Вчення Цицерона про державу і право

Справедливість на прикладі держави

В першій із 10 книг (частин) він уточнює, чим справедливість не є. В її кінці панує апорія. Висловлюються, зокрема, думки, що справедливість є перевагою сильнішого, несправедливі мають краще життя тощо. Із аргументацією, що речі можна краще побачити в більших масштабах розглядається питання справедливості на прикладі держави.

Держава Платона виникає з огляду на поділ праці, оскільки ніхто не може себе сам забезпечити, й існує із вищих цілей. Він розпізнає три верстви населення: масу, солдатів та контролерів. Кожен із представників цих верств має свої чесноти. Мета держави полягає в забезпеченні перемоги над іншими народами та функціонування економіки для малої кількості людей. Атлантида є ідеалом держави. А найкращою політичною формою держави вважається аристократія, інші форми (тимократія, олігархія, демократія та тиранія) є такими, що виродилися. Необхідно додати, що поняття демократії не використовується в нинішньому сенсі слова.

Навчання

У своїй утопічній праці він вважає, що навчання повинно здійснюватися за допомогою строгої цензури. Гомер та інші заборонені, оскільки вони показують погану поведінку богів, викликають у читача страх перед смертю та з інших причин. Окрім цього, не може бути оповідань, в яких погане є щасливим, а добре — ні. Також під заборону підпадають драми, оскільки добра людина не повинна бути готовою зображати погану. Платон вважає за потрібне об'явити всіх поетів в своїй державі «персонами нон ґрата». Під цензуру підпадає також музика. Допускаються прості ритми, які висловлюють хоробре та героїчне життя, радість.

Для учнів встановлюється строгий режим тренування без риби, спецій та солодощів. В результаті цього людям не буде потрібний лікар. До певного віку підліткам забороняється бачити щось негарне. Але в правильний час вони повинні отримати певні поштовхи, для того, щоб без виникнення страху тощо пізнати інсування таких речей. Якщо вони в стані подолати ці проблеми, тоді підходять для посади контролера (див. нижче). Отже, початок навчання у людей спільний, чим вища верства, тим довше продовжується навчання.

Верстви населення

Контроль населення здійснюється наступним чином: найкращі батьки повинні народжувати найбільше дітей. Перших зводять на великих святах за допомогою підтасованої лотереї. При цьому, брехня є прерогативою держави. Слабих дітей знищують після народження (див. Спарта). Тільки у віці 20-40 (жінки) та 30-50 (чоловіки) дозволяється мати дітей. Все інше дозволено, але повинно бути абортовано. Діти забираються у батьків після народження, без реєстрації. Молоді називають всіх старших громадян тато або мати, або різновікових — брат та сестра.

Контролери повинні бути наділені від природи інтелектом. Їхньою позитивною якістю є мудрість, тобто раціональна частина душі. Контролери повинні бути розумними, для того, щоб вносити ідеї блага/добро (або брати участь в них). Контролери повинні мати маленькі будинки та харчуватися просто й разом із іншими контролерами. Ця верства ототожнюється із раціональною частиною душі — розумом.

З економічної точки зору така держава є комуністичною. Володіння додатковою приватною власністю не передбачається. Торгівля та ринок жорстко регулюється. Держава націлена на забезпечення усіх членів суспільства, не тільки окремих класів. Комунізм розуміється не тільки в економічному ракурсі, але й в родинному. Друзі-контролери (можливо й члени інших верств населення) повинні володіти спільним майном, а також спільними дружинами та дітьми. Повна рівноправність та рівність статей вимагається також, отже контролерами повинні бути також жінки, оскільки єдиним важливим є рівень пізнання ідеї добра. Королі повинні бути філософами. Проте, як? Або король повинен стати філософом, або філософ — королем. Другий метод поки що не можливий, оскільки філософів в нефілософській державі не люблять. Перший, можливо. На практиці із молодим Діонісом ІІ. не вийшло.

