Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь 8 страница
Мені не до вподоби твої зуби.
Чоловік зблід, але все посміхався.
Мені теж, – мовив він.
І перш ніж дівчина встигла втрутитись, Дамасо ударив його кулаком в обличчя. Чоловік, заточившись, упав. Ніхто з відвідувачів не втрутився. Всі три жінки кричали, схопивши Дамасо за плечі, а дівчина штовхала його в глибину залу. Чоловік врешті отямився, лице його стало похмуре. Він кинувся в центр танцювальної площадки й гукнув:
Давай музику!
До другої години ночі майданчик майже спорожнів, і жінки почали вечеряти. Була задуха. Дівчина принесла на столик тарілку з рисом, квасолею, холодним м'ясом і стала їсти. Дамасо дивився на неї в якімсь заціпенінні. Вона простягла йому ложку з рисом.
Відкрий рота.
Дамасо похитав головою.
Це для жінок, – сказав він. – Чоловіки такого не їдять.
Щоб підвестись, він мусив спертися на стіл руками. Хитаючись, він спробував устояти на ногах. Нараз перед ним з'явився хазяїн.
Це тобі коштуватиме дев'ять вісімдесят, – сказав він. – Тут не державна контора.
Дамасо відсторонив його.
Терпіти не можу отаких...
Хазяїн схопив його за рукав, але по знаку, що подала дівчина, відпустив, кажучи:
Дурній голові невтямки, де впаде.
Дамасо вийшов, ледь тримаючись на ногах. Місяць над річкою і таємничий блиск води променями прорізали його свідомість і зникли. Якесь підсвідоме чуття підказувало йому, що з цієї миті він мусить слідкувати за кожним своїм рухом. Тихенько штовхнув він двері, щоб не скрипнули завіси. Ана почула, як він одчинив скриню. Повертаючись до стіни, вона зрозуміла, що чоловік не роздягався. Якесь раптове передчуття змусило її сісти на ліжку. Дамасо стояв біля скрині, тримаючи в руках ліхтарик та згорток із більярдними кулями. Він приклав пальця до уст. Ана зіскочила з ліжка.
Божевільний, –казала вона, замикаючи двері на засув.
Дамасо поклав у кишеню ліхтарик, ніж та терпуг і пішов на неї, притискаючи до себе згорток. Ана притулилась спиною до дверей.
Поки я жива, ти звідси не вийдеш, – повторювала вона.
Одійди, – сказав Дамасо.
Ана вхопилась обома руками за одвірок. Вони люто дивились одне одному в очі.
Баран упертий, – вимовила Ана. – Дав тобі бог очі, та не дав розуму.
Дамасо схопив її за волосся, скрутив руку, пригнув голову, процідивши крізь зуби:
Сказав тобі, одійди!
Ана зиркнула на нього спідлоба. їй здалося на мить, що вона невразлива до болю й сильніша від чоловіка, але той все тягнув її за волосся, поки в неї не виступили сльози.
Ти уб'єш дитину!
Дамасо поволік, майже поніс її до ліжка. Відчувши себе вільною, вона скочила йому на спину, і вони знову впали на ліжко. Обоє вже були знесилені й задихались.
Я буду кричати, – прохрипіла йому на вухо, – якщо підеш, я буду кричати.
Дамасо глухо сопів, оскаженівши, бив її згортком із кулями по колінах. Ана зойкнула, розслабивши ноги, але одразу ж ухопилася за нього знову, не підпускаючи до дверей. І тоді почала умовляти:
Обіцяю тобі, завтра я сама їх віднесу. І покладу їх так, що ніхто не помітить.
Відступаючи до дверей, Дамасо раз по раз бив її кулями по руках. Вона на мить відпускала його, потім знову чіплялась, умовляючи:
Я можу сказати, що це зробила я, – повторювала вона. – В моєму стані не садять у тюрму.
Дамасо вивільнився.
Тебе побачить усе село, сьогодні ясна ніч, – благала Ана. Перш ніж він устиг зняти засув, вона знову вхопила його й тоді наосліп почала бити по шиї, по обличчю, зриваючись на крик:
Сліпий кіт! Не йди!
