Тема 5. Вирішення судом питань, які виникають під час підготовки до здійснення заходів примусового виконання судових рішень у цивільних справах

Мета заняття— проаналізувати проблемні питання вирішення судом питань, які виникають під час підготовки до здійснення заходів примусового виконання судових рішень у цивільних справах.

Кількість годин — 6.

Питання (завдання) для самостійного опрацювання	Рекомендації для підготовки питань для самостійного опрацювання
Суб’єкти здійснення розшуку боржника, дитини.	Роль суду надзвичайно важлива під час вирішення питання про оголошення розшуку боржника або дитини. За законодавством України саме суд, а не державний виконавець, наділений повноваженнями вирішувати питання про оголошення розшуку боржника чи дитини. В Україні завдяки судовому розглядові цього питання сторони, без сумніву, мають значно більше гарантій для поновлення їхніх прав. Для вдосконалення цього правового інституту ми пропонуємо змінити ст. 375 ЦПК у такому контексті: розширити коло осіб, які можуть звертатися до суду (окрім державного виконавця, таким правом наділити і стягувача); установити момент, із якого розпочинає спливати строк для судового розгляду і вирішення питання про оголошення розшуку; передбачити, що за результатами розгляду цього питання суд має постановити відповідну ухвалу, та її зміст, можливість апеляційного оскарження. У ст. 372-1 ЦПК вважаємо необхідним передбачити, що в ухвалі про прийняття відмови стягувача від примусового виконання та закінчення виконавчого провадження суд повинен вирішити питання про припинення розшуку боржника (у випадку його оголошення) та про відшкодування витрат за фактично проведені розшукові заходи.
Проблеми проникнення до житла у виконавчому провадженні.	Участь суду у вирішенні питання про надання дозволу на примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 376 ЦПК) є гарантією захисту прав осіб у виконавчому провадженні та відповідає сучасним європейським стандартам захисту права на приватність, зокрема такого її компоненту, як територіальна приватноість. Суд контролює в цьому випадку діяльність державного виконавця, що унеможливлює безпідставне втручання у приватне життя особи. Законодавцеві неодмінно слід уніфікувати свої підходи до змісту таких ключових понять, як “житло”, “інше володіння особи”, “примусове проникнення”, передбачити чіткі підстави для примусового проникнення до житла і в єдиному нормативному акті системно та комплексно дати їх визначення. Слід вдосконалити чинну редакцію ст. 376 ЦПК, передбачивши у ній: право суду, який ухвалив рішення, надавати дозвіл на проникнення; уточнити строки судового розгляду; встановити положення про те, що в результаті розгляду подання суд постановляє ухвалу, а не рішення; надати заінтересованим особам право апеляційного оскарження ухвали (і про позитивне, і про негативне вирішення питання). Вирішуючи питання про надання дозволу на примусове проникнення, суд у кожному конкретному випадку має встановлювати: чи на об’єкт, зазначений у поданні державного виконавця, поширюється правовий режим житла чи іншого володіння фізичної особи; які причини необхідності саме примусового проникнення; чи реально є необхідність у проникненні до житла чи іншого володіння; у зв’язку з чим державний виконавець не може потрапити до житла чи іншого володіння фізичної особи добровільно; чи поінформовані особи, які не є учасниками виконавчого провадження, про звернення стягнення на майно боржника, що знаходиться у них, або про повернення дитини.
Обмеження у праві виїзду за кордон.	Через прогалину в ЦПК, яка існувала до 04.11.2010 р., щодо вирішення питання про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України в нашій державі сформувалася неоднозначна, суперечлива, взаємовиключна судова практика. За вирішення питання про обмеження права боржника виїжджати за кордон під час примусового виконання рішення суд повинен керуватися відповідною нормою Розділу VI ЦПК – ст. 377-1 ЦПК, а не розширювально тлумачити ст. 217 ЦПК. Щодо змісту норм ст. 217 ЦПК зауважимо: 1) згідно зі ст. 217 ЦПК суд, який ухвалив рішення, у самому рішенні зазначає, які саме заходи слід вжити для забезпечення виконання рішення суду. Зазначена стаття не регламентує порядок розгляду процесуальних питань, які пов’язані з виконанням рішення; 2) державного виконавця на стадії ухвалення рішення ще немає, тому суд не може “за поданням державного виконавця” в рішенні передбачити ті чи інші заходи; 3) якщо у справі вже ухвалене рішення, яким вирішено про матеріальні права та обов’язки сторін, то ще одне рішення у цій самій справі бути не може, в цьому випадку слід було б постановляти ухвалу (за аналогією з іншими питаннями, які суд вирішує на стадії виконавчого провадження в порядку, передбаченому Розділом VI ЦПК); 4) моменти ухвалення рішення судом та вирішення ним питання про встановлення обмеження для боржника у праві виїзду за кордон за поданням державного виконавця значно розділені в часі. Новела ЦПК – ст. 377-1 суперечить ст.ст. 30, 35, 36 ЦПК і теоретичним положенням про сторін і третіх осіб. Керівник юридичної особи не є стороною, боржником є сама юридична особа. Керівник – не обов’язково учасник юридичної особи, він може працювати за трудовим договором. Носієм невиконаного обов’язку у правовідношенні є юридична особа, а не її керівник. Тому положення про те, що наявність у особи невиконаних зобов’язань, покладених на неї судовим рішенням, є підставою для обмеження її у праві виїзду за межі України, не може бути застосоване до керівника, оскільки він у цій справі міг би мати лише процесуальний статус третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача.