Західно­українські землів 20—30-ті роки 18 страница

Після закінчення війни з Францією серед селянства ак­тивно поширювалися чутки про те, що незабаром буде ска­совано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть селянс­тву. Щоб припинити чутки, Микола І був змушений у травні 1826 р. видати спеціальний маніфест, у якому під­тверджував непохитність кріпосницьких порядків та обі­цяв не омріяну волю, а суворе покарання всім противни­кам панівного режиму. Однак цей документ не зупинив розгортання селянського руху. У 1829 р. розпочалося пов­стання в Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав'язаного їм ста­тусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селян-

Суспільні рухи

ських виступів були пов'язані з польським повстанням 1830—1831 рр. (Київщина) та голодом 1832—1833 рр. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).

Під час Кримської війни виникла нова форма селянсько­го руху, яка мала назву Київська козаччина. Поштовхом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 року про створення державного ополчення. Незабаром цей до­кумент обріс народними чутками про те, що всі, хто запи­шеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойо­вих діях одержать волю. Київська козаччина стала найма-совішим селянським рухом першої половини XIX ст. Він охопив понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і був придуше­ний лише силою зброї.

Ліквідувавши Київську козаччину, царський уряд невдовзі зіткнувся з новою проблемою: у 1856 р. під впли­вом чергової чутки про те, що всім переселенцям до Кри­му будуть надані земля і воля, розгортається новий масо­вий рух — Похід у Таврію за волею. Вступаючи в сутички з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катери-нославщини та Херсонщини вирушили до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зумів опану­вати ситуацію та придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.

Своєрідним феноменом у межах селянського руху пер­шої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з панівним режимом та кріпосницькими порядками розпочалася ще 1812 р. і від­різнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісніс­тю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 рр., ко­ли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.

Протягом 1826—1847 рр. відбулося 250 селянських виступів, а за 1849—1854 рр. — 104. Отже, селянський рух наростав та набирав розмаху, але через неорганізованість, локальність тощо він був більшою мірою свідченням по­глиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою панівному режимові.

Україна в першій половині XIX ст.

У першій половині XIX ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опо­зиційність до самодержавної влади. Одним із показників цього процесу стало виникнення в українських землях ма­сонських лож, які були організаційними формами об'єд­нання опозиційно настроєної ліберальної еліти.

Масонство веде свій родовід з доби середньовіччя. Його перші паростки — цехова організація, корпорація каме-нярів-будівельників. Вони стали праобразом пізніших масонських лож («майстерень»). Особливо активним як релігійно-етична течія масонство стає після Англійської революції середини XVII ст. Ідейну основу масонського світобачення становили принципи всесвітнього братерс­тва, рівності, самопізнання і самовдосконалення людей. В Україні перша масонська організація виникла ще 1742 р. у с. Вишнівці на Волині, але широкого розповсюдження масонство не мало. Його помітне зростання розпочалося лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Цьому про­цесу сприяли Велика французька революція, включення Правобережної України до складу Російської імперії, по­ширення ідей просвітництва та європейського стилю жит­тя, війна 1812 р. тощо.

Основні шляхи проникнення масонства в Україну про­ходили через Польщу, Росію та безпосередньо із західноєв­ропейських держав. У зв'язку з цим Галичина та Правобе­режжя перебували під впливом польських масонів, а Ліво­бережжя та Слобожанщина — російських. Масонські ложі виникали переважно в містах та містечках, оскільки до їх складу входили насамперед елітні верстви населення. На­прикінці XVIII — на початку XIX ст. масонські «майстер­ні» існували в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кремен­чуку, Полтаві, Дубно, Львові, Самборі тощо¹. Особливо ма­сонський рух посилився після війни 1812 р. Вже 1817 р. у Харкові з'являється майстерня «Вмираючий сфінкс», а наступного року в Одесі починає діяти масонська ложа «Понт Євксінський», у Києві — «З'єднані слов'яни», у Полтаві — «Любов до істини». Членами цих об'єднань бу­ли військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Зок­рема, до полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський предводи-тель дворянства В. Лукашевич, письменник І. Котлярев­ський та ін.