Дамасо намагався захищатися, але вона, тримаючись за засув, замахнулася, наміряючись ударити його по голові.
– Шльондра! – крикнув він.
Тепер Дамасо вже не боявся здійняти галас. Кулаком він ударив її по голові. Почувся глибокий стогін, потім глухий удар тіла об стіну, але він навіть не глянув не неї й вискочив з хати, не зачинивши дверей.
Ана лежала на долівці, ошелешена болем, і боязко обмацувала живіт. Вона кусала губи, щоб не плакати. Потім встала, одяглась. Вона не здогадалася, що Дам&со стоїть біля хати й чекає, що вона вибіжить за ним. Але Ана зробила помилку: замість того, щоб бігти за чоловіком, вона зачинила двері й сіла на постелі, чекаючи на нього.
Лише тоді, як двері зачинилися, Дамасо зрозумів, що відступити він не може. Ціла зграя собак бігла за ним аж до кінця вулиці, а потім залягла тиша. Він обминав дерев'яні помости, намагаючись утекти від звуку власних кроків, що голосно відлунювали серед сонних вулиць.
Цього разу ліхтар був йому ні до чого. Двері були полагоджені, з них було вийнято шмат дерева завбільшки з цеглину, а на його місце вправлено новий, куди вґвинтили таке саме кільце. Більше нічого не змінилося. Дамасо лівою рукою взяв замок, вставив кінець терпуга в кільце і повернув кілька разів терпугом як відмичкою. Злегка натиснув ще і ще раз... Перш ніж штовхнути двері, він підтягнув їх трохи вгору, щоб не дряпати кам'яну підлогу. Знявши черевики, просунув їх усередину разом із згортком, перехрестився і зайшов у більярдний зал, залитий місячним сяйвом. Тут починався темний коридорчик з порожніх ящиків і пляшок. Трохи далі стояв стіл для більярду, на який із слухового віконця падав сніп місячного проміння, далі тяглися шафи, і, нарешті, в глибині – столики й стільці, що відгороджували головний вхід. Все було так, як і того разу – крім місячного світла й тиші. Дамасо охопило якесь дивне зачарування. Цього разу він не мав із собою цеглини, тож припер двері черевиком. Пройшовши крізь сніп місячного світла, він засвітив ліхтар, щоб знайти за стойкою коробочку від більярдних куль. Водячи ліхтарем туди й назад, він побачив у поросі купу флаконів, стремена з острогами, якусь сорочку, всю в мазуті, зім'яту, і, нарешті, коробку від більярдних куль – там, де поклав її. На ній сидів кіт і загадково дивився прямо на нього. Дамасо посвітив на кота, аж раптом, похоловши, згадав, що ніколи вдень не бачив його в залі. Він спробував злякати його, але кіт байдуже лишався сидіти. Враз перед ним ніби беззвучно розверзлося провалля – в салоні спалахнуло сліпуче світло.
От так штука!
Дамасо впізнав голос дона Роке. Поволі випростався, відчуваючи неймовірну втому й біль у крижах. Дон Роке прямував до нього з глибини залу, в кальсонах, з залізним прутом у руках. За пляшками й порожніми ящиками, дуже близько від того місця, де проходив Дамасо, висів гамак. Цього не було першого разу. Коли залишалося метрів із десять, дон Роке напружився, готовий оборонятись. Дамасо заховав руку із згортком. Дон Роке, без окулярів, наморщив носа, витягнувши голову вперед, щоб упізнати, хто це.
Хлопче! – скрикнув він.
Дамасо відчув, як щось урвалося в ньому. Дон Роке опустив залізний прут і підійшов, роззявивши рота. Без окулярів і вставної щелепи він був схожий на жінку.
Що ти тут робиш?
Нічого, – сказав Дамасо.
Він ледь ворухнувся, щоб змінити позу.
Що це там у тебе? – запитав дон Роке.
Дамасо відступив назад.
Дон Роке люто затрясся.
Що там у тебе?! – гримнув він, ступивши крок вперед із піднятим прутом. Дамасо простяг йому згорток. Дон Роке взяв його лівою рукою, насторожено, не тратячи пильності. Обмацавши згорток, він усе зрозумів.
Неймовірно, – тільки й сказав він.
Я прийшов, щоб покласти їх на місце, – сказав Дамасо.
Певна річ.
Дамасо був смертельно блідий. Алкоголь уже вивітрився, лише на язиці відчувався якийсь недобрий осад.
Так оце і є те диво? – сказав дон Роке, знову загортаючи кулі. – Не можу повірити, щоб ти був таким телепнем.
Коли він підвів голову, вираз обличчя його змінився.
А двісті песо?
В ящику нічого не було, – відповів Дамасо.
Дон Роке, роздумуючи, подивився на нього, пожував товстими губами, потім усміхнувся.
Нічого не було, – повторив він кілька разів, – отже, кажеш, нічого не було?
Він знову схопився за прут.
От ми зараз і переловімо цю казочку алькальдові.
Дамасо витер об штани спітнілі руки.
Ви ж добре знаєте, що там нічого не було.
Дон Роке все посміхався.
Там було двісті песо, – сказав він. – І зараз ти за них розплатишся. І не тому, що ти злодій, а тому, що дурень.
З іспанської переклали
Галина ВІНГРАНОВСЬКА та Лев ОЛЕВСЬКИЙ
ВДОВА МОНТІЕЛЯ
Коли помер дон Хосе Монтіель, усі зітхнули з полегкістю: доля помстилася за них. Тільки вдова була безутішна. Але остаточно повірили в те, що Монтіель мертвий, лише через кілька годин після його смерті. Багатьох брав сумнів, коли вони дивились на небіжчика на смертному одрі: жовтий, опуклий, схожий на диню ящик, всередині – купа подушок і простирал, і наче вкарбований в них – покійник. Чисто поголений, вдягнутий в біле, в лакованих черевиках – ніколи не здавався він таким живим, як зараз. Це був той самий дон Хосе Монтіель, який щонеділі слухав месу о восьмій ранку, тільки в руках замість стека він тримав розп'яття. Лише коли прикрутили віко труни і вмурували її в стіну розкішного родового склепу, все селище переконалося, що Хосе Монтіель справді помер, а не удавав мертвого. Всім, крім удови, здавалося неймовірним, що Хосе Монтіель вмер своєю смертю. Люди були певні, що хтось коли‑небудь таки продірявить Монтіелю спину з якоїсь засідки. Тільки його дружина була певна, що Монтіель помре від старості у власному ліжку, після сповіді, тихо й мирно, як святий. Вона майже не помилилась. Хосе Монтіель помер в гамаку в середу, о другій годині, після спалаху гніву – недаремно лікар заборонив йому хвилюватись. Дружина Монтіеля сподівалася також, що все селище прийде на похорон, що квіти нікуди буде складати. А прийшли тільки його однодумці і представники релігійних общин, і прислали всього один вінок – від адміністрації муніципалітету. Син з далекого консульства в Німеччині і дочки з Парижа надіслали телеграму на трьох сторінках. Відчувалося, що писали вони її стоячи в поштовій конторі, звичайним чорнилом; що подерли вони безліч бланків, поки нашкрябали слів на двадцять доларів. Ніхто з них не обіцяв приїхати. Тієї ночі обливала сльозами подушку вдова Монтіеля, подушку, де не раз спочивала голова чоловіка, який подарував їй щастя. В шістдесят два роки вперше в житті зазнала вдова гіркоту образи. «Я замкнулася від усіх, назавжди, – думала вона. – Так, ніби мене поклали в труну разом з Хосе Монтіелем. Не хочу більше чути про цей гидкий світ». Удова вірила, що вона так і зробить. Тендітна жінка, вона вірила також у сни й прикмети. Двадцяти років вона вийшла заміж за єдиного претендента на її руку й серце, до якого їй дозволяли наближатись на десятиметрову відстань. Так і прожила, не маючи уявлення про реальну дійсність.
Минуло три дні, як винесли з хати тіло чоловіка. Сльози сльозами, але треба щось робити. Вдова не могла придумати, як їй тепер жити. Треба було починати спочатку.
