Культурно-освітні організації на буковині

У 1884 р. засновано в Чернівцях товариство "Руский Народний Дім", першим головою якого був Єротей Пігуляк, а секретарем Оме­лян Попович. Рік пізніше почав виходити часопис "Буковина" за ре­дакцією Осипа Юрія Федьковича, спочатку два рази в місяць, пізні­ше частіше. Після Федьковича редакторами "Буковини" були Силь-вестер Дашкевич, Осип Маковей та ін. Часопис друкувався народ­ною мовою й фонетичним правописом і проіснував аж до 1918 p., тобто до окупації Буковини румунами. Буковина відіграла визначну роль в розвитку національної думки і свідомості буковинських українців.

Одночасно "Руська бесіда", що її перебрали від москвофілів на­родовці, почала видавати "Бібліотеку для молодсжі, селян і міщан­ства", в якій визначну роль відіграв педагогічний діяч і публіцист Омелян Попович (1856—1930). Пізніше назву "Бібліотеки" заміне­но на "Ластівку", а вкінці на "Читальню".

У 1887 р., за ініціативою Ом. Поповича, засновано товариство "Руська Школа", яке він очолював продовж перших чотирьох ро­ків. Від 1891 р. аж до 1914 р. головою товариства був мовознавець і педагог Степан Смаль-Стоцький (1859—1939). У 1910 р. товари­ство перейменовано на "Українська Школа". Воно в 1912 р. налі­чувало 12 філій по цілій Буковині, засновувало приватні школи, а також утримувало дівочу учительську семінарію в Чернівцях та ре­альну гімназію у Вашківцях. Крім того, товариство "Українська

Школа" дбало про українські потреби в державних школах, орга­нізувало курси для підвищення кваліфікацій учителів, видавало ук­раїнські шкільні підручники й серію книжок для дітей "Діточа Біб­ліотека".

Найбільшого розвитку у цьому періоді досягло власне укра­їнське шкільництво на Буковині, яке стояло найкраще з усіх укра­їнських земель. У 1910—1911 шкільному році на Буковині працю­вало 216 народних шкіл з українською мовою навчання, в яких училося 39796 учнів і викладало 800 учителів-українців. Крім того, було ще 77 шкіл румунських, 82 німецьких та 32 інших шкіл. У 1911 р. з понад 122 тис. дітей шкільного віку тільки 4000 було неписьменних (3,03%)¹. У цьому була велика заслуга Омеляна По­повича, інспектора українських народних шкіл у 1892—1912 pp.

Крім того^ було ще й середнє шкільництво, одна чисто укра­їнська гімназія у Вижниці, крім згаданої вже приватної у Вашків­цях, а також школи, в яких деякі предмети викладалися українською мовою поруч румунської та німецької. У середніх школах Букови­ни навчалося тоді щорічно 1800 молодих українців та бл. 70 укра­їнців, кандидатів на учителів.

У Чернівецькому Університеті від 1875 р. було три, а від 1884 р. п'ять кафедр з українською мовою викладання. Тут 1912 р. навча­лося майже 1200 студентів, серед них 313 українців та 312 румунів. Згідно з декретом міністерства внутрішніх справ від 9 грудня 1860 p., українська мова була визнана офіційною мовою нарівні з німецькою та румунською в усіх урядових установах. Але, коли ук­раїнські посли запропонували, щоб українську мову вживати в соймі як офіційну, румунські запротестували, кажучи, що такої мови не­ма й румунська більшість схвалила, що в соймових дебатах можна вживати тільки німецьку й румунську мови.

Зі зростанням української інтелігенції та її національної свідо­мості, поправлялася й політична ситуація для українців. Почавши від 1880 p., усі національно свідомі українці, а зокрема українська інтелігенція належали до народовського табору на Буковині. Спо­чатку вони не хотіли творити жодних політичних партій, щоб не роздрібнювати себе, аж до створення Української Радикальної Партії в 1906 р. на чолі з Теодотом Галіпом, Ільком й Остапом Поповичами та Наполеоном Бігарієм. їхніми органами були "На­родна Воля" й "Народна Справа", які з'являлися в 1905—1909 pp., та "Громадянин", що прийшов їм на зміну і виходив аж до вибуху війни в 1914 р. Радикальна Партія мала досить добре зорганізовані партійні кадри при допомозі товариства "Січ". Однак її вплив на Буковині був слабкий².

