Загальні тенденції розвитку гумору і сатири в українській літературі середни ХХ століття. Журнал «Перець».

У 1922 році в Харкові вийшли перші номери журналу «Червоний перець» під керівництвом Василя Еллана-Блакитного, Остапа Вишні та Василя Чечвянського.

У 1934 році журнал було закрито. На піку популярності видання припинило вихід, а вцілілі автори розійшлися іншими виданнями. Над вітчизняним гумором на довгі роки зависла моторошна тиша, порушити яку довелося «по призову» на фронт. Перший номер (43-й загалом) відновленого видання вийшов наприкінці 1941 року на 8 сторінках з повнокольоровим друком. На першій сторінці виданого видавництвом ЦК КП(б)У журналу красувався символ гумористичного двотижневика, козак Терпило.

Головним жанром «Перця» часів Великої Вітчизняної війни стали памфлет і фейлетон.

Памфлет (гр. pan – усе, phlego – палю) – літературний твір публіцистичного жанру на злободенну тему, в якому з особливою гостротою і експресією, часто в сатиричній формі висміюються й викриваються якісь негативні суспільні явища [NB; 294].

Фейлетон (фр. feuilleton – аркуш) – невеликий художньо-публіцистичний жваво написаний твір у періодичній пресі, в якому злободенні події зображено в сатиричному або гумористичному плані. Фейлетони поділяються на документальні, в яких точно описуються конкретні особи й дійсні факти, і проблемні, в яких охоплено багато фактів, вказуються якісь громадські питання, без точної вказівки на реальних осіб [NB; 444]. В основному, тогочасні памфлети та фейлетони направлені проти фашистських загарбників

У зверненні од імені редакції журналу до читачів «Перець» проголошував: «Піднімаю руку й присягаюся: тримати себе завжди сухим і гірким, чесно, не зважаючи на особи, перчити й приперчувати...». Далі називав різних нечестивців, як-от бракоробів, бюрократів, обіцяльників, казнокрадів, базік, п'яниць, хвальків й ін.

Головні співробітники: Остап Вишня, Юрій Вухналь (Іван Ковтун), Юхим Ґедзь (Олекса Савицький), Антоша Ко (А. Гак), Б. Сіманців, К. Котко (М. Любченко) та інші. Ілюстратори: О. Хвостенко-Хвостов, О. Довженко, А. Петрицький, К. Агніт, О. Козюренко, Л. Каплан та інші.

Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років життя сатириків дедалі політизується, підпорядковується соціально-політичним кампаніям і, зрозуміло, обмежується і тематика, і гострота критичних публікацій. Крім політичної сатири (завжди з радянських офіційних позицій), «Червоний Перець» присвячував увагу боротьбі зі спекуляцією, безпорадністю адміністрації, бюрократизмом тощо, побутовим справам.

Автори, що друкувалися в «Перці» критикували «окремі недоліки» радянської дійсності досить гостро. За це часто колективу журналу перепадало, до прикладу, 28 вересня 1929 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалено конфіскацію числа 15 журналу «Червоний перець» і наказано оголосити в пресі постанову «з різкою політичною кваліфікацією карикатур, вміщених у журналі». Зміст характеризувався як «пасквіль, скерований проти творчої роботи, що її веде партія та робітничий клас, будуючи соціалістичну Україну». 20 жовтня 1929 року постанова ЦК КП(б)У засудила № 15 журналу «Червоний Перець»; ухвалено переглянути весь склад редколегії журналу.

Від 1933 року в редакції «Червоного Перця» почалися арешти, владі не подобалася критика в журналі. Членів редакції звинуватили в тероризмі й у підготовці замаху на керівників КП(б)У та один по одному заарештували. Внаслідок репресій «Червоний Перець» перестав виходити.

Та вже від 1941р. журналові, як і письменству загалом, довелось настроюватись на боротьбу з ворогом — розпочалась війна.

У перших відгуках на трагічні події гумористи піднімали фашистів на глузи, іронізували над їхніми претензіями на світове панування, жартівливо обігрували різні деталі ворожих загарбницьких планів.