Серед багатьох таємниць, які Хосе Монтіель забрав з собою з могилу, був і секрет шифру до сейфа. Алькальд взявся за розв'язання цієї проблеми. Наказав витягти сейф надвір і поставити під стінку. Двоє поліцейських почали стріляти з Гвинтівок у замок. Удова з своєї спальні чула, як після команди алькальда методично, один за одним лунали постріли. «Тільки цього мені бракувало, – думала вона. – П'ять років благала я бога, щоб припинилась стрілянина, а тепер мушу дякувати, що стріляють в моєму домі». Цілий день у відчаї намагалась зібратися з думками, кликала смерть, але все марно. Вже засинала, коли страшний вибух струсонув будинок. Вони мусили закласти динаміт і підірвати сейф.
Вдова Монтіеля важко зітхнула. Осені не видно було кінця; лили дощі, все потопало в багні. І в цьому розбурханому морі величезного маєтку Хосе Монтіеля вдова відчувала себе маленькою трісочкою, яку кудись несуть хвилі.
Сеньйор Кармічаель, старий, відданий слуга, взяв на себе управління маєтком. Усвідомивши, нарешті, що Хосе Монтіель мертвий, що він уже не повернеться, вдова покинула спальню, взялась за хатні справи. Зняла в кімнатах усі прикраси, наказала оббити меблі темною тканиною, почепила чорні стрічки до портретів небіжчика, що висіли на стінах. За два місяці добровільного ув'язнення вдова призвичаїлась гризти нігті. Від сліз почервоніли, запухли очі. Якось вона побачила, що сеньйор Кармічаель заходить у дім з розкритою парасолькою.
Закрийте парасольку, сеньйоре Кармічаель. Поганий знак – відкрита парасолька в домі, – сказала йому вдова. – Після всіх наших нещасть не вистачало ще, щоб ви заходили в дім з розкритою парасолькою.
Сеньйор Кармічаель поставив парасольку в куток. Шкіра старого негра, вдягнутого в біле, блищала, як полірована, на черевиках – дірки, прорізані ножем, щоб не так тисло мозолі.
Це тільки поки вона просохне.
Вперше після смерті чоловіка вдова відчинила вікно.
Стільки нещасть, ще й ця осінь, – пробурмотіла, гризучи нігті. – Здається, дошу не буде кінця.
Ні сьогодні, ні завтра не перестане лити, – сказав управитель. – Всю ніч не давали спати мої мозолі.
Вдова вірила, що мозолі дона Кармічаеля можуть віщувати погоду. Окинула оком безлюдну площу, мовчазні будинки: з їхніх дверей ніхто не вийшов, щоб провести в останню путь Хосе Монтіеля. Глибокий відчай охопив вдову – безпорадна була вона з своїми нігтями, з своїми безмежними володіннями, з горою обов'язків, які залишив їй у спадщину чоловік і яких вона ніколи не могла б збагнути.
Світ погано влаштований, – залилась слізьми вдова.
Хто бачив її в ці дні, міг подумати, що втратила розум.
Але ще ніколи розум її не був такий ясний, як тепер. Ще до того, як почалась політична бойня, вона похмурими осінніми днями сиділа під вікном у своїй кімнаті, згадувала з жалем про померлих і думала, що коли б бог не відпочивав щонеділі, то в нього було б досить часу, аби добудувати світ.
Неділями бог мусить довершувати те, що погано зроблено, – говорила вона. – Врешті‑решт, йому залишається ціла вічність для відпочинку.
Поки вдова Монтіеля сохла з журби, сеньйор Кармічаель намагався запобігти крахові. Справи йшли погано. Хосе Монтіель терором тримав у руках торгівлю. Тепер, вільне від страху перед Монтіелем, селище мстилося. Замовники не приходили, і молоко прокисало в глеках – ціла гора їх громадилася у дворі; заграв мед у бурдюках, черва обліпила сир на темних полицях комор. Лежачи в освітленому електричними лампочками і прикрашеному архангелами з штучного мармуру склепі, Хосе Монтіель розплачувався за шість років убивств і свавілля. Ще ніхто за всю історію країни так не багатів за такий короткий проміжок часу.
