Розвиток літератури та початки

УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Процес завершення формування української народності в українську буржуазну націю, який відбувався в умовах розкладу феодально-кріпосницької системи, за­родження і зміцнення капіталістичних відносин обумовив інтенсивний розвиток і вдос­коналення української літературної мови, а отже, й прогрес національної літератури.

Нова доба в історії українського письменства починається у 1798 p., коли були опуб­ліковані перші частини «Енеїди» І.Котляревського. Передумовою нової української літератури була усна народна творчість та бурлескна література у вигляді травестій, інтер­медій, носіями яких у XVIII ст. були мандрівні дяки. «Енеїда» І.Котляревського написа­на на зразок Вергилієвої «Енеїди» у дусі бурлескних творів поезії класицизму, але з українським трактуванням теми. Вихід у світ «Енеїди» був винятково важливим яви­щем в українській культурі. За визначенням М.Максимовича, Котляревський був пря­мим спадкоємцем староукраїнської гумористичної літератури. Твір цей з'явився в пе­ріод, коли українська мова і вся українська культура опинилася під загрозою зникнен­ня. Твір Котляревського продемонстрував усьому світові самобутність і непоборність української нації. «Енеїда» поставила на порядок денний справу народної мови як літературної.

Майстром травестійної оди в українській літературі означеного періоду вважається Петро Гулак-Артемовський, професор Харківського університету. Він відомий як автор дотепних перекладів римського поета Горація і гострих сатиричних байок. Крім того, Гулак Артемовський був автором перекладів кращих творів західноєвропейської літератури. Сильною громадською сатирою з виразним національним колоритом сповнені твори Євгена Гребінки. Використовуючи досвід двох великих байкарів, француза Лєфонтена і росіянина Крилова, Гребінка створює байки, пройняті жартом, дотепом і їдкою іронією. Серед письменників першої половини ХІХ ст. виділяється Григорій Квітка-Основ'яненко. Значний вплив на його світогляд мала філософія Г.С.Сковороди. Писав він у дусі класицизму, хоч безсумнівно, його творчість — це зразок раннього українсь­кого романтизму.

У той час, коли найосвіченіша частина суспільства була захоплена ідеями українсь­кого національного відродження, з'являється книга, яка дала змогу українцям ще глиб­ше усвідомити їх етнічну належність. Це була «Історія русів», поява якої й досі є таємницею. Автор, обставини і дата написання цієї книги невідомі. Перші згадки про книгу відносять до 1825 р. «Історія русів» — це блискучий політичний трактат, у якому виведе­но десятки вигаданих осіб, подій, дипломатичних переговорів, де в переплетенні зі справ­жніми фактами вимальовується живописне полотно історії України, її високої культу­ри. Розповідь невідомий автор починає з найдавніших часів і доводить до 1769 р. Трети­ну всього тексту займають події визвольної війни під проводом Б.Хмельницького й особистість самого гетьмана. Автор послідовно обстоює думку, що політична та куль­турна історія України має власну давню традицію. Твір захопив письменників та науковців того часу і мав величезний вплив на формування національної літератури.

Романтизм, який проявляється в українській культурі наприкінці 20-30-х років XIX ст., помітно вплинув на подальший розвиток літератури, на творчість цілої гене­рації українських письменників. Як відомо, цей напрям з'явився у Західній Європі наприкінці XVIII ст. як противага класицизму. Будучи загальноєвропейським явищем, романтизм у кожній національній літературі проявив себе самобутньо і відіграв помітну рольу процесі формування націй.

Важливе значення для розвитку романтизму в Україні мали європейські романтичні школи: французька (В. Гюго), англійська (Дж. Байрон, П. Шеллі), німецька (Й. Гете, Ф. Шіллер), польська (А. Міцкевич, С. Гощинський).

Український романтизм мав свої, типові тільки для нього, елементи, У ньому знай­шли відображення народна поезія, побут, історичне минуле народу і його національна самобутність. Поети-романтики оспівують образ національного героя — козака, самовідданого захисника рідної землі. Розвиткові романтичних тенденцій у літературі цього періоду сприяв той факт, що українські письменники близько стояли до народного житгя, користувалися скарбами усної народної творчості. Крім того, романтизм в Україні був покликаний боротися за рідну мову, яка була важливим чинником формування національної самосвідомості і національно-культурного відродження. Романтики визнавали мову як головний чинник розвитку української національної культури ідовели здатність цієї культури творити визнані шедеври. Отже, проблема мови, національної культури посідає одне з основних місць в українському романтизмі дошевченківської доби. Романтизм збагатив українську літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою.

Першим осередком появи романтизму України став Харківський університет, який на початку XIX ст. був центром духовного життяне тільки Слобожанщини, а й усієї України. У 20-х роках професор Ізмаїл Срезневськийзгуртовує біля себе однодумців, які цікавляться модерними слов'янськими літературами, класичною німецькою філо­софією, етнографією, усною народною творчістю. Поряд із Срезневським до гуртка харківських романтиків увійшли такі вчені та літератори, як Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Олександр Шпигоцький. Поет і педагог, збирач фольклору Лев Боровиковський перекладає українською мовою романтичні вірші й балади з англійської, польської, російської мов, пише оригінальні твори з ро­мантичним сюжетом. Визначну роль у розвитку української віршованої мови і техніки віршування відіграв професор літератури, поет, автор праць з філософії, літератури А.Мет­линський. Микола Костомаров, що писав під псевдонімом Єремія Галка, у поезії і пісні вбачав величезну силу, яка зможе відродити українську культуру. Наукова спадщина М.Костомарова величезна: у його доробку фундаментальні праці з історії України, істо­ріографії, етнографії.

Зрештою, романтизм в Україні досягає своєї завершеності у творчості співця українського народу, Великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Поява його «Кобзаря« (1840 р.), поеми «Гайдамаки« (1841 p.), збірки «Три літа» (1847 р.) піднесли поета на вершину української літератури. Під впливом творчості Шевченка почала роз­виватися не тільки українська література, а й формувалася українська духовність. По­езія Т.Г.Шевченка закликає до своєї, а не чужої мудрості, до збереження славних тра­дицій, до миру й злагоди між людьми, Світогляд Шевченка – це світогляд високо гуманної людини, що знає ціну волі, і тому виступає проти будь-якого поневолення.

Величезний вплив на розвиток національної самосвідомості українського народу мали «Народні оповідання» Марка Вовчка, що з'явилися у 1859 р. Марко Вовчок зроби­ла вагомий внесок у світову літературу, бо її творчість — це набуток трьох літератур: української, російської, французької. Крім того, твори письменниці вже у другій поло­вині XIX ст. перекладалися німецькою, датською, угорською і майже всіма слов'янсь­кими мовами.

Багата творчість письменника-романтика Степана Руданського. У його доробку ліричні пісні, історичні поеми «Павло Полуботок», «Мазепа», «Іван Скоропада», пере­клади «Іліади» Гомера, «Слова о полку Ігоревім» тощо.

Активним діячем національно-культурного відродження на Буковині був Юрій Федькович. Він працював у жанрах ліричної, історичної поезії, відомі його твори у дра­матургічному жанрі.

Саме в літературі, утискуваній і переслідуваній, з найбільшою силою і повнотою відобразилися суспільно-економічні, громадсько-політичні й культурні процеси у житті українського народу в другій половині XIX ст. Порівняно з іншими видами мистецтва, в художній літературі найповніше і найдосконаліше відбився національний характер, духовне обличчя, психологія представників різних класів і соціальних груп українсько­го суспільства у період утвердження капіталістичних відносин.

Видатних успіхів українська література другої половини XIX ст. досягла, передусім, тому, що в цей час в літературу увійшли такі талановиті письменники, як І.Франко, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, М.Старицький та ін. Розвиваючи традиції Т.Шев­ченка, Марка Вовчка, ці письменники розширили ідейно-тематичний зміст української прози, збагатили її монументальними образами і новими художніми засобами,

Література другої половини XIX ст. відзначається суспільною актуальністю, поглиб­люється критичний підхід до дійсності, ставляться глибоко актуальні соціальні пробле­ми, підноситься майстерність зображення народного життя і побуту. У кращих творах того часу бачимо глибоке відображення жиггя народу, розуміння народності як служін­ня народу.