Активно шукають відповідні до нових завдань художні форми і засоби прозаїки. На сторінках журналу «Перець» та інших видань з'являються невеличкі фейлетони, іронічні діалоги, усмішки-мініатюри, анекдоти, підслухані авторами у життєвих ситуаціях. У творах прозаїків виявляється одна з примітних ознак, як-от близькість пафосу й тональності оповіді, її образно-мовної тканини до морально-етичних і естетичних народних джерел. Характерні з цього погляду короткі оповідання Ю. Яновського («Генерал Макодзьоба», 1942) і П. Панча («Кортить курці просо»; «Зозуля», 1943), в яких люди мирних професій зображуються мужніми воїнами, мудрими й кмітливими народними героями. І хоча сьогодні неважко помітити деяку декларативність і спрощення в характеристиках окремих персонажів, часом недостатність трагізму зображуваних ситуацій на окупованій фашистами Україні, все ж справедливо буде відзначити: художньо глибші оповіді про людей сміливих і нескорених підносили моральний дух воїнів на фронті й партизанів у ворожому тилу, зміцнювали їхню віру в перемогу.

Одна з таких оповідей — «Генерал Макодзьоба» — про народного месника, за голову якого фашисти призначили грошову винагороду. В творі чується відгомін народної викривальної сатири, зокрема знаменитого «Листа запорозьких козаків до турецького султана» («Слухай ти, дурень божий! Мало даєш за мою голову...» — початок зневажливого послання Макодзьоби до фашистського генерала фон Лера).

У 1946 році виходить постанова ЦК КП(б)У «Про журнал сатири і гумору «Перець», яка була прямим відгуком на директивну статтю в газеті «Правда» «Про пошлі писання одного журналу» (1946р., 24 серп.). Здавалось би, постанова, присвячена журналові українських сатириків, мала б відіграти позитивну роль у розвитку і журналу, і сатирико-гумористичного жанру, до того ж у ній критикувались «незначні твори і сюжети», «твори низької ідейної та літературної якості», говорилось про потребу використання «гострої зброї сатири та гумору» в боротьбі проти «розкрадачів громадської властності» й т. п. Та, виявляється, це всього лиш звична для таких матеріалів фразеологія, головне ж — міцно тримати журнал у руках партійного керівництва і вказати на його, як і сатири загалом, місце в системі комуністично-пропагандистських заходів і кампаній. Адже, за словами постанови, «всякий радянський журнал повинен бути в першу чергу політично цілеспрямованим органом боротьби за комуністичне суспільство, за виховання широких мас радянського народу в дусі ідеології більшовизму»

Мав рацію М. Годованець, оповідаючи в байці «Сміх на службі» про те, як Сміх утратив своє обличчя за умов підневільного перебування у владного господаря. «Не до душі робота ця мені»,— зізнається Сміх і продовжує свій викривальний монолог:

Чекай вказівки.— смійсь, а чи не смійсь.

Повище взяв, то б'ють за недогоду:

«Не вмієш,— кажуть,—ти сміятись для народу!»

Утратив волю я, всього там бійсь,

Де й ділась гострота і сила,

І дзвінкість джерелом не била.

Я став нудним орлом

З поламаним крилом...

З ослабленим, щоб не казати поламаним, крилом була й загалом тогочасна сатира.

Остап Вишня (Павло Губенко) – видатний «сміхотворець» ХХ століття, фундатор нового жанру «усмішки» в літературі. Трагізм життєвого і творчого шляху письменника. “Зенітка”, “Бліц-кріг”, “Географія”.

Остап Вишня був вірним високому покликанню письменника, правді життя, любив і поважав людину. Це засвідчила його творчість, життєвий подвиг громадянина.
Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося на життєвій і творчій долі майстра слова.

Йому випало житии в пору великих соціальних зрушень, в період світлих надій і чорної розлуки, епохальних звершень і масового терору.
Іронія літературної долі О.Вишні в тому, що його
унікальний сатиричний хист сягнув висоти в часи утвердження
кривавої диктатури Сталіна, і проте саме йому, найталановитішому серед
всіх українських сміхотворців, удалося вижити (а загинули майже всі,
зокрема, Василь Чечвянський – рідний брат, Юрій Вухналь, Кость Костко, Юхим Гедзь) й дочекатися настання “відлиги”, коли вперше за чверть віку з’явилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки уявити:
багато міг би зробити цей веселий геній, якби в період найвищого
розквіту не зазнав нищівного удару і якби над ним майже до смерті не
висів домоклів меч берієвської інквізиції.

13 листопада 1889р. на хуторі Чечва, біля тихого містечка
Груні, що на Полтавщині, в маєтку поміщиків фон Рот народився хлопчик
Павло Губенко. Хоч народився хлопчик у поміщицькому маєтку, але не
належав він ні до дворянського, ні до поміщицького роду, і вперше його
голос пролунав не в розкішних хоромах, а в селянській білій хаті, де
жив його батько Михайло Кіндратович Губенко – колишній солдат царської
армії, а потім прикажчик у фон Ротів. Через шістнадцять літ після цієї
події він не без лукавого усміху запише в щоденнику : “Я, такий собі
Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині,
бігав, ширяв картоплю, драв горобців, била мене мати віником і навіть
горнятками череп’яними кидала в голову. Спасибі матері!”
У цій хаті крім Павла, народилося ще шістнадцять Губенків, і вже сама ця обставина змушувала батьків добре-таки сушити голову над одвічним і легким родинним питанням: як влаштувати дитину в школу, як звести кінці з
кінцями, щоб дати їй освіту та вивести в люди.

Ось як згадує про це Остап Вишня у творі “Думи мої, думи мої…” “Потім освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід – і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти цю лінійку, я б її поцілував!”).

Потім з Павлушки вийшов Остап вишня. Письменник. Так як же я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку вчителеві І.М.Мовчанові. І я вдячний”.

Ті, хто близько знав сімейство Губенків, стверджували, що батьки письменника були охочими до жарту й добре відчували комічне. Мати, Параска Олександрівна (дівоче прізвище Балаш), мала веселу вдачу, знала безліч народних приказок і прислів’їв, якими густо пересипала свою мову. А про батьків характер чи не найкраще свідчить епізод з підписання
“тестаменту”. Про це розповідав сам Павло Михайлович – батько помер у
нього на руках. Коли Михайлу Кіндратович подати для прочитання і
підпису текст, він зібрав усі останні сили і почав читати
вголос: “Я Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти,
завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем…” Дійшовши до цих слів, батько підписав заповіт, зрезюмувавши: “При
сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич
Губенко”.
В “Автобіографії” письменник згадує: “Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу, прийшов додому, а батько каже:
- Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу іще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде. Повіз мене батько
в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи
семеро, а заробляв він не дуже. Проте повів і віддав мене в Зіньківську
міську двокласну школу. Зіньківську школу закінчив я року 1903 зі свідоцтвом, що мало бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого розряду. Та куди ж мені в ті чиновники, коли “мені тринадцятий минало”.

Отже, вчився Павло охоче, наука давалася легко. З плачем просив батька, щоб після Зіньківської двохкласної школи повіз мене на навчання
до Глухова у вчительську семінарію. Та ба! Михайло Кіндратович не міг зробити йому такої ласки – не було на те грошей у багатодітній сім’ї. Спорядили Параска Олександрівна чотирнадцятирічного Павла й відвезла до Києва у військово-фельдшерську школу, де вже рік навчався його брат Василь на “казьонний кошт” як син відставного солдата. І хоч болісно було хлопцеві розлучатися зі своєю солодкою мрією про вчительство, довелося студіювати медицину.

По закінчення військово-фельдшерської школи – служба в армії і робота в хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці у Києві. “Служив і все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться. Все за екстерна правив”.
За цією іронічною фразою – колосальна праця. Ніби відчуваючи майбутню долю, добре розумів, як мало йому здобутих знань. Залишався єдиний шлях – самоосвіта. На цей час батько вже помер і потрібно було допомагати родині, бо лише він і брат Василь ледь-ледь звелися на ноги. Працював і одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх у 1914р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. “Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді ло св.Софії, з св. Софії до “Просвіти”, з “Просвіти” на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну Раду. ДО того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають – там і я! Де говорять – там і я! Де засідають – там і я. Державний муж, одним словом” (“Моя автобіографія”)

Писало це в березні 1927 р. І, як бачимо, з легким серцем, з гумором, з вірою в те, що всі митарства позаду і всі неясності з’ясовані, що
справедливість восторжествувала і давні метання під впливом соціальних
ілюзій минули безслідно, а попереду – світла дорога до щасливого майбутнього і можна тільки посміятися над своєю колишньою наївністю.

