Бернардинці - див.цистерціанці. 63 страница

ПРОКОПОВИЧ ФЕОФАН (Теофан; справжнє ім'я - Єлезар; 8(18).6.1681 - 8(19).9. 1736) -видатний український церковний і громадський діяч, письменник, вчений-енциклопедист. Н. у Києві. В 1698 закінчив Киево-Могилянську Академію. Згодом переїхав до Польщі, де прийняв греко-католицтво. Вивчав філософію і теологію у польських школах і Римському єзуїтському колегіумі св. Атанасія. Повернувшись у 1702 в Україну прийняв православ'я і постригся у ченці під ім'ям Феофана (Теофана). З 1704 викладав піїтику, риторику і філософію в Київській Академії. Був прихильником І. Мазепи, присвятив гетьману свою історичну драму «Володимир» (1705), в якій в образі князя Володимира зображено І. Мазепу. В своїх числених проповідях прославляв гетьмана і звеличував Київ, називаючи його «другим Єрусалимом». П. належав до найосвідченіших людей свого часу, добре воло­дів кількома іноземними мовами. В 1711 П. було призначено ректором Київської Академії. В 1716 за викликом Петра І переїхав у Петербург. Став одним з найближчих радників царя в питаннях церковної реформи (допоміг ліквідувати патріархію і створити послушний царю синод) та державної політики. З 1718 - єпископ псковський, з 1721 -віце-президентсиноду(президент-С. Яворський), з 1724 - архієпископ новгородський. У політико-філософських трактатах «Слово про власть і честь царську» (1718) і «Правда волі монаршої» (1722) П. розвинув ідеї освідченого абсолютизму: в обгрунтуванні політичних погля­дів використовував ідею природнього права і суспільного договору. В богословському творі «Духовний регламент» (1721) обгрунтував нову систему управління церквою (узаконювала вла­у царя над церковною організацією) під керів­ництвом синоду замість патріарха. П. сприяв розвитку освіти в Російській імперії, брав участь в організації і створенні Академії наук. Очолював т. зв. «Учену дружину», до якої входили А. Кантемір, В. Татіщев та ін. П. одним з перших в Росії вів наукові спостереження, вико­ристовував мікроскоп і телескоп. Відомий як видатний публіцист, драматург і поет. П., будучи знавцем не тільки філософії і богослов'я, написав ряд історичних, юридичних, педагогічних і літературно-теоретичних праць («Историю императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии» (бл. 1713), передмову до «Морського статуту», «Коротку книгу для навчання отроків», «De arte poetika» та ін.). Залишив після себе Російській Академії Наук велику бібліотеку (бл. 30 тис. книг) та значну колекцію картин (бл. 170 полотен). Похований у Софійському соборі в Новгороді (Росія).

К. Кондратюк (Львів).

ПРОКОПЧИЦЬ (Прокопчич) ЄВСТАХІЙ(1806- 1.10.1856)- український вчений-філолог, громадсько-політичний діяч і педагог. Закінчив Львівський ун-ет (богослов'я). У 1830-40-х рр. -учитель Станіславівської, у 1849 - Львівської академічної (української), у 1850-56 - Тернопільської гімназій. Займався дослідженнями в ділянці класичної філології, зокрема вивчав вплив грецької мови на українську. Автор публікацій з цих питань у галицькій періодичній пресі. У 1848-49 - співзасновник і голова Станіславівської Руської Ради, депутат австрійського рейхстагу у Відні. У 1849-50 - заступник голови Головної Руської Ради, в якій представляв демократичне крило, що прагнуло «йти своїми симпатіями назустріч народній масі та бути речником її потреб» (І. Франко). Домагався поділу Галичини на дві національні провінції: українську і польську, активізації діяльності місцевих руських рад, запровадження викладення українською мовою в школах Галичини, заснування кафедри української мови і літератури у Львівському університеті, створення української національної гвардії. Автор статей на політичну й історичну тематику в газетах Відня і Праги, вірша «До люду руського», в якому закликав галичан до діла -«будувати руський дім». Видав німецькою мовою книгу «Руське питання в Галичині» А. Домбчанського - (Під псевдонімом Й. Колосович), в якій на великому документальному матеріалі спростував польсько-шляхетські фальсифікації історії України й спроби заперечення права галицьких українців на самостійний національний розвиток (1849, друге, виправлене і доповнене видання -1850).

Стеблій (Львів).