¹ Єфремов С. Історія українського письменства.—Вид. 4, з одмінами й додатками.— Київ—Ляйпціг, 1919.— Т. 2.— С 125.

Буковина, її минуле й сучасне.— Париж—Філадельфія—Детройт, 1956.—С 255—256. Там же.-С. 257.

Того самого 1906 р. була заснована також Соціал-демократична партія, яка ставила собі за мету організувати українське робітниц­тво, її пресовим органом був часопис "Борба", що виходив з епіг­рафом "Пролетарі всіх країн, єднайтеся". Головою цієї партії був Осип Безпалко, а провідними діячами Григорій Андріящук, Ми­кола Гаврищук та інші. Соціал-демократична партія була в опози­ції до Радикальної партії, як також і до народовців, які в 1908 р. створили свою власну "Національно-демократичну партію", на чолі якої стали проф. С. Смаль-Стоцький, барон Микола Василько, Оме­лян Попович, Єротей Пігуляк, священик Теофіл Драчинський та ін. Пресовими органами цієї партії були "Буковина", яка тоді ви­ходила тричі в тиждень, і тижневик "Народний Голос".

Жваву національно-освідомлюючу й одночасно спортову працю провадили руханкові й пожежні організації, об'єднані в "Союзі Сі­чей", який у 1904—1914 pp. поширив свою сітку на всю Буковину й начисляв 123 правних членів, 5 окружних союзів та 112 товариств "Січ" по селах Буковини.

Поруч із цими найважливішими культурно-освітніми, запільно-громадськими та економічно-фінансовими товариствами в період національного відродження Буковини виникло багато організацій найрізноріднішого характеру, студентських, жіночих, учительських, церковних, драматичних, музичних, наукових, руханково-спорто-вих тощо. У 1914 р. на Буковині було 590 різних українських това­риств та установ¹.

Українське національне відродження на Буковині перебувало в тісному зв'язку із загальним українським відродженням. Від самого початку національно свідомі одиниці не без успіхів протистояли ру­мунізації та германізації, налагоджуючи зв'язки з українцями з інших земель, доказували історичні права українців на Буковину².

У 1909 р. націонал-демократи організували в Чернівцях з'їзд, на який прибули всі активні українські діячі: сільські війти з заступ­никами, голови читалень "Просвіти" й товариства "Січ" тощо. На тому з'їзді створено "Руську Раду", відому також під назвою "Се­лянська Партія", на чолі з проф. С. Смаль-Стоцьким.

У такому стані Буковину захопила перша світова війна й перша російська окупація в 1914 р.

ЗАКАРПАТТЯ

На південному схилі Карпатських гір знаходиться висунута най-далі на південний захід частина української землі, знаної протя­гом історії під різними назвами: Закарпаття, через своє географіч­не положення— українська земля за Карпатами; Угорська Русь, ос-

Там же.—С. 284. Там же.—С. 290.

кільки протягом століть тут панувала Угорщина; Підкарпатська Русь, у складі міжвоєнної Чехословаччини, тому що відносно чехів це

Підкарпаття.

Закарпаття своєю площею обіймає бл. 15 000 кв. км і від півно­чі та сходу вздовж Карпат межує з Галичиною, на заході — зі Сло­ваччиною, на півдні з Угорщиною, а далі на схід — з Трансільва­нією. Головні міста Закарпаття—Ужгород і Мукачів. Мукачів є також осідком єпископа мукачівської єпархії та василіанського Свя­то-Миколаївського монастиря на Чернечій Горі. Мова закарпатських українців — це т. зв. карпатський діалект, яким говорять мешкан­ці південно-західної частини кол. Станіславівської єпархії, Ко-сівського, Надвірнянського і південних частин Стрийського, Сам-бірського, Сяноцького та Новосандецького повітів Галичини. От­же, творять вони одну мовну групу із галицько-буковинськими гуцулами, бойками і лемками.

Південні схили Карпат русини заселяли ще далеко до приходу угорців, що зрештою стверджує і анонім Бейли Іу: "Русини-укра-їнці заселяли не тільки гірські гребені Карпат, але сягали далеко вглиб Угорщини до місцевостей Токай, Дебрецин, Гайдудорог та інші, де ще перед першою світовою війною старші люди говорили руською мовою. Ці території, заселені греко-католиками, належа­ли колись до Мукачівської єпархії"¹.

