Західно­українські землів 20—30-ті роки 38 страница

З проголошенням автономії Карпатської України Гіт-лер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками. У цей період у Німеччи­ні, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питання про створення «Великої України». У листі фран­цузького посла в Берліні Р. Кулондра від 15 грудня 1938 ро­ку, надісланому до міністерства закордонних справ Фран­ції, зазначалося: «Що стосується України, то ось вже май­же протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання. Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою — створити Велику Украї­ну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію в Суде­тах: проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дип­ломатична підтримка та акція з боку місцевих доброволь­чих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна».

Однак про нацистські плани щодо України більше й охочіше, ніж у самій Німеччині, говорили на Заході, ніби вказуючи напрямок основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійських газетах і журналах з'явилося понад 900 статей і заміток на українські теми. Аналогічна картина спостерігалася й у Франції. Лише у

Г

446 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945}

грудні 1938 р. в Парижі та багатьох провінційних містах було опубліковано понад 300 великих газетних і журналь­них статей про Україну. Характерно, що західна преса подавала «українські» плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі «за» і «проти», він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належа­ли Чехословаччині. 2 листопада 1938 року за рішенням ні­мецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Украї­на мусила віддати Угорщині 1856 км² своєї території з на­селенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рішення було своє­рідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася пе­ретворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпат­ську Україну, Гітлер залишив у своєму активі значні засо­би тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена «Велика Україна». Оці­нюючи такий перебіг подій, американський дипломат Д. Біддл наголошував, що зосередження уваги на питанні про Велику Україну — це свідомо інспірований Берліном тактичний маневр, спрямований на: 1) здійснення відволі­каючих акцій для прикриття інших проміжних ходів; 2) одночасне розгортання пропагандистських дій як акції щодо «введення м'яча в гру» і підживлення інтересу до на­кресленого Берліном українського проекту. Така політика вимагала зміцнення позицій Німеччини в Закарпатті. Ще до віденського арбітражу 26 жовтня 1938 року за рекомен­дацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем'єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання За­карпаття до Угорщини. Новим прем'єр-міністром став док­тор теології А. Волошин, прибічник німецької орієнтації.

Волошин Августин Іванович (1874—1945) — політичний, куль­турний, релігійний діяч Закарпаття. Освіту здобув у семінарії та у Вищій педагогічній школі в Будапешті, після чого брав активну участь у культурному русі краю. Активною політичною діяльністю почав займатися з 1919 р. Заснував і очолював Народно-христи­янську партію (1923—1939), від якої обирався послом до чехо­словацького парламенту (1925—1929). 26 жовтня 1938 року Волошин був призначений прем'єр-міністром автономного уряду Підкарпатської Русі, а 15 березня 1939 року став президентом ці­єї держави. Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом і поселився в Празі. У травні 1945 р. заарештований ра­дянськими спецслужбами. Помер у московській Бутирській тюрмі.

Активізуються дипломатичні відносини — у Хусті, ку­ди було перенесено столицю, засновують німецьке кон-

українське питання в міжнародній політиці

сульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Ні­мецької партії», організовано «Німецько-українське куль­турне товариство».

Посилюються економічні зв'язки: 7 грудня 1938 року укладено німецько-карпатоукраїнську угоду, за якою уряд Волошина зобов'язувався поставляти Німеччині де­рево, молочні продукти, шкіру, хутро, вовну та вино. У цей час підписано угоду і з німецьким «Товариством з екс­плуатації корисних копалин», відповідно до якої карпато-український уряд фактично передавав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики «зацікавле­ного нейтралітету» активно переходить до певного збли­ження і демонстративної підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспективність укра­їнських планів у Закарпатті активізує свою діяльність на­віть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко уряд Японії вирішує заснувати в За­карпатті консульство, що свідчить про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера створити «Велику Україну» як антирадянську силу.

12 лютого 1939 року відбулися вибори до сейму Кар­патської України. У них взяло участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Ще у верес­ні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національ­ну оборону, яка після Віденського арбітражу вже у Хусті бу­ла реорганізована в Карпатську Січ, очолювану Д. Климпу-шем. Січові гарнізони було створено в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Проте, незважаючи на існу­вання таких атрибутів влади, як сейм і армія, державність Карпатської України була, як казав Гітлер, «нежиттєздат­ною», бо вона спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

Отже, через низку обставин «українське питання» на­передодні Другої світової війни посідало одне з централь­них місць у міжнародній політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськи­ми землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «україн­ській карті». На жаль, український народ не міг самостій­но розв'язати свої проблеми. У цей час все залежало від ба­лансу інтересів різних, насамперед великих, держав і спів­відношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Україна в роки

ої війни (1939—1945)

14.2. Роль «українського питання»

в німецько-радянському

зближенні.