Розмаїтість тем, мотивів, проблем, ідей, що порушувалися у літературі другої полови­ни XIX ст. зумовила розвиток відповідних жанрів. Оповідання досягло значного розвит­ку ще у 50-60-ті рокиу Марка Вовчка, Ю.Федьковича, у наступні десятиліття — у І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О.Кониського, І.Франка. У 90-і роки широко культивувався жанр новели. Тоді ж розпочали свою літературну діяльність видатні нове­лісти В.Стефаник, Марко Черемшина, Л. Мартович та ін. Прозаїки-новелісти не намага­лися творити розгорнуті образи, портрети персонажів, своїми правдивими картинами життя вони досягли великої сили узагальнення, створивши типовий образ, який стояв у центрі глибоко драматичних соціальних конфліктів. На цей само час припадає бурхливий розви­ток повісті та роману. Для класичного соціального роману XIX ст. характерне широке суспільно-економічне, побутове і психологічне тло зображення життя.

У другій половині XIX ст. помітних здобутків досягло українське літературознав­ство. Головна увага митців, теоретиків літератури спрямовується на зміцнення зв'язків української літератури з гуманістичною світовою літературою. На ниві літературознав­ства працювали П.Грабовський, В.Самойленко, М.Драгоманов, І.Франко.

Найвагоміші здобутки українського літературознавства, літератури, історії та теорії української культури пов'язані з творчістю та науковою діяльністю Івана Франка. Це була особистість, що поєднувала у собі енциклопедичні знання, багатогранність літера­турних, наукових та суспільних інтересів. Розвиток нової української літератури І.Франко розглядає у контексті світової літератури, надаючи особливого значення художній традиції. Творчість письменника споріднена з новими явищами в європейській літера­турі кінця XIX ст. і, водночас, відзначається самобутністю і оригінальністю. Глибинни­ми вимірами його творчості є психологічний та філософський аналіз, який простежується у внутрішніх монологах його героїв. Володіючи європейськими і деякими східними мовами, І.Я.Франко збагатив українську культуру духовними надбаннями багатьох народів. І.Франко був новатором у пошуках оригінальних художніх засобів зображення дійсності, у збагаченні української літератури новими жанрами в поезії, прозі, у ство­ренні багатозначних символічних образів, що мають реалістичну основу. Його твори можна назвати соціально-психологічними студіями, в яких явища народного життя письменник розкриває через внутрішній світ героїв. І.Франко розширив, збагатив жан­рові можливості оповідання, ввів до літератури нові жанри – «образки», казки, притчі, фейлетони, психологічне оповідання і повість, документальну повість.

Українська література на межі ХІХ-ХХ ст. позначена іменами Л.Українки, М.Ко­цюбинського, В.Стефаника, О.Кобилянської. На оновленні літератури цього періоду позначився вплив європейського модернізму, який наприкінці XIX ст. відчутно вплинув на розвиток української культури.

Соціально-політичні потреби української нації, яка народжувалась, покликали до життя й українську журналістику. Незадоволення народних мас і їх визвольна боротьба проти соціального гніту були могутнім джерелом передових ідей у громадсько-політич­ному житті країни, а отже, в літературі та журналістиці. Журналістика, що виникла на ґрунті визвольних прагнень народу, не тільки відбивала характер і зміст цих прагнень, а й глибоко впливала на їх розвиток.

Перші газети і журнали виникли в Україні більш ніж через століття після петровських «Ведомостей», у той час, коли російська журналістика зміцніла і мала вже свої тра­диції. Цілком природно, що перші в Україні періодичні видання використовували досвід російської преси. Ще у XVIІІ ст. багато вихідців з України (Ф.Прокопович, І.Богдано­вич, В.Капніст та ін.) були активними учасниками російського культурного процесу, співробітниками і організаторами ряду друкованих органів у Москві й Петербурзі. По­стійний інтерес до України був характерним для російської преси.

Джерелом для формування української різножанрової газетно-журнальної публі­цистики були великі скарби народнопоетичної творчості українського народу та попе­редня писемна література — хронікально-літописна, ораторсько-публіцистична, по­лемічна, епістолярно-мемуарна, бурлескно-сатирична тощо.

Важливу роль у заснуванні в Україні першої періодики відіграв Харківський універ­ситет. Із Харківським університетом пов'язане існування перших в Україні літературно-мистецьких об'єднань і клубів, наукових товариств, друкарні, книжкового магазину — всього того, що готувало ґрунт для виникнення періодичної преси і створювало умови для її розвитку. У 1815 році в університеті було видано 27 книг, а за попередні десять років — понад 200 — нечувано велику кількість на ті часи. За таких умов у Харкові на початку XIX ст. виникають періодичні видання.

Харківські видання вважають хронологічно першими зразками української періо­дики, хоч ще у XVIII ст. на українських землях з'являлися газети і журнали польською, угорською, румунською, німецькою, французькою мовами. Харківські видання, на відміну від цієї іншомовної періодики, виникали не за розпорядженням уряду, а з ініціа­тиви місцевих діячів і задоволенням потреби певних соціальних верств українського народу.

Фундаторами і активними діячами журналістики в Україні стали викладачі Харкі­вського університету І.О.Срезневський, Є.М.Філомафітський, Р.Т.Гонорський, В.Г.Маслович, А.А.Вербицький, О.В.Склабовський. Активну участь в організації та редагуванні перших газет і журналів брали Г.Ф.Квітка-Основ'яненко та П.П.Гулак-Артемовський. У цьому теж проявився зв'язок журналістської справи з розвитком нової української літератури.

Основними питаннями, що на початку XIX ст. стояли у центрі уваги суспільної дум­ки, а отже, і журналістики, були питання політичної свободи, економічного і культур­ного прогресу країни. Важливою проблемою, яка висувалася у той час в українській журналістиці, була проблема можливості розвитку літератури і преси українською мо­вою. Самі вже спроби писати українською мовою доводили її реальні можливості як мови багатомільйонного народу. Перші три десятиріччя журнали й газети містили ще дуже мало творів українською мовою і матеріалів, присвячених проблемам української культури. Інтерес до життя українського народу обмежувався здебільшого історією та етнографією. Але вже постановка таких проблем мала принципове значення, оскільки це сприяло посиленню інтересу до збирання і вивчення багатої спадщини українського народу, викликало необхідність нормалізації українського правопису, і зрештою, поро­дило дискусії про права і можливості української мови. У ході дискусій питання перс­пективи української мови не лише було вирішене позитивно теоретично, а й дістало блискуче практичне підтвердження у творчості Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, а згодом —Т.Шевченка.

Першою ластівкою української журналістики стала газета «Харьковский еженедель­ник», яка почала виводити у травні 1812 р. Видавав газету університетський книготорговець Лангнер за допомогою викладачів і студентів університету, зокрема, В.Масловича, К.Нельдхена. У своїй тематиці газета намагалася не виходити за межі губернії і, можли­во, вона могла б утвердити себе у громадському житті Слобожанщини і завоювати при­хильність читачів, але проіснувавши ледве три місяці, вона була закрита за розпоряд­женням столичної цензури.

У січні 1816 р. у Харкові одночасно вийшло два журнали — «Харьковский Демок­рит» і «Украинский вестник». Поява, відразу двох часописів свідчила про інтенсивне громадсько-культурне життя у провінційному губернському місті, адже у 1816 р. в усіх провінційних містах Росії видавалося лише 7 літературних журналів (зокрема, два зга­даних харківських).

«Харьковский Демокрит» був першим в Україні часописом сатири і гумору. Видавець журналу В.Маслович, студент, а потім викладач університету, відомий як ініціатор літературних вечорів, автор кількох поетичних збірок і віршів українською мовою. На шпальтах висміювалось самодурство поміщиків, викривалось казнокрадство, хабар­ництво, раболіпство чиновників, лицемірство церковників. Автори багатьох творів про довжували і розвивали традиції української і російської сатиричної літератури та народ­ної творчості. «Харьковский Демокрит» був першою спробою збудити громадську дум­ку, звернути її увагу на окремі негативні сторони суспільного життя. Протягом майже цілого століття він залишався єдиним сатирично-гумористичним виданням у Східній Україні,

Одночасно з «Харьковским Демокритом» у Харкові почав виходити і перший в Ук­раїні літературно-художній, науковий та громадсько-політичний щомісячник «Ук­раинский вестник». Ініціатором видання його був професор словесності університе­ту І.Срезневський, а редакторами-видавцями – викладачі університету Р.Гонорський, Є.Філомафітський. Журнал користувався широкою популярністю. Схвальні відгуки про нього давали столичній іноземні журнали. Дописувачами часопису були активні діячі таємних декабристських організацій — Б.Раєвський і О.Сомов, провідні місцеві і столичні вчені й літератори. Сміливі виступи журналу привернули увагу місцевої сто­личної цензури і на початку 1820 р. видання його було припинене.

У 1817- 1818 pp. у Харкові видавався галузевий журнал «Украинский домовод», газета «Харьковские известия». У 1823 p. вдалося отримати дозвіл на видання «Украинского журнала» під редакцією О.Склабовського. Інтерес до української історії і культури – одна з основних особливостей цього журналу.

Перші харківські видання відіграли помітну роль у розвитку української національ­ної культури, вони стали визначним чинником суспільно-політичного і культурного розвитку України в умовах національно-культурного відродження.

З другої чверті XIX ст. почалося загострення загальної кризи кріпосництва в Росії. Російське самодержавство з особливою жорстокістю почало переслідувати все передове, що загрожувало існуванню кріпосницького ладу. Одержання права на видання жур­налів і газет було пов'язане з великими труднощами і тому в 20-30-ті роки широкого розмаху набуло видання альманахів і збірників, які часто мали періодичний характер.

У 1831 р. у Харкові з'явився перший в Україні альманах – «Украинский альманах», виданий І.Срезневським та І.Розковшенком. У альманасі були опубліковані твори І.Кот­ляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», статті І.І.Срезневського про народність літератури і про необхідність вивчення української словесності. У виданні альманаху взяли участь М.Щепкін і М.Гоголь.

Гурток І.І.Срезневського був ініціатором видання ряду збірників під назвою «Запо­рожская старина». Вони виходили у 1833-1835 pp., а останній том побачив світ у 1838 р. В альманасі були вміщені фольклорні матеріали, козацькі літописи, друкувалися урив­ки з «Історії русів».

У 1833 – 1834 рр. вийшли дві книги альманаху «Утренняя звезда». Необхідно відзначити, що більшість художніх творів цього альманаху мала виразну соціальну тенденцію. Альма­нах «Утренняя звезда» являв собою дальший крок у розвитку української журналістики.

Видання альманахів продовжувалося і в подальші роки. У 1841 р. у Петербурзі Є.Гребінкою був виданий альманах «Ластівка», цього ж року у Харкові — альманах «Сніп», чотири книги альманаху «Молодик» (3 книги у Харкові, четверта – Петербурзі), у 1848 р. — «Южноруський сборник»

Для багатьох наступних видань перші харківські газети, журнали, альманахи збер­ігали значення своєрідних взірців, бо в них були вміщені перші зразки суспільно-політич­них і наукових статей; літературної, театральної і мистецької критики, зразки основних публіцистичних жанрів та основні соціальні проблеми часу. Навколо харківських ви­дань виростала й виховувалась перша когорта журналістів – видавців, редакторів, пуб­ліцистів.

Інтенсивнішим, порівняно з попереднім часом, розвитком української журналістики позначена остання третина XIX ст. Розвиток цей проходив у складних умовах. Російський царизм жорстоко придушував національну культуру українського народу, забороняв видання українських журналів і газет. Цього часу українська періодика сконцентрувалася майже вся у Галичині. Деякі з видань мали вузькомісцевий характер, інші набули загальноукраїнського значення і підтримувалися діячами культури і літератури Східної України.

Розвиваючись в умовах класової боротьби, напружених національних процесів, ук­раїнська журналістика того часу досить повно відбила характер цих процесів. У ній чітко визначилися кілька ідейно-політичних напрямів, що здебільшого відповідали розташу­ванню класових сил. Це були видання демократичного, революційно-демократичного, ліберально-буржуазного спрямування, а також виходили газети і журнали, що обстою­вали реакційно-клерикальні позиції.

Літературний матеріал у народовській і «москвофільській» пресі був зовсім незнач­ний. Окремими публікаціями художніх творів і загальною настановою на національні літературні й фольклорномовні джерела певним чином виділявся тільки журнал «Прав­да», що почав виходити у 1867 р. Першим журналом, на діяльності якого, його еволюції виразно відбилася складність процесу формування нової ідеології, став «Друг», що по­чав видаватися весною 1874 р. як орган «москвофілів».

За допомогою цього журналу ідеологи «москвофільського» руху мали намір здійсню­вати свій вплив на молодь. Друкувався часопис «язичієм». Зміст переважної частини матеріалів «Друга» був архаїчним, далеким від життя. Особливо це стосувалося художніх творів, примітивних за змістом і розрахованих на невибагливі смаки читача. У перший рік існування журналу панівне місце у ньому посідала «москвофільська» доктрина, але восени 1875 р. до керівного складу журналу увійшов І.Я.Франко. У редакції виникають суперечки, спочатку про мову журналу, а згодом і щодо його змісту та спрямування. Велике значення для еволюції «Друга» мали виступи в журналі М.Драгоманова, його відомі листи до редакції. З середини 1876 р. керівні місця у редакційному комітеті по­сіли М.Павлик, І.Франко та їх прихильники. «Друг» перейшов на демократичні позиції і засвідчив факт народження української демократичної журналістики, що мало важли­ве значення для розвитку передової української суспільної думки, літератури, літера­турної критики. Передусім, відкинуте «язичіє» на користь живої народної мови. З'яви­лися нові матеріали, пройняті демократичними ідеями, прагненням правдиво відобра­зити життя народу. Це особливо позначилося на літературно-критичних і публіцистичних виступах часопису. Провідне місце у матеріалах «Друга» посіли твори І.Франка, перекладні твори передової російської демократичної літератури, літературна критика і публі­цистика. Це спричинило запеклі наскоки на журнал з боку реакції, й у травні 1877 р. він припинив своє існування.

1878 р. під назвою «Громадський друг» вийшли два номери нового часопису, але обидва вони були конфісковані урядом. Після цього І.Франко і М.Павлик вирішили видавати збірники-двомісячники. Так вийшли «Дзвін» і «Молот», які теж були заборо­нені.

«Громадський друг», «Дзвін» і «Молот» багато зробили для формування нової інтелі­генції, здатної служити народові.

Визначною суспільною і культурно-освітньою подією стало видання «Дрібної бібліотеки» у 1878-1879 pp. Це була ідея І.Франка, і саме йому належала низка пере­кладів, передмов до окремих видань, один випуск становить його власний твір. Загалом вийшло 14 випусків. Головне спрямування «Дрібної бібліотеки» полягало в пропаганді ідей революційного просвітництва, зразків прогресивної художньої літератури. Вихо­вання самостійно мислячої передової людини, палке бажання допомогти їй оволодіти новітніми досягненнями науки, ознайомити з видатними художніми надбаннями – таку мету ставили перед собою видавці.

Керівники й ідеологи «Дрібної бібліотеки» на чолі з І.Франком не помилилися, їх праця не була марною. Випуски «Дрібної бібліотеки» здобули популярність і відіграли значну роль у розвитку передових ідей в українському суспільстві.

Випуски «Дрібної бібліотеки» стали тим джерелом, від якого взяли початок ряд інших видань демократично-просвітительського спрямування.

З січня 1881 р. у Львові почав виходити ілюстрований літературно-науковий часо­пис «Світ». Видавали його І. Франко та І.Белей. Значне місце у журналі надавалося питанням формування світогляду, ідеології нової інтелігенції. З-поміж численних пуб­ліцистичних матеріалів часопису на окрему увагу заслуговували праці І.Франка, в яких наголошувалося на необхідності здійснення конкретних заходів у галузі культурно-ос­вітньої роботи та ролі інтелігенції у цьому процесі. У суспільно-політичних питаннях часопис продовжував лінію «Громадського друга» і «Молота». Саме у «Світі» були над­руковані твори, які увійшли в скарбницю класичної спадщини: «Борислав сміється», «Добрий заробок» та ряд поезій І.Франка; низка реалістичних поезій Б.Грінченка; сати­ричні нариси І.Белея та ін.

У 80-х роках в Україні виходила ціла низка періодичних видань різного ідейного спрямування: народовські «Зоря», «Діло», «Правда»; демократичного змісту «Товариш». У 90-і роки в умовах дальшого загострення суспільно-політичної боротьби з'явилися нові демократичні періодичні видання – «Народ», «Хлібороб», «Житє і слово» та ін. Ча­сописи подавали широку інформацію про культурний і літературний рух, про наукове життя у слов'янських країнах, друкували статті про діячів слов'янського відродження, рецензії на твори чеської, польської, сербської літератур.