Алі Мансура і невдалим замахом на життя шаха в січні 1965 року.

Амир Аббас Ховейда став прем'єр-міністром і був при владі до 1977 року. У жовтні 1971 року Іран відсвяткував 2500-ліття Персько-ахеменідської імперії Кира Великого. Іранські прозахідні політики продовжували в сімдесятих роках розвивати відносини з США, передусім в економічній сфері, встановили відносини з комуністичними країнами, переважно з Радянським Союзом. Однак відносини з Іраком приймали натягнутий характер, особливо до кінця 60-х і на початку 70-х років. Зросла кількість озброєних зіткнен ь вздовж всього кордону. У квітні 1969 року Іран відновив питання про угоду з Іраком 1937 року, що стосується контролю над Арванд Руд (Шат аль-Араб), і зажадав, щоб договір, який давав Іраку фактичний контроль над рікою, був переглянутий. У 1971 році англійці вивели свої військові сили з Перської затоки.

У ході арабо-ізраїльської війни в жовтні 1973 року Іран використав нафту як політичну зброю і не практикував нафтове ембарго проти країн Заходу і Японії.

Референдум, що визначив тип державного правління, був проведений 1 квітня 1979 року, через 50 днів після революції Конституція була надалі ратифікована Лідером Ісламської революції АятолоюХомейні внаслідок прямого голосування 3 грудня 1979 року. Згідно з офіційними даними, 98,5% учасників референдуму віддали свої голоси за Конституцію. Так був прийнятий генеральний кістяк ісламської системи правління, але чимало деталей її досі розробляються.

Після перемоги Ісламської революції (11 лютого 1979 року), Іран пройшов через період випробувань.

У 2005 ультраконсервативний мер Тегерану Ахмадінеджан був обраний президентом Ірану. Його радикальні заяви значно погіршили відносини Ірану з країнами Заходу.

11. Історія Туреччини

Засновники Османської імперії належали до підгрупи тюркських племен, які з 5 ст. правили державою кочових народів у Східному Сибіру. Поступово племена тюрків-огузів перекочували в район між півостровом Мангишлак та північною частиною нинішньої Туркменії, створивши там ядро своєї держави. В Х столітті вони підкорили нинішню територію Туркменії, де асимілювавши нащадків дахо-масагетських племен, хорасанців та інших, започаткували етногенез туркменського народу, південну частину нинішнього Узбекистану, частину південного Казахстану. Але огузам і цієї території було замало, і на початку ХІ ст. вони, перейшовши хребет Копетдаг та р. Амудар'ю, поступово завоювали Іран та Афганістан. Вони також наймалися солдатами до багдадського халіфа, але побачивши, що халіфат занепадає, під проводом султана Сельджука завоювали і його, захопивши 1055 року місто Багдад. Приблизно в той же час огузи завоювали й землі в нижній течії та гирлі Кури, де змішавшись з жителями Кавказької Албанії та деякими іраномовними племенами, заклали підвалини азербайджанської народності. Завоювавши південно-східну Вірменію, тюрки-сельджуки вийшли безпосередньо на кордон з Візантією і почалися локальні сутички. Генеральна ж битва сталася 1071 року, коли султан Альп Арслан(Хоробрий Лев) завдав страшної поразки візантійському імператорові Роману IV Діогену, захопивши його в полон. Протягом наступних 15 років сельджуки захопили більше 9/10 території Малої Азії. В Візантії там залишилися лише вузенькі прибережні смужки. Сельджуки не звертали на них уваги лише тому, що степові плато внутрішньої Анатолії більш придатні для кочового скотарства, ніж приморські рівнини. За допомогою учасників І Хрестового походу Візантія відвоювала в сельджуків Західну та Центральну Анатолію, але втримати не зуміла. Сельджуки вже стали переходити до осілого способу життя, зміцнюється держава, і султан Данішменд в 70-80 р.р. ХІІ ст. відвоювавши Східну та більшу частину Західної Анатолії, створив сильну, динамічну державу зі столицею в м. Конья (грецький Іконіум). Почався стрімкий розвиток ремесел, торгівлі, будівництва, активно відроджувалися занедбані грецькі та візантійські міста, правда, вже на новій, мусульманській основі, бо сельджуки ще з Х ст. стали переходити в іслам. Але «золотий вік» держави Сельджукідів був недовгий — в середині ХІІІ ст. її завойовує орда онука Чингісхана — Хулагу-хана.

Туреччина стала незалежною республікою у 1922 після краху Османської імперії внаслідок Першої світової війни (див. Війна за незалежність Туреччини). Мустафа Кемаль Ататюрк, голова турецького уряду у 1923—1938, здійснив радикальні реформи у країні з метою її європеїзації та модернізації.

Перші вільні вибори в Туреччині були проведені в 1950; Аднан Мендерес став прем'єр-міністром, але був страчений після військового перевороту 1960.