Відтоді до кінця життя ніколи більше не хотілося Остапу Вишні іронізувати з приводу того, як він вертівся в роки революції. Лише від часу написання цитованої автобіографії близько шести літ, і в “компетентних органах” згадують його активність, і то в такій несподіваній інтерпретації, що в нього надовго відпаде охота і до гострого гумору і до
безневинної іронії…

Проте за наведеною вище гумористичною цитатою письменника прихована згадка про три надзвичайно важливі для його долі роки. Студент Павло Губенко під час революції справді виявив неабияку громадську активність. Йому здавалося, що на звільненій від трьохсотлітнього царського гніту Україні вже розпочалося національне відродження, і як громадянин, а не переляканий обиватель, він прагнув особисто поринути у вир подій,
зробити щось корисне у вирішальний для Батьківщини час. В біографії
Остапа Вишні були і Центральна Рада і Свята Софія (тобто
Софійський собор, де відбулися найголовніші політичні акції періоду
Центральної Ради і Директорії), зрештою був і Кам’янець-Подільський…
Під час громадянської війни, особливо розгулу денікінщини , чимало
українських інтелігентів, рятуючись від можливих репресій, перебралися
подалі від Києва, здебільшого саме до Кам’янця. В житті Остапа Вишні це
короткочасне перебування на Поділлі відіграло фатальну роль. Туди ж, до
Кам’янця приохочувала й петлюрівська Директорія і це кидало тінь на кожного, хто волею обставин опинився в цьому місці, тінь Кам’янця нависла над багатьма українськими літераторами чорно-кривавою хмарою. Але саме в цьому місті почалася літературна робота Остапа Вишні.

Перебуваючи в Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у “Робітничу газету”. Секретарював там Хомик (молодий). Прочитав і сказав “Добре”. І не надрукував. Потім я поніс свого фейлетона до “Народної волі”. Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: “Добре”. І надрукував”.

Твір, про який згадує письменник, мав назву “Демократичні реформи
Денікіна” (опублікований 1919 року за підписом Павла Грунського). Це
була не перша літературна спроба. Десь за півтора року до того, ще в
Києві, Остап Вишня написав фейлетон про одного з міністрів Центральної
Ради, але надрукувати його не вдалося. Тоді він покинув навіть мріяти
про роботу в газеті. А тут, нарешті, успіх і можливість дальшого
співробітництва. Фейлетони Павла Грунського друкують мало не щодня,
спершу – “Народна Воля”, пізніше “Трудова громада”. За неповних два
місяці опубліковано понад 20 творів. Журналістська діяльність стала своєрідним джерелом щоденної школи життя. Молодому сатирику не бракувало життєвих спостережень, комічних барв і невтоленної жаги творчості — саме тому він мало не щодня міг виступати на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань з усмішками, фейлетонами чи й просто з лаконічними ущипливими відгуками на ту чи іншу подію. Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходять одна за. одною й збірки усмішок письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.

На початку 30-х років відчувалися зміни в суспільній атмосфері країни. 1930 року став останнім роком масових видань Остапа Вишні. Саме тоді було ліквідовано “Книгоспілку”, яка так багато зробила для розвитку української культури. Остап Вишня друкувався в основному в “Книгоспілці”
й Держвидаві України і, отже, втратив один з важливих каналів
спілкуватися з читачем. Наступав період доносів, ярликів, наклепів.

1930 року з’явилася в пресі й перша “Ластівка” (стаття з свідомо
образливим заголовком “що таке Остап Вишня”). О.Полторацький кидав
письменнику звинувачення, які виходили далеко за межі літературної
насмішки: автора “Насмішок” пильнували за те, що його творчість нібито
“гостро конфліктує з вузловими, відправними точками нашої сучасності”,
з претензією на науковість робився висновок про “невідповідне до
сучасності ідеологічне спрямування мистецької творчості” Остапа Вишні,
її “войовничий антикультурний характер”.

9 січня 1931 р. в щоденнику Івана Даниловича Дніпровського «Літературні стрічі. Пам’ятка для мемуарів» після візиту до його квартири Остапа Вишні з’явився запис, що великого гумориста обіцяють прийняти до літературної організації ВУСПП за умови визнання ним своїх помилок. Остап Вишня одразу продиктував проект покаянного листа: «Визнаю всі свої помилки минулі і майбутні, навіть помилки своєї баби Килини, що в Лебедині пекла бублики. Надалі писатиму так, як Кириленко і Микитенко. З тов. привітом і т. д.» Не варто уточнювати (та чи й можливо це тепер?), хто більше доклав зусиль до того, щоб спочатку перетворити (за висловом того ж І. Дніпровського) «Гоголя Жовтневої революції» на «всеукраїнського м’якушку», а вже потім на одну з перших жертв сталінського терору

