Утворення Чехо-Словаччини.

План

1. Польща у міжвоєнний період

1.1. Встановлення кордонів

1.2. Польща у 1921-1926 рр

1.3. Режим санації

2. Чехословаччина в міжвоєнний період

2.1. Утворення Чехословаччини

2.2. Встановлення кордонів Чехословаччини

2.3. Конституція Чехословаччини

2.4. Внутрішня й зовнішня політика Т. Масарика та Е. Бенеша.

2.5. «Студентська проблема»

3. Угорщина в міжвоєнний період

3.1. Національно-визвольна революція в Угорщині

3.2. Диктатура Хорті

1.1 Встановлення кордонів.

Майже більше сторіччя Польщі не існувало. І у листопаді 1918-го, після революції в Німеччині, після краху Австро-Угорщини, Польща встала з мертвих.

На Різдво 1918 року у Варшаві ходив жарт: «Яка країна найбільша в Європі?» — «Польща. Бо вона не має кордонів ні на Сході, ні на Заході, ні на Півночі». В кожному жарті є частка правди. Щойно виникнувши, польська держава відразу ж в’язалася в цілу низку збройних конфліктів: з німцями — за Познань і Верхню Сілезію, з чехами — за Тешинську Сілезію, з українцями — за Львів і усю Східну Галичину, з литовцями — за Вільнюс, з більшовиками — за Волинь і Білорусь.

У січні 1919 р. було проведено вибори до Установчого сейму, на яких більшість здобули ендеки. Пілсудський залишився "вождем держави", та його роль обмежувалася конституційними законами.

Кордони Другої Речі Посполитої були визначенні в 1922, у результаті поділів Німецької, Австро-Угорської та Російської імперії, а також воєн з Західно-Українською Народною Республікою та Радянською Росією.

Польща у 1921-1926 рр.

У 1921 р. була ухвалена конституція Польської Республіки. Згідно з нею Польща ставала парламентською республікою. Повноваження президента, що обирався парламентом на 7 років, стали обмеженими. Узаконювалося привілейоване становище католицької церкви.

Уряд взяв курс на економічне зростання шляхом надання вигідних кредитів. Нова політика сприяла росту економічного життя, але повна відсутність цільного внутрішнього ринку, розруха після війни, блокада з боку Німеччини, неповернення банківських кредитів призвело до інфляції і знецінення польської грошової одиниці марки.

1.3 Режим "санації"

Зазначені обставини кажуть нам про слабкість парламентської республіки. Недоліки парламентського ладу, нерівномірність економічного розвитку країни, блокада з боку Німеччини та СРСР, криза в армії привели до перевороту 1926 р. і встановлення режиму "санації" (оздоровлення).

12 травня 1926 р. військові сили під командуванням Пілсудського, почали наступ на Варшаву. У боях на вулицях міста війська уряду зазнали поразки. Переворот підтримувався населенням країни, що надіялося на покращання життя. Пілсудський користувався авторитетом національного героя, йому вдалося встановити свою владу, що збіглося з економічною стабілізацією у країні, це в саою чергу дало можливість закріпитися новому режиму.

Режим "санації" —базувався на лавіруванні між різними політичними силами, що не дозволяло опозиції організуватись. Влада відверто зневажала сенат і сейм, видаючи тимчасові успіхи в економіці за свої заслуги.

Схема: Риси режиму «санації».

1. Визначальний вплив Ю.Пілсудського у політичному житті країни. Утворення його «культу особи».

2. Слабка та неорганізована парламентської опозиції.

3. Застаріла, складна виборча система.

4. Заборона «свободи слова».

5. Незначні політичні репресії.

6. Порозуміння з національними меншинами держави.

Утворення Чехо-Словаччини.