Коли прибув до селища перший алькальд диктатури, Хосе Монтіель, прибічник усіх режимів, був скромною, непомітною людиною. Півжиття просидів він у трусах біля дверей з своєю ступою для рису. Так сталося, що Монтіель зажив слави доброго католика, якому в усьому щастить: він дав обітницю подарувати храму скульптуру святого Хосе, якщо виграє її в лотерею, і через два тижні справді виграв і виконав свою обіцянку. Вперше його побачили в черевиках, коли прибув новий алькальд, сержант поліції, відлюдькуватий лівша. Сержантові було наказано ліквідувати опозицію. Хосе Монтіель почав з того, що став його таємним інформатором. Цей скромний торговець, добродушний товстун, не викликав у людей навіть найменшої підозри. А сам тим часом поділив своїх суперників на багатих і бідних. Бідних перестріляла поліція на площі. Багатим сказали за двадцять чотири години покинути селище. Плануючи розправу, Хосе Монтіель зачинявся на цілі дні з алькальдом в своїй задушливій конторі, а дружина Монтіеля в цей час щиро співчувала жертвам терору.
Коли алькальд ішов з контори, жінка напосідала на Монтіеля.
Цей чоловік–злочинець, – казала вона. – Ти людина впливова, поклопочись, нехай усунуть цього звіра, бо він не залишить у селищі жодної живої істоти.
Хосе Монтіель відводив погляд і говорив: «Не будь дурною».
Він розгорнув у ці дні гарячкову діяльність. Монтіеля злидарі не цікавили. Він всіляко сприяв вигнанню багатіїв. Після того, як алькальд дірявив пострілами двері будинків багатіїв і ставив їм ультиматум: забратись із селища за двадцять чотири години, Хосе Монтіель скуповував у них землю й худобу, а ціни визначав сам.
Не будь дурним, – казала йому жінка. – Ти розоришся, дбаючи, щоб вони не повмирали на чужині з голоду, а вони тобі ніколи й «дякую» не скажуть.
І Хосе Монтіель, не маючи часу навіть на те, щоб посміхнутись, говорив, виходячи з дому:
Йди до кухні, не набридай.
За такого розмаху опозицію було знищено менш як за рік, а Хосе Монтіель став найбагатшою і наймогутнішою людиною в селищі. Він послав дочок до Парижа, домігся для сина місця консула в Німеччині, а сам заходився зміцнювати свою імперію. Але втішався він підло добутим багатством тільки неповних шість літ.
Минув рік по смерті Хосе Монтіеля. Стискалося серце вдови: риплять сходи, яку ще лиху звістку вона зараз почує? Надвечір завжди хтось приходив. «Знову розбійники,
казали, – вчора зайняли п'ятдесят бичків». Непорушно сиділа вдова в своєму кріслі‑гойдалці, гризла нігті, знову й знову переживала тяжку образу. «Казала ж тобі, Хосе Монтіель, – говорила сама до себе. – Це невдячні люди. Ти ще не захолов у могилі, а всі вже повернулись до нас спиною».
Ніхто не приходив до вдови. Єдина людська істота, яку вона бачила протягом місяців, був Кармічаель. Невпинно лили дощі. Кармічаель ні разу не зайшов до хати із складеною парасолькою. Сеньйор Кармічаель кілька разів писав синові Хосе Монтіеля про те, що справи йдуть погано і конче потрібна його присутність; навіть дозволив собі висловити деякі міркування щодо стану здоров'я вдови. Син Хосе Монтіеля ухилявся від прямої відповіді. Нарешті, щиро написав, що не сміє приїхати, боїться дістати кулю в лоба, і тоді сеньйор Кармічаель піднявся в спальню до вдови, щоб сказати правду: вона розорена.
Тим краще, – сказала вона. – Досить з мене сирів і мух. Якщо хочете, візьміть, що вам треба, і дайте мені спокійно померти.
Відтоді єдиним зв'язком із зовнішнім світом для вдови стали листи, які вона писала наприкінці кожного місяця своїм дочкам. «Це – прокляте селище, – писала вона їм.
