Функції політичної культури. 5 страница
46. Особистість, що робить постійний і вирішальний вплив на суспільство, державу, організацію, називається політичним лідером.
Поняття «лідер» походить від англійського «leader», що означає ведучий, керуючий іншими людьми.
Політичний лідер — це не просто людина, що керує політичними процесами, здійснює функції з управління суспільством, політичною організацією або рухом. Політичний лідер — це той, Хто здатний змінювати хід подій і спрямованість політичних процесів. Тому очевидно, що не кожен прем’єр-міністр, монарх, керівник політичної партії, а тим більше парламентарій, стає політичним лідером.
Типологія лідерства
- за мірою впливу на сус-во( реальні „лідери-герої”, менеджери – ті, що не мають яскраво вираженого впливу на перебіг подій у сус-ві);
- за психологічними рисами і типами поведінки:
а) щодо ставлення до власного впливу і можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик)
б) стосовно своїх прихильників: лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув)
в) щодо супротивників – лідер-угодовець (залагоджує конфлікти) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника)
г) за способом оцінки здібностей (відкритий лідер та лідер-догматик).
В марксистській науці лідерів поділяють на: правлячих та опозиційних, буржуазних і пролетарських, кризових і рутинних.
- за стилем керівництва і політичною системою:
а) диктаторський тип (прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання)
б) демократичний (спирається не лише на авторитет, а й підтримує дух співробітництва)
в) автократичний (повинен володіти високими професійними та особистими якостями аби перемагати опонентів).
Вебер виділяє три основні типи політичного лідерства:
- традиційний – базується на вірі в законність влади, спирається на авторитет традицій і звичаїв, характерний для монархії.
- раціонально-легальний чи бюрократичний – ґрунтується на вірі в правило і процедури обирання лідера і в його ділову компетентність, характерно для республіки нового часу.
- харизматичний – ірраціональна віра в надзвичайні якості правителя, характерно для абсолютної монархії.
47. Політична культура — це специфічний, історично і класове зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення, передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура— це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві. Термін “політична культура” має багато тлумачень: система переконань, вірувань та почуттів, які надають порядок і значущість політичному процесу і забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в політичній системі; система переконань про моделі політичної поведінки і політичні інститути.
Типи політичних культур
Політологи виділяють кілька базових моделей політичної культури. Розрізняють фрагментарну і інтегровану політичну культуру. Для першої характерна наявність різноманітних політичних орієнтацій і діяльності, відсутність процедур налагодження конфліктів, а також довір'я між окремими верствами населення, для другої - низький рівень політичного насильства, лояльність до режиму, відсутність протилежних субкультур. Надмірна фрагментація політичної культури є причиною суспільної нестабільності.
Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи політичної культури:
- патріархальна культура характеризується повною відсутністю у населення цікавості до політики, сліпим підпорядкуванням владі, злиттям політичних орієнтацій з релігійними і соціальними;
- підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до неї;
- активістська культура (культура участі) відрізняється від усіх інших типів активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до політичної системи.
- В історії переважають змішані політичні культури, які є різними варіантами поєднання базових типів: патріархально-підданська і патріархально-активістська. Існують і інші типології політичних культур.
Функції політичної культури.
Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною власної думки з питань політики й політичного життя.
Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також впливу на процес підготовки і прийняття політико-управлінських рішень і т.п.
Виховна функція полягає в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору завдяки набутим політичним знанням
Комунікативна функція полягає в тому, що через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості і практиці, стереотипи політичної свідомості і поведінки передаються новим поколінням. Шляхом виховання й навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури.
Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку функціонуючої політичної системи більшістю населення.
48. Політична свідомість — це сукупність уявлень і почуттів, поглядів і емоцій, оцінок і установок, що виражають відношення людей до здійснюваної і бажаної політики, що визначають здатність людини до участі у керуванні справами суспільства і держави; це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення в духовному житті людей політичних інтересів і уявлень різних соціальних груп, національних спільнот і суспільства в цілому.
Сутність політичної свідомості полягає в тому, що це є результат і одночасно процес відображення й освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей. Ідея і поняття політичної свідомості, як такої, що притаманна, відповідно від індивідуума-рядового члена суспільства, починаючи з класового розшарування в ньому, і до нації і суспільства в цілому особливо розроблені в марксизмі, були загальноприйнятими у СРСР і лишаються популярними в пострадянських філософських школах.
Традиційно структурування політичної свідомості здійснювалося за такими складовими:
— політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість);
— політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп;
— спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств і груп суспільства.
У політичному енциклопедичному словнику пропонується трохи інший підхід. Згідно з функційним принципом тут виділяються такі аспекти:
— політико-психологічний (почуття, настрої, наміри, мотиви, установки, переконання, воля тощо);
— політико-ідеологічний (цінності, ідеали, ідеї, доктрини, концепції, погляди й теорії;
— політико-дійовий (свідомість консервативна, ліберальна, реформалістська, радикальна та ін.)