До 1918 р. спільної незалежної держави чехів і словаків не існувало. Напередодні Першої світової війни обидва ці народи входили до складу Австро-Угорської імперії. Воєнні поразки монархії значно активізували зусилля чехів і словаків у боротьбі за незалежність. Для узгодження дій було створено два керівні центри: Національний чехословацький комітет у Празі та Чеський національний комітет у Парижі. Саме зусиллями паризького комітету, очолюваного Томашем Масариком, на території Росії з військовополонених чехів та словаків було сформовано легіон чисельністю близько 200 тис. солдатів та офіцерів. Цей військовий підрозділ мав увійти до складу військ держав Антанти.

28 вересня Національний комітет у Парижі проголосив себе тимчасовим урядом Чехо-Словаччини. Главою уряду було обрано Т. Масарика.

Після офіційного визнання уряду державами Антанти 28 вересня 1918 р. Національний комітет проголосив Чехо-Словацьку республіку (ЧСР). 14 грудня Національні збори (парламент) проголосили про скасування влади Габсбурґів. Невдовзі Т. Масарика було обрано Президентом ЧСР, а провідного діяча Національно-демократичної партії К. Крамаржа - главою уряду.

2.2. Визначення кордонів.

За Версальським, Сен-Жерменським та Тріанонським мирними договорами до складу Чехословацької республіки увійшли Чехія, Словаччина, Австрійська Сілезія з районом Цешина, населеним переважно поляками, та колишнє королівство Богемія з Судетською областю з переважаючим німецьким населенням. Практично всі території, що межували з Австрією і на які претендувала Прага, були майже стовідсотково «перенесені» на карту ЧСР. Ситуація, за якої німці станом на 1918 р. становили у Богемії, Моравії й Сілезії близько 3,5 млн чоловік (34,9 %), а чехи і словаки - 6,25 млн (62,5 %) об'єктивно спонукала до майбутніх етнічних конфліктів. Так, наприклад, уже в грудні 1918 р. німецька меншина Чехословаччини здійснила спробу проголосити утворення «Німецької Богемії» й приєднатися до Німеччини.

На Паризькій мирній конференції міністр закордонних справ ЧСР Едуард Бенеш домагався задоволення територіальних вимог чехів, які, за його словами, були «споконвічним бастіоном» слов'ян проти «германізму». Та все ж головним аргументом майбутнього чехословацького президента була економічна доцільність - Богемія була найрозвинутішою областю Австро-Угорщини.

2.3 Конституція 1920 р.

Засади облаштування державного устрою країни було закріплено конституцією, прийнятою у березні 1920 р. За нею народ визнавався єдиним джерелом державної влади. Абсентеїзм (відмова від участі у виборах) карався грошовим штрафом.

У цілому, Конституція Чехо-Словаччини увібрала у себе кращі набутки тогочасного конституційного права й була однією з найдемократичніших у Європі.

2.4.Внутрішня й зовнішня політика Т. Масарика та Е. Бенеша.

Сформований після виборів 1921 р. коаліційний уряд Е. Бенеша зумів за короткий час домогтися як стабілізації курсу крони, так і оздоровлення економіки в цілому. Проте досягнуто цього було завдяки надзусиллям більшості населення. 1922 р. кабінет Е. Бенеша був змушений подати у відставку й поступитися урядові на чолі з представником Аграрної партії А. Швеглою. На тлі урядової кризи активізувалися радикальні політичні сили, що вдавалися до екстремістських методів боротьби. У відповідь на це Національні збори у березні 1923 р. прийняли закон «Про охорону республіки». Серйозну загрозу суспільній злагоді становили фашистські групи «Чеське фашистське товариство» та «Національна ліва», які організаційно оформилися у 1926 р. Небезпека з боку партій полягала не у їхній чисельності (вона була незначною), а у самому факті існування організацій, побудованих на фашистських засадах.