Лишайтесь там назавжди і про мене не турбуйтесь. Я щаслива, знаючи, що ви щасливі». Дочки відповідали їй по черзі. Листи їх були завжди веселі, видно було, що писались вони в затишних, світлих кімнатах, і що блискучі люстра віддзеркалювали личка дівчат, коли вони замислювались над якоюсь фразою. Дочки також не хотіли повертатись. «Тут – справжня цивілізація, – писали вони. – А там, у вас, умови не дуже привабливі. Неможливо жити в дикій країні, де вбивають людей за їх політичні погляди». Читаючи листи, вдова Монтіеля почувала себе краще. Після кожного речення вона схвально кивала головою.
Одного разу дочки написали їй про м'ясні базари Парижа. Вони розповідали, що в Парижі спеціально ріжуть рожевих свиней, прикрашають їх вінками, гірляндами квітів і вішають просто на дверях. В кінці листа чужою рукою було зроблено приписку: «Уяви собі, найбільшу і найпишнішу гвоздику тут встромляють свині в зад». Дійшовши до цієї приписки, вдова Монтіеля вперше за два роки посміхнулась. Піднялась до себе в спальню і, не вимикаючи світла в домі, повернула електричний вентилятор до стінки. Потім дістала з шухляди нічного столика ножиці, рурочку пластиру і чотки, перев'язала обкусаний до крові ніготь великого пальця на правій руці. Почала молитись, але вже на другій молитві переклала чотки в ліву руку, бо не відчувала чоток крізь пластир. На мить їй почувся далекий гуркіт грому. Потім голова схилилась на груди, вдова заснула. Рука з чотками сповзла вниз, і вдова побачила Мама‑Гранде у дворі. На колінах у неї лежали біла хустка й гребінець. Нігтями великих пальців вона била воші. Вдова запитала:
Коли я помру?
Мама‑Гранде звела голову:
Коли в тебе почне стомлюватись рука.
З іспанської переклали
Женев'єва КОНЄВА та Лев ОЛЕВСЬКИЙ
ОДИН ЗВИЧАЙНИЙ ДЕНЬ
У понеділок ранок випав теплий і сухий, Дон Авреліо Есковар, недипломований дантист, завжди вставав рано. Він одкрив свій кабінет о шостій. Дістав з скляної шафки вставну щелепу в гіпсовій формі, виклав на стіл жменю інструментів і розсортував їх по порядку – від найбільшого до найменшого, як на виставці. На дантистові була смугаста сорочка без коміра, застебнута вгорі на позолочений ґудзик; штани трималися на еластичних підтяжках. Дон Авреліо Есковар був міцний, худорлявий чоловік з незворушним виразом обличчя.
Розклавши інструменти, дантист підсунув бормашину до крісла і сів шліфувати вставну щелепу. Здавалось, він не думає про те, що робить, але працював упевнено, механічно натискаючи на педаль.
Після восьмої дантист перервав роботу, щоб глянути у вікно на небо, і побачив на даху сусіднього будинку двох курок, які грілися на сонечку. Дон Есковар знову поринув у роботу, але тепер його не залишала думка, що ще до обіду піде дощ. Ламкий голос одинадцятирічного сина вивів його із задуми.
Тату!
Чого тобі?
Алькальд питає, чи не вирвеш ти йому зуба?
Скажи, що мене нема.
Дантист саме шліфував золотий зуб. Поклав його на долоню, витяг руку і уважно роздивлявся, примруживши очі. З передпокою знову пролунав голос сина.
Він каже, що ти є, бо він тебе чує.
Дантист мовчки розглядав зуб. І тільки коли поклав його на стіл, сказав:
Тим краще.
Знов увімкнув бормашину. З картонної коробочки, де зберігалася незакінчена робота, витяг міст з кількох частин і заходився шліфувати золото.
Тату!
Чого там ще?
Він каже, що якщо ти не витягнеш йому зуба, то він вліпить у тебе кулю.
Вираз обличчя дантиста не змінився. Спокійно, не кваплячись, дон Есковар зняв ногу з педалі бормашини, відсунув її од крісла й витяг до кінця нижню шухляду столу. Там лежав револьвер.
Гаразд, – мовив він. – Скажи, хай іде стріляти.
Крутнувся на кріслі, щоб бачити двері, сперся рукою об
край шухляди. Алькальд з'явився на порозі. Ліва щока в нього була поголена, але друга – опухла й червона – не голилась, мабуть, днів із п'ять. Дантист побачив в очах алькальда біль, відчай безсонних ночей. Кінчиками пальців засунув шухляду, сказав м'яко:
Сідайте.
Добрий день, – привітався алькальд.
Добрий, – відповів дантист.
Алькальд поклав голову на узголів'я крісла – наче полегшало. Вдихав запах ліків –теж наче допомагало. Поки кипіли інструменти, алькальд роздивлявся навколо. Кабінет був бідний: старий дерев'яний стілець, педальна бормашина і скляна шафка з слоїками. Проти стільця – вікно, заставлене ширмою на зріст людини. Почувши, що дантист наближається, алькальд вперся п'ятами в підставку, роззявив рота.
Дон Авреліо Есковар повернув його голову до світла. Оглянув хворий зуб, потім, обережно натискаючи пальцями, обмацав усю щелепу.
Доведеться рвати без анестезії, – сказав.
Чому?
Тому що у вас абсцес.
Алькальд глянув йому в очі.
Гаразд, – сказав, силувано посміхаючись. Дантист дивився холодно. Поставив на робочий столик маленький автоклав з інструментами, витяг їх з води холодним пінцетом, – спокійно, неквапливо. Потім носком черевика підсунув плювальницю і попрямував до умивальника – мити руки. Робив все це, не дивлячись на алькальда. Але алькальд не випускав його з поля зору.
Це був нижній зуб мудрості. Дантист розставив ноги, затис зуба гарячими щипцями. Алькальд вчепився в поруччя, щосили вперся ногами, відчув холод в крижах, але навіть не зітхнув. Дантист тільки повернув руку. Без злості, навіть з якоюсь гіркою ніжністю, сказав:
Зараз ви нам заплатите за двадцятьох убитих, поручику.
Алькальд відчув тріск кісток у щелепі, очі його наповнились слізьми. Але ні разу не зітхнув, аж поки не відчув, що зуб вже виходить. Потім крізь сльози побачив його. Зуб здався таким чужим, що алькальд не міг повірити, що ото він був причиною страшних мук протягом останніх п'яти ночей. Схилився над плювальницею, спітнілий, задиханий, розстебнув кітель, навпомацки шукаючи в кишені штанів хусточку. Лікар подав йому чисту ганчірочку.
Витріть сльози, – сказав.
Алькальд витер. Він тремтів. Поки дантист мив руки, алькальд дивився на дірку в стелі, на павутиння із залишками мертвих комах.
Підійшов дантист, витираючи руки. «Полежте. І полощіть рот солоною водою». Алькальд підвівся, похмуро козирнув і поплентався до дверей. Навіть не застебнув кітель.
Надішлете мені рахунок, – сказав.
Вам чи муніципалітету?
Алькальд навіть не озирнувся. Зачиняючи двері, кинув:
Один чорт.
З іспанської переклали
Женев'єва КОНЄВА та Лев ОЛЕВСЬКИЙ
СТАРИГАН ІЗ КРИЛАМИ
Дощ не вщухав уже третю добу, і з напівзатопленого подвір'я краби весь час повзли до будинку; Пелайо тільки те й робив, що знищував їх, а на світанку йому довелося винести і викинути в море цілий кошик цих істот. У дитини всю ніч був жар, і Пелайо з дружиною подумали, що то в неї від смороду крабів.
З вівторка світ став похмурим, небо й море були однакового попелястого кольору, а пісок на березі виблискував ночами, мов світлячки. Вранці світло зробилося ще тьмянішим, і коли Пелайо повернувся з моря, він ледве розгледів, що в глибині подвір'я щось ворушиться і стогне. Підійшовши ближче, він побачив, що це старенький дід, який упав обличчям у грязюку, борсається там, але не може підвестися, бо йому заважають великі крила.