Провідна функція політичної свідомості - пізнавальна.
З пізнавальною функцією політичної свідомості тісно пов'язана оціночна.
Прогностична функція політичної свідомості тісно пов' язана з пізнанням розвитку політичних процесів. Регулятивная функція політичної свідомості відображається в регулюванні і відображенні соціальних процесів.
Політичну свідомість людей можна класифікувати за різноманітними підставами. Найчастіше проводиться типологізація за наступними підставами:
· за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна – що висуває як пріоритет у політиці принцип свободи індивіда, консервативна – спрямована на збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей, соціалістична – що орієнтується на пріоритет в політиці принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості, інтернаціоналістська – спрямована на реалізацію, в першу чергу, загальних інтересів і цілей народів, націоналістична – відокремлювальною рисою якої є переконання у вищості однієї нації над іншими);
· за характером відношення суб'єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатистський тип політичної свідомості – що орієнтується на активну участь держави в суспільних процесах, в тому числі і в сфері економіки ; анархістський тип, для якого характерна орієнтація на позадержавне регулювання суспільних процесів і, передусім, у сфері матеріального виробництва);
· за прихильністю суб'єктів політики до тих або інших форм політичного влаштування суспільства можна виділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості;
· за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська).
· в залежності від орієнтації на той або інший характер соціальної діяльності суб'єкта політична свідомість може бути консервативною (орієнтованою на збереження колишніх суспільних порядків), радикальною (орієнтованою на докорінні, рішучі перетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення соціальних перетворень шляхом реформ).
Той або інший тип політичної свідомості в чистому вигляді зустрічається рідко.
В свідомості і поведінці одного і того ж суб'єкта політичних відносин може водночас виявлятися декілька типових рис.
49. Політ. соціалізація – процес, в ході якого людина засвоює цінності, нормі та зразки поведінки, які дозволяють їй відповідати вимогам та очікуванням, що пред’являються до неї суспільством. Це необхідний елемент відтворення та збереження політ. системи, оскільки вона готує громадян до виконання політ. ролей. По суті це процес включення індивіда в політ. систему. 3 етапа: 1) доконвенціальний (відрізняється егоцентричністю та індивідуалістичністю сприйняття світу; під дією сім’ї у дитини формується свідомість); 2) конвенціальний ( шкільний період життя): індивід усвідомлює свій зв’язок із суспільством та політикою, придбає політ. знання; 3) постконвенціальний: формування власної критичної позиції, яка лежить в основі політ. поведінки, формується політ. особистість. Посередники, через яких здійснюється включення індивіда в політику: сім’я, дошкільні дитячі заклади, школа, вузи, первинні групи, політ. інститути, молодіжні організації, релігійні та суспільні об’єднання, засоби масової інформації.
Політична соціалізація має два якісні стани – первісний та вторинний. Різниця між ними – в залежності від віку людини, конкретного політичного досвіду та ступеня самостійності політичної поведінки та дії.
Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з трьох-п’яти років) сприйняття людиною політичних категорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуального відношення людини до явищ політичного життя. Американські вчені Д.Істон та І.Деніс розрізнюють чотири основні складові цього стану. Це безпосереднє сприйняття політичного життя, інформацію, про яке дитина отримує в відношеннях та оцінках батьків. Поступово у неї здійснюється персоналізація політики.
Ті чи інші фігури, пов’язані з владою, постають для неї як образи контакту з політичною системою. Такими фігурами можуть стати, наприклад, президент країни, поліцейський. На основі оцінки їх дії дитина засвоює ту чи іншу модель поведінки по відношенню до влади. Таким чином, навчаючись любити чи ненавидіти різні політичні образи, дитина ідеалізує політику. З переходом до надособистого бачення політики, цей етап політичної соціалізації постає як інституалізація її якостей та властивостей.
Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації, а також оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідомості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також може мати різні рівні. В неї найбільш важливим є здібність людини до самостійної розробки різного роду цінностей, уявлень, переваг.
50. Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб´єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.
Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб´єктів політики.
Вперше термін “ідеологія” (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. (“Елементи ідеології”).
Політична ідеологія виконує низку функцій:
Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності.
Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість.
Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об´єднаннями людей.
а також: оволодіння суспільною свідомістю; впровадження в суспільну свідомість власних оцінок минулого, сьогодення і майбутнього; завоювання суспільної думки з приводу цілей і завдань політичного розвитку; згуртування суспільства на основі інтересів певної соціальної спільноти.
51. Основні ідеологічні течії в сучасному світі.