Крижанівська 0. О. Таємні організації в Україні (масон­ський рух у XVIII — на початку XX ст.) — К., 1998. — С. 53.

Суспільні рухи

Лукашевич Василь Лукич (1788—1866) — громадсько-політич­ний діяч, меценат, великий землевласник. Походив із давнього козацько-старшинського роду. Закінчив Пажеський корпус при імператорському дворі (1803). Деякий час перебував на держав­ній цивільній службі. В 1812, 1818, 1820, 1823 рр. обирався предводителем дворянства Переяславського повіту. Відзначався палким українським патріотизмом. Член полтавської масонської ложі «Любов до істини», київської — «З'єднаних слов'ян», а також місцевої управи нелегального товариства «Союз благоденства». Наприкінці січня 1826 р. заарештований за підозрою у зв'язках з декабристами, але за відсутністю доказів звільнений з дозволом мешкати у своєму маєтку в Борисполі під наглядом поліції.

За характером діяльності масонські майстерні не були однорідними. Так, харківська ложа не займалася політи­кою і діяла передусім у межах релігійно-етичного русла. її члени піклувалися переважно про самовдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допома­гали один одному в просуванні щаблями службової кар'єри. На противагу харків'янам полтавська ложа «Лю­бов до істини» намагалася залучити місцеве дворянство до активної громадсько-політичної діяльності, до опозицій­ного всеросійського руху. Ця ложа готувала поповнення для декабристського «Союзу благоденства» (за даними на­уковців, понад 120 декабристів, зокрема всі керівники змови, були масонами).

Типовою особливістю українського масонства було пере­важання інтернаціонального над національним. І це не ви­падково, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства. Однак масони Правобережжя, головним чином польська шляхта, висту­пали за відновлення Польської держави, до якої входила б і Правобережна Україна. Крім того, незначна частина ук­раїнських масонів пропагувала ідеї визволення слов'янсь­ких народів від національних і політичних утисків та їхнє об'єднання в загальнослов'янську федерацію під керів­ництвом України. В. Лукашевич та його прибічники по «майстерні» обстоювали ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.

Царський уряд, відчуваючи потенційну загрозу масо­нів, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організа­цій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це рі­шення не припинило діяльності масонського руху. Тому вже 1826 р. Микола І підтвердив чинність «височайшого» указу, а 1849 р. по всій Російській імперії від чиновників, священиків, викладачів було взято підписку про те, що во­ни не належать і не належатимуть до таємних організацій,

218 Україна в першій половині XIX ст.

«під якою б назвою ті не існували». Такі дії самодержавс­тва пояснюються тим, що масонство було виявом (хоч і ду­же своєрідним) зародження громадянського суспільства, яке виходило за межі існуючого в Росії самодостатнього самодержавного режиму. Загалом масонський рух в Укра­їні був значно слабшим, ніж у Європі. «Вільні каменярі» на українському ґрунті діяли досить пасивно, неузгодже-но, концентруючи свої зусилля в межах лож, без чіткої ідейної основи, приділяючи недостатню увагу національ­ним проблемам тощо. За цих обставин їм не вдалося, як і європейським масонам, виконати роль консолідуючого осередку, виробити єдину концепцію майбутнього устрою України, стати тіньовим лідером громадсько-політичного життя.

Політична опозиція елітних верств населення росій­ському самодержавству, яка відчувалася в ідеології масонства, але досить абстрактно та непослідовно реалізо­вувалася «вільними каменярами» на практиці, певною мі­рою виявила себе у декабристському русі: у Кам'янці-По-дільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою «Залізні персні» (1815—1816). Лідером цього опо­зиційного утворення був В. Раєвський. Його учасники сто­яли на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Проте загроза викриття змусила групу саморозпуститися.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталіза­тором — війна 1812 р., яка привела до активного поширен­ня західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання се­ред дворянства відчуття власної гідності та значущості.