На міжнародній арені Чехо-Словаччина орієнтувалася на Францію. Це насамперед зумовлювалося небезпечним сусідством з Німеччиною, яка не приховувала своїх намірів приєднати території, населені німцями. У 1934 р. ЧСР уклала з Францією договір про взаємодопомогу, а у травні наступного року таку ж угоду було підписано з СРСР. Щоправда, радянські війська могли прийти на допомогу ЧСР лише через територію Румунії у тому разі, якщо таку допомогу спочатку надасть Франція. За умов зростання загрози з боку Німеччини Т. Масарик, а також Е. Бенеш, який став президентом у 1935 р., майже половину державного бюджету спрямовували на зміцнення збройних сил країни, оснастивши їх, зокрема, найкращою, за оцінкою фахівців, стрілецькою зброєю.

2.5 «Судетська проблема».

Після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів з їхнім гаслом об'єднання у кордонах Райху всіх німців, Чехо-Словаччина стала одним із першочергових об'єктів гітлерівської агресії. Наміри знищення Чехо-Словаччини були втілені у розроблених у Берліні планах «Шулунг», «Рот» і «Грюн». А. Гітлер припинив ведення будь-яких переговорів із Прагою та розгорнув у німецькій пресі шалену античехословацьку пропаганду. Приводом до таких дій стало питання про громадян ЧСР німецької національності, які жили в Судетській області. За переписом 1930 р. у країні було З 231 тис. німців, з яких у Судетах - 3070 тис.

Після аншлюсу (приєднання) у 1938 р. в Австрії, яке А. Гітлер назвав «родинною справою», об'єктом номер один німецької експансії стала Чехо-Словаччина. Тараном, яким нацисти планували зруйнувати цю державу, було обрано Судетсько-німецьку партію, очолювану колишнім учителем гімнастики Конрадом Генляйном.Організація, яка до 1933 р. змушена була маскувати свої справжні наміри, з приходом до влади А. Гітлера взяла курс на відокремлення Судетської області від ЧСР.

Керівництво Чехо-Словаччини опинилося в украй складному становищі: Англія й Франція як гаранти безпеки ЧСР наполягали на задоволенні вимог судетських німців (на парламентських виборах 1935 р. за генляйнівців віддали свої голоси 70 % німецькомовного населення), оскільки не були готовими для збройної відсічі Німеччині у разі її нападу на Чехо-Словаччину.

У травні 1938 р. у німецько-чехословацьких відносинах настала криза: поблизу чехословацьких кордонів було зосереджено до 200 тис. німецьких військ, але чехи і словаки виявили готовність воювати. В останній момент німецькі війська було зупинено й відведено від кордонів ЧСР, після чого відбулося відведення й чехословацьких частин. Генляйнівські загони ще раз спробували спровокувати конфлікт у вересні 1938 р., але впродовж 48 годин були розсіяні урядовими військами.

Це стало черговим приводом для активізації античехословацької пропаганди у Німеччині. Погрози у бік Праги стали постійними. 28 вересня А. Гітлер наказав привести війська у бойову готовність. Того ж дня британський прем'єр Н. Чемберлен заявив: «Ситуація загострилася до краю. Єдиний спосіб уникнути війни - передати Німеччині Судетську область». Єдиним з чільних британських політиків, хто рішуче виступив проти такої політики, був В. Черчілл: «Франція й Англія мали вибір між війною й ганьбою. Вони обрали ганьбу і одержали війну».

Остаточно долю Чехо-Словаччини було вирішено в ніч з 29 на 30 вересня 1938 р. в Мюнхені.

Президент Е.Гаха під час поїздки до Берліна

Документи, матеріали

Із Декларації чеських депутатів австрійського парламенту. 30 травня 1917 р.

Депутати чеського народу, виходячи з глибокого переконання, що теперішню дуалістичну форму держави було створено… на шкоду спільним інтересам пануючих і пригноблених народів і тільки перетворення Габсбурзько-Лотаринзької монархії у федеративну державу вільних і рівноправних національних держав усуне будь-які національні привілеї та забезпечить всебічний розвиток кожної нації в інтересах імперії та династії.