Солдати мають сильний емоційний компонент (певний природний гнів) у своєму характері. За допомогою навчання та обмеження вони повинні стати хоробрими, для того, що забезпечувати зовнішні інтереси держави. Ця верства населення прирівнюється до емоційної частини духу. Якщо солдат продовжує навчання та пізнає ідею добра, тоді він може стати контролером. Селяни та робочі = маса мають певні страсні / інстинктивні бажання. Їх чеснотами є обмеження, розсудливість, благо розумність.

Етика

Справедливість, коли всі три верстви суспільства — солдати, маса та контролери — можуть займатися власними справами без того, щоб втручатися в справи інших верств, іншими словами, коли забезпечена спеціалізація. Всі виконують дані їм завдання, дотримуються своїх чеснот. Із цього виводиться етика Платона з основними чеснотами — мудрість, хоробрість, розважливість та справедливість. Проте, більшість прав отримують контролери, оскільки є наймудрішими із усіх. Отже, розум (контролери) повинен керувати, воля (солдати) виконувати, а інстинкт / почуття (маса) — дотримуватися наказів інших двох сил.

Критика

Платонська держава критикується Аристотелем, а особливо Карлом Поппером. Останній вважає цей ідеальний тип держави тоталітарним режимом та ворогом свого «відкритого суспільства». Він зауважує, що в такій державі вчитель Платона Сократ був би страчений за те, що він був «главарем».

Платонова держава була переглянута в іронічній формі в романі «Дивний новий світ» Олдоса Хакслі. Відсутність глибоких почуттів, обмеження релігії та культури є характерними рисами людей, що живуть в змальованому в книзі дистопічному суспільстві. Суспільство поділено на 5 каст плюс 5 контролерів. А за допомогою винаходу процесу індустріалізації та автоматизації (Форд вважається божеством цієї утопії) люди від народження створюються для певної касти. Їх поведінка виховується за допомогою сугестивної психології та шокової терапії в стилі собаки Павлова. Отже, потреби встановлюються на такому низькому рівні, що їх можна і треба (суспільне правило) задовольняти відразу, для того, щоб не виникало болю, який виховує волю зруйнувати існуючий порядок. Існує також суспільний наркотик — «сома», який діє без негативних наслідків, тримає людей юними аж до 60 років (опісля вони раптово вмирають). Отже, біль та страждання забираються у людей, проте, головний герой приходить до висновку, що без цих почуттів не може існувати саме щастя.

Паралелі до Платоновою утопії: Контролер = філософ, кастове суспільство, діти ростуть без батьків, книжок та мистецтва не існує, страх перед смертю забирається за допомогою сугестивною психології.

Твором, який також почерпнув із Платонівської держави вважається роман «Утопія» (місце, яке не існує або щасливе місце) Томаса Мора. Вважається, що тут він критикує поняття справедливості та системи економічного комунізму Платона, хоча й його позиція є трохи невизначеною, оскільки автор зазначеного твору викладає свої думки нейтрально, навіть трохи дистанціюється від своєї праці.

Ідеї

Загалом, ідеї мають наступні характеристики:

• онтологічно першорядними, «більше існуючі» ніж інші речі, які охоплюються за допомогою органів чуття,
• першорядними за пізнанням,
• вони не проходять та не змінюються,
• причиною чогось, що є так, яким воно є.

Що таке ідея?

Питання «Хто такий філософ» є початком розкриття теорії ідей в зазначеному творі. Філософом є не той, хто любить мудрість, а той, хто любить досліджувати правду. Філософ любить красу саму по собі, а не тільки красиві речі. Пізнання на відміну від бачення не може бути помилковим, оскільки воно впізнає, що, якщо річ є нічим, є нічим. Бачення належать до чутливого світу, а пізнання — до надчутливого світу, бачення стосується окремих гарних речей, а пізнання — самої краси. Наприклад, слово «кішка» повинно репрезентувати універсальну кішку, а не окремі види її. Вона є вічною. Це логічна сторона доказу. Метафізична сторона: Бог сотворив кішку як ідеал. Окремі кішки беруть участь в природі кішки в більше або менше недосконалій формі. Тільки тому може існувати багато кішок. Кішка як ідеал є дійсною, окремі кішки — явищами. Інший приклад: ліжко. Існує багато різних ліжок — але тільки одна ідея або форма ліжка. Справжній філософ не цікавиться окремими ліжками, а ідеальним ліжком. Ідея не визначається відповідно до загально прийнятого поняття, а є наприклад, «2+2=4», тобто безчасовою закономірністю. Тільки ідеям притаманне буття. У всьому іншому немає буття, є тінню, віддзеркаленням, участю в ідеях (інтерпретується також як бачення Аристотеля). Інша думка: буття та ідея є різними вимірами буття. Інтерпретація Нео-Кантіанців: Ідеї є формами пізнання, які дані із органів чуттів й організовують та уможливлюють досвід.

Печерна алегорія

Міф про печеру

Сутність ідей також роз'яснено на прикладі печерної, сонячної та лінійної алегорій. Суть дослідження правди Платон доводить за допомогою печерної алегорії: нефілософи прирівнюються до в'язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку, оскільки вони прив'язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо тих речей — причин тіней. Врешті-решт, одному із в'язнів вдається втекти із печери. Вперше він може побачити у світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений тінями. Якщо він є філософом із якостями контролера, він повинен повернутися в печеру та звільнити всіх інших в'язнів (на відміну від філософії Епікура, який вимагав самоізоляцію індивіда від загального суспільства). Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в'язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.

Алегорія сонця

Центральна ідея зображена як тринітет блага/добра, правди та краси, серед яких перша ідея є найосновнішою, навколо якої обертаються всі інші ідеї, що є частиною цих ідей. Всі ідеї, окрім ідеї блага/добра, мають протилежні ідеї, що й породжує діалектику. Ідеї «неблага»/«недобра» не існує, оскільки відноситься до категорії неіснуючих. В самому принципі світ є добрим, люди повинні усього-на-всього концентруватися на добрих справах. Добро є причиною та основним призначенням існування світу. За фізичні недоліки відповідає скінченність видимих речей (див. також Лейбніца).

Алегорія ліній

Алегорія ліній передбачає існування чотирьох рівнів буття:

Царство ідей

1. Чисті ідеї.

2. Математичні закономірності.

Царство почуттів

3. Почуття.

4. Рефлексії, тіні та твори мистецтва.

В діалозі «Парменід» розрізняються чотири класи ідей: логічно-математичні ідеї (схожість, єдність); етично-естетичні ідеї (краса, добро, справедливість); біотичні ідеї (ідея людини, стихій) та ідеї малозначного та непотрібного (волосся, бруд).

Вчення Цицерона про державу і право

Серед римських юристів у І ст. до н. є. виділявся знаменитий адвокат, державний діяч і мислитель Марк Туллій Цицерон(106—43 р. до н. е.). У його творчості політико-правові проблеми розглядаються в роботах «Про державу», «Про зако­ни», «Про обов´язки».

Державав Стародавньому Римі розумілась як громадянська община (civitas). Основну причину походження держави Цице­рон бачив не стільки в слабості людей і їх страсі (як Полібій, Епі-кур), скільки в їх «вродженій потребі жити разом». За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як «надбання народу», «справа народу»(res publica, res populi) — «з´єднання багатьох людей, зв´язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Таким чином, держава в нього з´являється як правове утворення, «за­гальний правопорядок», вона втілює справедливість і право. Така юридизація поняття держави в наступному мала багато при­хильників і стала основою теорії правової держави.

Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності.Порушення недоторканності приват­ної і державної власності розглядаються ним як порушення спра­ведливості і права («загального правопорядку»).

Форми державиЦицерон розрізняє за числом правлячих, «ха­рактером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління:царська влада, влада оп-тиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі «всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх зако­нодавства». При пануванні оптиматів «народ навряд чи може Користатися свободою», він позбавлений і участі «у спільних нарадах і у владі». При владі народу рівність стає несправедли­вою, «раз при ній немає ступенів у суспільному становищі».