«ПРОЛІТФРОНТ» («Пролетарський літературний фронт») - літературне об'єднання, засноване в квітні 1930 у Харкові. Ініціаторами створення об'єднання виступили М. Хвильовий та ін. «ваплітяни» (див. ВАПЛІТЕ), колишні автори «Літературного ярмарку» та частина харківських письмеників з організації «Молодняк». Серед учасників «П.» були Г. Епік, М. Куліш, І. Момотта ін. Мета «П» полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого партійними директивами розвитку української літератури. Ідейно протистояла офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, більшість членів якої розробляючи теми пролетарського інтернаціоналізму та радянського патріотизму, виконували політичне замовлення правлячої партії по пошуку націоналізму та західних впливів у художній творчості письменників. Видавав літературно-критичний місячник «Пролітфронт», який виходив у Харкові з квітня до грудня 1930. У журналі друкувалися М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Яновський, Остап Вишня, Ю. Шовкопляс, В. Мисик, П. Панч, І.Сенченко та ін. Адміністративне втручання чиновників від культури у творчі справи, посилення політичного тиску, навішування націоналістичних ярликів примусили «П.» у січні 1931 самоліквідуватися.

«ПРОЛОГ» - український аналітично-видавничий центр, створений в 1952 у Нью-Йорку (з 1968 - інформаційно-аналітична корпорація). Заснований за ініціативою М. Лебедя, М. Прокопа, Ю. Лопанського, Б. Чайківського. Займався вивченням тогочасного економічного і політичного становища України та СРСР в цілому, інформуванням засобів масової інформації Заходу про суспільні процеси в Україні, публікацією праць, в основному, суспільно-політичного характеру, випуском періодичних видань. У 1957-61 «П.» видавав журнал «Proloque» (англ.мовою), в 1957-77 - журнал «Digest of the Soviet Ukraine». «П.» започаткував у 1952 видання серії «Суспільно-політична бібліотека», серед авторів якої були В. Кубійович, І. Майстренко, К. Кононенко, В. Барка та багато ін. «П.» очолювали М. Лебедь (1952-73), М. Прокоп (1973-79), Р. Купчинський (1979-91), П. Содоль (з 1991).

ПРОМЕТЕЇВСЬКИЙ РУХ (Прометеїзм) -міжнародний рух в 1920-30-х рр. поневолених радянським режимом народів за національне визволення та створення незалежних держав. Назва руху походила від імені міфічного титана Прометея, символічний образ якого виявляв віру у безсмертя та непереможність народу, що бореться за свою свободу і незалежність. Існував за межами СРСР в еміграції, об'єднуючи представників народів Азербайджану, Грузії, Дону, Карелії, Криму, Кубані, Пн. Кавказу, Туркестану, України та ін. країн. Створений за ініціативою екзильного уряду УНР. Головним напрямом діяльності руху було об'єднання і координація політичної еміграції з країн СРСР на міжнародній арені для боротьби з колоніальним становщем їхніх народа в СРСР. Осередки руху знаходилися у Варшаві, Парижі, Гельсінкі, Стамбулі, Тегерані, Харбіні. Діяльність П.р. проявлялася у формі організації клубів «Прометей», конферецій, зверненні до Ліги Націй, урядів західних держав та провідних політичних діячів, випуск періодичних видань, інформування світової громадськості про становище прометейських народів в СРСР. Видав у Парижі журнали «Prometee» (франц. мовою, 1926-38) і «La Revue de Promethee» (1938-40), книги та брошури. У Парижі до відомих українських діячів П.р. належали: В. Прокопович, О. Шульгин, І. Токаржевський-Карашевич, М. Шулицький, М. Ковальський, Р. Шульгинтаін. У варшавському осередку діячами прометеїзму були з українців - Р. Смаль-Стоцький, В. Сальський (гол. української секції), Л.Чикаленко, В. Змієнко, П. Шандрук, Т. Олексіюк та ін.