В цей історичний момент, спираючись на природне право народів на самовизначення і вільний розвиток, посилене у нас, крім того, і невід’ємними історичними правами і повністю визнаними державними актами, ми на чолі свого народу будемо домагатися об’єднання всіх гілок чеської нації в чеську демократичну державу, включно зі словацькою гілкою нації, яка проживає в нерозривній єдності з чеською історичною бать ківщиною.

Запитання до документа

1. Які основні вимоги лідерів чеського національно-визвольного руху? Чим аргументували вони свою позицію?

2. Яким способом мало відбуватися відновлення чеської державності згідно з декларацією?

Із заяви міністра закордонних справ Чехо-Словаччини К.Крофта послам Англії, Франції та Італії (вересень 1938 р.)

Для нас це катастрофа… Я не знаю, чи одержать ваші країни вигоди від прийнятого в Мюнхені рішення. В одному ми впевнені — ми, звичайно, не останні, після нас постраждають інші.

3.1. Національно-визвольна революція

Поразка у Першій світовій війні привела до розпаду Австро-Угорщини. 25 жовтня 1918 р. у Будапешті відбулися демонстрації та мітинги, на яких населення вимагало негайно укласти мир, відділитися від Австрії та проголосити Угорську республіку.

Проти ночі з 30 на 31 жовтня у Будапешті й Відні одночасно спалахнули революції, внаслідок яких в Австро-Угорщині було повалено монархію Габсбургів. 12 листопада проголошено утворення Австрійської Республіки, а 16 листопада — Угорської.

Перший угорський уряд очолив граф М.Карої, який у дні революції керував Національною радою. Економічне й політичне становище молодої республіки було тяжким. Народне господарство зруйнувала війна, значну кількість підприємств за крили, швидко зростала інфляція.

Уряд Карої оголосив про проведення низки реформ:

• вводилося загальне виборче право;

• було прийнято закон про свободу союзів і зборів, створення політичних організацій;

• запроваджувався 8-годинний робочий день;

• було заявлено про надання автономії національним меншинам, але на ділі це не реалізовувалось;

3.2 Диктатура Хорті

14 листопада 1919 р. після виведення румунських військ з Угорщини до Будапешта вступила угорська армія адмірала М.Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.

У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 77% території і 59% населення. На неї було покладено обов’язок виплачувати репарації. Чисельність збройних сил обмежувалася 35 тис.

Схема: Риси режиму М.Хорті

1. Консерватизм.

2. Обмеження демократичних прав і свобод.

3. Збереження представницьких, демократичних інститутів влади.

4. Легальне існування опозиції. Обмеження діяльності лівих сил.

5. Панування традиційної еліти (земельної аристократії).

6. Необмежена влада М.Хорті.

7. Відсутність масової партії – опори правлячого режиму.

8. Монархічна, націоналістична демагогія.

У період з 1921 р. до 1931 р. уряд Угорщини очолював граф І.Бетлен. Цей період в історії Угорщини називають «ерою Бетлена». Він припинив терор проти учасників революції‚ уклав угоду з соціал-демократами про легалізацію діяльності партії та про звільнення політичних в’язнів.

В економічному розвитку Угорщина в середині 20-х рр. досягла довоєнного рівня. Виникали нові галузі виробництва, але країна залишалася аграрно-індустріальною. Було проведено часткову аграрну реформу.

На міжнародній арені Угорщина прагнула до перегляду Тріанонського договору і зменшення репарацій. У 1927 р. Угорщина почала зближення з Італією, а в 1934 р. між Італією, Угорщиною та Австрією було підписано Римський протокол, який передбачав взаємну підтримку у перегляді Версальської системи.

Криза сільського господарства, що охопила країни східної Європи наприкінці 20-х років, економічна криза 1929-1933 рр. завдала сильного удару угорській економіці, а надто сільському господарству. Активізували діяльність ультраправі сили, зокрема партія угорських фашистів на чолі з Нілаші "Схрещені стріли". У зовнішній політиці було взято курс на зближення з Німеччиною. Відроджувалися гасла відновлення "Історичної Угорщини" та реваншу. У 1936 р. прем’єр-міністром став граф П.Телекі, який провадив політику зближення з Німеччиною.