Пакт Молотова—Ріббентропа

Зміна на рубежі 1938—1939 рр. акцентів у зовнішньо­політичному курсі Німеччини призвела до падіння влади в Хусті. Гітлер, пам'ятаючи уроки Першої світової війни, ви­рішив не ризикувати і не вести війни на два фронти. Було зроблено ставку на встановлення «нового порядку у відно­синах на Заході», яке відсувало здійснення планів на Сході і проектів, що стосувалися України, на пізніший час.

Відхід від ідеї створення «Великої України» і взагалі від східної орієнтації демонструвався Німеччиною досить чітко. 5 вересня 1938 року Гітлер у бесіді з міністром за­кордонних справ Польщі Ю. Беком зазначав, «що у світо­вій пресі Німеччині намагаються приписати якісь наміри щодо України, і заявив, що з цього приводу Польща ні найменшою мірою не повинна побоюватися Німеччини. Німеччина не має ніяких інтересів по той бік Карпат, і їй байдуже, що роблять там країни, зацікавлені в цих облас­тях» . А ЗО січня 1939 року, виступаючи в рейхстазі, Гітлер дав зрозуміти західним державам, що їх зовнішньополі­тичні розрахунки, м'яко кажучи, не зовсім відповідають прагненням рейху. Він заявив, що Німеччина потребує «життєвого простору» в Африці і т. ін. Як зауважили тоді міжнародні оглядачі, ця промова була холодним душем для західних держав.

б березня 1939 року Гітлер вирішив остаточно ліквідува­ти Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України.

У ніч з 13 на 14 березня 1939 року угорська армія роз­почала воєнні операції в районі Мукачевого. Прем'єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпат­ській Січі. Після зіткнень із чеськими військами під ко­мандуванням генерала Прхала, що намагалися роззброїти карпатоукраїнські війська, Карпатська Січ бере під кон­троль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгіряни, Кольчи-не і Коропець. За цих обставин А. Волошин через Хуст-ське радіо проголошує самостійність Карпатської Украї­ни, направивши до Берліна телеграму, у якій зазначало-

роль •українського питання» в німецько-радянському зближенні

ся, що самостійність проголошується «під охороною Рей­ху». У відповідь Німеччина не тільки відмовила в під­тримці, а й порадила не чинити опору угорським вій­ськам. Характеризуючи позицію Берліна, А. Волошин сказав кореспонденту агентства «Рейтер»: «Німці ганебно нас обманули».

У такій критичній ситуації 15 березня о 15 годині роз­почав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно про­голосив незалежність Карпатської України, обрав прези­дентом А. Волошина, прийняв конституційний закон із 8 статей, у якому було законодавчо закріплено синьо-жов­тий прапор, герб, що містив тризуб, національний гімн «Ще не вмерла Україна», а українську мову — проголоше­но державною.

Увечері 15 березня угорці активізують свої наступаль­ні дії. Карпатська Січ, що перетворилася на національну армію, налічуючи в цей час у своїх лавах 10—12 тис. пога­но озброєних стрільців, чинить відчайдушний опір ворого­ві, але після 5 днів запеклих боїв територію Закарпаття бу­ло окуповано. Ще три тижні тривала партизанська війна. При захисті Карпатської України, за різними даними, за­гинуло від 2 до 6,5 тис. осіб.

Березневі події 1939 р. викликали замішання в правля­чих колах західних держав. їх ставлення до цих подій не мало нічого спільного з намаганням хоч якось протидіяти фашистській агресії. Ось яку оцінку дають діям урядів країн Заходу французькі публіцисти Ж. Був'є і Ж. Гакон у книзі «Правда про 1939 рік»: «Головне, за що дорікали то­ді Лондон і Париж німцям, була зовсім не агресія, як така, а її форми і методи, не загарбання Чехословаччини, а від­мова від наміру створити «Велику Україну», що призвело б до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. 16 бе­резня Німеччина дозволяє Угорщині анексувати Закар­патську Україну. Тільки після цього правлячі кола Англії заявляють про «віроломство» Гітлера, як висловився Чем-берлен у промові в Бірмінгемі 17 березня 1939 року»¹.