До 1982, поки не була прийнята нова конституція, армія контролювала всі сфери державного життя, жорстоко придушуючи будь-яку політичну діяльність, що викликало міжнародну критику. У 1983, коли Тургут Озал став прем'єр-міністром, заборона на політичну діяльність була знята. Озал був обраний президентом у 1989, у тому ж році Туреччині було відмовлено в членстві в ЄС. Озал помер у 1993, його місце зайняв Демірель. У 1991Туреччина виступила на стороні коаліції ООН проти Іраку у війні в Перській затоці.

Конфлікт із курдською меншістю є зараз однією із найважливіших проблем Туреччини.

Історія Кіпру. Кіпр.

З першого століття до нашої ери і до четвертого нашої — римський період кіпрської історії. Вона свідчить, що одним з проконсулів Кіпру був Цицерон. А в тодішній його столиці Пафосіякийсь час правила славнозвісна Клеопатра. Кіпр можна вважати колискою православ'я.

У 395 році Кіпр став частиною Візантії, після її відокремлення від Західної Римської імперіїї. Цей період родовжувався майже 800 років, перерваний періодом арабського домінування648—965.

688 року араби захопили Кіпр. Імператор Юстініан II і халіф Абд аль-Малік зуміли досягти безпрецедентної домовленості. Наступні 300 років Кіпр знаходився під владою одночасно арабів і Візантії.

У 1498 році контроль над Кіпром захопила Венеціанська республіка. Через своє вигідне стратегічне положення, острів неодноразово піддавався нападамОсманської імперії.

Не оминали Кіпр у своїх походах на Єрусалим хрестоносці. Пануючи на острові майже триста років, хрестоносці намагалися насадити на ньому католицизм, але кіпріоти зберегли вірність православній традиції.

Проте й міцні мури не захистили Кіпр від турків-османів, які захопили його 1571 року і утримували майже до кінця XIX століття. Із закінченням російсько-турецької війни Кіпр відходить під контроль Англії. 3 1925 до 1960 року він є її офіційною колонією.

У 1571 році острів був остаточно захоплений Османською імперією. Серед населення виникла нова община, турки. Протягом 17-го сторіччя турецьке населення швидко зростало.

16 серпня 1960 року острів, який входив до складу англійських колоніальних володінь, отримав незалежність. У 1963—1974 роках на острові постійно відбувалися військові зіткнення між збройними формуваннями грецької і турецької общин острова за участю національної гвардії республіки, а також контингентами відповідно Греції та Туреччини, що підтримували їх.

У липні 1974 кіпрськими антиурядовими силами за підтримки військової хунти, що прийшла до влади в Афінах і проводила курс на «Енозіс» (приєднання Кіпру до Греції), на острові була зроблена спроба державного перевороту. Туреччина в якості країни-гаранта використала це як привід для введення 20 липня 1974 своїх військ на острів під приводом відновлення конституційного порядку і захисту турків-кіпріотів.

В результаті турецькі війська окупували близько 37 % території острова, що призвело до його фактичного розколу на дві відособлені частини, цей стан зберігається дотепер. У 1974—1975 роках відбувся «обмін» населенням: турки-кіпріоти практично повністю переселилися на окуповану турецькими військами частину Кіпру, а греки-кіпріоти — на південь острова.

13 лютого 1975 керівництво турецької громади проголосило в односторонньому порядку в північній частині острова так звану «Турецьку федеративну державу Кіпр», «першим президентом» якого був обраний Рауф Денкташ.

15 листопада 1983 законодавча асамблея Турецької федеративної держави Кіпр проголосила в односторонньому порядку незалежну турецько-кіпрську державу, яка називається«Турецька республіка Північного Кіпру» (ТСРК), яка досі визнана тільки Туреччиною.

1 травня 2004 грецька частина Кіпру вступила в Євросоюз. Восени 2008 року поновилися міжобщинні переговори з кіпрського врегулювання. 3 вересня 2008 відбулася перша зустріч в рамках прямих міжобщинних переговорів між греками-кіпріотами і турками-кіпріотами. На переговорах поки не було досягнуто згоди з низки найважливіших питань. Головним каменем спотикання залишається вимога греків-кіпріотів, щоб відразу ж після об'єднання острова на всій його території було реалізовано законодавство ЄС, до якого входить Республіка Кіпр.

Рада Безпеки ООН 15 червня 2010 прийняла чотирнадцятьма голосами резолюцію 1930, яка продовжує мандат Збройних сил ООН на Кіпрі на чергові шість місяців — до 15 грудня2010 року. Проти резолюції проголосувала Туреччина.

Відтак Республіка Кіпр —президентська республіка. Чинний президент з 28 лютого 2008 року — Деметріс Христофіас.

13. Історія Ізраїлю. Палестина

Розквіт держави приблизно у 1100—950 роках припав на 1-го ізраїльского царя Саула, царя Давида і царя Соломона. Згодом, приблизно 950 року до Р. Х. Ізраїльське царство було розділено на власне Ізраїльське царство з столицею у Самарії іЮдейське царство зі столицею у Єрусалимі.

Ізраїль неодноразово захоплювався і воював з близькими і далекими сусідами: Єгиптом, Едомом, Сирією, Амаліком, Амоном іМоавом, Вавилонією, Асирією, Персією.

У часи володіння Землею Оттоманської імперії у 1517—1917 роках Ізраїль був частиної Сирійської провінції.

Під час визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького у 1648—1654 роках у тортурах загинуло приблизно 100 тисяч євреїв, що призвело до подальшої міграції євреїв до Ізраїлю. На той час єврейське населення концетрувалося у 4-ьої святих містах: Єрусалим, Хеврон, Тверія і Цфат.

Переселення у Ізраїль євреїв продовжувалося і в 1844 році у Єрусалимі вони були найчисельнішим народом, а 1890 році склали більше половини населення міста і 10 % населення Ізраїля.

1917 року Британська імперія завоювала і отримала у мандат Ізраїль. Вони нарекли цю землю за останньою римською назвою — Палестиною.

14 травня 1948 року було ухвалено Декларацію незалежності Ізраїлю. Арабські держави не визнали цього рішення і в той же день оголосили Ізраїлю війну. Під час війни в 1948-49 роках Ізраїль приєднав частину території, відведеної ООН для арабської держави, та Західну частину Єрусалиму.

У 1956—1957 Ізраїль вів війну з Єгиптом з приводу Суецького каналу (Суецька криза).

В результаті війни 1967 року були захоплені інша частина території арабської держави, весь Єрусалим, а також єгипетськийСинайський півострів і сирійські Голанські висоти.

У 1970-х роках почалася міграція до Ізраїлю євреїв з Радянського Союзу, в тому числі з України.

13 вересня 1993 року у Вашингтоні між Ізраїлем і ОВП було підписано Декларацію про принципи, якою передбачалося введення обмеженого самоврядування на палестинських територіях (на першому етапі — в секторі Газа і м. Єрихон).

4 травня 1994 року в Каїрі було підписано ізраїльсько-палестинську угоду про принципи палестинського самоврядування в цих районах і виведення звідти ізраїльських військ та адміністрації. Угоду в основному було виконано.

У 1994 р. було укладено угоду про передачу палестинцям повноважень у цивільних сферах в інших районах Західного берега.

26 жовтня 1994 року було підписано мирний договір між Ізраїлем і Йорданією.

З приходом до влади уряду Б. Нетаньягу в 1996 році політику «освоєння» окупованих територій і створення на них нових поселень було активізовано. Конфлікт між Ізраїлем і Палестиною загострився на початку 2002 року, а особливо у березні-квітні 2002.

14. Історія Єгипту (до кінця 15 ст)

Історія Єгипту починається з ери палеоліту.

Близько 3100 року до нашої ери виникли два розвинуті державні утворення: Верхній Єгипет (у долині Нілу) і Нижній Єгипет (у дельті Нілу), які змагалися між собою за першість. Об'єднання цих утворень в одне приписують легендарному цареві Менесу, який започаткував першу з тридцяти однієї династії, які змінювали одна одну на єгипетському троні аж до 332 року до нашої ери, коли вони були переможені Олександром Великим.

Період найбільшого розвитку стародавнього Єгипту поділяють на три етапи: Старе Царство, Середнє Царство і Нове Царство, які розділяються перехідними періодами.

Влада в країні переходить у руки лівійських династій, а пізніше — ефіопських; столиця переноситься в Непату, у Судан. Після цього настає епоха Саїтської династії. У 524 році до нашої ери за часів XXVII династії перси вперше перемагають єгиптян. У 332 році до н. е. єгиптяни кличуть на допомогу Александра Великого, якого зустрінуть як визволителя і луксорський оракул проголосить «Сином Ра». Він засновує нове місто — Александрію (де пізніше буде знаходитись, викрадена Птолемейем Сотером І скляна гробниця Александра протягом декількох віків), яке швидко стає культурним центром всього античного світу.

Після його смерті до правління приходить династія Птолемеїв, нащадків полководця Александра Македонського Птолемея. В культурі Єгипту під час її правління перемішуються елементи еллінської та давньоєгипетської традицій. Останньою царицею з цієї династії була Клеопатра VII, пов'язана спершу зЦезарем, а пізніше — дружина Марка Антонія. Після поразки її армії, яку розбив у 31 році до нашої ери Октавіан Август, Єгипет став провінцією Римської імперії.

Згодом країна, яка була відома як «житниця Риму», занепала. Після поділу Римської імперії у 395 році нашої ери увійшла до складу Східноримської (Візантійської імперії).

У 641 році нашої ери Єгипет завоювали араби. Його християнські мешканці (копти) поступово культурно та релігійно асимілювалися. У Х-ХІІ століттях Єгипет досяг піку розквіту за часів правління династії Фатимідів, яка збудувала нову столицю — Каїр.

У 1517 році султан Селім завоював Єгипет і приєднав його до Османської імперії.