Політична опозиція комуністичному режиму в Україні 60-х-70-х рр. ХХ ст.

Суспільно-політичний розвиток УРСР в 60 – 80-ті роки умовно мож­на розподілити на три періоди: І-й — 60-ті – початок 70-х рр. — станов­лення авторитарно-бюрократичного політичного режиму; ІІ — 70-ті – перша половина 80-х рр. — пошуки партійним керівництвом шляхів поглиблення реформ на засадах політизації суспільного життя; ІІІ — друга половина 80-х рр. — невідкладність перебудови всіх сфер суспільства в умовах подальшого загострення суперечностей, поглиб­лення кризових явищ у ньому.

На жовтневому (1964 р.) Пленумі ЦК КПРС перемогли не демо­кра­тич­ні, а бюрократичні сили-фундатори авторитарно-бюрокра­тич­ного (полі­тичного) режиму, заснованого на владі апарату управління, постто­та­літарного режиму. Консервативна політична тенденція в роки прав­ління Л. І. Брежнєва (1964 – 1982) проявилась: а) більше в формальній, ніж в реальній критиці сталінізму; б) у зміцненні апаратно-бюрократичних струк­тур; в) в одержавленні громадських організацій; г) у відчуженні мас від полі­тичної влади; д) в уніфікації національних інтересів під прапором торжества ідей соціалістичного інтернаціоналізму. Безкомпромісність саме такої офіційної позиції знайшла відображення в зміщенні з поста першого секретаря ЦК Компартії України П. Ю. Шелеста (1963 – 1972) як непослі­довного провідника партійно-класової, інтернаціональної оцінки подій української історії і сьогодення. Першим секретарем ЦК Компартії України став В. В. Щербицький (1972 – 1989) — послідовний інтер­націоналіст.

Авторитарно-бюрократичній політичній організації суспільства служи­ли Конституція СРСР (1977) і Конституція УРСР (1978). Українська РСР проголошувалася соціальною, загальнокомандною державою. Народо­влад­дя здійснюється через Ради народних депутатів, а самі Ради станов­лять політичну основу УРСР. Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи була оголошена КПРС (ст. 6).

Економічну основу УРСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) та колгоспно-кооперативної власності, а економіка УРСР є частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР.

Проголошені в Конституції положення значно розходилися з реаль­ним повсякденням. Так, було проголошене право на житло, але водно­час залишались постійні черги на квартиру; фіксувалось право на безкоштовну освіту та медичне обслуговування, але був залишковим принцип їх фінансування; проголошене право на свободу слова — і нещадне переслідування інакомислення та дисидентства. Тому прийнят­тя нової Конституції виявилося ідеологічною компанією, яка пропагувала досягнення радянського ладу на шляху до комунізму.

Реальне життя спростовувало такий історичний оптимізм. Загострен­ня суперечностей між новими проблемами суспільно-політичного розвитку і старою, консервативною традицією спричинило кризові явища в політичній організації суспільства, визначило необхідність її перебудови.

Курс на перебудову, як радикальне оновлення суспільства, був про­го­лошений на квітневому Пленумі ЦК КПРС 1985 року. В 1988 р. було прийняте рішення про політичну реформу на принципах демократії. Наріжним каменем демократизації було підвищення статусу Рад всіх рівнів. Основну роль у цьому відіграли закони про зміни і доповнення Конституції Української РСР, про вибори народних депутатів УРСР, прийняті десятою сесією Верховної Ради УРСР (жовтень 1989 р. ); закон "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоуправління" (грудень 1990 р.). Верховній Раді було надано статус постійно діючого органу. Істотних змін зазнали порядок формування Президії Верховної Ради, її повноваження тощо. Вибори до Рад проводились на альтернативній основі з висуненням двох і більше кандидатів. У цілому ж демократичні принципи реформи зіткнулись з авторитарністю в реальній дійсності, а демократичні інститути — з волюнтаризмом і суб’єктивізмом у політиці.

Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність і незалежність республік, адже і вересневий (1989 р.) Пле­нум ЦК КПРС не спростував головного в національній політиці: прагнення якнайшвидшого під адміністративним тиском зближення і навіть "злиття" всіх націй і народностей СРСР шляхом уніфікації всієї різноманітності їх духовного й економічного життя.

В умовах поетапного ще на початку 60-х років переходу до постто­талітарної, авторитарної системи серед наукової і творчої інтелігенції почали виникати групи не згодних з існуючим режимом — гурти інакомислячих (дисидентів). Їх критичне мислення формувалось під впливом деформації демократичних і гуманістичних цінностей суспільства; обмеження громадянських свобод, порушення прав людини, беззаконня; низького рівня та якості життя. Такі особистості гуртувалися на засадах громадянської совісті. Із індивідуального, морально-ідейного протистояння політичному режиму й народилось дисидентство. Воно виросло із суперечностей між десталінізацією, певною демократизацією суспільно-політичного життя і консервативними заходами нового політичного режиму.

Посередниками дисидентства були правозахисники — борці за до­три­мання державою її законів і принципів. В Україні їх звинуватили в на­ціоналізмі. Під цим приводом у 1961 р. у Львові відбувався суд над членами Українського робітничо-селянського союзу ( Л. Лук’яненко, І. Кандиба та ін.): у 1967 – 1968 рр. — закриті судові процеси над представниками української інтелігенції у Києві, Львові, Івано-Франківську. На початку 70 — років прийшла нова хвиля арештів, згодом — хвиля так званих "тихих репресій".

Незважаючи на таку обстановку, їх заклики підхопили однодумці, які склали когорту вільнодумців-шістдесятників. До цієї когорти ввійшли письменники Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, публіцисти Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, митці Панас Заливаха, Алла Горська та ін.

"Шістдесятники" — це групи прогресивно налаштованої інтелігенції, які пройнялися системою цінностей "відлиги" і новими орієнтирами у відродженні українського суспільства на засадах поєднання історичних традицій і сьогодення, свободи митця і правди життя. Їхня громадянська позиція полягала в сприянні поліпшенню соціалістичної системи методом критики її деформацій та здійсненні прогресивних перетворень. Отже, проти них з гострою критикою виступала офіційна пропаганда. В цих умовах у суспільно-політичному житті України з’явився самвидав — непідцензурна, офіційно невизнана, заборонена, підпільна література. Поширювалися вірші В. Симоненка, Л. Костенко, політична публіцистика про сучасне й майбутнє України, її мови, культури, статусу у складі СРСР. У своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюба обґрунтував висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає задекларованому визначенню як рівноправної та суверенної радянської республіки СРСР.

Бюрократично-авторитарний режим застосував репресії: арешти в 1965 р. літературного критика І. Світличного, психолога М. Гориня, мистецтвознавця Б. Гориня — загалом понад 20 осіб.

Проти арештів і неправедних судів почала протестувати громад­ськість. 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі "Україна" на прем’єрі філь­му С. Па­раджанова "Тіні забутих предків" з протестами проти арештів виступи­ли літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журналіст В. Чорновіл. На захист арештованих була розгорнута підписна кампанія. Діячі української культури і науки неодноразово зверталися з листом у ЦК КПРС, але проти підписантів розпочалися гоніння. У січні 1972 р. — нова хвиля масових арештів дисидентів. Серед заарештованих були В. Чорновіл, І. Гель, І. Ста­сів-Калинець, І. Світличний, Є. Сверстюк та ін. Однак боротьба тривала.

У листопаді 1976 р. у Києві було створено Українську Гельсинську групу, як громадську організацію сприяння виконанню гуманітарних статей Заключного акта Гельсинської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, дотриманню міжнародної Декларації прав людини; участі в міжнародних формах з цих питань та взаємного обміну інформацією. Із 41 учасника групи протягом 1977 – 1985 рр. 27 були засуджені; 6 позбавлені радянського громадянства, троє — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин — зачинені в таборах політв’язнів.

Говорилось про необхідність перебудови радянської системи, розвін­чан­ні теоретичних догм марксизму-ленінізму, з’ясуванні утопічності кому­ністичної ідеї. І все ж таки гласність не може бути альтернативою демократії. Йдеться про необхідність перебудови політичної й економічної системи як підґрунтя соціально-економічного та національно-демократич­ного від­роджен­ня України. Виходячи з практичних проблем цієї ситуації, розгор­талася страйкова боротьба робітників. Ця боротьба розпочалася страйком шахтарів у липні 1989 р., спричиненим загостренням соціально-економічних проблем у шахтарських регіонах (незадовільні умови праці, низька заробітна плата та інші вимоги соціально-економічного характеру). 15 липня 1989 р. застрайкували робітники шахти "Ясинуватська-Глибока" в Макіївці, а через десять днів страйк охопив більшість шахт Донецької, Луганської областей, усі шахти Західного Донбасу та Львівсько-Волинського басейну. Загалом — до півмільйона гірників. Уряд змушений був зробити поступки шахтарям.

На хвилі страйкової боротьби відбувалася політизація робітничого руху. Так, страйк 11 липня 1990 р. був спрямований проти існуючої системи влади і охопив 147 шахт України.

В умовах зростання суспільної політичної активності в кінці 80‑х ро­ків виникли різноманітні самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства, зокрема студентське об’єднання "Громада" в Києві, Україн­ська студентська спілка (УСС), студентське братство у Львові, Демо­кратична спілка студентів та інші організації в багатьох містах рес­публіки. Дуже швидко студентський рух заявив про себе як про активну силу в демократичних процесах в Україні.

Зусиллями В. Чорновіла, М. Гориня, Л. Лук’яненка та інших була відновлена Українська Гельсінська група, а з липня 1988 р. — Українська Гельсинська спілка (УГС). Декларація її принципів стала першим програмним документом сучасного національно-демократичного руху. Ця спілка розгорнула широку організаційну та агітаційно-пропагандистську роботу в масах, спрямовану на прискорення демократизації в країні.

Представники творчої інтелігенції виступили на захист української мови, і в грудні 1988 р. було створено оргкомітет Товариства української мови. Це товариство пропонувало надання українській мові статусу державної, підтримало ініціативу щодо створення Народного Руху України і таким чином розширювало свою громадську діяльність.

8 грудня 1989 р. Верховна рада УРСР прийняла Закон про мови в Укра­їнській РСР, і таким чином українська мова отримала статус державної.

Наприкінці 80-х років виникли національно-культурні товариства угорців, поляків, росіян, молдаван та представників інших національ­ностей, які проживають на території України. Навесні 1989 р. була створена організація кримськотатарського національного руху.

У складних та суперечливих умовах розгортання громадських рухів за демократизацію суспільства в Україні в кінці 1988 р. виникла ініціативна група — Рух на підтримку перебудови. До неї увійшли члени київської орга­ні­зації Спілки письменників України (І. Драч, Д. Павличко, М. Слабо­шпицький, П. Мовчан, Б. Олійник та ін.). Підготовлений ними проект Програ­ми Руху мав загально-демократичний характер і відображав інтереси найшир­ших мас. Однак така позиція Руху викликала негативну реакцію компартійного керівництва, спрямовану на дискредитацію цієї організації. В гострих суперечках на сторінках преси та в інших засобах масової інфор­мації, на зборах і мітингах зростали авторитет активістів Руху, активність його осередків у різних областях України й перетворення його в масову демократичну організацію. На установчому з’їзді Народного Руху України у вересні 1989 р. були затверджені Програма і Статут організації, обрані її ке­рівні органи. Головною його метою було визначено побудову в Україні демо­кратичного, гуманного суспільства, сприяння розвитку національно-держав­ного будівництва, радикальному реформуванню економіки республіки. При­род­но, до Програми увійшли положення національно-культурного будівни­цтва, надання українській мові статусу державної, відновлення діяльності Української православної та Української греко-католицької церкви.

Другі Всеукраїнські збори Народного Руху в жовтні 1990 року сформували вимоги організації щодо проведення демократичних виборів до Рад, всенародних виборів Президента України і реалізації положень Декларації про державний суверенітет України.

Народний Рух України як громадсько-політична організація та само­діяльні товариства пробуджували суспільну думку і сприяли форму­ванню багатопартійності в республіці. В міру демократизації суспільства Компартія втратила політичну монополію. Третій з’їзд народних депутатів СРСР у березні 1990 р. ухвалив постанову про вилучення з Конституції СРСР статті 6 про керівну й спрямовуючу роль комуністичної партії в радянському суспільстві. У вересні того ж року Президія Верховної Ради України ухвалила постанову "Про порядок реєстрації громадських об’єднань", що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності.

У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінської спілки постала Укра­їнська республіканська партія (УРП). Головною метою своєї діяльності республіканці проголосили створення Української самостійної держави.

У грудні відбувся перший з’їзд Демократичної партії України. В той період виникли Соціал-демократична партія України, Об’єднана соціал-демократична партія України, Партія зелених України, Ліберальна партія — всього 15 політичних партій.

Справжнім каталізатором процесу демократизації в країні став Перший з’їзд народних депутатів СРСР (25 травня – 9 червня 1989 р.) — з’їзд нової політичної оцінки поточного моменту і політики перебудови в цілому. Вибори до Верховної Ради України у березні 1990 р. засвідчили значне зростання впливу національно-демократичних сил, і після виборів головні питання республіканського життя вирішувалися не в ЦК Компартії, а у Верховній Раді. Таким чином, розпочинався новий етап боротьби за державну незалежність.

16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про держав­ний суверенітет України, яка проголошувала "верховенство, самостій­ність, повноту й неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах". Національно-демократичні сили боролися за надання Декларації про суверенітет статусу конституційного закону.

Обстановка застою й кризи негативно вплинула і на сферу освіти, науки, літератури, мистецтва. Хоч проголошені освітні реформи були спрямовані на перехід до загальної середньої освіти, однак відбувалася формалізація навчального процесу. Зростали більше кількісні, ніж якісні показники. Зокрема, розширювалася мережа закладів вечірньої освіти і заочних форм навчання, загальнотехнічних факультетів, зростав контингент учнів та студентів як визначального освітянського чинника.

У 1990 р. в 149-ти вищих і 742-ох середніх спеціальних навчальних закладах навчалося відповідно 881 тис. і 757 тис. студентів. Кожний четвер­тий, зайнятий у народному господарстві УРСР, мав вищу або середню спеціальну освіту. Почали діяти нові типи навчальних закладів: університет "Києво-Могилянська академія" (нині — національний університет), Інститут українознавства і кафедри в вузах, а також гімназії, ліцеї тощо.

Головну роль у розвитку науки відігравали установи АН УРСР. Чисельність науковців на початку 80-х років перевищувала в республіці 200 тис. чол. Певною мірою зростала ефективність досліджень. Управління наукою, в тому числі й академічною, було централізоване в системі Державного комітету з науки і техніки.

В Україні виникли також регіональні центри управління наукою. В 1965 р. було створено Донецький науковий центр у складі чотирьох уста­нов АН УРСР і Донецького університету; у 1971 р. — Північно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Південний (Одеса) і Західний (Львів). Створення наукових центрів сприяло зростанню потенціалу вузівської науки і орієнтації її на розв’язання регіональних проблем. У 60 – 70-х наукові дослідження виконувалися в основному за госпрозрахунковими договорами вузів і підприємств. У цілому організація науки відставала від суспільних потреб, адже була підпорядкована власне державному інтересу.

Часи політичного авторитаризму і порушення соціальної справедли­вості наклали свій відбиток і на культурно-творче життя в УРСР. В тій супе­речливій атмосфері сформувалися поети і прозаїки-шестидесятники, худож­ники-авангардисти в образотворчому мистецтві; написані в дусі критичного реалізму твори "Собор" О. Гончара, повісті, оповідання Г. Тю­тюн­ника; народилися українське поетичне кіно довженківської традиції, нові фор­ми національної музичної культури. В кінці 60-х років публікацією істо­рич­них романів "Диво" П. Загребельного, "Мальва" Р. Іваничука, "Жбан вина" Р. Федоріва освоювався новий простір української історичної романі­стики. Цей літературний жанр збагатили в 70-ті роки нові твори П. Загребельного, Р. Іваничука, роман у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко; у 80-ті роки — це романи Ю. Муш­кетика, В. Шевчука, Р. Іванченко, В. Малика та ін. Критерії літературно-художнього відображення сучасного життя поглиблювались О. Гончаром у творах "Берег любові", "Циклон", "Твоя зоря" та ін.

Почала повертатися до нас творчість репресованих письменників і поетів, таких, як Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Григорій Ко­син­ка, Євген Плужник, Микола Куліш. Отже, літературно-художня ситуація дру­гої половини 80-х років створювалась поверненими в літературу іменами, публікацією раніше написаних, але не опублікованих за велінням часу тво­рів — ("творів з шухляди"); творами про невідкладні проблеми сьогодення.

У цьому ж ключі варто оцінити вихід з друку творів видатних українських істориків М. С. Грушевського, Д. І. Яворницького, Д. Доро­шенка, В. Винниченка та ін. Налагоджувалась робота Українського фонду культури, творчих спілок і об’єднань, проходила реорганізація мережі бібліотек, професійних театрів, музеїв, інших культурно-освітніх установ, однак рівень задоволення духовних запитів народу знижувався внаслідок їх слабої матеріальної бази, залишкового принципу фінансування, загострення соціально-економічних проблем. Перелічені нами обставини звужували сферу культурного життя в Україні, хоч в цілому цей фактор відіграв певну роль в розвитку українського суспільства в 60 – 80-ті роки.

Таким чином, з врахуванням цільових установок і змісту цього історичного періоду можна виділити такі його складові частини: політичні і економічні реформи другої половини 60-х років; наростання в суспільстві застійних явищ в результаті зниження темпів і рівня соціально-економічного розвитку; неодноразові спроби оновлення суспільства, вихо­ду з кризової ситуації в другій половині 80-х років. У результаті обме­женого, розрізненого, половинчатого характеру реформ в соціально-еко­номічній сфері склався потужний механізм гальмування: наявність поси­лення консервативних сил, інтересів; спрощення стимулів високопро­дуктивної праці; недосконалість економічного управління, заблокувавшого економічну демократію. Хоч реформи другої половини 80-х років нази­вались радикальними і спрямовувались на формування реалізації різно­манітних суспільних інтересів, однак їм бракувало системності й кон­цептуальності. Тому вони не вийшли за рамки соціальних експериментів. Для розблокування досить складної проблемної ситуації потрібний був інноваційний підхід щодо розробки та впровадження механізму реалізації багатогранності інтересів у суспільстві, поглиблення демократичних процесів на основі переходу до ринкових відносин.