18 березня 1939 року з нотою, у якій засуджувалися дії Німеччини та Угорщини, виступив СРСР. Проте ця заява була лише дипломатичним жестом. Сталінське керівництво могло нарешті зітхнути з полегшенням: Карпатська Украї­на не стала для Гітлера трампліном, а возз'єднання — при­водом для стрибка на Радянську Україну.

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. І знову

Україна і зарубіжний світ. — К., 1970. — С. 279. 15 Історія України

450 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

спливає «українська карта». Збулося передбачення радни­ка бюро міністра закордонних справ Німеччини Клейста, який у березні 1939 р. прогнозував: «Гітлер, очевидно, піз­ніше має наміри знову ввести у німецьку гру українську карту, коли будуть здійснюватися німецькі плани на Схо­ді. Він думає, очевидно, що українці знову приєднаються до нас, так як за будь-яких обставин вони залежать від ні­мецької допомоги».

Уже у квітні 1939 р. в Берліні відбулася таємна зустріч лідерів української політичної еміграції та представників Третього рейху. Згодом із членів ОУН та колишніх вояків Карпатської Січі німці почали формувати групи підривної діяльності проти Польщі. З цією метою було створено цен­три спеціальної підготовки в таборах поблизу Відня, Брно, Брауншвейга, Ганновера, у Східній Пруссії.

Абвер на чолі з адміралом Канарісом налагодив кон­такт з ОУН ще в 1938 р. і передбачав, що метою дій україн­ських угруповань буде підготовка населення Західної України до масового виступу проти польських властей. Подібний виступ, з одного боку, суттєво міг би дестабілізу­вати внутрішнє становище у Польщі, з іншого — служити певним виправданням німецької агресії, що планувалася. З усією відвертістю про суть цього німецького плану розпо­вів журналістові радник бюро міністра закордонних справ Німеччини Клейст 2 травня 1939 року. Він, зокрема, заз­начив: «Ідеальним було б, якби конфлікт з Польщею не був відкрито викликаний з боку Німеччини. Зараз ми в Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі... Здійснивши... підготовку, ми змогли б потім дати Польській Україні сигнал до повстання. Із Чехосло-ваччини і Карпатської України ми направили б одразу ж великі партії зброї та боєприпасів, а також послали б добре навчені військовій справі загони січовиків... Вогнище по­жежі в українських районах дало б Німеччині привід для широкомасштабного воєнного втручання. Весь цей проект зустрічає в Берліні лише одне застереження. Це — можли­ва реакція Радянського Союзу».

Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтере­си в Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німець­кими військами і перетворився на засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, керівництво Третього рейху, очевидно, вирішило, що настав час для та­кого альянсу з СРСР, який вже давно уявлявся Гітлеру у вигляді тимчасового «союзу для війни».

роль «українського питання» в німецько-радянському зближенні

Напередодні остаточної ліквідації Чехословацької дер­жави та окупації Карпатської України угорськими вій­ськами німецька преса раптово припиняє публікацію антирадянських статей, Геббельс категорично забороняє газетам друкувати матеріали про українське питання і вміщувати мапу України. Цей жест було помічено в Мос­кві, і вже 10 березня 1939 року, виступаючи на XVIII з'їз­ді ВКП(б), Сталін зазначив, що невщухаюча галаслива кампанія на Заході навколо «українського питання» має на меті «розлютити Радянський Союз проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччи­ною без видимих на те підстав». Далі він застерігав: «Зви­чайно, цілком можливо, що в Німеччині є божевільні, які мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну, до ко­машки, тобто до так званої Карпатської України. І якщо справді є такі навіжені, можна не сумніватися, що в на­шій країні знайдеться необхідна кількість гамівних соро­чок для таких божевільних».

Тональність виступу, зроблені акценти свідчать про ре­альність зближення з німецькою стороною. Тому після угорської окупації Карпатської України, що була здійсне­на при сприянні Німеччини, радянське керівництво ро­бить крок у відповідь: на початку травня В. Молотов змі­нює на посаді наркома закордонних справ антифашист-ськи настроєного М. Литвинова. Згодом розпочинаються взаємні зондувальні спроби налагодження відносин, у ході яких Берлін дотримувався тактики «улещення, загрози і попередження», тобто тактики поступок і тиску. Під час цих дипломатичних маневрів «українське питання» віді­гравало вагому роль. Так, у травні 1939 р. статс-секретар Міністерства закордонних справ Німеччини Вайцзекер за­явив радянському повіреному в справах у Берліні Г. Аста-хову про можливість поліпшити радянсько-німецькі від­носини, наголосивши, що «відмовившись від Закарпат­ської України», Німеччина усунула привід для війни.