Політична ідеологія - це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи. Повсюдно у світі зберігаються такі універсальні ідеології як консерватизм, лібералізм, соціалізм та ін. Вперше у науковий обіг поняття "ідеологія" ввів французький мислитель Дестют де Трасі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики.
Основні сучасні ідеології - лібералізм, консерватизм, марксизм, соціалізм, фемінізм, екологізм, комунітаризм, націоналізм та інші.
1. Лібералімзм- соціальна філософія та політична концепція (ідеологія), яка проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості ("особа важливіша за державу") та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення ("пом'якшення") різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), відстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.
Лібералізм почав формуватися наприкінці 17 століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт "класичного" лібералізму припав на 1-шу половину 19 століття.
Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).
Сучасні ліберальні доктрини: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.
Головні представники лібералізму: І. Бентам, Б. Констан, Д.С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон, Ф. фон Гаєк.
2. Консерватимзм(фр. conservatisme, від лат. conservo -- охороняю, зберігаю), визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, "скептичне" сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.
Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.
Сучасний консерватизм спирається на власників майна і на тих, хто має підприємницький хист. Незважаючи на те, що консерватизм визнав існування сучасної ліберальної демократії, він, як і раніше, проти влади так званої не талановитої більшості. Ця більшість є натовпом. Натовп - то лише агрегат людських істот без внутрішньої структури і традиційних цінностей. Натовп і демократія по суті вважаються близькими.
Отже, консерватизм виступає проти змін, за збереження існуючих звичаїв, установ та правил. Це проявляється, коли консерватизм відчуває якусь зовнішню загрозу. Інакше сам по собі консерватизм не виявляє активного захисту існуючого стану.
Консерватизм дотримується дуже песимістичних поглядів на природу людини, вважає, що людина за своєю природою зла. Оскільки інтелект людини недосконалий, а її природа загадкова, то дати якесь раціональне визначення людської природи неможливо.
Руйнування існуючого суспільства шляхом докорінних змін призводить до руйнування особистості. Консерватизм стверджує, що людська особистість формується нацією, мовою, культурою і державними інституціями. Тому це все повинно зберігатися, бо зміни матимуть шкідливі для людини наслідки.
Суспільство, згідно з консерватизмом, має ієрархічну структуру: від родини до держави. Стабільність цієї ієрархії дозволяє людині знайти своє місце в житті. Ті, хто займають вищі щаблі, керують тими, хто перебуває нижче. Нерівність щодо посідання вищих посад і влади вважається природною і має зберігатися.
3. Марксизм-- філософське, економічне і політичне вчення, розвинене в 19 столітті, основоположниками якого були К. Маркс і Ф. Енгельс, також відоме як діалектичний матеріалізм. Спираючись на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму, вони розробили діалектичний матеріалізм, у якій вважається, що матерія визначає свідомість (матеріалізм) і усе піддано зміні. Суспільство розглядалося ними як організм, в структурі якого виробничі сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, обумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. їх єдність і взаємодія створює певну суспільно-політичну формацію. У застосуванні до історії марксизм припускає неминучість переходу від феодалізму до капіталізму, соціалізму і, у кінцевому рахунку, до безкласового суспільства. Протидія будь-якої існуючої системи змінам приводить до необхідності її повного руйнування, що виявляється у вигляді класової боротьби -- у випадку капіталізму між буржуазією і пролетаріатом -- і до неможливості поступових змін. Рушійна сила історії -- боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є соціалістична революція.
4. Соціалізм -- це вчення, ідеалом якого висувається здійснення принципів соціальної справедливості, свободи і рівності; уявний суспільно-економічний лад, що, за теорією, має прийти на зміну капіталізму.
За К.Марксом, соціалізм -- це перехідний період від капіталізму до комунізму.
Демократичний соціалізм (одна із сучасних течій) -ідейно-політична доктрина соціал-демократичного руху. Вперше термін використано у 1888 р., а з 1945 р. він стає офіційною концепцією соціал-демократів. Основні риси демократичного соціалізму знайшли своє відображення у Франкфуртській декларації Соціалістичного інтернаціоналу (1951 р.). Трактується демократичний соціалізм як: тривалий процес відповідних соціальних перетворень; суспільство майбутнього; принцип практичної діяльності соціал-демократів в сучасних умовах. Основні етапи становлення демократичного соціалізму: здійснення, запровадження політичної демократії, створення «держави добробуту» (соціальної держави), встановлення соціальної демократії. Основні орієнтири становлення демократичного соціалізму: свобода, рівність, справедливість, солідарність.
Схожість деяких програмних положень буржуазного лібералізму і демократичного соціалізму зумовило твердження критиків останнього, що, мов, західний демократичний соціалізм, сповідуваний Соцінтерном, ідейно близький з лібералізмом і між ними вже давно практично не існує відмінностей.