«ПРОСВІТА» - українське культурно-освітнє товариство, засноване у Львові групою народовців 8.12.1 868. Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках. За своєю структурою «П.» спочатку була одноступеневою організацією - Головний Відділ у Львові. Статут 1870 надавав можливість засновувати філії у повітах (перша філія відкрита в с. Бортники у 1875). На поч. 1890-х рр. «П.» отримала можливість відкривати власні читальні. Структуру: головний відділ, філія, читальня товариство зберегло до кінця свого існування. Новоутворені філії керували просвітнім рухом в повітах, засновували читальні та допомагали в їх роботі. Діяльність філій координував головний відділ у Львові І його концелярія. У 1914 власні читальні діяли у 75% українських населених пунктах Галичини, в 1939 мережею філій та читалень «П.» було охоплено 85% західноукраїнських земель (1914 - 75 філій, 2944 читалень, бл. 200 тис. членів; 1939 -83 філії, 3075 читалень, 360 тис. членів). Діяльність «П.» регламентувалася статутами, які за­тверджували загальні збори товариства. Визна­чальними в його роботі були статути прийняті у 1870, 1891 і 1924. Перший статут скасував планований раніше науковий характер діяльності товариства і дозволив поширити свій вплив на райони; другий скерував роботу на піднесення економічного добробуту українського села, і в 1924 товариство повернулося до культурно-освітньої праці. Головами «П.» були визначні постаті Галичини: А. Вахнянин (1868-70), Ю. Лаврівський (1&70-73), В. Федорович (1873-77), 0. Огоновський (1877-94), Ю. Романчук (1896-1906), Є. Олесницький (1906), П. Огоновський (1906-10), 1. Кивелюк (1910-32). М. Галущинський (1923-31), 1, Брик (1932-39), Ю. Дзерович (1939). Вагоме місце займала «П.» не тільки в культурному, але й політичному житті Галичини, особливо в кін. 19 ст. Найбільш суттєвого політичного забарвлення набуло товариство за часів головування лідера галицьких народовців Ю. Лаврівського, котрий намагався дійти порозуміння між українцями і поляками, народовцями і москвофілами. «П.» виступала пред­ставником народовського напрямку в справах погодження українських партій, була ініціатором створення пресового органу народовців - газети «Діло» (1880), а також політичної організації Народна Рада (1885). У 1869 «П.» добилася допомоги з краєвих фондів на видання українських книжок, спричинилася до заснування українських шкіл в умовах затвердження галицьким сеймом польської мови якурядової (1868), надсилала петиції у справі заснування кафедри української історії у Львівському ун-ті. У листопаді 1918, коли українці проголосили на руїнах Австро-Угорщини Західно-Українську Народну Республіку, товариство «П.» стало основою Державного Секретаріату освіти ЗУНР. Залишаючи за собою культурно-просвітницьку функцію, «П.» дала початок численним економічним, фінансовим, спортивним та ін. інституціям. Велика заслуга товариства в розвиткові економіки краю. Поклавши собі за мету поліпшити матеріальний рівень життя українців, як необхідну умову їх культурного розвитку, «П.» заснувало при читальняхкрамниці, кооперативи, молочарні, ощадно-позичкові каси, проводило заходи для піднесення агротехнічної культури, забезпечувало друкованою продукцією теоретичні та практичні народногосподарські програми. Економічною діяльністю у 1906 займалася окрема господарсько-промислова комісія. Велика увага приділялася економічній освіті українського села. «П.» відкрила Торгівельну школу у Львові (1911), Жіночу школу господарства в Угорцях Винявських (1912) та Господарську школу в Миловані (1912). Для здібної молоді това­риство призначало стипендії та влаштовувало стажування в Європі. Новим етапом в розробці економічних програм у Галичині став організований «П.» Перший Український просвітньо-економічний конгрес 1909 року, в якому взяли участь діячі освіти та економіки з усіх куточків українських земель. Великого значення протягом усього часу існування «П.» надавала видавничій діяльності, як основі поборювання неграмотності та ширення просвіти серед українського населення Галичини. Перша книжка під назвою «Зоря» вийшла в 1989 тиражем 2 тис. прим. За 60 років «П.» видала близько 1000 назв видань, в основному, популярного змісту. З 1877 товариство видавало щомісячні книжечки, які розсилало в обмін на членські внески. При допомозі урядових дотацій «Просвіта» з 1869 до 1876 готувало та видало 22 підручники для українських гімназій (загальний тираж 15100 примірників), що дало поштовх для розвитку української національної освіти. В 1878 у «П.» виходить перший український молитовник, написаний народною мовою. Високим рівнем підготовки вирізнялися серійні видання товариства. Всього «П.» видала 8 серій: «Руська Письменність» (пізніше «Українське Письменство», 1904-28, 25 томів, загальний тираж 172 тис. прим.); «Просвітні Листки» (1907-27, 8 книжок, 23 тис. прим.); «Народна бібліотека»» (1920-27,38 книг, 203 тис. прим.), «Загальна бібліотека» (1920-25, 8 книг); «Учітеся, брати мої...» (1921-29, 9 книг, 45 тис. прим.); «Історична бібліотека» (1928-25, 10 книг, 48 тис. прим.); «Бібліотека «Життя і Знання» (1925-39, 53 книг, 158 тис. прим.). Для ширення просвіти і розвитку теорії та практики української книжкової справи, «Просвіта» видавала 7 періодичних органів: «Письмо з «Просвіти» (1876-79, 1891-94, 1907-14, 1921-33), «Читальня» (1894-96), «Аматорський