Соборное Уложение 1649 года: общая характеристика и положения
Дополнение
Підвалини римського права
Подробности
Категория: Римское право
Поняття «джерела права», як зазначалося, є полісемантичним. У даному випадку, коли розглядається процес формування римського права, нас цікавлять його джерела як ті чинники, обставини, що стали підґрунтям змісту та сутності цієї правової системи. (Можна назвати це також витоками права.)
Зазначимо, що давньоримські історики та правознавці по-різному пояснювали походження права, його характер, зміст та ін. Наприклад, відомий давньоримський історик Тит Лівій називав Закони XII таблиць fons omnis publici privatique juris — витоком всього публічного і приватного права. Вислів, звичайно, гарний. Але маємо зважати, що Закони XII таблиць самі є продуктом певного суспільного розвитку, а, отже, мають свої витоки і свою історію. Не можна погодитися і з міркуваннями видатного давньоримського юриста Папініана, який стверджував, що цивільне право походить від законів, плебісцитів, сенатус-консультів, декретів принцепсів, думок мудреців (Д. 1.1.7). Проте вони є лише формами утворення права, формами його вираження, тобто наслідком права, а не навпаки.
Отже, витоки права слід шукати поміж тих різноманітних чинників, що впливали на формування римського права на різних етапах його розвитку.
Серед таких обставин, звісно, чільне місце займають матеріальні умови життя суспільства, що неминуче впливають на суспільну свідомість, прагнення членів тієї чи іншої спільноти, прагнення суспільства і держави. Проте тут ми їх окремо розглядати не будемо з кількох причин. Перша і головна з них полягає в тому, що під римським правом, що є предметом нашого розгляду, мається на увазі не просто правова система рабовласницького Риму, а «ідеальне абстрактне право», як елемент античної цивілізації, де було закладено підвалини сучасних уявлень про «право» і «неправо», «справедливість» і «несправедливість» тощо. По-друге, розглядати соціально-економічні умови життя давньоримського суспільства тут немає необхідності, бо про них йшлося при характеристиці історії Риму. Отже, надалі зосередимо увагу на «нематеріальних» чинниках формування римського права — його світоглядній, філософській, морально-етичній основі.
Але при цьому, передусім, варто торкнутися однієї, мабуть, з найбільших несправедливостей у галузі досліджень права Античності.
У більшості романістів давно й міцно вкоренилася думка про безперечне переважання римського права поміж усіх інших правових систем тієї доби, про унікальність явища формування римського права, що з часом стало підґрунтям практично всіх європейських систем права. При цьому не заперечується факт запозичення правових рішень іноземного права, що призвело врешті-решт до створення за допомогою преторів jus gentium, яке стало з часом складовою римського права. Однак практично не досліджувався ступінь і характер впливу права стародавніх цивілізацій на римські правничі рішення, питома вага їхньої етичної та правової думки у формуванні філософії римського права (хоч, звичайно, сам факт такого впливу констатується).
Найчастіше наголошується на тому, що грецька філософія мала велике значення для формування римської філософії та юриспруденції, особливо через використання останніми природноправових концепцій Стародавньої Греції.
Як правило, критично сприймається зафіксоване у Дигестах Юстиніана (Д. 2.2.4.) свідчення римських джерел про похідний характер першої кодифікації у Римі — Законів XII таблиць: дехто з фахівців (Й. О. Покровський) вважає, що тут йдеться лише про наслідування «моди на грецьке» та про підкріплення власних законів авторитетом еллінського права. І хоч інші романісти (І. Пухан, М. Поленак-Акимовська) не сумніваються, що децемвіри направили комісію з трьох душ до Греції для вивчення законів Солона, більшість романістів все-таки не враховують «грецький слід», вважаючи, що децемвіри самотужки «розробили» Закони XII таблиць (Д. В. Дождєв).
На нашу думку, оцінюючи генезис римського права, варто згадати слушне зауваження відомого романіста С. А. Утченка про неправомірність як приниження самобутності римської культури, так і недооцінки процесу проникнення до останньої елліністичних впливів. А ще важливіше звернути увагу на хибність визначення цих впливів як «чисто грецьких», оскільки саме при посередництві Греції до Риму проникає культура Сходу.
Саме у такому зваженому підході міститься, на нашу думку, відповідь на поставлене вище запитання щодо ступеня са-мобутності римського приватного права та його взаємозв'язку з іншими правовими системами.
Зокрема, врахування особливостей розвитку локальних протоантичних цивілізацій та їхньої взаємодії з античними культурами дає підстави стверджувати, що разом з реципуванням деяких світоглядних, етичних надбань Сходу в добу Античності відбувається і рецепція (поки що фрагментарна) права, посередником у якій виступає Греція. Це аж ніяк не применшує значення досягнень юриспруденції Стародавнього Риму, однак дає можливість справедливо оцінити тенденції розвитку правових систем Європи.
У свою чергу, для того, щоб виявити характер та специфіку впливу давньогрецької цивілізації на римське право, слід з'ясувати, як її етичні вчення були прищеплені до традиційної римської моральності, віддзеркалювались у римській філософії взагалі та у філософії права зокрема.
2) Варварські правди
Подробности
Категория: История государства и права зарубежных стран
Варварськими правдами називаються ранньофеодальні юридичні кодифікації германських народів. Найбільш ранньою з них вважається т. зв. «Салічна правда» (Lex Salica), датована V ст. Приблизно тоді ж, у V-VI ст., з'явилися Ріпуарська та Бургундська правди. Дещо пізніше були укладені англосаксонські судебники, германські та кельтські юридичні збірники (ірландський, аллеманський, баварський) та ін.
У науковому розумінні «Салічна правда» не є ні кодексом, ні законом. В ній записані норми звичаєвого права. Перший король франків Хлодвіг «постановив керуватися в судових рішеннях титулами з 1 -го по 62-й». А потім зі своїми наближеними видав додаток з 63-го титула до 78-го. А король Хільдеберт згодом тривалий час роздумував, що належить додати, і знайшов достойним внести додатки від 78-го титула до 83-го, що він і передав брату своєму Хлотару у писаному вигляді. Хлотар з людьми свого королівства обговорював, що до цього слід додати, що належить встановити наново, і постановив те, що поміщене в титулах з 89 по 93 («Салическая правда». Русский перевод.- Казань, 1913). Як бачимо, принаймні з деяких титулів, це не лише запис звичаєвого права, а й результат законодавчої діяльності франкських королів. Саме з їхньої ініціативи встановлювалися потрійні розміри віри за убивство королівського службовця, підвищена відповідальність за убивство, здійснене у військовому таборі під час походу, тощо. З іншого боку, не підлягає сумніву, що у переважній більшості випадків «Салічна правда» просто фіксує ті норми звичаєвого права, що склалися у франків на рубежі V-VI ст., незалежно від королівських законів і розпоряджень.
Створення перших варварських правд збігалося у часі із завоюваннями, за яких варварські племена прискорено проходили період розкладу родового ладу і переходу до раннього феодалізму. Основу війська все ще становить народне ополчення, в складі якого - усі вільні члени общини. Водночас зміцнюється влада і вплив короля, який спирається на свою дружину - майбутніх феодалів. Пережитки родового ладу, «старих порядків», бачимо у тих титулах, що були укладені ще Хлодвігом. Так, заперечення одного общинника досить, щоб переселенець покинув нове місце проживання, навіть якщо на прийом чужинця буде згода усіх інших членів общини (титул XV, ст. 1-2).
Ліси, вигони, незорані пустощі належать усім членам общини, але огороджене місце недоторканне до зняття врожаю. Найменше порушення огорожі карається штрафом в 15 солідів, у ту ж суму оцінюється проїзд полем перед жнивами (XXXIV, ст. 1, 3). Оранка чужого поля (XXVII, ст. 24) і особливо його засів (XXVII, ст. 25) потягнуть за собою штраф, відповідно, у 15 і 45 солідів. Для порівняння: зманювання чужого раба каралося штрафом у 15 солідів (XXXIX, ст. 1), а його крадіжка - 30 (X, ст. 1).
Втім, після зняття врожаю огороджене місце може використовуватися для випасу худоби членів общини, що є свідченням суспільного характеру володіння землею. Наділ ще перебуває у користуванні, а не у повній власності. Виморочна ділянка стає власністю общини. Про купівлю-продаж землі теж не згадується. Перехід майна з рук в руки (крім випадків спадкоємства) відбувається за суворого дотримання обряду, в присутності трьох свідків (XVI). Враховуючи обмеження для прийому чужинців, про що йшла мова вище, можемо стверджувати, що й у цьому випадку земельний наділ переходив до члена общини, а не до сторонньої особи.
Рухоме майно успадковували сини (спадкоємці першої черги, IX, ст. 1), мати (IX, ст. 1), далі - брат, сестра померлого (IX, ст. 2), чи, у крайньому разі, сестра матері. При цьому, «земельна спадщина в жодному випадку не повинна діставатися жінці» (у розумінні «неодруженій», яка може вийти заміж за представника чужого роду) (IX, ст. 5). Дослідники цього періоду вважають, що у даному разі йдеться не про дискримінацію жінки, а про намагання зберегти землю в руках роду. Історичні паралелі можна відшукати і в «Руській правді» (XI ст.). Мине ще 100 років - і в установах короля Хільперіка (561-584) буде вказано, що за відсутності синів наділ має успадковувати дочка або брат, сестра померлого, але не «сусіди», як це було раніше. Даний факт є найсуттєвішим доказом швидкого розкладу родової організації суспільства і формування нових суспільних відносин. Зауважимо, що у вестготів дочки і сини успадковували майно нарівні, а у саксів дочки померлого успадковували його наділ у разі відсутності синів ще за родового ладу.
Привертає увагу велика кількість майнових злочинів, зазначених у «Салічній правді». Зокрема, вказані окремо штрафи за крадіжку яструба, півня, курки, голуба, журавля, коня, винограду, великої рогатої худоби. Цікаво, що красти свиней чи рогату худобу стадом було «вигідніше», ніж поодинці. Так, за крадіжку однієї корови штраф становив 15 солідів, а за стадо з 12 корів - 62,5 (а не 180, як можна було б очікувати).
Шлюбні звичаї варварських племен у період розкладу родових відносин також переживають певні зміни. Первісно шлюб був купівлею (викупом) дружини, після смерті чоловіка права на неї переходили до свекра. Це пояснювалося тим, що як глава сім'ї (т. зв. «великої сім'ї», якими жили варвари) саме свекор вносив плату за викуп дружини для сина. У «Салічній правді» місце викупної плати зайняли речі чи гроші, т. зв. «ранковий дар» у винагороду за невинність. Дружина приносила у дім придане. Зґвалтування каралося штрафом у 62,5 соліди, а співжиття з дівчиною за взаємною згодою - 45 (XXV, ст. 1, 2). Одруження на рабині чи вихід вільної заміж за раба означало втрату особистої свободи (XXV, ст. 5, 6). Розлучення спочатку дозволялися, але пізніше були заборонені внаслідок поширення християнства (королівський капітулярій 744 р.). До речі, католицька церква і сьогодні не допускає розриву шлюбних відносин.
У франків, як дає змогу пересвідчитися «Салічна правда», боргове рабство було відсутнім, але майнова відповідальність за непогашену позику - висока. Через 40 днів після несплати позики кредитор у присутності свідків вимагав повернення боргу. Відмова негайно погасити борг тягнула за собою виплату 15 солідів (L, ст. 1). Кредитор протягом трьох тижнів ще тричі приходитиме до боржника зі свідками і кожного разу борг зростатиме на 3 соліди. Після цього граф округу має провести конфіскацію майна неспроможного боржника (L, ст. 2, 3). Відмова графа виконати цю конфіскацію могла обернутися для нього навіть позбавленням життя! (L, ст. 4).
Родове суспільство захищає своїх членів з допомогою кровної помсти. В додержавному суспільстві захист життя, майна і честі може здійснюватися лише членами того роду, до якого належав скривджений. Цей порядок освячувався релігією - без помсти убитий не міг досягнути вічного спокою. У багатьох племен, зокрема у древніх норвежців, вважалося особливим достоїнством убити кращого з роду кривдника, тобто помста поширювалася не стільки на особу убивці, скшьки на увесь його рід. Зрозуміло, що у такому разі кровна помста швидко переростала у війну, яка тривала до взаємного зрівняння кількості жертв з обох сторін або й до повного винищення ворожого роду.
Варварські правди кровну помсту обмежують, але не забороняють. У «Салічній правді» убивця може бути позбавлений життя за законом, якщо він настільки бідний і безрідний, що не може зібрати суми викупу: «Якщо ж ніхто не поручиться в уплаті віри (...), тоді він повинен сплатити віру своїм життям» (VIII, ст. 1). Помста заборонена, якщо не було умислу, а отже, ворожнечі. Тут, у всіх випадках, досить відшкодування збитків. Таке ж відшкодування (до 100 солідів) сплачується у разі тяжкого тілесного ушкодження, кровна помста у цьому випадку заборонена.
Заміна кровної помсти штрафом проходила непросто. Спочатку приймати гроші у викуп за кров вважалося ганьбою. Замирення з убивцею завжди прикривалося принизливим для останнього виявом розкаяння і покори. Так, у древніх германців рука убитого зберігалася у родині, після викупу убивця мав покласти в розриту могилу цю руку і закопати тіло - своєрідне вибачення перед убитим і його родом. Пізніше звичаєве право германців переходить до установлення фіксованих розмірів штрафів (спершу вони індивідуально визначалися у кожному окремому випадку).
У «Салічній правді» штраф за убивство («вергельд») раба становив 35 солідів (XXXV, ст. 6), римлянина - 62,5 (або 100 солідів, якщо римлянин - землевласник) (XI, ст. 6, 7), вільного франка - 200 солідів (XI, ст. 1), королівського слуги або графа - 600 (IV, ст. 1). У пізніших додатках до «Салічної правди» у 600 солідів було оцінене життя священика, у 900 - єпископа. Втричі вищі штрафи встановлювалися за убивство вільних франків і королівських службовців під час походу. Так, за життя королівського службовця під час походу винний сплачував 1800 солідів (XIII, ст. 2).
Убивство хлопчика до 10 років каралося штрафом у 600 солідів (XXIV, ст. 1), вагітної жінки - 700 солідів (XXIV, ст. 3), жінки дітородного віку - 600 (XXIV, ст. 6), тобто у 3-3,5 рази вище, ніж життя чоловіка. Дослідники пояснюють факт вищої суспільної цінності життя дитини чи жінки тим, що ці особи не могли тримати в руках зброю, тобто убивця під час злочину не ризикував своїм життям. Можливо також, що цими заходами хотіли обмежити втрати від кровної помсти, не допустити її поширення на жінок і дітей ворожого роду. Зауважимо і той факт, що розміри вергельду залежать від суспільної цінності особи. Усі, хто стоїть нижче від вільного франка (навіть римлянин-землевласник), оцінені у значно нижчі суми, натомість життя графа, священика чи королівського службовця цінується вище.
Не повинно створюватися враження, ніби убивство стало поширеною практикою внаслідок можливості відкупитися. За 2 золотих солі-ди можна було купити бика, тому сплата віри була справою усього роду, причому законом було установлено процедуру розкладання боргу на усіх родичів убивці з боку батька і матері. «Салічна правда», як уже вказувалося, допускала смертну кару у випадку неможливості сплати боргу за делікт. Законодавство германських племен пізнішого часу різко розширить коло злочинів, за які застосовувалася смертна кара без альтернативи викупу. Так, у «Саксонській правді» (поч. IX ст.) смертю карається участь у змові проти короля, також убивство, грабунок і навіть крадіжка майна на суму понад 3 соліди. Цікаво, що подібні тенденції будуть спостерігатися й у давньоруському законодавстві.
Тілесні ушкодження каралися від 3 солідів за удар палицею без появи крові (XVII, ст. 6) - до 100 солідів за тяжкі (втрата ока, носа, язика). Характерна деталізація при оцінці пошкоджень, наприклад, визначення суми штрафу залежно від розмірів рани в дюймах тощо. Так, позбавлення людини великого пальця тягнуло за собою штраф у 50 солідів (можливо, тут далася взнаки та обставина, що саме цим способом римляни традиційно калічили полонених варварів), вказівний, яким натягували лук, коштував 35 солідів (XXIX, ст. З, 5), а середній палець коштував найдешевше. Каліцтво, втрата працездатності оцінювалося варварськими правдами, як правило, в половину вергельда.
Варварські правди роблять несміливу спробу відмежувати прямий і непрямий умисел, полегшуючі і обтяжуючі обставини при здійсненні злочину тощо. Навіть англосаксонський кодекс, наприклад, ще встановлював однакову відповідальність за навмисне і ненавмисне убивство, але, з іншого боку, вже в Салічній і Ріпуарській правдах зазначалося, що той, хто вчинив неумисне вбивство, кровній помсті не підлягає. Система композицій (штрафів) змушувала суддів ігнорувати наміри злочинця, до уваги брався лише кінцевий результат його дій.
Стосовно об'єктивної сторони злочину германські правди виявляють більше багатство змісту. Грабунок карається суворіше крадіжки, крадіжка зі зломом - суворіше звичайної (відповідно 45 і 15 солідів, XXVII, ст. 22, 23), групове убивство тягне за собою в кілька разів вищий штраф (троє, найбільш винних, повну суму вергельду кожний, ще троє - по 30 солідів, решта 3 по 15 солідів, XIII, ст. 3).
Початково штраф йшов на користь сім'ї потерпілого. Так, у разі убивства голови сім'ї, половина вергельду відходила синам, а половина -найближчим родичам з боку його батька і матері (XII, ст. 1). З переходом судових функцій до держави на користь останньої стягується третина суми штрафу. З розкладом родових відносин втрачає своє значення кругова порука. Так, уже з кінця VI ст. сплату штрафу, як правило, проводить сам злочинець, а не його рід, як це було раніше.
У період родового ладу верховні судові функції повинні були належати зборам роду. В «Салічній правді» згадується колегія рахінбургів з 7 членів, обраних народом. Відмова рахінбургів чинити суд карається штрафом в 3 соліди (VH, ст. 1), суд не за законом - 15 солідів (VII, ст. 2). Головою судових зборів є тунгін, але скоро його функції переходять до королівського чиновника - графа, йому допомагають в судочинстві засідателі - скабіни. Показово, що первісно граф ще міг бути покараний за відмову чинити правосуддя чи перевищення покарання (І, ст. 2), пізніше, з набуттям імунітетів, ці колишні королівські чиновники стають фактичними государями в межах своїх феодальних володінь.
Справа порушувалася не інакше, як за заявою потерпілої сторони, яка формулювала звинувачення і надавала докази. Такий процес отримав назву звинувачувального. Виняток становили злочини, які зачіпали суспільні інтереси. Так, зрадника варвари вішали на дереві. Втеча з поля бою каралася утоплениям в болоті. Такий процес покарання проводився з ініціативи властей.
Попереднього розслідування не було. Суддя обмежувався доказами, що їх надавали сторони. Причому суддя знав, що родич ніколи не стане свідчити проти родича чи представник ворогуючого роду - на користь противника. Адже штраф (колосальний за мірками того часу) розкладався на увесь рід винного, а вигоду отримував увесь рід потерпілого. В цих умовах основним завданням судді було добитися визнання звинуваченим своєї провини. Якщо ж таке визнання не наступало, практикувалися ордалії або суд Божий. У цьому випадку застосовувалося випробування водою, залізом і вогнем. Зокрема, вважалося, що вода - чиста субстанція і злочинця приймати не буде. Зв'язаного підозрюваного кидали у воду. Якщо йшов на дно - виправдовували, тримався на поверхні - значить, винний. Випробування розпеченим залізом зводилося до того, що судді спостерігали, як заживає опік: якщо легко, значить особа невинна, і навпаки. Випробовуваний вогнем йшов по вогненному коридору між двома багаттями. Цікаво, що вже у «Салічній правді» підозрюваний міг «викупити» свою руку від випробування казанком з киплячою водою за 3 чи 6 солідів, залежно від важкості висунутого звинувачення (III, ст. 1, 2).
У багатьох випадках практикувався судовий поєдинок. Він був обов'язковий, якщо звинувачений, у свою чергу, звинувачував позов-ника в зумисній брехні. Вважалося, що у такому поєдинку Бог виступає на боці невинного і дає йому перемогу в усіх випадках. Від зобов'язання битися уже не можна було відмовитись, але можна було замість себе виставити чемпіона, тобто професійного бійця. Дворяни билися на конях, селяни - колами. З часом, причому доволі швидко, поєдинки між представниками різних майнових класів унеможливилися.
Особливою формою ордалій була клятва у формі співприсягання, число тих, хто присягав разом зі звинуваченим, залежало від важливості справи. У різних статтях «Салічної правди» називаються 3, 6, 9 свідків чи співприсяжників, а в особливих випадках - навіть 72. Клялися на зброї. Якщо хтось із співприсяжників і, особливо, сам звинувачений збивалися з клятви, справа вважалася програною. З поширенням християнства клястися стали на Євангелії чи святих мощах. Такий порядок вирішення проблеми мав у собі раціональне зерно. Відомо, що у людини, яка хвилюється, вазомоторні функції порушені, голос зривається, тремтять руки. Урочистість моменту прийняття клятви, присутність культових речей могли породити у когось із кривоприсяжників психічний зрив. Щоправда, часто питання співприсяж-ництва впиралося в іншу площину. Важко було знайти співприсяжників селянинові, часто його співприсяжники боялися не тільки Божого суду, а й переслідувань протилежної сторони. Навпаки, феодалу, оточеному васалами і дружиною, зробити це було легше.
«Салічна правда» була оригінальною пам'яткою права раннього феодалізму, вона не відчула на собі будь-якого впливу високорозви-нутого римського права. Крім «Салічної правди», у германців існували й інші «варварські правди» - Ріпуарська, Аллеманська, Баварська, Саксонська (поч. IX ст.) та ін.
Русская правда
Коротка «Руська Правда»
Сторінка з короткої редакції «Руської Правди»
Правда рѹсьскаѩ
Коротка Руська Правда (43 статті) поділяється на 4 частини:
Правда Ярослава — найстарішу, як її називають дослідники, що не погоджуються з поглядом, що Руську Правду проголосив князь Ярослав Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18;
Правда Ярославичів — звана також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41);
Покон вирний — встановлює оплати вирникам (ст. 42)
Урок мостникам (ст. 43).
Правда Ярослава, на думку одних дослідників, постала біля 1016, інших — у 1030-их pp. Постанови цієї найстарішої Руської Правди сягають 8—9 ст., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кровної помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. Правда Ярославичів складена на з'їзді Ярославових синів: князів Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 (М. Тихоміров, С. Юшков, Л. Черепнін) або у 1032—1054 (Б. Греков, А. Зимін). Норми Правди Ярославичів з особливою увагою охороняють інтереси князя, його домінальне господарство, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство, залежно від суспільного становища вбитого, вказують на розшарування суспільства. Найбільше норм коротка Руська Правда присвячує охороні життя, здоров'я і майна; вона складається з норм карного й карно-процесуального права.
[ред.]
Широка «Руська Правда»
Широка Руська Правда (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені біля 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Тіроїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та її частин думки поділені: за Ж. Третяковським та Р. Ткачуком;— її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Грінкою;— за князювання Мстислава Володимировича, а за О. Вассерманом і Л. Черепніним — до 1209.
Зміст широкої Руської Правди у ділянці карного права характеризується заміною норм кровної помсти — грошовими викупами та державними карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої виконано вбивство (дика вира); за поранення, образу чести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити державну кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але дружини і дітей та самого злочинця. Руська Правда знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога; злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»). Ці й інші норми Руської Правди дають багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної України.
[ред.]
Скорочена «Руська Правда»
Скорочена "Руська правда" виникла не раніше 12 ст. Це переробка одного із списків Розширеної правди. Її виникнення пов'язують із спробами кодифікації.
2. Структура й зміст Руської Правди
2.1 Характеристика редакцій Руської Правди
До наших днів дійшло більш 100 списків Руської Правди. Всі вони розпадаються на 3 основні редакції: Стисла, Просторова і Скорочена Найдавнішою редакцією (підготовлена не пізніше 1054 року) є Стисла Правда, що складається з Правди Ярослава (ст.1-18), Правди Ярославович (ст.19-41), Покона Вірного (ст.42), Уроку Мостников (ст.43).
Більшість вчених і істориків поділяють стислу редакцію Руської Правди на дві основні частини: Правду Ярослава (ст.ст.1 -18) і Правду Ярославичів (ст.ст.19 - 43). Перша була складена при Ярославові Мудрому, друга ж створювалася вже після його смерті. Якщо в Правді Ярослава розглядаються в основному такі злочини як побої, образа, покалічення, то Правда Ярославичів присвячена здебільшого захисту феодальної власності і життя княжих людей. Крім того, в останніх статтях Стисла Правда (ст.ст.41 -43) визначається розмір і порядок виплат княжим службовцям за виконання ними своїх службових обов'язків.
Інша, велика, редакція виникнула не раніше 1113 року і зв'язується з ім'ям Володимира Мономаха. Вона розділяється на Суд Ярослава (ст.1-52) і устав Володимира Мономаха (ст.53-121).
Необхідно відзначити, що основні норми Стислої Редакції Руської Правди пізніше цілком ввійшли в т.зв. Велику Правду.
Остання редакція Просторової Правди припадає на велике князювання Володимира Мономаха (1113 -1125 роки) і його сина Мстислава Великого (1125 - 1132 роки). У цей час соціально-економічний розвиток країни досягли досить високого рівня, але Русь уже стояла на порозі феодальної роздробленості. Просторова Правда народилася в результаті кодификації і ретельного редагування окремих законоположень і княжих статутів. У основі ПП лежить звід законів Ярослава Мудрого - "Суд Ярославль Володимировича". Безсумнівним рахується, що Велика Правда є унікальним пам'ятником староруського права.
У зв'язку з тим, що істориками доведено, що в якості джерела Великої редакції Руської Правди майже цілком виступає текст Стислої Правди - і зміст Просторової Правди як джерела права найбільше глибоко розкривається при аналізі композицій і виявленні принципів використання норм Стислої Правди. Упорядники Просторової Правди зберегли заголовки попереднього юридичного збірника - "Правда Російська" і "Суд Ярославль Володимерич". Останній заголовок ("Суд Ярославль Володимерич") є не тільки посиланням на старовину, але також і прямою вказівкою на використаний у якості джерела звід законів. А заголовок "Правда Російська", складений у 1015 - 1016 роках для Новгорода, одержував декілька інше значення - він підкреслював значення нового світського права як основного джерела на всій території феодальної держави. Законодавці, що складали Просторову Правду проробили величезну роботу з кодификації і систематизації попередніх законів, по їхньому доповненню і частковій зміні, що свідчило про подальший як політичний, так і соціально-економічний розвитку Феодальної Русі і про більш активний вплив держави на право.
Що ж стосується Скороченої редакції, то вона з'являється в середині XV сторіччя з переробленої Просторової редакції.
Як уже відзначалося, усі вищевказані редакції Руської Правди складалися з визначених списків, на характеристиці котрих необхідно зупинитися.
2.2 Списки Руської Правди
Списки Руської Правди, що дійшли до нас, належать за часом свого походження до різних сторіч: найбільше старі списки - XIII в., найбільше пізні - XVII.
Зважаючи нате, що в деяких із списків Руської Правди остання мала і такі назви, як "Суд Ярославль Володимировича" (Синодальний список), або "Суд Ярослава Князя і устав про всякі податки" (Пушкінський список), "Суд Ярославль Володимировича указ" (список князя Оболенського) і т.д. - перші дослідники Руської Правди, росіяни історики Татищев, Шлецер, Карамзін і ін.-прийшли до висновку, що "Правда" являла собою збірник офіційного походження, а власне - збірник законів князя Ярослава Мудрого. До цієї думки названих учених схиляло і те, що літописець, розповідаючи про поміч у 1016 році, що надали новгородці князю Ярославові під час його боротьби з князем Святополком, додав, що Ярослав дав їм на подяку за цю поміч Російську Правду ("Дав їм Правду і стомившись списав, говорив так: по цій грамоті ходите, як писав вам, так і тримаєте").
Але подальшими науковими дослідженнями Руської Правди цей погляд про офіційне її походження був цілком відкинутий: зміст "Правди" не складається винятково з юридичних норм; у "Правді" поміщається і матеріал, що треба віднести до судових рішень, є й артикули, що узагалі не мають відношення до права; про князя говориться як про третю особу і т.д. На тій самій підставі відкинуті думки і тих учених, що думали (Бєляєв, Погодин і ін.), що Руська Правда являє собою збірник законів Ярослава і його синів (Ярославович) із додатками Володимира Мономаха.
У наш час у науці, можна сказати, твердо установився погляд, по якому Руська Правда являє собою не офіційна збірник - тобто не збірник князя Ярослава Мудрого , Ярославович і Володимира Мономаха, а збірник чинних у той час правових норм, складений приватними особами.
Але водночас, на підставі глибокого всебічного дослідження вченими цього пам'ятника праву, у науці також твердо установився погляд, по якому Російську Правду не можна вважати за один збірник, а за цілий ряд і одиночні збірники, причому ці збірники ставляться за своїм походженням до різних періодів; найбільше старі ставляться до XI в. (уже перший його половини, а інші - XII і XIII вв.).
Першу, початкову редакцію Руської Правди - короткий її список (перші 17 статей) учені відносять вчасно Ярослава Мудрого, а та його частина, де згадуються також імена синів Ярослава. Через це, власне, найдавніша редакція Руської Правди (першої половини XI в.) відома за назвою "Правди Ярослава", а "Правда", у якій згадуються імена його синів, - "Правди Ярославичів" (другої половини XI в.).
1) З списків Руської Правди найбільше відомі, крім списку Академічного, що закріпив у собі зразкову (коротку) редакцію Руської Правди ("Правду Руську"), і списку Карамзинского (зразкова редакція довгої "Правди"), також: список Синодальний (XIII в.). Цей список добутий із "Кормчей" Московської Синодальної бібліотеки; назва "Правди" у цьому списку таке: "Суд Ярославль Володимировича"; список Троїцький (XIV в.). Він належав бібліотеці Троїцько-Сергеевской лаври (під Москвою);
2) список "Пушкінський" (XIV в.); належав гр. Мусину-Пушкину; заголовок "Правди": "Суд Ярослава князя і устав про всякі податки";
3) список Археографічної комісії--(половини XV в.);
4) список князя Оболенського - найпізніший, біля половини XVII в.; Руська Правда в цьому списку має такий заголовок: "Суд Ярослава Володимировича указ".
Крім вищевказаних списків Руської Правди, відомо також і багато інших, наприклад, Чудовский, Крестинский. Всі ці списки "Правди" знаходилися в різних збірниках; літописах, "Кормчих", у рукописах, що містили в собі імена "російських" князів, митрополитів, родовідних князів і т.п.
У копіях списки Руської Правди не були розділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа). Більш пізно в науковій і навчальній літературі такий розділ був здійснений.
Соборное Уложение 1649 года: общая характеристика и положения
Общая характеристика Соборного Уложения 1649 года
Как точно и верно выразился историк Аркадий Георгиевич Маньков, Соборное Уложение 1649 года – это энциклопедия русской жизни 17 века. И не случайно. Явившись главным достижением правления Алексея Михайловича, этот грандиозный и внушительный по своему масштабу и полный по юридической проработанности правовой акт на протяжении более двухсот лет играл роль Всероссийского правового акта, оставаясь наиболее развитым сводом российских законов. Не менее удивительна и достойна восхищения также скорость, с которой он был принят: все обсуждения и окончательное принятие данного памятника законодательства объёмом практически в 1000 статей заняли всего лишь около 6 месяцев – невиданное достижение даже для современного парламента! Причинами такого рвения и усердия стали тревожная атмосфера, царившая на Руси, и страх междоусобий, требующие глубокой реформы законодательства. Не последнюю роль в этом процессе сыграло и существование множества частных указов, требующих систематизации, то есть замены массы отдельных законов одним единым кодексом. Так или иначе, 29 января 1649 года на Земском соборе было принято Уложение, представлявшее собой 25 глав и 967 статей. Став новым этапом в развитии национальной юридической техники, оно наметило тенденцию разделения норм по отраслям права, присущее каждому современному законодательству. Правовой акт содержал комплекс норм, регулирующих важнейшие общественные отношения в сфере уголовного, гражданского, семейного права, судопроизводства, включало важнейшие вопросы государственного регулирования. Интересно, что многие современные исследователи утверждают, что на порядке расположения предметов в Уложение отразилось желание представить государственный строй в вертикальном разрезе от государства и церкви до корчмы и казаков.
Уголовное право по Соборному Уложению
Одним из ведущих направлений и центральных мест всего правового акта явилась защита чести и достоинства церкви. Потеснив преступления против «государственной чести и здоровья» в иерархии самых страшных и тяжких преступлений на первый план вышли богохульство и церковный мятеж, каравшиеся сожжением на костре. Данные положения заручились поддержкой и были приняты с большим энтузиазмом среди церковников. Вместе с тем в Уложении были предусмотрены и такие пункты, которые вызвали сильное возмущение церковной иерархии и из-за которых один из недовольных патриархов назвал его «беззаконной книгой» (так, духовенство лишалось ряда своих привилегий, в частности судебных). Немаловажным стало и то, что впервые в российском законодательстве уголовно-правовой защите личности монарха была отведена целая глава, а также были определены составы государственных и политических преступлений. И хоть оно не устанавливало исчерпывающий перечень таких «лихих дел», всё же предусматривало относительно полную систему государственных преступлений, устанавливая для каждого состава объективную и субъективную сторону, обстоятельства, устраняющие наказуемость.
Суд и процесс по Соборному Уложению
Ещё один комплекс норм регламентировал ведение суда и процесса. Характерным здесь явилось более чёткое разделение процесса на «суд» и «розыск», был расширен список допустимых доказательств, которые стало возможным получить путём опроса населения в форме «общего» и «повального» обысков. Также прослеживается явное усиление тенденции к расширению сферы розыска и формализации ведения процесса. Но главным новшеством явилось введение своеобразного процессуального действия «правеж», заключавшееся в регулярном телесном наказании в количестве равном сумме долга (оно, как правило, применялось в отношении должника).