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління«шляхом рівномірного змішання трьох його видів». «Благоволінням своїм, — пише він, — нас привертають до себе царі, мудрістю — оптимати, волею — народи». Ці достоїнс­тва трьох форм правління можуть і повинні, вважає Цицерон, бути представлені в змішаній, найкращій формі держави, нейт­ралізувати недоліки простих його форм. Адже царська влада та­їть загрозу сваволі одновладного правителя і легко вироджуєть­ся в тиранію. Влада оптиматів з найкращих перетворюється у владу багатих і знатних — олігархію. Повновладдя народу, на ду­мку Цицерона, призводить до пагубних наслідків, до «божевіл­ля і сваволі юрби», її тиранічної влади — охлократії. Недоліки простих форм ведуть до боротьби між різними верствами насе­лення за владу, до зміни форм влади, їх недовговічності. Досто­їнства змішаної форми державного правління — у правовій рів­ності громадян, у міцності держави. Такими достоїнствами, вважає Цицерон, володіє сенатська республіка: царська влада тут представлена повноваженнями консулів, влада оптиматів — по­вноваженнями сенату, народна влада — повноваженнями Народ-*них зборів і народних трибунів. Він виступав за взаємну рівно­вагу влади в республіці, «рівномірний розподіл прав, обов´язків і повноважень», відстоюючи республіканські традиції і систему республіканських установ, виступав за «загальне благо», «загальну згоду» римських громадян, рішуче засуджував прагнення до осо­бистої диктатури. Вона й покладе кінець Римській республіці.

Правити в державі,за Цицероном, повинні найкращі. «Тому, якщо вільний народ вибере людей, щоб довірити їм себе, — а вибере він, якщо тільки піклується про своє благо, лише най­кращих людей, — то благо держави, безсумнівно, буде вручено мудрості найкращих людей...Тим більше, що сама природа вла­штував так, що не тільки люди, що перевершують інших своєю доблестю і мужністю, повинні мати зверхність над більш слаб­кими, але й ці останні охоче коряться першим». Рабство теж обумовлене самою природою, яка дарує кращим людям пану­вання над слабкими для їх же користі. Мудрий же державний правитель, згідно з Цицероном, повинен бачити й угадувати шляхи і повороти в справах держави, усіляко сприяти міцності і довговічності держави.

Особа, що відає справами держави,повинна бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Вона повинна бути обізнаною у державознавстві і «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливий». Досвід мину­лого, на його думку, показує: держава така, якими є люди, що займають у ній найвище положення. «Зло не тільки в тім, що проступки здійснюють перші особи, скільки в тім, що в них знаходилося дуже багато тих, хто їм наслідує».

Управління державоюЦицерон вважав сполученням науки і мистецтва, що вимагає не тільки знань і чеснот, але й уміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага. Він ра­див вивчати науки про державу і право — «такі науки, що змо­жуть зробити нас корисними державі». Служіння їй — «сама сла­вна задача мудрості і найбільший прояв доблесті і її обов´язок».

Обов´язок ідеального громадянина,згідно з Цицероном, — слі­дування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. Громадянин не тільки не пови­нен сам шкодити іншим, зазіхати на чужу власність, але і пода­вати допомогу потерпілим від несправедливості і трудитися для загального блага. У республіці не може бути відстороненості від політики: «при захисті свободи громадян немає приватних осіб».

Право.Як і природу держави, природу права Цицерон бачить у природі людини і виводить право з поняття закону, що відпо­відає природному праву.Такий закон «є закладений у природі ви­щий розум, що велить нам робити те, що робити належить, і за­бороняє протилежне». Це — «вищий закон, що, будучи загальним для всіх століть, виник раніш, ніж який би то не було писаний закон, вірніше, раніш, ніж яка-небудь держава взагалі була засно­вана», її справжнім джерелом і носієм природного права є люд­ський розум («розум є закон»), загальний для божества і люди­ни: «ми, люди, повинні вважатися зв´язаними з богами також і законом». Отже, у Цицерона природне право — це «істинний», «вічний і незмінний закон» для всіх народів, «як би наставник і володар усіх людей — бог, творець, суддя, автор закону».

