Розділ І. Українські землі напередодні проведення інвентарної реформи

Уманський Державний Педагогічний Університет Імені Павла Тичини

Історичний факультет

Кафедра загальної історії

ІНДЗ з курсу: «Історія України XIX ст.»

на тему: « Інвентарна реформа 1847-1848 рр. на Правобережній Україні»

Виконала: студентка ІІ курсу, 24 групи

Історичного факультету

Коваль Н.С.

Перевірив: к.іст.н.,проф. Кривошея І.І.

Умань 2016

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………………3

Розділ І. Українські землі напередодні проведення інвентарної реформи………...5

Розділ ІІ. Суть інвентарної реформи 1847-1848 рр. та її особливості проведення на Правобережній Україні……………………………………………………………… 10

Розділ ІІІ. Наслідки інвентарної реформи…………………………………………...12

Висновки……………………………………………………………………………….16

Список використаної літератури…………………………………………………….17

Вступ

Проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. було зумовлене посиленням антикріпосницької боротьби селянства і прагненням царського уряду привернути на свою сторону селянство в боротьбі проти польських поміщиків, більшість яких відстоювала відновлення Польської держави в кордонах 1772 р. і відокремлення її від Російської імперії.

Об’єктом дослідження є особливості проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. на Правобережній Україні.

Предмет дослідження – основні напрями, шляхи і методи проведення інвентарної реформи Російської держави на Правобережній Україні, реформування аграрного устрою у 1847-1848 рр.; еволюція землеволодіння та землекористування різних категорій населення та її вплив на соціально-економічний розвиток краю.

Територіальні рамки дослідження – це всі українські губернії, що знаходились під владою Російської імперії.

Завдання дослідження:
1) дослідити причини та передумови проведення царським урядом інвентарної реформи 1847-1848 рр.;
2) з’ясувати економічну, соціально-політичну та національну суть реформи Російської держави на Правобережній Україні;
3) простежити втілення в життя та виконання інвентарних правил;
4) з’ясувати значення впровадження реформи як для українського селянства, так і для царського уряду;
5) висвітлити усі позитивні та негативні аспекти впровадження інвентарних правил у 1847-1848 рр.

Не дивлячись на те, що інвентарна реформа 1847-1848 рр. на Правобережній Україні неодноразово була предметом наукового дослідження, проте вона ще не досить досліджена та висвітлена і містить ряд проблем, які ще не повністю вивчені.

Щодо істориків, які працювали над даною темою, можна виділити:
Ф.І. Ястребова , Б.Д. Лановика , В.Г. Веригу , І.О. Гуржія .

Ястребов Ф.І. у своїй монографії подає детальний опис розвитку України в першій половині XIX ст. Він дав оцінку політичного, соціально-економічного та культурного розвитку українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Належну увагу у своїй монографії автор приділив проведенню інвентарної реформи, її передумовам та наслідкам[1,447c].

У підручнику Б.Д. Лановика та колектива авторів розглядається історія господарства України у світовому контексті. У ньому висвітлено господарство в історичному розвитку, економіку країн світу в сукупності й різноманітності форм вияву на кожному конкретному історичному етапі. Проглядаючи даний підручник, ми можемо дослідити сільське господарство України у першій половині XIX ст., його найважливіші моменти.

Монографія В.Г. Вериги ставить своїм завданням дослідити історію нашої Батьківщини кінця XVIII – початку XIX ст., де автор на основі широкого кола історичних джерел подає детальний опис суспільно-політичного та економічного життя українських земель в зазначений період.

Монографія І.О. Гуржія є цінним джерелом для вивчення розкладу феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України в першій половині XIX ст. Автор досить детально досліджує становище українського селянства та поміщиків у дореформений період, передумови впровадження селянської реформи 1861 р., подає аналіз інвентарної реформи, її значення та вплив на подальшу долю українського селянства. Інша праця Гуржія про боротьбу селян і робітників проти феодально-кріпосницького гніту є досить ґрунтовною. Адже саме в ній автор акцентує увагу на негативних сторонах феодально-кріпосницької системи, які підняли українське селянство на боротьбу проти поміщицького гніту. Також автор подає нам відомості про селянські рухи 40-х рр., спричинені впровадженням інвентарних правил.

Розділ І. Українські землі напередодні проведення інвентарної реформи

Напередодні проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. українські землі були вкотре поділені і знаходились під владою Російської та Австрійської імперій, у складі яких вони перебували з кінця XVIII – до початку XX ст. внаслідок трьох поділів Польщі, які здійснили Австрія, Прусія та Росія. У першій половині XIX ст. майже усі українські землі возз'єдналися під владою Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.

Україна у складі Росії офіційно називалася "Малороссия". Окремі її частини мали свої назви. Народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною. За південною (Степовою) Україною закріплюється назва "Новороссия". Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі — Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі — Волинська, Київська і Подільська; на півдні — Катеринославська, Таврійська і Херсонська та три генерал-губернаторства, до яких входили губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське — правобережні, Новоросійське-Бессарабське — південні, а також Бессарабську область, яка підпала під владу Росії у 1812 р.

Становище на українських землях під владою як російських, так і австрійських володарів було важким. Російське самодержавство керувалося у своїй колоніальній політиці загальним принципом багатонаціональних імперських утворень – установленням політичної, економічної та національної зверхності панівної нації над підкореними [1,447c].

Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії, провідним сектором якої залишалося сільське господарство, адже аграрна сфера стала серцевиною тодішньої феодально-кріпосницької системи. Земля – основний засіб виробництва – належала поміщикам, головна виробнича сила – селянство – було залежне від феодала чи держави.

Основними володіллями заселених та незаселених земель були поміщики.
Правда, в першій половині XIX ст. царський уряд рядом указів дозволив міщанам, купцям та державним селянам купувати незаселені землі і володіти ними. Але це істотно не змінило становища. В руках поміщиків перебувала переважна частина орної землі, угідь та лісів. У Київській губернії, за даними на 1845 р.. 1 266 поміщиків володіли 3 631 139 десятинами землі, або більше як ¾ всього простору губернії.

Звичайно, розподіл землі між поміщицькими господарствами був нерівномірний. В одних розмір земельної площі обмежувався сотнями і навіть десятками десятин, а в інших досягав десятків і сотень тисяч десятин. Взагалі більша половина поміщицької землі належала великим володільцям, які становили 1/17 загального числа поміщиків [2,61-71c].

Розглядаючи дані про поміщицьке землеволодіння на Правобережній Україні, необхідно враховувати ту обставину, що тут досить поширене було здавання маєтків в оренду. Власники великих латифундій часто самі не вели господарство, а, роздрібнивши маєтки на окремі фільварки, віддавали в оренду іншим поміщикам-посесорам.

Відомості про загальні розміри поміщицького землеволодіння беззаперечно доводять, по-перше, що основна частина орної і сінокісної землі та лісу перебувала в руках поміщиків і, по-друге, що було характерне співіснування дрібного і найдрібнішого поміщицького землеволодіння з величезними латифундіями, в яких налічувались десятки і навіть сотні тисяч десятин землі.

Основними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна рента. Закон 1797 р. установлював 3-денну панщину з вільною неділею. Але фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. На Правобережній і Лівобережній Україні офіційна триденна панщина доповнювалась так званими «згінними днями» або «толоками». Часто поміщики вимагали віл селян під час посіву і жнив спочатку закінчити всі роботи на панському полі, а потім уже приступати до посіву чи збирання хліба на своїх наділах. Це приводило до того, що селяни, втативши сприятливий час посіву і збирання, залишалися без хліба.

Охоплені ненаситною жадобою до наживи, експлуатуючи «даровану» силу кріпаків, поміщики вигадували різні повинності, які селяни змушені були виконувати крім звичайної панщини. Особливо щодо цього визначались поміщики Правобережної України [2,61-71c].

Чоловіки-кріпаки повинні були відбувати різноманітні вартові, ремонтні, лісові та інші повинності. А жінки – прясти льон і коноплі, полоти городи, мазати і білити поміщицькі будівлі. При чому все це робилось як «даремщина» або «дурниці», що не зараховувались в дні панщини.

Основна маса кріпосних робітників являла собою ще селян, які, користуючись наділами, відбували весною і влітку панщину в поміщицькому землеробстві, а восени і взимку – на промисловому підприємстві.

Нестерпно пригноблені й жорстоко експлуатовані кріпосною державою селяни постійно перебували під загрозою перетворення у військових поселенців. Влаштовуючи військові поселення, царизм намагався створити особливу касту солдат, які, займаючись сільським господарством, повинні були не тільки утримувати себе, а й нести на своїх плечах, поруч з іншими групами державних селян, тягар казенних податків і повинностей. Життя селян, перетворених у військових поселенців, було надзвичайно тяжким. Їх зобов’язували носити своєрідну форму одягу. До 45 років вони були зобов’язані виконувати одночасно і «фронтові» заняття, і тяжкі урочні роботи в сільському господарстві. У військових поселеннях підлягали розпису не тільки військова справа і сільськогосподарські роботи, а й відпочинок, сон і навіть народження дітей. За найменше порушення цього розпису селян жорстоко карали.

Після реформи 1827 р. у військових поселеннях виникло дві протилежні групи: з одного боку, поселенці-господарі та їх помічники і, з другого – солдати-постояльці діючих і резервних ескадронів. Для утримання їх поселенці повинні були виконувати військову панщину в сільському господарстві і численні повинності.

Нечуване насильство і жорстока експлуатація поміщицьких та державних селян, подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт посилили на українських землях антикріпосницьку боротьбу. У Східній Україні поширеними формами селянського протесту були скарги цареві та повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа з поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію.

Під час польського повстання 1830-1831 рр. посилюється селянський рух на Правобережній Україні. Завдаючи серйозного удару царизмові, польське повстання мало революційне значення. Але воно не ставило своїм завданням ні ліквідації кріпосництва, ні забезпечення селян землею. Антикріпосницькими виступами селян під час польського повстання була охоплена велика кількість сіл Київської і Волинської губерній [3,168c].

Незважаючи на постійні придушення селянського руху і на приборкання польського повстання 180-1831 рр., на Україні не припиняється польський шляхетський рух на Правобережжі. В 30-40-х роках царизм ще більше посилив свій колоніальний наступ на Україну, особливо на Правобережжя.

З кінця 30-х років Микола І віддав Правобережну Україну в руки генерал-губернатора Д. Бібікова (1838 – 1852 рр.), який проводив особливо енергійну діяльність щодо колоніальної політики імперії Романових на Україні. Харківським і чернігівським генерал-губернатором був призначений М. Долгоруков (1840 -1847 рр.). Південною Україною, Бессарабією і Кримом правив М. Воронцов (1823 – 1844 рр.).

Для підсилення армії на Правобережжі в Київській і Подільській губерніях в 1837 р. було створено 5 нових округ військових поселень, що охопили кілька десятків тисяч селян. Під військові поселення була віддана частина шляхетських маєтків, конфіскованих під час польського повстання.

Щоб зміцнити позиції російських поміщиків, Бібіков протягом кількох років виключив з складу правобережного дворянства понад 80 тисяч дрібної шляхти, головним чином поляків. В 1840 р. Бібіков з розпорядження Миколи І завів у судах імперські закони, скасувавши Литовський статут. Ці ж закони були заведені замість Литовського статуту і на Лівобережжі царським указом від 4 березня 1843 р. Була заведена паспортна система, в результаті чого на урядову адміністрацію був покладений облік усього кріпосного селянства. До неї перейшов обов‘язок переслідувати і розшукувати селян-утікачів, що раніш робив сам поміщик. Щоб ще більше підсилити державну владу і роль царської адміністрації на Україні, Микола І вилучив кримінальні злочини, зроблені кріпаками, з підсудності поміщикові і передав їх царському судові [4,477c].

Крім того, щоб знищити на Україні всякі рештки колишніх особливостей у міському управлінні, царський уряд скасував у 1835 р. в Києві магдебурзьке право. Київський магістрат, що підлягав досі безпосередньо сенатові, був перейменований у міську думу, яка залежала від місцевих губернських властей.

Все це ще більше зміцняло позиції царизму на Україні, підсилюючи тут вплив його адміністративного і судового апарату.

Наляканий селянським рухом 1830-х років і польським повстанням, Микола І приступив до проведення інвентарної реформи поміщицьких селян на Правобережжі. Царизм мав на меті, з одного боку, послабити причини і приводи наростаючих селянських рухів і, з другого – створити в особі місцевих селян опору самодержавства в боротьбі проти польського національно-визвольного руху.

Наши рекомендации