Колись, за князя Володимира Великого, ця територія належала до великої Київської Держави, але по його смерті 1015 p., угорський король Стефан І використав княжі міжусобиці між синами Воло­димира і прилучив Закарпаття до Угорщини. З того часу аж до по­чатку XX ст. Закарпаття постійно перебувало в межах Угорщини. Правда, в XIII ст. тут правили українські князі, зяті угорського кня­зя Бели, князь Ростислав Чернігівський та князь Лев І Галицький. Але це все були тільки короткі проміжки часу. Від 1393 до 1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березного Комітату був князь Федір Коріятович, але він там володів з ласки угорського ко­роля. Коріятович залишив по собі на Закарпатті тривалу пам'ятку у вигляді монастиря св. Михаїла на Чернечій горі біля Мукачева. Незважаючи на те, Закарпаття ніколи не творило інтегральної ча­стини Угорщини й навіть у мадярських літописах про цю терито­рію згадують як про Маркію Рутенорум (область русинів)². Так са­мо в кордонах Мадярщини Закарпаття ніколи не творило суціль­ної адміністративної одиниці³.

¹ Шаіщор В. Характеристика історичного розвитку русинів-українців у Мадярщині
(Угорщині) // Свобода.— 1984.— Ч. 48.—14 березня.

² Шаіщор В. Вказ праця // Там же.— Ч. 47.—13 березня.

³ Пекар А.В. Нариси історії Церкви Закарпаття //Записки ЧСВВ.—Рим, 1967.—Т.22.—

С 14.

q В. Верига

З половини XIII до кінця XV ст. на Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Сев-люш, Хуст та інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночас­но припливали на схід і словаки, що дало початок ступневій сло-вакізації західного Закарпаття¹.

Після довготривалих воєн з Туреччиною від кінця 14 ст., що за­кінчилися угорською поразкою під Могачем, в 1526 р. Угорщину по­ділили між собою Оттоманська Імперія, Семигород, який був під зверхністю турецьких султанів, та Австрія. Внаслідок того Закарпаття також було поділене — західна частина (Ужгородщини) разом з Пря-шівщиною належали до Австрії, східна — до Семигорода, а середню захопили турки. І оскільки Семигород і Австрія суперничали й по­стійно вели війни, Закарпаття власне було головним побоїщем для обидвох цих країн і його населення брало участь по обох боках. Особливо активну участь брали закарпатські русини у повстанні Франца II Ракоція (1703—1711), в якого вони творили прибічну гвар­дію і заслужили від нього почесну назву "найвірнішого народу"².

Боротьбу між Габсбургами і Ссмигородом використало населення Закарпаття для полегшення власної долі. Постійні війни, як також часті турецько-татарські напади на рівнинні частини Закарпаття спричинили адміністраційний занепад, і панщина тут була далеко легша, а в горах ЇЇ взагалі не було. Це дозволило Закарпаттю від­родитися культурно і скріпитися економічно. Тоъгу туди навіть га­личани тікали від ланщизняного утиску.

У 1699 р. східна Угорщина, а разом з тим і східне Закарпаття, пе­рейшла з-під панування турецького султана лід австрійських Габ-сбургів, що дало нагоду мадярським магнатам відновити над насе­ленням систему поневолення і податкового здирства. У 1767 р. ав­стрійська цісарева Марія Терезія видала закон, який зменшив пан­щину на половину, визначив ланщизняні обов'язки і надав селянам право на переселювання. Цісар Йосиф II видав у 1785 р. закон про скасування підданства, але по його смерті підданство відновлено й повернено старі порядки. Посилена панщина викликала рух оприш­ків³, що виступали проти дідичів і державної адміністрації.

Раніше нащадки українських княжих родів служили при дворі угорських королів й часто займали високі державні посади. Атс з часом вищі українські верстви перейшли в римо-католицьку віру

' Лисяк-Рудницький І. Закарпаття //Енциклопедія українознавства (словникова ча­стина).- Париж-Нью-Йорк, 1955-57.- Т. 2.- С 717.

² ШтефанА. За правду і волю; спомини і дещо з історії Карпатської України.— Торон­
то, 1973.-К.Н. 1.- С 126.

³ Енциклопедія українознавства (словникова щетина).—Париж—Нью-Йорк, 1955—57.—
Т.2.- С 718.

й помадярщилися. Однак у списках шляхти з XVII-—XVIII ст. на Закарпатті було ще трохи й української; Бачинські, Балудянські, Ферковичі, Ольшавські, Бренковичі, Анталовські та інші. Отримав­ши шляхетство разом із гербом, вони втішалися тими самими при­вілеями, що й мадярські шляхтичі-дідичі аж до скасування панщини в 1848 р.¹. Однак не стали мадярами, а зберегли свою національ­ність. Власне із цієї незначної кількості руської шляхти вийшли оборонці і просвітителі русько-української селянської маси на За­карпатті. Слід підкреслити, що автохтонне населення Закарпаття аж до кінця другої світової війни називало себе русинами, а мову свою руською, що походить від історичної назви України — Русь. Подібно називали себе мешканці Галичини й Буковини аж до пер­шої світової війни. Власне це українське, чи як воно звало себе в ті часи — руське селянство, яке в своїй масі залежало від мадярської шляхти-аристократії, залишилося на поталу мадярам протягом сто­літь, а під кінець XLX ст., також ще й жидам, які напливали в За­карпаття з Росії, втікаючи від погромів.

Церква і народ

Помимо того, що закарпатські українці були позбавлені полі­тичної самоуправи і провідної аристократичної верстви, вони збе­регли свою народність завдяки релігійній окремішності. Мадяри були католики, а русини-українцІ православні аж до половини XVII ст. Але українська Православна Церква й духовенство не мати рівних прав з римо-католиками мадярами, їх тільки толеру­вали, а тому не рідко й переслідували.

Щоб піднести престиж української церкви і здобути для неї права подібні, як мала римо-католицька церква, єпископи розпочали захо­ди, щоб зробити унію з Римом, подібну до Берестейської Унії 1596 р. Ці заходи закінчилися т.зв. Ужгородською Унією 1646 р. у західній ча­стині Закарпаття, згідно з якою Українська Церква мала гарантовані певні специфічні обрядові права. Крім того, церква і духовенство були зрівняні перед законом з римо-католицькою церквою. Першим уній-ним єпископом став василіанин Петро Партеній з осідком у Мукачеві.

Але унійні заходи довели до затяжної боротьби у половині XVII ст. між прихильниками унії і православними, причому останні знайшли заступництво в Семигородського князя Ракоція, завзято­го кальвініста й великого ворога латинства. Завдяки йому правос­лав'я на Мармарощині вдержалося аж до 1720 р. Головними осто-ями православ'я виявилися монастирі, зокрема Свято-Миколаїв-

¹ Мельникова И. Н. Закарпатская Украина в революции 1848 года // Ученые записки Института славяноведения.—Москва, 1949.—Т. 1.— С. 244.

ський у Мукачеві та Свято-Михайлівський у Грушові на Мармаро-щині, який від 1391 р. користувався правами ставропігії¹.

Великою перепоною у свободному розвитку релігійно-національ­ного життя було узалежнення мукачівського єпископа від мадярсько­го архієпископства в місті Ягері. Насправді, від прийняття церковної Ужгородської унії 1646 р. мукачівські єпископи були зведені до ролі генеральних вікаріїв мадярських римо-католицьких архієпископів в Ягері. Єпископ Михайло Мануїл Ольшавський (1743—1767) перший почав боротьбу за унезалежнення Мукачівської єпархії. Щоб вихова­ти свідоме духовенство, він заснував богословську школу 1750 р. у Мукачеві, де виклади відбувалися в тодішній книжній українській мові. Він також організував народне шкільництво, щоб ширити ос­віту серед населення Закарпаття. Ягерський архієпископ Карло Естергазі, щоб ослабити українське католицьке духовенство і підко­рити собі його, підбурював православних у боротьбі з уніатами. Це довело до відкритої боротьби за єпископа Івана Брадача й архіди­якон Андрей Бачинський звернувся в імені українського духовенства за поміччю до цісаревої Марії Терези. На її домагання, незважаючи на протести мадярського єпископату, папа Климент XIV унезалеж-нив Мукачівську єпархію від Ягеру буллою від 19 вересня 1771 р. Ще того самого року Закарпаття виділено в окрему автономну єпархію з осідком в Мукачеві, а Іван Брадач був першим самостійним єписко­пом Мукачівської єпархії². Це була територіяльно величезна єпархія, з якої пщ тиском мадярів у 1818 р. виділено на заході другу греко-ка-толицьку єпархію з осідком у місті Пряшеві, яку підпорядкували острогомському архієпископові, як свому митрополитові³.

Найбільш заслуженим ієрархом Закарпаття був Андрей Ба­чинський (1732—1809), номінований мукачівським єпископом у 1772 р. Бачинський переніс осідок Мукачівської єпархії та богос­ловської семінарії до Ужгорода, а в парі з тим і богословську школу, де вона дістала характер духовної семінарії. Там же була відкрита та­кож і дяківська школа. Єпископ Бачинський намагався об'єднати Закарпаття з Галичиною в одну церковну провінцію — митрополію, але цьому противилися мадяри, які не хотіли допустити до об'єднан­ня Закарпаття з Галичиною, щоб не скріплювати русинства-україн-ства. Для піднесення освіти він організував бібліотеки, а при церков­них громадах закладав українські школи. У цей час Закарпаття мало найкраще зорганізоване шкільництво з усіх українських земель і в 1793 р. налічувало 300 шкіл. Одночасно єп. Бачинський закликав ду­ховенство, щоб воно держалося свого обряду та плекало рідну мову.

¹ Федорів Ю. Історія церкви в Україні.—Торонто, 1967.—С. 241.

² Лужницькіїй Г. Українська церква між сходом і заходом: нарис історії української
церкви.—Филадельфія, 1954.—С. 512.

³ Пекар А. В. Вказ.праця.—С. 97.

Справа церковного об'єднання з Галичиною стала знов акту­альною 1843 p., коли папа Григорій XVI хотів греко-католикам на­дати, якщо не одного спільного примаса, то двох примасів, одно­го для Галичини, а другого для Закарпаття. Однак мадяри не по­годилися з тим, щоб греко-католицькі єпархії були вилучені з-під мадярської церковної влади. Тому вони не дозволили створити в межах Мадярщини греко-католицьку митрополію¹.

Незважаючи на політичне відокремлення Закарпаття від решти українських земель, духовні зв'язки далі існували; у церкві вжива­ли богослужебні книги київського чи львівського видання й роз­вивалася місцева релігійна література, що за своїм характером бу­ла частиною української барокової літератури. Уніатська, чи пак Греко-Католицька Церква на Закарпатті, була опорою русинства, тобто українства. Мукачівська греко-католицька єпархія стала за да­них умов у проводі обнови й закріплення не тільки релігійного, але й народно-культурного життя². Саме з рядів греко-католиць-кого духовенства на Закарпатті вийшли провідники українського національного відродження.

Друга половина XVIII ст.— це доба інтелектуального піднесен­ня Закарпаття. Перед у цьому русі вели єпископи Михайло Ману­їл Ольшавський (єп. 1743—1767), Іван Брадач (єп. 1767—1772) та Андрій Бачинський (єп. 1772—1809). їх уважають за найкращих цер­ковних і культурних діячів Закарпаття.

Завдяки цим трудолюбним владикам половина XVIII ст. ви­явилася "золотою добою" в історії церкви Закарпаття. Зайво під­креслювати, що в цей час усе культурне і, очевидно, релігійне життя зосереджувалося коло церкви. З кінцем XVIII ст. Закарпат­тя дало цілу низку висококваліфікованих інтелектуальних сил, що позакінчували закордонні університети, одначе їх не використано тоді для культурного розвитку своєї землі, й вони у пошуках за працею опинилися деякі в Галичині, як видатний фізик і матема­тик Іван Земанчик (помер після 1822 p.), професор, пізніше де­кан і ректор Львівського Університету; Петро Лодій (1764—1829), професор Львівського, Краківського, а також і Петербурзького університетів; Михайло Балудянський (1769—1847), економіст і правник, професор університету в Будапешті, у 1803 р. заходами Івана Орлая запрошений до Росії і брав участь у законодавчій роботі графа Михайла Сперанського, а в 1819—1821 pp. був пер­шим ректором Петербурзького університету; Юрій Гуца—Венелін (1802—1839), який відіграв чималу роль у культурному відроджен­ні нової Болгарії, поклавши початок болгарським етнографічним студіям, та інші.

¹ Там же.

² Шандор Ш. Вказ. праця // Свобода.—1984.— Ч. 49.—18 березня.