Уже в червні, коли терміни нападу на Польщу набли­жалися, позиція німецької сторони стає жорсткішою. У Цей час Німеччина ставить радянську сторону перед аль­тернативою: «Ви можете бути або нашими друзями, або на­шими ворогами». У керівних колах Радянського Союзу вважали міжнародне становище своєї країни несприятли­вим для конфлікту з нацистською Німеччиною, що знач­ною мірою і зумовило зближення між Берліном та Мос­квою. Проте поступатися своїми інтересами СРСР не зби-Рався. Вже в завершальній фазі переговорів з міністром

452 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

закордонних справ Німеччини Ріббентропом увечері 22 серпня 1939 року радянське керівництво висунуло ви­моги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Великої України». І лише задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 ро­ку Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положен­ня, що стосувалися українських земель: «У разі територі­ально-політичного перевлаштування областей, які вхо­дять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччи­ни і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Тобто, відмова рейху від претензій щодо Ук­раїни набула форми розмежування «сфер інтересів».

Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; за­безпечував нейтралітет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення.

Пакт Молотова — Ріббентропа (і таємний протокол до нього), будучи актом свавільного поділу Європи на «сфери інтересів» між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв'язував руки лідеру Третього рейху для початку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відлі­ку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель була не самоціллю, а лише частиною більш загаль­них планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу «Великої України», формою по­ширення свого впливу в західному напрямку.

14.3. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР

1 вересня 1939 року німецькі війська перейшли кордо­ни Польщі, що засвідчило початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну. Не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той ціка-

Входження західноукраїнських земель до складу СРСР

вився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстративна па­сивність радянської сторони зумовлювала наростаючу не­визначеність в «українському питанні». Успішний для Бер­ліна розвиток воєнних подій у Польщі робить його позицію жорсткішою, і німецька дипломатія вдається до певного тиску. Так, у телеграмі послу в Москві Шуленбургу 15 ве­ресня 1939 року Ріббентроп висловив призначену для Ста­ліна думку: «Якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в райо­ні, що лежить на схід від німецької зони впливу, політич­на пустка. Оскільки ми, зі свого боку, не маємо намірів здійснювати будь-які політичні чи адміністративні дії на цих територіях, крім того, що є необхідним для воєнних операцій, то без такої інтервенції Радянського уряду тут можливе утворення нових держав». І це були не просто слова, адже ще 11 вересня 1939 року абвер не залишала думка про повстання українців у Галичині, а 12 вересня високопоставлені керівники вермахту (Кейтель, Йодль, Канаріс, Лагоузен) і Ріббентроп вели мову про можливість одного з варіантів поділу Польщі й створення західноукра­їнської держави. Одразу ж після цього у Відні Канаріс мав зустріч з головою проводу українських націоналістів за кордоном А. Мельником, у ході якої говорив йому про можливість чи, скоріше, імовірність незалежності Захід­ної («Галицької») України.

Мельник Андрій (1890—1964) — діяч українського національно-визвольного руху. У 1914—1916 рр. — командир сотні УСС у складі австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у 1917 р. втік. У роки української революції — організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Ді­йової армії УНР (1919). Соратник Є. Коновальця, один із заснов­ників УВО та ОУН. У1924—1928 рр. — політичний в'язень поль­ських тюрем. У 1938 р. після смерті Коновальця очолив ОУН. Після розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т. зв. ОУН-М. У1941 р. був ізольований гітлерівцями, у січні — жовтні 1944 р. перебував у концтаборі Заксенгаузен. У1959 р. висунув ідею заснування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі.

Мельник настільки повірив Канарісу, що наказав готу­вати список членів західноукраїнського уряду.

Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ

454 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли польський кордон. У ноті, врученій напередодні польському послу в Москві В. Гжи-бовському, було вказано на дві причини збройної акції СРСР проти Польщі: 1. «Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створи­ти загрозу для СРСР». 2. «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними». Спочатку планувалося зазначити, що останнім загрожує Німеччина, але під тиском Берліна це формулювання було вилучено з остаточного варіанта.

