Розвиток української літератури у ХХ ст.

Особливістю літературного процесуцього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінували «Пролеткульт» – літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою «чисто пролетарську», особливу літературу. Письменники і поети розподілялися за тематикою і основною спрямованістю своїх творів. Згодом «пролетарські» письменники об'єдналися у спілку «Гарт» (1923-1925), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Селянські письменники згуртувалися у спілку «Плуг», куди входили Андрій Головко, Петро Панч. Спілка проводила велику культурну роботу, популяризувала серед широких селянських і робітничих мас українську літературу й українську мову.

Популярними були й гуртки «Ланка» (1924 р.) та «Марс» (1926 р.) – майстерні революційного слова. Тут працювали письменники Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян

Підмогильний, Тодось Осьмачка. Завдання письменників організації – правдиво відбити в художніх формах добу, як вона синтезується в творчій уяві, мета організації – товариське співробітництво, взаємодопомога, захист авторських прав.

«Молодняк» – організація молодих письменників-комсомольців П.Усенко, О.Донченко, М.Шеремет та ін. Вони відстоювали єднання українських радянських письменників з письменниками братніх народів СРСР, виступали за об'єднання пролетарських та революційних письменників видавали однойменний журнал. Чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів. Негативне в їх діяльності те, що вони своєю агресивною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців організація сприяла деморалізації українського письменства

Крім них, існували також групи неокласиків (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович), неосимволістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), радикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Микола Ірчан та ін.), конструктивістів (Валер'ян Поліщук) тощо.

У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла так звана «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли найвизначніші письменники: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий. В рамках діяльностіВАПЛІТЕ розгорталася літературна дискусія про перспективи розвитку української літератури. Микола Хвильовий пропагував використання досягнень європейського мистецтва, відхід від однобічної орієнтації на російську культуру: «Геть від Москви!».адянське керівництво оцінило виступ М.Хвильового як поширення антиросійських настроїв, розгорнуло критику письменника, змусило писати лист з розкаянням.

Важливі зміни в суспільно-політичному житті відбулися в кінці 20-х – початку 30-х років, коли в країні почала формуватися сталінська тоталітарна система, яка не обійшла і національно-культурну сферу. Незважаючи на позитивні зрушення в галузі освіти, науки, мистецтва, сталінський режим поступово бере курс на згортання політики українізації, та повернення до політики русифікації. Знову в державних установах вводиться російська мова як державна, зменшується кількість українських шкіл,україномовних газет та журналів, закриваються українські театри. Уже в 1937 році слово «українізація» зникає з офіційної лексики. Цей період в історії України називають «розстріляне Відродження». Вперше цей термін започаткував літературознавець із діаспори Юрій Лавриненко, який вжив його як назву збірки найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити вплив інших культур і, зокрема, російської.

Отже, «Розстріляне відродження» це умовна назва літературно-мистецької генерації України 1920 – 1930-х років, репресованої сталінським режимом. Ознаки «Розстріляного відродження»:

• наступ сталінського режиму на всі сфери культурного життя України, період жорстокого переслідування діячів національної культури.

• Жертвами сталінського терору стали представники української національної культурної еліти:

• математик М.Кравчук,

• історик Д.Яворницький,

• прозаїк і драматург М.Яловий,

• письменники М.Хвильовий, Г.Косинка, М.Зеров,

• 1933 р. – репресії проти Л.Курбаса і театру «Березіль»;

• 1934 р. – розстріл українських кобзарів і лірників.

Загалом, у 30-х рр. ХХ ст. повністю ліквідуються літературно-художні об'єднання. Єдиною дозволеною літературною організацією була Спілка радянських письменників України (1934 р). Відчутним був державний контроль над видавництвами. Панівним в літературній творчості був метод соцреалізму. Це був єдиний офіційно дозволений в СРСР «творчий метод» літератури і мистецтва. В рамках цього методу передбачалось «правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку», що означало, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки був розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Таким чином згортання українізації мало трагічні наслідки не тільки для національної культури, але й поставило під загрозу сам факт подальшого її існування.

Лібералізація і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М.Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль». Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії «Прапороносці». Романом «Вир» назавжди вписав в історію української літератури своє ім'я Григорій Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О. Довженка «Поема про море». Збагачували поезію і прозу твори А.Малишка, П. Загребельного, Ю.Смолича, Ю.3банацького та інші талановиті літератори.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву «шестидесятників». Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверстюк, Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл. Вже у 1962-1963 рр. їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву в середовищі національне свідомої інтелігенції.