Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві в перш. пол. XIX ст.

Хліборобство, вирощування тютюну і конопель – Лівий Берег. Правий берег – озима пшениця, цукр. Буряки. Південь – товарна пшениця+вівчарство. Прогресивний шлях розвитку госп поміщиками: «по науці», Каразін – вдоск методів землеробства: хім. Лабораторія, метеором станція + дослідне поле. Дбали про кількісне розширення посівів. Спеціалізацію господарств на техн. К-рах. Товаризація поміщ господарств: напр., розвиток цукроваріння – цукрові заводи: застосування новинок техніки в т.ч. і парових двигунів. Вівчарство – сукнарство(власні мануф). Використання машинної техніки. Використання найманої праці. – участь окремих дворян у зн торгівлі. Регресивні поміщики: більший тиск на селянство, обезземелення+збільшення панщини, переведення кріпосних у дворові. Товаризація економіки – занепад частини поміщицьких господарств: змушені продавати підприємства та частину володінь, скуповували купці, міщани, військові обивателі. Господарство селян: плуги, сохи, воли ін. знаряддя праці, трипілля, двопілля, переліг, сірі хліби+технічні к-ри. Промислове городництво та картоплярство. Південь-баштани. Розшарування селян: заможні кріпаки – звільнення від влади поміщика. Диференціація в сфері держ селян(17 груп). Держ селяни створювали чималі резерви накопиченої зернової продукції – реалізація продукції. Продукти садівництва йшли на вн ринок. Тютюн, цукр буряк, коноплі. Вівчарство,бджільництво. Були зайняті в промислах, навіть в металовому. Активна участь в ярмарковій торгівлі. Найбільше селян-власників – Полт. Губернія. Руйнування натурального господарства та розвиток капіталістичного укладу відбувалися не тільки в поміщицьких, а й у селянських господарствах.

Хоч через наявність кріпосництва й повільно, але зростала товаризація селянських господарств. Щоб оплачувати державі й поміщикам численні податки та побори, селяни змушені були частину своєї продукції, часто навіть необхідної, продавати на ринку, переважно на внутрішньому, — на дрібних ярмарках, місцевих торгах і базарах. Насамперед, вони продавали хліб. Як уже вказувалося вище, товарність селянського хліба була невисокою. У загальній масі товарного хліба, що , йшов на внутрішній і зовнішній ринок, селянський хліб становив лише 10 %. Більше його давали господарства заможних селян та іноземних колоністів, які були поселені царським урядом на Півдні і діставали від нього численні пільги та привілеї.

У селянських господарствах, особливо поблизу міст і промислово-торгових містечок, розвивалося промислове городництво й садівництво. Селяни вирощували й продавали картоплю, цибулю, часник, капусту, кавуни, дині, огірки, груші, яблука, вишні і т. п. З селянських господарств надходили також на ринок прядиво й олія з конопель, тютюн. З заснуванням цукрових заводів частина селянських земельних площ була зайнята під цукровими буряками, які збувалися на ці заводи.

Товаризувалося, хоч ще повільніше, ніж землеробство, й селянське тваринництво. Найбільш це було помітно у вівчарстві. Славилися, зокрема, решетилівські смушки (с. Решетилівка на Полтавщині). Селяни продавали молоко, сир, м'ясо, масло, сало, використовували продукти скотарства й вівчарства як сировину для домашніх промислів (вичинка шкур, смушків, вироблення сукна та ін.). Займаючись бджільництвом, селяни продавали мед і віск.

У першій половині XIX ст. у селянських господарствах продовжували розвиватися промисли.

Селянські промисли були різноманітними. Це — чинбарство, кушнірство, вироблення сукна й полотна, пошиття одягу і взуття, гончарство, обробка дерева — виготовлення бочок і діжок (бондарство), возів, коліс, дерев'яного посуду, викурювання смоли й дьогтю, випалювання деревного вугілля, ткання рядовини для мішків, попит на які зріс у зв'язку з розвитком хлібної та соляної торгівлі, тощо. Найширше промислами займалися державні селяни, які перебували на оброчному становищі, при цьому найбільше ремісників і кустарів було серед оброчних державних селян Полтавської і Харківської губерній. Поступово в селянські промисли проникав скупник, який відрізав кустарів від ринку збуту й сировини і з часом підпорядковував їх собі, перетворюючи фактично в найманих робітників і влаштовуючи капіталістичну роботу на дому.

Великого розмаху в першій половині XIX ст. набув чумацький промисел, відомий ще з другої половини XV стЗмінився й сам характер чумацького промислу. Якщо раніше чумаки займалися в основному торгівлею сіллю й рибою, то з початку XIX ст., з розкладом феодально-кріпосницької системи, розвитком товарно-грошових відносин, при слабості й недосконалості транспорту і з посиленням потреби в перевозу чумацтво з торгового стає торгово-візницьким промислом. Чумаки купували випарну і кам'яну сіль в Криму, Бессарабіі, в Бахмутському і Слов'яносербському повітах, сушену, в'ялену і солону рибу на Дону, Волзі, на Азовському і Чорноморському узбережжях і звідти розвозили і продавали по всій Україні і багатьох місцевостях Росії. У 40—50-і роки XIX ст. в Україну щороку привозилось приблизно 8 млн. пудів солі і 2,5 млн. пудів риби.Разом з чумацькою торгівлею розвивалося й візникування, коли чумаки й спеціальні візники перевозили різноманітні товари на далекі відстані, на ярмарки в різні українські й великоруські міста, в чорноморсько-азовські порти. Протягом 40—50-х pp. чумаки транспортували щорічно 60—80 млн. пудів різноманітних вантажів, для перевозу яких використовувалось по 600—800 тис. маж або хур (возів). Особливо багато перевозилося хліба — 25— 40 млн. пудів, які йшли на експорт через чорноморсько-азовські порти.

Торгівлею і транспортуванням вантажів чумаки займалися не лише в Україні. Вони їздили по великій території — у російські міста й села аж до Уралу, Середньої Азії, Москви, Нижнього Новгорода, а на заході — до кордонів Польщі.Чумацький промисел відігравав велику роль у розширенні торгівлі та товарно-грошових відносин, у зміцненні економічних зв'язків між різними районами України, а також між Україною й іншими місцевостями Росії.Чумацьким промислом займалися різні групи населення — державні й поміщицькі селяни, міщани, дрібні поміщики. Найбільшу частину чумаків становили державні селяни, зокрема державні селяни Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній. З розширенням чумацтва відбувалося швидке розшарування серед чумаків.Поряд з чумаками-промисловцями на селі з числа як державних, так і кріпосних селян різними способами виростали багатії, заможні мельники, олійники, крамарі, лихварі та ін., які, зосереджуючи в своїх руках дедалі більше землі й багатств, обплутували тенетами боргів і нещадно експлуатували бідноту. Значна частина селян руйнувалася, втрачала землі й господарство і перетворювалася на пауперів, наймитів. Не маючи землі, тягла, свого господарства, зубожілий селянин не міг бути об'єктом кріпосницької експлуатації.