До складу Українського фронту, який вів бойові дії проти Польщі, входило 28 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків Ре­зерву головного командування. Війська, що перебували в розпорядженні командуючого фронтом С. Тимошенка (на­чальник штабу М. Ватутін), вели наступ трьома напрям­ками: 1) на Рівне — Луцьк — Ковель; 2) на Тернопіль — Львів — Перемишль; 3) на Стрий — Дрогобич. Вже протя­гом першого дня воєнних дій радянські війська просуну­лися на захід на 70—100 км, зайнявши Рівне, Дубно, Зба­раж, Тернопіль, Чортків. Йдучи швидким темпом і маючи наказ «не допускати прямих фронтових дій, діяти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польської армії», Червона армія все ж не встигала зайняти до приходу нім­ців усі території, що входили до радянської «сфери інтере­сів». Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та інши­ми населеними пунктами та територіями, які були зайняті німцями вже 17—18 вересня. Логічно постало питання розмежування. 22 вересня К. Ворошилов і військовий ата­ше Німеччини в Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що відповідала умовам таєм­ного протоколу від 23 серпня. Внаслідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Бугом і Віслою.

Під час розмежування між радянськими і німецькими військами сутичок майже не було. Однак сталося збройне зіткнення поблизу містечка Винники (у районі Львова), внаслідок якого були жертви з обох сторін. Характерно, що після цього інциденту командування німецького гір­ськострілецького полку, який брав участь у сутичці, по­просило пробачення. На цьому етапі війни Гітлер сварити­ся зі Сталіним не хотів.

Входження західноукраїнських земель до складу СРСР

28 вересня 1939 року був підписаний радянсько-ні­мецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовле­ністю кордон пройшов по «лінії Керзона». Переважна більшість території Західної України увійшла в межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські ет­нічні території (майже 16 тис. км² з 1,2 млн. населення) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був за­доволений, про що свідчить його «тріумфальний» підпис (довжиною 58 см) на карті-додатку до тексту протоколу.

Радянсько-німецьке співробітництво, розпочате дого­вором про ненапад, Гітлер дуже влучно назвав «шлюбом за розрахунком». Є серйозні підстави вважати, що таким во­но було і для радянського керівництва, оскільки принци­пові моменти процесу «збирання» українських земель під крило СРСР вирішувалися саме на німецько-радянській дипломатичній кухні. 23 червня 1940 р., на другий день після офіційної капітуляції Франції і підписання пере­мир'я у Комп'єні, Молотов у зверненні до німецької сторо­ни зазначив, що «вирішення бессарабського питання не терпить більше зволікань», піднімав він також питання і про Буковину.

Серйозність намірів радянського керівництва була під­тверджена 26 червня 1940 року заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повер­нення Радянському Союзу Бессарабії, а також про пере-дання йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передання цієї території СРСР обґрун­товувалася також тим, що ще в листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо возз'єднання з Ра­дянською Україною.

Німеччина, побоюючись того, що в разі виникнення ра­дянсько-румунського збройного конфлікту вона може по­збутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця «поступка» буде мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер: «Віддайте, я скоро поверну!») і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Пізніше Антонес-ку визнавав, що в розмові з ним Гітлер запевняв: за «допо­могу у війні Румунія зможе окупувати радянську терито­рію аж до Дніпра».

28 червня 1940 року румунський уряд заявив про свою ^ЗГоДУ передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну

456 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

Буковину. І вже 2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бесса-рабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 року створе­но Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Установ­чих Народних зборів Західної України про возз'єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Завдя­ки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис, а територія розширилася до 565 тис. км². Процес консолідації україн­ської нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напе­редодні Другої світової війни: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, наз­ване «возз'єднанням» (А. Жуковський, О. Субтельний), «возз'єднання, що носило характер акції окупаційного ти­пу» (С. Кульчицький).

Безперечно, що процес, завдяки якому західноукраїн­ські землі опинилися в складі УРСР не одномірний, а нав­паки — багатоплановий. При його розгляді та аналізі слід мати на увазі те, що, хоча було здійснено етнічне возз'єд­нання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація, тобто «входження до складу» СРСР. Передування рішення Вер­ховної Ради Радянського Союзу про возз'єднання анало­гічному рішенню Верховної Ради України підтверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та оцінках, оче­видно, зумовлені різними підходами дослідників до роз­в'язання принципово важливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського Союзу — фактично опинилися західноукраїнські землі?