У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту вста­новити конституційну монархію та скасувати кріпосне пра­во. До складу організації входили ЗО осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та ін. Од­нак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: пос­тійно точилася полеміка між радикалами та помірковани­ми, що і призвело до розпаду організації.

На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна ор­ганізація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка налі­чувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи со­юзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провін­ції — «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині,

Суспільні рухи

Полтаві та інших містах. Діяльність цього об'єднання ба­зувалася на такому постулаті: «Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення». Це означало, що союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєнної змови, а ши­року пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації — «Союз поря­тунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієн­тована у десяти напрямах і охоплювала всі сфери суспіль­ного життя — армію, чиновництво, освіту, суд, журналіс­тику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів.

Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у ши­роких народних масах виявилися незначними. Водночас успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П'ємонті вказували на можливості та ре­альний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії молодих революціонерів на проведення політичних та соціальних реформ «згори». Очевидно, під впливом цих факторів знову поглиблюються протиріччя між поміркованими та радикалами у лавах ре­волюціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. бу­ло прийнято рішення про саморозпуск організації.

Однак частина членів «Союзу благоденства» не погоди­лася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Тульчин­ської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. виріши­ли утворити нову таємну організацію — «Південне това­риство», її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Му-равйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на револю­ційній платформі відбулася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою якого було обра­но М. Муравйова. Активними членами петербурзької орга­нізації стали С. Трубецькой, Є. Оболенський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821—1825 рр. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: «Північне товариство» зросло до 105 осіб, а «Пів­денне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам'янецьку), налічувало у своїх лавах 101 особу і мало по­мітний вплив серед розташованих в Україні військ.

Україна в першій половині XIX ст.

Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їх консолідації активно відбувався процес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільс­тва із кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів — «Конституцію» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руську правду» П. Пестеля («Південне товариство»). Характерною ознакою цих проектів були спільна мета (по­валення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу) і спільний шлях її до­сягнення — воєнний переворот. Водночас ці документи ма­ють і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй поміркованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішно­го воєнного перевороту встановлення конституційної мо­нархії; запровадження майнового цензу для тих, хто оби­рає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федера­тивних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територі­ально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобід­ською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була ради-кальнішою — після повалення самодержавства Росія про­голошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв'язанні національного питання «Руська правда» була консерватив-нішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбут­ню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну держа­ву, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю Украї­ни П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостій­ною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою».

Водночас із «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об'єднаних слов'ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Бо-рисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, сво­єю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були «Правила об'єднаних слов'ян» та «Клятва об'єднаних слов'ян». У цих докумен­тах сформульовані головні завдання революціонерів — боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержав­ства, подолання деспотизму панівного режиму. У своїх пла­нах члени таємного товариства виходили за межі однієї дер-

Суспільні рухи

жави і висували ідею визволення всіх слов'янських наро­дів з-під гніту самовладдя та утворення слов'янського фе­деративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товарис­тво об'єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним това­риством» і перетворилося на його філію.

Між тим час рішучих дій наближався. Після тривалих дискусій «Південне» та «Північне» товариства узгодили час спільного виступу — літо 1826 р., тобто саме той пері­од, коли цар мав прибути на військові маневри в Україну. Проте історія внесла свої корективи у перебіг подій: у лис­топаді 1825 р. Олександр І несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонасліду-вання в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 року в день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени «Північного това­риства» організували в Петербурзі повстання. Відповідно до узгодженого революціонерами плану, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім'ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контролю за діями Сенату, тиск на сенато­рів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, у якому повідомлялося про здійснення державного перево­роту та програму майбутніх суспільних реформ.

Проте цей доволі стрункий змовницький план з самого початку свого здійснення зазнав невдачі. Першим ударом було те, що сенатори рано-вранці присягнули імператорові Миколі І і роз'їхалися по домівках. Другим — нерішучість О. Якубовича та О. Булатова, які, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними формуваннями на за­хоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці. За цих обставин поява на Сенатській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерського полків і гвардій­ського морського екіпажу на чолі з офіцерами-революціо-нерами вже фактично нічого не вирішувала. До того ж се­ред повсталих не було єдності: одні йшли на площу для здійснення воєнного перевороту, другі — щоб шляхом де­монстрації примусити Миколу І піти на глибокі суспільні реформи, треті, будучи революційними романтиками, вважали, що цей виступ має насамперед символічне, про­пагандистське та виховне значення і служитиме прикла­дом для майбутніх поколінь революціонерів. Такий різно­бій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повста-

Україна в першій половині XIX ст.

лих, яка ще більше посилилася через відсутність на Се­натській площі С. Трубецького. Скориставшись цією си­туацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстан­ців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене.

Намагаючись виправити становище та продовжити по­чин «Північного товариства», 29 грудня 1825 року члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бесту-жев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в с. Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У ла­вах повсталих налічувалося понад 1 тис. солдатів та 19 офі­церів. Лідери виступу склали «Православний катехізис», за основу якого було взято головні декабристські постулати — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, встановлення демократичних порядків. Після того, як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єднання з яким поспішали пов­сталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Цей напрямок не був випадковим — чернігівці розраховували на допомогу членів «Товариства об'єднаних слов'ян». Про­те вже наступного дня біля с. Устимівки повстанці зіткну­лися з переважаючими силами царських військ і зазнали поразки.

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло; Приспана само­державством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася зая­вити про свою опозиційність. Слідчі справи жандармсько­го управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826—1827) та про вільно­думство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827—1830). Ці справи є переконливим доказом того, що, незважаючи на тиск та терор панівного режиму, ідеї декабристів знай­шли своїх прихильників і революційна боротьба в сус­пільстві продовжувалася.

У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі рево­люційних подій — у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської ім­перії. Цей виступ був зумовлений активним наступом са­модержавства на автономні права Королівства польського, що виявлялося в поширенні на польську територію загаль-ноімперських репресивно-поліцейських порядків, запро­вадженні цензури, активній боротьбі з ліберальною поль-

Суспільні рухи

ською опозицією та патріотичними організаціями тощо. Всі ці ДІЇ були порушенням дарованої царем Олександром І Конституції Королівства Польського (1815).

Повстання розпочалося у Варшаві після того, як члени військового таємного товариства школи підхорунжих під керівництвом П. Висоцького напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича. Захоплення місь­кого арсеналу та озброєння міських жителів зробило цей виступ масовим. Незабаром повстанці настільки контро­лювали ситуацію, що обрали Національний уряд на чолі з князем А. Чарторийським. Нова офіційна влада висунула програму боротьби за відновлення Польської держави в кордонах 1772 р. Відчуваючи, що самотужки вирватися із Російської імперії майже неможливо, польські патріоти висунули гасло «За вашу і нашу свободу» й звернулися по допомогу до народів Литви, Білорусії та України.

Намагаючись поширити полум'я повстання на україн­ські землі, польський уряд у квітні 1831 р. спрямовує на Волинь кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницько-го. Проте розрахунки на масову підтримку польського ру­ху з боку місцевого українського населення були марними. Це і не дивно, адже поляки обстоювали збереження кріпос­ного права та привілеїв шляхти, що не влаштовувало укра­їнське селянство, до того ж землі Правобережжя не отри­мували автономії, а входили до складу Польської держави, в чому не була зацікавлена місцева українська еліта. Через це Ю. Дверницького підтримало переважно польське насе­лення Правобережжя. Проте цього було замало. Зазнавши нищівної поразки від царських військ під м. Боромлем, 6—7 квітня польський корпус перейшов австрійський кор­дон і у Галичині був роззброєний та інтернований. Зазнали поразки і загони С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Б. Колишка на Поділлі, до яких входили переважно представники польської шляхти.

Опанувавши ситуацію та оволодівши ініціативою, цар­ські війська під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. взяли Варшаву і придушили повстання.

Поразка повстання загальмувала, але не зупинила роз­витку польського визвольного руху. Уникаючи репресій російських властей, майже 10 тис. польських революціо­нерів виїхало за кордон — до Англії, Бельгії, Франції, Швейцарії тощо. В еміграції утворилося дві політичні те­чії — консервативна, лідером якої був А. Чарторийський, та демократична на чолі з Й. Лелевелем. Якщо консервато­ри виступали за відновлення Польської держави як монар-

224 Україна в першій половині XIX ст.

хії, збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, то демократи обстоювали ідею республіки, скасування крі­пацтва, рівність націй. Діяльність прибічників А. Чарто-рийського була зосереджена переважно в дипломатичній сфері (пошуки підтримки з боку західних держав) та тео­ретичній (розробка нової програми польського руху). До речі, у теоретичних студіях консерваторів з національного питання вказувалося на расову спорідненість поляків та українців, а також передбачалося трансформувати Річ Посполиту в федерацію трьох держав — Польщі, Литви та України, тобто повернутися до ідей та положень Гадяцької угоди 1658 р.

Діяльність демократичного табору мала більш радика­льний характер і концентрувалася переважно в площині практичної революційної боротьби. Одним з головних осе­редків демократів була таємна організація «Молода Поль­ща», що перебувала в Швейцарії. У 1835 р. один з її лідерів Ш. Конарський отримав завдання підготувати повстання проти царського самодержавства в Польщі, Литві, Білору­сії та Україні. Того ж року в Кракові він утворює таємну ор­ганізацію «Співдружність польського народу», яка досить швидко почала розростатися і в 1835—1837 рр. вже мала свої філії у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці та інших містах Правобережжя. Однак незабаром організація була викрита, а її лідера Ш. Конарського 1839 р. розстріляли.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. роз­гортався у руслі боротьби за соціальне та національне ви­зволення. Динаміка селянського руху відображає зростан­ня активності народних мас. Проте ця активність не набу­ла організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селян­ський рух був імовірніше одним з проявів кризи у сус­пільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільс­тво із скрутного становища.

Поява на українському ґрунті масонства стала, з одно­го боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опо­зиційності панівному режимові ліберальної еліти. Голов­ною вадою масонського руху на той час була його замкне­ність; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем сус­пільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Русь-

Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство 225

ка Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Поль­ський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Поль­щі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські си­ли. Хоча польські революціонери формально проголосили гасло «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не спри­яли його реалізації: не йшли на поступки, в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, ні в національному — наданні автономії Правобе­режній Україні.

8.3. Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (культурниць­ким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографіч­ному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають істо­ричні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом другого, літературного, або ж культур­ницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та осві­ті. Третій, політичний, етап характеризується більшим ор­ганізаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням на­ціональних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.¹ Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні роз­починається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (націо­нальної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їх занепаду. Відродження пов'язане із значним зрос­танням уваги до проблем, явищ та процесів, які є націо­нально значимими, але у попередні часи свідомо чи несві-

¹ Субтельний О. Україна: історія. — К., 1991. — С. 201. 8 Історія України

Україна в першій половині XIX ст.

домо гальмувалися або замовчувалися. У добу відроджен­ня посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

Характерною ознакою відродження є те, що цей про­цес, як правило, спирається на здобутки, традиції та дос­від попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — на початку XIX ст. помітно зріс інте­рес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток істо­ричної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Руд-ницький, «туга за безповоротно втраченим славним ко­зацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантиз­му»¹. Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними для істо­ричних творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лукомського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Рубана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785—1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятив­ність, некритичне ставлення до джерел тощо. Та це й не дивно, оскільки їх авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів бу­ли не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і праг­матичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська гераль­дична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних до­казів права на дворянство, незважаючи на заслуги пред­ків на козацькій службі в минулому. Намагаючись від­стояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та мате­ріалів з'явилося багато історичних творів (статей, запи­сок, мемуарів, листування), присвячених діяльності ук­раїнської національної еліти.