«Заздрість до таланту, наклепи, доноси зробили свою чорну справу – наприкінці 1933р. О.Вишню репресують як ворога народу. Після суду письменника відправили до автономної республіки Комі, на Печору. Майже десять років спокутує незнану “вину” перед народом в Ухті та інших таборах далекого суворого краю, страждаючи від важкої хвороби, годуючи тайгову мошву.
З середини 1934 року Павло Михайлович починає вести табірний щоденник, який був опублікований лише наприкінці 80-х років під назвою “Чиб’ю”. У це селище О. Вишню відправили на розстріл. По дорозі у конвоїра стався приступ апендициту, - розповіла згодом дружина письменника Варвара Олексіївна, - і два приречені ув’язнені, взявши на плечі й хворого, і його зброю, з великим запізненням прийшли до свого останнього притулку.
А там уже зчиталася паніка, і всі були готові до пошуку двох
політв’язнів, яких вважали втікачами, адже їхнього приходу очікували
значно раніше. “И это враги народа?! – здивовано вигукнув табірний
начальник у званні майора, побачивши Остапа Вишню із напівживим
конвоїром на одному плечі, а з карабіном на другому. Можливо цей
випадок і врятував життя приреченому письменникові…
Та хіба одна така небезпека підстерігала Вишню - політв’язня? На видиму гибель було послано хворого письменника у полярну ніч. Привід: доставити “пакет”. Сімсот кілометрів мав пробиватися. Тріскучі морози змінювала непроглядна віхола. Розрахунок у табірного керівництва був
конкретний: політв’язень або замерзне голодний, або хижі
звірі роздеруть… Проте Павло Михайлович і дорогу смерті здолав!
Наприкінці 1943 року Остап Вишня несподівано опинився на свободі. З чийого наказу це було зроблено, невідомо. Не знав цього і сам засланець. Як згадують рідні письменника на основі його скупих оповідей, за півроку до
звільнення, тобто влітку 43 жорна диявольського млина репресій раптово
спинилися. Зміну в ставленні до себе письменник сприйняв дуже гостро:
1938 року вже було щось подібне, коли його відправили в далеку подорож, з якої він не повинен був повернутись. Тоді через щасливий випадок, через бездоріжжя, він з двома конвоїрами надовго застряв у дорозі, а коли за півроку добрався до місця, ситуація докорінно змінилася – знебувся страхітливий Єжов, а за ним і все керівництво табору. А новопризначене чи то не знало про попередні розпорядження, чи то анулювало їх… Цього разу все відбувалося загадковіше. Його переодягли в досить пристойне, щойно
змите вбрання, трохи підгодували й відправили до Москви. Там у
сумнозвісних “Бутирках”, завершено медичнокулінарний курс підготовки до
виходу на люди, а 3 грудня за рішенням НКВС – звільнено. На двадцять
три дні раніше визначеного вироком строку!

Не дуже затишно жилося письменникові й на волі. Звичайно, краще, ніж за колючим дротом, але ярлик контрреволюціонера й терориста, пришпилений на суді в березні 1934р. сановні благодійники забули зняти. Ця обставина не могла не мати впливу на творчість О.Вишні аж до 25 жовтня 1955р., коли його було повністю реабілітовано. Правда, жити йому відтоді залишилося менше року. Залишається тільки дивуватися, як у таких несприятливих творчих умовах йому вдалося написати стільки чудових речей, серед яких чимало справжніх шедеврів.

Зовні життя О.Вишні в останнє десятиліття було благополучним: виходили книжки, він мав вірних друзів, чудову сім’ю, матеріальний достаток, добрі побутові умови. Але душу ятрили не тільки спогади про минуле. Почуттям тривоги пройняті рядки щоденника, при читанні якого ловиш себе на думці, що писано його щиро, проте й не без остороги: адже твір могли читати й сторонні задовго до смерті автора… Тому в ньому такі скупі рядки про пекучі проблеми тогочасної доби, в основному ж записи – про літературу, загальнокультурні справи…

Незважаючи на хворобу, О.Вишня багато їздить, часто виступає перед читачами. Одна за одною виходять книжки, він перекладає Гоголя, Гашека, Маяковського, Чехова. Нарешті 1956р. виходять твори О.Вишні в двох томах. Фейлетони його часто друкують, вони талановито-дотепні, особливо коли йдеться про всяку закордонну потолоч; проте фейлетони, що торкалися внутрішнього життя, своїм сатиричним вістрям дістають об’єкти не вище
крісла провінційного бюрократа чи голови колгоспу. Коли ж письменник
робив спробу зачепити когось, хто стояв ледь-ледь вище дрібного
чиновника, твір невідворотно поповнював запаси “неопублікованої
спадщини”.
Тридцять п’ять років подарувала доля Остапу Вишні на творчу діяльність; з них третину йому випало прожити на засланні. Інша людина назавжди втратила б здатність сміятися, проте він знову прийшов до
народу, що відродив письменника до нового життя. Відповідаючи на
злостиві випадки, він якось записав у щоденнику: “Мою роботу рецензував
народ!” його справді читали мільйони, він добре знав, що народ його
шанує, народ його любить. І письменник до останніх днів не поривав з
ним безпосереднього зв’язку: ще за тиждень до смерті виступав перед
читачами в Каховці на Херсонщині.