Природний закон,на його думку, мірило для розрізнення бла­гого закону і дурного, права від безправ´я, чесного від ганебного.

Основою права,за Цицероном, є справедливість («ми наро­джені для справедливості») і схильність любити людей. Справе­дливість вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу вла­сність, їй повинні відповідати закони, встановлені в державі. Закон«є рішення, що відрізняє справедливе від несправедливо­го і виражене відповідно до найдавнішого начала всього сущо­го — природою, з якою узгоджуються людські закони, дурних людей караючи стратою і захищаючи й оберігаючи чесних». Сенс закону саме в тім, що він прийнятий і встановлений для всіх і заради блага всіх, — так Цицерон формулює важливий право­вий принцип. Основний закон республіки — «Salus populi suprema lex!» («Благо народу — вищий закон!»).

У своїй політичній діяльності Цицерон у цілому залишався вірним його теоретичній концепції держави. Під час правління тріумвірів його ім´я було включено в проскрипційні списки осіб, що підлягають смерті без суду. 7 грудня 43 р. до н. є. він був обезглавлений прихильниками тріумвірату.

Творча спадщина Цицерона вплинула на всю наступну істо­рію політичної і правової думки. Його положення про державу як правове спілкування, її форми, республіку, про громадянина як суб´єкта права і держави, про природне право і закони при­вернуть увагу багатьох наступних мислителів.

Арістотель

У формуванні теорії політики важливу роль відіграв великий філософ Арістотель (384-322 рр. до н. е.). Народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах, у школі Платона. Піддав критиці платонівську теорію безтілесних форм (ідей), проте повністю подолати платонівський ідеалізм не міг, хитався між ідеалізмом і матеріалізмом. У Арістотеля знаходимо грунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших мислителів Сходу, переважно в Iндії, Китаї. В ученні про суспільство Арістотель довів, що відносини рабовласництва укоріненні в самій природі. Найвищими формами державної влади Арістотель вважав форми, за яких виключена можливість своєкорисливого використання влади і за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів Арістотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема Платона, полягає в тому, що Арістотель вперше в історії суспільної думки в праці "Політика" аналізує виникнення та функції держави, вказує, що функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв' язках між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального об' єднання. На їх основі й базується будова спільності (або сім' я, що в умовах рабовласництва є сім' єю господаря і невільників). Над сім' єю стоїть община, а над общиною стоїть уже держава - третя, вища форма суспільства.

Розкриваючи роль політики у суспільному житті, Арістотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага - справедливості. !нструментом політики є держава, а державним благом - справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Арістотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіда, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні та руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею. Звичайно, держава зобов' язана своїм існуванням суб' єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому що за природою людина - істота суспільна. Звідси Арістотель твердить, що суспільство передує особі. Проведена ж ним аналогія між суспільними класами і окремими системами одного організму становить передумову політичної концепції солідарності, співжиття різних соціальних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві. Концепція солідарності, політична доктрина поміркованості передбачали, що демократія може успішно функціонувати тільки за умови, якщо зможе опиратися на середні верстви суспільства, а в умовах Стародавньої Греції - на середньозаможних людей. Це перше політичне визначення передумов ефективно функціонуючої демократії.

Головне завдання політичної теорії Арістотель бачив у тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління державою у "Політиці" здійснюється за двома критеріями: кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою Арістотель вважав: монархію, аристократію і політію, а неправильними - тиранію, олігархію і демократію. I хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії Арістотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до двох основних - олігархії та демократії. Їх породженням або змішуванням виступають усі інші різновидності влади. В олігархії - влада належить багатим, а в демократії - незаможним, неімущим. Олігархія посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію та олігархію Арістотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що визначають розвиток рабовласницької держави. Та симпатії Арістотеля все ж на боці політії - змішаної форми управління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії та демократії. Економічну основу політії становить лад, де переважає власність середніх верств населення, соціальну основу - власники землі. Політичний лад характеризується поєднанням олігархічних і демократичних форм і методів здійснення влади. Арістотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну і розподільну. Змішані форми управління державою є Спарта, Кріт.