М.Хорті з А.Гітлером у Гамбурзі

За період 1938-1941 рр. до Угорщини було приєднано значні території: частину Словаччини (Верхню Угорщину), Закарпатську Україну, Трансільванію та частину Югославії (Воєводина, Банат). Угорці вважали, що завдяки Хорті щодо їх країни було відновлено справедливість розтоптану у 1919-1920 рр. в Парижі.

Угорський історик академік М.Ормош про М.Хорті

"Хорті… був старомодним аж до анахронізму. Його контрреволюційний вождизм не мав нічого спільного з формами нацизму або фашизму. Хорті не розробляв і навіть не сприймав жодної нової ідеології. Він слідував тим позиціям і поглядам, що їх засвоїв під час монархії в батьківському домі та у військовому училищі… До влади Хорті ставився з повагою, але не був одержимий владою. Політичним керівництвом у роки свого правління він поступався урядові та перебирав його головно у кризових ситуаціях".

Запитання до документа

1. Охарактеризуйте ставлення Хорті до влади.

2. Дайте порівняльну характеристику хортизму і фашизму.

. Тема 19. Румунія, Болгарія, Югославія у міжвоєнний період.

План

1. Румунія в міжвоєнний період

1.1. Перша світова війна і Румунія

1.2. Румунія у міжвоєнні роки. «Причорноморська міні імперія»

1.3. Диктатура Антонеску

2. Болгарія в міжвоєнний період

2.1. Валдайське повстання

2.2. Політика уряду А.Стамболійського

2.3. Комуністичне повстання 1923 р.

2.4. Болгарія в міжвоєнний період

3. Югославія в міжвоєнний період

3.1. Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців

3.2. Видовданська конституція

3.3. Національна проблема

3.4. Державні перевороти 1929 та 1941 рр.

1 .1. Перша світова війна і Румунія

У серпні 1916 р. Румунія, вступила в Першу світову війну. Але була слабо озброєна в тому румунська армія відразу зазнала поразки, і 6 грудня армія Четверного союзу вступили до Бухареста. Тільки підтримка Росії, яка спрямувала 500-тисячну армію, врятувала Румунію від повного розгрому.

У грудні 1917 р. було підписано угоду з Німеччиною про припинення бойових дій. Цим самим уряд виконав вимогу населення припинити війну. Румунія також добилася виведення з її території російських військових частин.

У січні 1918 р. війська Румунії окупували територію Бессарабії під лозунгом ніби об’єднання всіх румун, але важке становище економіки, умови мирних договорів призвели до повної втрати урядом авторитету. Тому, він пішов на поступки населенню,а саме було відновлено діяльність профспілок; прийнято проект аграрних реформ, який передбачав передачу землі селянам в оренду. Ці зміни відвернули селян від агітації комуністичних партій.

Подальший розпад Австро-Угорщини призвів до розгортання народного руху за об’єднання всіх земель, заселених румунами. Це було використано режимом для зміцнення своєї влади. У листопаді 1918 р. до складу держави було введено Буковину, хоча народ Північної Буковини на віче побажав возз’єднання з Україною.

20 березня 1919 р. Управління Антанти в ультимативній формі вимало від уряду Угорщини погодитися на окупацію частини її території Румунією й Чехо-Словаччиною. Це призвело до початку війни між Румунією та Угорщиною. Відтак територія Румунії збільшилася зі 138 тис. до 295 тис. км2, а населення — з 8 до 16 млн осіб.

На приєднаних територіях проживало чимало інших народностей: угорців та українців. Румунію стали називати: «Причорноморською міні імперією».

1.2 Румунія у міжвоєнні роки. «Причорноморська міні імперія»

У 1919-1920 рр. становище в країні було досить нестабільним: робітники виступали за зменшення тривалості робочого дня, селяни вимагали аграрної реформи. Під натиском виступів населення, вимоги робітників були задоволені.