Помер П.М.Губенко 28 вересня 1956р в Києві.

Вишня уважав себе спадкоємцем Котляревського, до якого ставився з найбільшим пієтитом (з великим успіхом ішла в 20-их роках його травестія "Вія” за Гоголем-Кропивницьким). Дуже любив Гоголя і дав прекрасний переклад його "Ревізора”; перекладав також Марка Твена.

Поза створеним ним своєрідним жанром "усмішки” і фейлетону Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели ("Мисливські усмішки”, "Кримські усмішки”). У "мисливському оповіданні” він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої "знімає” весь попередній витончено-ліричний сюжет. У "Ярмарку”, що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри дає поєднання килима з симфонією: барвисто-співуче море українського ярмарку.

З кількох тисяч "усмішок” і фейлетонів Вишні останеться жити в літературі, може, яких два-три томи вибраного. Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. "Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити”, — пише він у щоденнику.

Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким - комізмом слова, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він умів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого і «збудованого» соціалізму. Найбільше користався нехитрим прийомом «зниження» і допік режимові нещадним «зниженням» високих і галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, планів, проектів - до голої дійсності, до діла, до сущого.

В «усмішках» Вишні наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєї гіркої соціальної і національної біографії нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм.

Його улюбленими прийомами є інтимна розповідь від першої особи, персоніфікація, композиційне використання сну, контрастне порівняння, доказу від супротивного.

Сатирик вимогливо й прискіпливо працював над художньою формою, над прийомами i засобами сміху, розробляв форму монологічної i діалогічної гуморески «одного випадку» і широких, осяжних картин, твору узагальненого характеру.

Остап Вишня вільно, художньо тонко та делікатно змальовував документальне, тобто дiйснi факти в контексті домислу, дотепної вигадки. Конкретний факт часом проходив у нього на рiвнi повідомлення про тi чи тi неподобства в господарюванні, ставав поштовхом до реалізації художнього сюжету, художньої дії, майстерно «вигаданої», ймовірно можливої.

Загалом в Остапа Вишні багатий і різноманітний арсенал лексико-стилістичних засобів, сюжетних, ситуаційних прийомів, що визначають мистецьку своєрідність його усмішок, фейлетонів, оповідань. Він майстерно застосовує, зокрема, прийом зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів - побутової і політичної, літературної і ділової, «протокольної-канцелярської» мови, стиль високого, ліричного й буденного.

У процесі натхненної праці народився й розцвів створений Остапом Вишнею новий жанр, якому він давав назву «усмішка» або ще «реп'яшок».

Усмішка - це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» відріняється від «фейлетону» [16, 26].

Всі засоби гумору та сатири, які використовував Остап Вишня чітко можна простежити у творі «Зенітка», де письменник – патріот підносить тему мужності і нескореності народу в роки другої світової війни, утверджує його героїзм. Усі люди стала на захист Вітчизни. У боротьбі з кривавим фашизмом брали активну участь навіть старі діди й підлітки.

Головний герой «Зенітки» – мудрий, життєрадісний, винахідливий і дотепний. Людина мужня і скромна. Про всій героїчний подвиг у роки війни дід Свирид розповідає із стриманим гумором. У загальнонародну справу розгрому німецько-фашистських загарбників він вносить і свій посильний вклад.

Гумореска – це діалог оповідача з її героєм дідом Свиридом, котрий про свій вік говорить: «Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічиш?» [14, 96].

Твір складається з двох частин: «соприкосновеніє» діда Свирида з фашистами і побутові «страженія» з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в яких дід «так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку» [14, 95].

У першій частині О.Вишня застосовує такі засоби сатири:

- бурлескну лексику: «загребли трьох отам на вигоні» (замість поважного поховали);

- лайливі, принизливі слова: погань, песиголовці, ім’я старости «Панько Нужник», сукині ви сини;

- вживання середнього роду замість чоловічого: «Воно сопливе виплакало, щоб його в колгосп прийняли»;

- варваризм: «Вас іст дас?», «діла-гут».

Вила-трійчати, якими Свирид, «як щурят подавив» гітлерівців виростають у гіперболізований образ народної «зенітки». Ось як розповідає дід про своє генеральне «соприкосновеніє» з фашистами, що спали на горищі:

«Чую – хропочуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила трійчата залізні. Я розмахнувсь та крізь лісу вилами – раз, два, три!

Як заверещать вони там, як закричать:

- Вас іст дас?

А Нужник:

- О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!

Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам на зенітку здаються, почекайте, ще не те буде» [14,96].

У другій частині, де йдеться про війну з бабою Лукеркою, панує гумор – запальний, вогнистий.

Засоби комічного, які використовує автор, такі:

Застосування військової термінології у розповіді про бабу Лукерку:

«… Вийде на ганок та як стрельне: - Свириде!»;

«Сокира «як на теперішню техніку, так чиста тобі «Катюша» «стратегію» й «тактику» своєї покійниці дід Свирид добре вивчив, тому й передбачливо готував «позиції» для «оборони».

«Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилося мені щодня»

«Кум і льотчик кріпкий був. Ас!»

«Держись, - кажу, - куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!» [14, 98]

Також О.Вишня вживає русизми: «У соприкосновенії з ворогом був», «війна – це ж моє рідне дєло», «ошибка організаційна вийшла!»

Комізм ситуацій використаний так, що вони нагадують військові повідомлення:

«Ось дід Свирид з кумом трусили кислиці, та на дереві вирішили й запалити.»

«Коли це знову як бахне: Знову за люльки!

Так ми з кумом, як стій, з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберком води. Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі» [14, 96].

Отже, в гуморесці «Зенітка» О.Вишня через художній образ мужнього партизана розкриває патріотичну ідею вірності Вітчизні.

Широко відомою в літературі є гумореска «Чухраїнці» в якій О.Вишня особливо нещадно викривав слабість українців інстинкту громадської і національної єдності, їх анархічний псевдо індивідуалізм, їхню інертність, всі три риси в психології і думанні українця, що так довго обійшлися і обходяться Україні на суворому іспиті доби динамічних перемін і модернізацій.

«Гонів із сотню за Атлантидою, трошки вбік, праворуч» розташувалась така давня країна Чукрен, назва якої походить від того, «що її населення, люд тобто Божий, завжди чухався.

Дитина маленька, як тільки починало було спинатися на нього і коли його чи запитають про що-небудь, чи загадаються, що зробити, зразу воно лізе до потилиці і починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже…»[14, 64].

Сатирично відгукується Вишня не тільки на лінь, а й на процеси малоросійства, недбальства у ставленні до рідної мови й культури, розчинення їх у союзному «кориті».

«Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Всечухраїнський день музики», почали співати «Корито».

Ой корито, корито,

Повне води налито.

Там дівчонки руки мили

А мальчики воду пили,

Не хочу я чаю пить,

Не хочу заваривать,

Не хочу тібє любить,

З тобой разгаваривать”.

«Сусіди-атлантидяни оті самі, аж вікна було позачиняють:

- Співають чухраїнці! От народ!? А коли це вони вже за індустріалізацію візьмуться?» [14, 68].

Сатирик виділяє в ментальності чухраїнця аж п’ять глибоко-національних рис:

1. Якби ж знаття

2. Забув

3. Спізнивсь

4. Якось-то воно буде

5. Я так і знав.

Якби ж знаття – «найхарактерніша для чухраїнця риса». Прискіпливо аналізував українство сатирик, засуджуючи неповоротний спосіб його мислення, страшенно боляче було йому за таку нездатність до дії, безініціативність, пасивність нашого люду. Гостро висміював сльозливу емоційність на надмірний ліризм української літератури. В післямові сяйнула дотепом Вишнівська доброзичливість.

«- Нічого! Якось-то воно буде» Бо сам же мовляв з них, чухраїнців.

Отже, Остап Вишня увійшов в українську літературу як майстер «малої» сатирико-гумористичної прози. В історію і теорію малих жанрів письменник вніс багато нового, сповнивши їх актуальним на той час соціальним змістом, оригінальними комічними засобами відтворення життя.