5. Фемінізм- теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі.
Фемінізм виник у кінці 18 ст. у Північній Америці. Для першого етапу розвитку фемінізму (19 -перша половина 20 ст.) було характерним зосередження на питаннях рівноправності жінок і чоловіків. З серед. 20 ст. починається другий етап, основним завданням якого є досягнення фактичної рівноправності двох статей. У сучасних феміністичних доктринах поняття "чоловічий" і "жіночий" мають характер не так біолого-анатомічний, а швидше культурно-психологічний. Серед численних напрямів Ф. найпоширенішим є ліберальний Ф., який основне завдання вбачає у розвитку жіночої особистості та еволюційній трансформації суспільства з метою якнайповнішого врахування інтересів та потреб жінок. У кін. 1960 років з'явився радикальний Ф., представники якого закликають переглянути і змінити існуючі патріархальні відносини та традиційний спосіб мислення. Для радикального Ф. характерною є ідея жіночого сепаратизму. Основними вимогами жіночого руху протягом останніх двох століть були: правова рівність жінок і чоловіків, подолання дискримінації жінок в освіті та вихованні, у системі виробничо-фахової діяльності, усунення різних проявів сексизму (дискримінації через стать). У рамках жіночого руху обстоюються також права жінки-матері.
6. Екологізмрозвивається на основі створення певних умонастроїв і проблемно-тематичних ніш, таких як боротьба із забрудненнями, захист диких тварин, порятунок рідної природи, охорона національної природної спадщини. У створенні еологістської ментальності велика роль маргиналізованних квазіелітарних груп, для яких, природно, гостра і болезненна проблема власної ідентичності. Поширена компенсаторіка невизначеної ідентичності і духовної маргінальної - надцінність ідентифікації в культурно-природному середовищі (наприклад, "письменницький екологізм", характерний для багатьох країн). Як відомо, розрізнення культурного і природного - культурно інваріанто (антитеза "сире - варене" К. Леви-Стросса і таке ін.), проте уявлення про природу культурно вельми варіатівно. Образ природи - надбання конкретної культури, причому в рівній мірі щодо того, що саме включається в "культурно значущу" природу, так і щодо ціннісних аспектів і норм взаємодії з природою.
7. Особлива увага до комунітаризму наприкінці ХХ сторіччя зумовлена розчаруванням у сучасному лібералізмові. Комунітаризм виникає як реакція на процес універсалізації ліберальних цінностей і починається з критики ліберальної концепції індивідуалізму.
8. Націоналізм -- світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.
Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава -- не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, -- це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.
У сучасному світі націоналізм залишається універсильним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але країни з достатньо високим рівнем господарського і культурного розвитку.
52. Комунізм — починаючи з XIX ст. ідея утопічного суспільства загальної рівністі та свободи, а також вчення про таке суспільство. В суспільних відносинах комуністичне вчення наголошує на зверхності інтересів колективу над інтересами окремої людини, на абсолютній домінанті, підкоренні людської особистості інтересам спільноти. Відчуження приватних інтересів особи в комунізму починається із скасування приватної власності на засоби виробництва, її еспропріації. Перенос комуністичних ідей у сферу політики, прийняття комуністичної доктрини — як правило призводить до встановленя в країні влади тоталітарного типу. Після руйнації політичного ладу СРСР та світової системи соціалізму наприкінці XX ст., комуністична державна політична практика зазнала засудження в більшості країн.
Комунізм також позначає розмаїті політичні рухи, що борються за встановлення, з одного боку, безкласового та бездержавного суспільства, а з другого — борються проти капіталістичної експлуатації та проти економічного відчуження класу пролетаріату.
Серед комуністів існує значна кількість інтерпретацій, двома найголовнішими з них є марксизм та анархізм. Перше розділення в комуністичному русі відбулося між марксизмом та анархізмом під час Першого Інтернаціоналу (1864—1876). Тоді ідеї комунізму стали нерозривно пов'язуватись з ученням Карла Маркса та Фрідріха Енґельса. У часи I, II, III Інтернаціоналів домінувало переконання, що комунізм — це суспільно-економічна формація, що приходить на зміну капіталізму. Першою, нижчою, фазою комунізму є соціалізм. На етапі соціально-економічної зрілості соціалістичного суспільства відбувається поступовий перехід до комунізму. Ця теорія перехідних «етапів» в подальшому виявила свою неадекватність.
Тяжка історична поразка стала для комуністичного руху поштовхом до переоцінки комуністичних цінностей у галузі ідеології, політики, економіки і культури і передусім тихий, які зв'язані з умоглядними конструкціями.
Соціал-демократична концепція соціалізму. Визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.
Вперше обґрунтував - Едуард Бернштейн. Його теоретична позиція - політична орієнтація на реформи. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.
Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх.
Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм».