Становлення форми державного правління в Україні до прийняття Конституції України 1996 року
Форма державного правління незалежної України, яка пройшла у своєму розвитку кілька етапів, почала формуватися ще в роки Радянської України.
Перший етап(з 06-11 1991 р). Характерною його рисою була боротьба між прихильниками президентської та парламентської республік. Верховна Рада України ще 19.06.1991 р.,ухвалила концепцію нової конституції. Вона передбачала «створення принципово нової системи виконавчої влади, яка має здійснюватися Президентом, Віце-президентом Республіки, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією» . Закон від 05.07.1991 р. «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції ьУРСР», теж закріплював, що Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади . Але в діючій на той час з Конституції 1978 р. ключовим залишалось положення про те, що народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України, а всі інші державні органи (тобто, і Президент) підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів. Конституціоналізовані таким чином владні відносини свідчили про еволюцію радянської республіки у бік парламентської.
Після проголошення незалежності процеси, пов’язані із запровадженням поста президента, активізувалися. Це зумовлювалося тим, що на той час в суспільстві та політичному середовищі поширилися настрої запровадження цього нового для України інституту глави держави з метою зміцнення влади, дезорганізованої після розпаду СРСР. Вважалось, що сильна президентура спроможна «прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин і створення дієвої системи державного механізму». Перший офіційний проект нової Конституції України, розроблений робочою групою Конституційної комісії (листопад 1991 р.), також передбачав, що Президент мав бути главою держави і главою виконавчої влади. З урахуванням того, що йому також надавались повноваження по формуванню Кабінету Міністрів без участі парламенту, то виходить, що розробники проекту брали за основу президентську модель організації державної влади в Україні.
Другий етап (грудень 1991 – червень 1996 р.)в еволюції форми правління починається з
появоюу політико-правовій практиці України інституту президентства. Цей етап характеризувався політичною боротьбою між прихильниками впровадження в Україні парламентської і президентської форм республіки. Причому, скориставшись втратою Верховною Радою позицій єдиного всевладного органу, виконавча влада на чолі з Президентом (1.12.1991 р. главою держави було обрано Л. Кравчука.) спробувала їх посилити. Зокрема, у лютому 1992 р. Л. Кравчуком створено Державну думу України, яка мала виконувати консультативні функції при Президенті. Але в останнього з’явились наміри не обмежуватись тільки сферою виконавчої влади, а через Державну думу взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Парламент відповів жорсткою опозицією і Президент змушений був розпустити Державну думу. Майже водночас із впровадженням Державної Думи Президентом була здійснена спроба зміцнення виконавчої вертикалі влади. В березні 1992 р. за поданням Л. Кравчука Верховна Рада України прийняла закон про запровадження посади представника Президента. Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади, але взаємовідносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад не були чітко сформульованими.
Конституційно невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і Прем’єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту. Це ще раз підтверджувалося у проекті Конституції України в редакції від 1.07.1992 р., де статус Президента визначався як глави держави і глави виконавчої влади. В проекті від 27.05.1993р. спостерігаються вже риси, притаманні змішаній республіці: Президент визнавався лише главою держави (ст.142 проекту), йому підпорядковувався Кабінет Міністрів, який водночас був відповідальний перед парламентом (ст.155 проекту). Такий стан речей не міг задовольнити чинного на той час Президента України Л. Кравчука, що здійснив чергову спробу очолити виконавчу владу.
Восени 1993 р., Л. Кравчук, згідно підписаного ним 27.09.1993 р. Указу «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», прийняв на себе обов’язки глави виконавчої влади. Але намір надати українській республіці президентського змісту не увінчався успіхом: 23.06.1994 р. зазначений указ було скасовано.
Після президентських виборів 10.07.1994 р., коли замість Л. Кравчука Президентом України було обрано Л. Кучму, Голова Верховної Ради О. Мороз, голова уряду В. Масол та новообраний глава держави Л. Кучма опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої конституції та змінювати її положення тільки за доброї волі всіх сторін. Але своєрідне зобов’язання представників законодавчої та виконавчої гілок влади розв’язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу, так і не було виконано.
Наприкінці 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект закону про владу.В ньому містилися конкретні пропозиції щодо розмежування влади в законодавчій і управлінсько-розпорядчій сферах. Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалося уповільнено. Ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала зацікавленості у багатьох депутатів – особливо у тих, хто розумів, що законодавча влада надто абстрактна, а виконавча конкретна і пов’язана з безпосереднім впливом на кар’єри людей і матеріальні цінності. 18.05.1995 р. простою більшістю голосів український парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. З прийняттям цього закону був зроблений ще один крок на шляху нормативного закріплення президентських ознак в український республіці, але до конституціоналізації та впровадження в політичну практику цих норм справа не дійшла. Для введення у дію вищезазначеного закону виявилася потрібною кваліфікована більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв’язання конфлікту: підписання конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою.
Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. В ситуації, що склалася, Л. Кучма 31.05.1995 р. видав указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Верховній Ради. Однак до опитування справа не дійшла – 08.06.1995 р. Л. Кучма і О. Мороз підписали Конституційний Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової конституції України». Щодо форми правління, то Договір по суті «законсервував» закріплені до тих пір у конституційному законодавстві безсистемні риси парламентської та президентської республік з домінуванням елементів останньої. Але у практичній площині політична боротьба не припинилася аж до прийняття нової Конституції України і, що природно, це наклало значний відбиток на зміст Основного Закону в цілому й у тій його частині, де мова йде про модель республіканської форми правління в державі.