Мудрий і добродушний скептицизм Вишні породив його непорушне взаєморозуміння з мільйонами читачів. Він умів підкреслити анекдотичні контрасти, якими кишіла країна того часу. Майстер пародії і шаржу із задоволенням маскувався під «простачка», від нього віяло тим казковим дурником, перед яким пасують і мудреці, і королі. У своїй пам'ятці «Про що я, нещасливий, змушений думати і писати» Вишня перелічував своїх «друзів»: бюрократів, підлабузників, спекулянтів, відвер­тих мерзотників, браконьєрів, хамів, аліментників, інтриганів та «інших сучих синів і пройдисвітів». У творах він атакував слабкості своїх земляків, був нещадний і міг убити сміхом. І часто слідом за своїм улюбленим письменником М. Гоголем, якого перекладав із особливим натхненням, повторював: «Во­рога потрібно бити. Глузування боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі». Вишня вважав, що має повне право жартувати над «чухраїнцями», тому що любить їх, а «любити, між іншим, це дуже важка робота».

Близький друг письменника М. Хвильовий писав: «"Усміш­ки" Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони аромат­ні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні й водночас глибоко трагічні».

За спогадами дочки Павла Михайловича, єдиним, хто висту­пив на захист батька, був Микола Хвильовий. Такою ж шляхет­ністю відзначався й сам Вишня. Коли 1931 р. заарештували М. Рильського, він, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу родині поета, а після звільнення забрав її на кілька тижнів до свого будинку. А са­могубство Хвильового, який, не витримавши цькування, застре­лився, Павло Михайлович сприйняв як жахливу життєву ката­строфу. Близькі думали, що він збожеволів, — три дні з його кімнати доносилися волання й ридання чоловіка, який бився в істериці.

26 грудня 1933 р. був арештований і найвідоміший україн­ський письменник того часу гуморист Остап Вишня. Найтихішого і найдобрішого з людей звинуватили в тероризмі — спробі вбити секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева. Павло Михайлович писав: «Заперечував я все... до застосування до мене фізичних заходів впливу. У результаті психічного і фізичного впливу мені довелося зробити на себе наклеп...». Але навіть на питання слід­чого Бордона: «У якому приміщенні ви хотіли вбити Постише­ва?» — із властивим йому гумором відповів, що любить убивати вождів на свіжому повітрі.

Звільнений був Павло Михайлович загадково. У грудні 1943 р. його раптом переодягли в усе нове і відправили до Москви. Там, у «Бутирці» (у листах письменник говорить про «клініку лікуваль­ного харчування»), він пройшов «медико-кулінарний курс» і був звільнений. На 23 дні раніше терміну.

«Усмішник» Розстріляного Відродження говорив, що «якщо дасть Бог пережити каторгу, то нехай у мене рука відсохне, якщо візьму перо в руки». Та й багато хто сумнівався, що «недомучений Вишня» після десятилітнього мовчання знову воскресне як гуморист. Але вже 26 лютого 1944р. «вистрілила "Прямою на­водкою" його "Зенітка"». Письменник довів, що гумор і сміх залишилися для нього синонімом свободи — принаймні, внут­рішньої свободи людини.

І незважаючи на нападки, що посилюються з роками, О. Вишня писав і друкував нові збірки політичних фейлетонів, памфлетів і гумористичних мініатюр: «Самостійна дір­ка» (1945 р.), «Зенітка» (1947р.), «Весна-красна» (1949р.), «Мудрість колгоспна» (1952 р.), «А народ воювати не хоче» (1953 р.), «Великі ростіть» (1955 р.), «Нещасне кохання» (1956 р.) та ін. Він також активно працював над перекладами творів російської і світової класики — А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, М. Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди і свого улюбленого М. Гоголя.

1955 р. безпартійний письменник, член редколегії журналу «Пе­рець», член правління Спілки письменників України й інших гро­мадських організацій, улюбленець читачів нарешті був реабілітова­ний. Але не партії він був вдячний за це, а тим простим людям, заради яких писав: «Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями Києва... І я думаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм чита­чам: "Я люблю вас! Спасибі тобі, народе, що я є я! Нехай буде благословенне твоє ім'я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнян­ну й неповторну - честь належати до свого народу"».

Усмішки Остапа Вишні знаходять висок оцінку й межами Радянського Союзу. У цей період (1944-1956 рр.) письменник створює чарівні "Мисливські усмішки". В них розкрита краса людської душі та природи. Кожна усмішка неначе списана з голосу. В ній є оповідач, відчуваються його розмовні інтонації, міміка, є також слухач-заохочувач, який запитує, дає поради, рекомендації.

Гумор - це дуже делікатна штука: недобереш – погано, перебереш – ще гірше.