У зовнішній політиці Румунія підтримувала існування Версальсько-Вашингтонської системи.

До 1927 р. було завершено аграрну реформу, внаслідок якої селяни отримали 3 млн га.

У період з 1922 р. до 1928 р. при владі у країні знаходилася національно-ліберальна партія. Великим здобутком під час її правління було прийняття конституції 1923 р., що закріпила всі демократичні свободи.

У 1924 р. в Південній Бессарабії спалахнуло кероване комуністами Татарбунарське повстання, метою якого було встановлення радянської влади і від’єднання Бессарабії. Але воно мало локальний характер і зазнало поразки.

Основними політичними противниками лібералів були партії націоналістів і цараністів (селянська партія). У середині 20-х рр. розгорілася боротьба за наступника румунського престолу. Політична боротьба розгорнулась між Каролем і Михаєм, королем став шістнадцятирічний Михай.

У роки кризи виросла популярність правоекстремістських організацій, наприклад як "Залізна гвардія", що використовували націоналістичні гасла, близькі до народу, разом з соціальною демагогією. Рівнялися вони на італійських фашистів. Активізувалася і Комуністична партія Румунії, яка стала організатором ряду страйків, що іноді закінчувалися кривавими сутичками.

У 1934 р. Румунія почала виходити з кризи. До влади прийшли так звані "нові ліберали", які були тісно пов’язані з фінансовими колами і королівською сім’єю. Але встановити порядок у країні їм не вдалося. Економічна криза 1936-1937 рр. Загострювалася криза і на виборах 1937 р. жодна з партій не набрала більшості голосів. Скориставшись такими умовами 10 лютого 1938 р. Кароль ІІ здійснює переворот в країні. Було прийнято нову конституцію, відповідно до якої якою король отримав всю владу, а парламент перетворився в дорадчий підвладний орган. Головними опорами короля в його політиці були: армія та «Залізна гвардія».

Диктатура Антонеску

6 вересня 1940 р. під тиском Й.Антонеску Кароль ІІ був змушений зректися трону на користь Михая. Останній же майже був відсунутий від влади. У Румунії встановилась диктатура Антонеску.

У країні відразу розпочалася антисемітська кампанія, почалася „румунізація” власності і бізнесу. Встановлювався поліцейський режим. Державу було проголошено легіонерською, а Антонеску став — вождем держави. У країну введено німецькі війська, які розмістилися в районах нафтових промислів.

В основі курсу політики лежала ідея “Великої Румунії”, яка базувалася на державному централізмі, тотальному контролі над громадськістю, запереченні етнічних та національних прав нерумунського населення країни. Відверта антиукраїнська політика румунського уряду здійснювалася через заходи румунізації українського населення Бессарабії та Північної Буковини. Політика румунізації здійснювалася паралельно ліквідації попереднього територіально-адміністративного устрою в умовах надзвичайного стану і масштабних репресій. Румунізація охопила культурно-освітні, духовні, соціально-економічні організації і товариства. Тотальний державний тиск викликав відкриті й приховані форми протесту і опору, зокрема в січні 1919 р. відбулося Хотинське, а в вересні 1924 р. Татарбунарське національно-визвольні повстання.

Із середини 1930-х рр. в Румунії посилюються шовіністичні настрої, активізуються праворадикальні політичні сили. На цьому тлі все більший наголос робився на “націоналістичному напрямку” у внутрішній та зовнішній політиці. Українське питання було частиною комплексу суспільно-політичних і соціально-економічних аспектів політики унітарної конституційної монархії Румунії, яка намагалася вирішити його твердо дотримуючись принципу моно націоналізму.

6 квітня 1941 р. Румунія вступила у Другу світову війну на боці Німеччини. 22 червня Румунія підтримала напад на СРСР і захопила Бессарабію та Одесу.

2. Болгарія