Наляканий цим страховиськом, Пелайо побіг по свою дружину Елісенду, яка саме ставила компреси хворій дитині, і привів її на подвір'я. Обоє з німим заціпенінням дивились на старого. Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, як у старезного діда, великі пташині крила, обскубані й брудні, лежали у болоті, і все це разом надавало йому кумедного і неприродного вигляду. Пелайо та Елісенда довго й уважно дивились на старого, нарешті, трохи отямившись, дійшли висновку, що він навіть симпатичний, і наважились заговорити до нього. Той відповів якоюсь звучною, але незрозумілою мовою, отож вони вирішили, що це, мабуть, людина, яка потерпіла під час аварії якогось іноземного пароплава. Проте подружжя все‑таки вирішило покликати сусідку, яка багато всяких див бачила в своєму житті, і вона одразу все пояснила:
– Це ангел. Мабуть, він прилетів по дитину, але сердега такий старий і немічний, що злива збила його на землю.
Наступного дня все село вже знало, що в будинку Пелайо є живий ангел. Сусідка застерігала, що ангели о цій
порі року дуже небезпечні, отож Пелайо, сидячи на кухні з кийком альгвасила[29], цілий вечір не спускав зі старого очей, а перед тим, як лягти спати, витяг його з грязюки й замкнув у дротяному курнику. Опівночі дощ нарешті ущух, але Пелайо та Елісенда все ще ловили крабів. Незабаром дитина прокинулась і попросила їсти; жар у неї спав. Подружжя вирішило, що вранці вони відпустять ангела, посадять його на тин, дадуть прісної води та харчів на три дні і пустять – хай летить у відкрите море. Проте коли вранці вони вийшли на подвір'я, сусіди стояли юрмою перед курником, роздивляючись на ангела без аніякісінької святобливості, й кидали йому їжу крізь сітку, немовби то було не надприродне створіння, а якась циркова звірина.
Почувши про появу в їхньому селі ангела, близько сьомої години з'явився отець Гонзага. Прийшли й інші цікаві й почали разом міркувати, що зробити з цим полоненим. Найбільш простодушні пропонували призначити його головою всесвіту; інші наполягали на тому, щоб зробити його генералом, який, напевне, виграв би всі війни. Були й такі фантазери, які пропонували з допомогою ангела вивести новий рід крилатих людей, які підкорили б всесвіт.
Отець Гонзага перед тим, як стати священиком, був дроворубом, Зазирнувши крізь сітку до курника, він пробубонів молитву, а тоді попросив відчинити двері, щоб ближче придивитись до цього безпорадного дідау,який більше скидався на велику старезну курку, ніж на людське створіння. Дід сидів у кутку, розправивши крила, які сохли на сонці; навкруги валялись шкуринки від фруктів та недоїдки, які кидали люди. Отець Гонзага зайшов у курник і привітався по‑латині; старий, байдужий до людей, неохоче глянув на нього й буркнув щось своєю мовою. Священикові одразу не сподобалось те, що ангел не розуміє божої мови і не вміє шанувати божих слуг. Потім отець Гонзага помітив, що старий надто вже схожий на земну людину: від нього тхнуло болотом, з крил звисали водорості, велике пір'я було посічене земними вітрами, й нічого в жалюгідній зовнішності старого не свідчило про велич і гідність ангела.
Священик вийшов із курника і в короткій проповіді застеріг парафіян від зайвої наївності, додавши, що крила ще ні про що не свідчать, їх мають і літак, і яструб, отже, це – атрибут не тільки ангелів, Тут же він нагадав, що саме диявол володіє неабиякими здібностями перевтілюватись і дурити необережних людей. Отець Гонзага пообіцяв написати листа єпископові, щоб той у свою чергу написав главі церкви, а той – папі й щоб, таким чином, остаточне рішення прийшло з найвищої церковної інстанції.
Умовляння отця Гонзаги не дали ніякого наслідку. Звістка про затриманого ангела поширювалася з такою швидкістю, що через деякий час у двір Пелайо набилася сила‑силенна людей, і довелося викликати військо, щоб розігнати натовп, який трохи не розвалив будинок. Елісенді, яка вже втомилася вимітати з подвір'я сміття, спало на думку брати з кожного, хто хоче зайти у двір і подивитись на ангела, п'ять сентаво.