Гражданское право по Соборному Уложению
Помимо этого, Уложение свидетельствует о развитии наиболее значимых отраслей права того времени. Так, в силу товарно-денежных отношений, возникновения новых форм собственности и роста гражданско-правовых сделок, была достаточно чётко определена сфера гражданско-правовых отношений. Характерно, что многие положения, разработанные на Земском собрании, сохранились, естественно с определёнными доработками, до настоящего времени и послужили некоторой основой для современного российского законодательства. В частности, возможность установления исключительных прав собственности на один и тот же объект со стороны двух титулов (к примеру, собственника и арендатора); обеспечение обязательств, вытекающих из договоров, не личностью, как ранее, а имуществом; деление наследования по закону и по завещанию. Но что самое примечательное, впервые был введён институт сервитутов, а также возросла правоспособность женщины. В то же время в средневековой Руси ещё не существовало понятия «собственности» в современном его понимании, не было чёткого различия между владением, пользованием и распоряжением, а пределы распоряжения собственностью определялись исходя из сословно-групповой принадлежности лица.
Семейное право по Соборному Уложению
Что касается семейного права, то по-прежнему доминирующую роль в регулировании института брака и семьи продолжала играть церковь, поэтому юридически значимым считался лишь церковный брак. Продолжал действовать принцип домостроя: главой семьи являлся муж, юридический статус жены следовал за статусом мужа, существовала фактическая общность имущества супругов, власть отца над детьми. Развод всё также не имел практического применения, однако в исключительных случаях (обвинение супруга в «лихом деле», бесплодность жены) допускался.
Крепостное право по Соборному уложению
Особое внимание в Уложении было уделено феодалом и правовому закреплению их интересов, тем самым отразив дальнейшее развитие феодального общества. Так, правовой акт окончательно оформил крепостное право на Руси, подводя черту под многолетним процессом закрепления крестьян к земле и ограничения их правового положения. Была отменена практика урочных лет, и теперь беглые крестьяне, независимо от срока давности должны были быть возвращены своему владельцу. Лишив крестьян права защищать себя в суде, Уложение, тем не менее, наделяло их возможностью защищать свою жизнь и имущество от произвола феодала. Таким образом, Соборное Уложение – первый печатный памятник права, исключивший возможность злоупотребления чиновниками своих полномочий. Конечно, уровень его кодификации был ещё не настолько высок и не совершенен, чтобы в полной мере назвать его кодексом, и всё же оно не имеет себе равных даже в современной европейской практике.
Литовские статуты
Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.
Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини ХІХ століття.
Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з ХVІ ст. до 40-х років ХІХ ст. Став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії[1].Зміст [сховати]
1 Редакція 1529 року
2 Редакція 1566 року
3 Редакція 1588 року
4 Переклади
5 Див. також
6 Джерела
7 Примітки
8 Література
[ред.]
Редакція 1529 року
Протягом 16 ст. було видано три Л. С.: 1-й або Старий Л. С. 29 вересня 1529 р. складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком — 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, кримінального, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була охорона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за «мужика тяглого». Цей статут регулював відносини в усіх кінцях різномовної держави, до нього увійшли деякі положення «Руської Правди» та норми звичаєвого права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, а також з «Саксонського Зерцала»
Зміст:
Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий — про «земську оборону», себто про організацію військової служби. Третій — про шляхетські вольності. Четвертий — про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей. За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп. грошей «головщини» родині вбитого і стільки ж «вини» — великому князю. За убивство ж шляхтича холоп платив головою.
[ред.]
Редакція 1566 року
Для розроблення проекту 2 Литовського статуту було створено комісію з 10 чоловік (5 католиків і 5 православних). Статут було затверджено сеймом в 1554 р., але він набув чинності лише 1566 р. 2-й Л. С. з уваги на особливу роль волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти — повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т.зв. магдебурзьке право). Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок — це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом… зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське — з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське — з Луцьким, Володимирським і Крем’янецьким судовими повітами; Брацлавське — з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом) Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна дуже урочиста та гарна.
[ред.]
Редакція 1588 року
У Вікіджерелах є
Статут Великого князівства Литовського 1588 року
Статут Великого князівства Литовського 1588 року, названий Третім, був складений після Люблінської унії 1569 року, об’єднання Великого князівства Литовського і Корони Польської. Статут містив 488 артикулів, розбитих на 14 розділів. Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному кримінальному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької області) і Придніпров’ї. Написаний руською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом — французькою, латинською та ін. мовами.
Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.
Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов’язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.
За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов’язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 — які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть.
Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.
Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців.
[ред.]
Переклади
У 1614 р. з’явився 1-й переклад — редакція Л. С. — польською мовою у Вільно; 1811 р. Л. С. перекладено на російську мову. Він був одним із джерел при укладанні кодексу московського царя Олексія Михайловича («Соборне Уложення») в 1649 р.
Протягом кількох століть Л. С. був основним збірником права в Україні, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі. Був головним джерелом українського права на Гетьманській Україні і становив основне джерело кодексу «Права, по которым судится Малороссийский народ». На Правобережній Україні Л. С. діяли аж до скасування указом царя Миколи І 25 червня 1840 р. Деякі законоположення Л. С. були внесені до збірника законів Російської імперії і зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 р.