театр» (1925-27), «Бібліотечний порадник» (1925-26), «Народна Просвіта» (1922-27), «Життя і Знання» (1927-39), «Просвіта» (1936-39). Редакторами книг і періодичних видань «П.» були відомі громадські і культурні діячі. Зокрема, Ю. Романчук, Ом. Партицький, Я. Весоловський, І. Франке, С. Шах, В. Левицький (Василь Лукич), П. Огоновський, К. Левицький та ін. Художньої цінності книгам «П.» додають ілюстрації художників Ю. Панкевича, І. Труша, П. Ковжуна. З 1869 при централі «П.» функціонувала наукова бібліотека, яка після передачі в 1909 значної частини фондів Бібліотеки НТШ реорганізована в публічну бібліотеку. Велика кількість книг поступала із Наддніпрянської України шляхом книгообміну та доброчинних пожертв. Власні бібліотеки мали понад 50% читалень «П.». Одночасно з виданням популярної літератури «П.» організувала в регіоні широку мережу книгорозповсюдження. Книги розсилалися поштою, вперше була організована виїздна торгівля («мандрівні бібліотеки- 1924), проводилися виставки-ярмарки української книги. Незважаючи на власні матеріальні труднощі, велику кількість книжок «П.» поширювала як благочинну допомогу, а також розсилала у віддалені місця компактного проживання українців. У 1930-х рр. товариство відкриває власну книгарню у Львові. Одночасно з бібліотекою при «П.» був заснований музей і архів, де зберігалося чимало реліквій, котрі згодом були передані НТШ та Національному Музею. Джерелом прибутків «П.» були членські внески (бл. 30%), пожертви громадян, краєві та державні дотації, прибутки з власних установ. Переважна більшість поляків у галицькому сеймі перешкоджала виділенню державної допомоги товариству, а після Першої світової війни 1914-18 будь-які дотації припинилися. Польська влада чинила опір при реєстрації нових філій та читалень, не дозволяла поширювати роботу на північно-західні землі. У вересні 1939 діяльність «П.» була припинена, значна кількість майна і книжкових фондів товариства знищена. Діяльність львівської «П.» викликала широке зацікавлення за межами Галичини, і, в першу чергу, на Наддніпрянській Україні. Заснувати аналогічні товариства тут була можливість тільки після революції 1905. Перше освітнє товариство за прикладом галицького і під назвою «П.» виникло в жовтні 1905 в Катеринославі. Товариство відкрило 4 філії, розпочало видавничу діяльність (часопис «Добрапорада»). В її роботі брали участь Д.Яворницький, В. Біднов, Д. Дорошенко та ін. Восени 1914 була закрита за «розповсюдження сепаратизму». Активно почала свою діяльність «П.» в Одесі (листопад 1905). Товариство відкрило бібліотеку, книгарню, музей, проводило літературно-музичні вечори, розпочало видавничу діяльність (часопис «Народна Справа»). В 1906 завдяки «П.» в Одеському ун-ті проводилися виклади історії України М. Грушевського українською мовою. Проте в 1908 її діяльність заборо­нили. В травні 1906 відкрилася «П.» у Києві, яка згодом стала керівним центром для інших то­вариств. Заходами Б. Грінченка, М. Лисенка, Лесі Українки, С. Єфремоеата ін. Київська «П.» розгорнула широку видавничу діяльність (34 книги накладом 163760 прим.), відкрила бібліотеку-читальню, проводила лекції, концерти, виставки. В київській «П.«діяло 3 комісії: артистична, шкільно-лекційна, бібліотечна, які визначали основні напрямки її діяльності. Окрема підкомісія займалася розробкою національних програм для дошкільних закладів, початкової школи, народного університету. Проте в 1910 влада ліквідувала товариство. В 1906-11 «П.» діяли в Кам'янці-Подільському, Житомирі, Чернігові, Миколаєві, Мелітополі та ін. містах України. У 1917-22 «П.» стали центрами українського національного життя на центральне та східноукраїнських землях. 20.9.1917 у Києві відбувся з'їзд «П.», на якому було утворено Всеукраїнську Спілку. В 1922 році понад 4 тисячі філій «П.» було ліквідовано. На поч. 20 ст. «П.» діяли на Підляшші, Холмщині, Волині, Закарпатті, в ряді країн Європи, Північної та Південної Америки. Всі вони в міру своїх можливостей підтримували зв'язки із Львівським товариством, намагалися налагодити книгообмін. У вересні 1990 товариство відновило свою роботу під назвою Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта».

А. Середяк (Львів).

ПРОСВІТНИЦТВО - ідеологія періоду епохи переходу від феодального до громадянського суспільства, становлення капіталістичних відносин, згідно з якою становлення нового суспільного ладу можливе за допомогою реформ та освіти. Носії цієї ідеології - просвітники - мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу. В українській філософській думці виділяється етап раннього П., яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть 18 ст.). Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджуєься одна з основних ідей П. - ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Українське П. мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів - Вольтера, Дідро, Руссо, Ла-метрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції -це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва, Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою Зібрання, яке дбає про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопе­дію» Дідро. Своєрідність українського П. полягає в тому, що тут ще не було середнього класу -носія ідей П. в Європі, тому українські просвітни­ки-це ліберально-різночинна інтелігенція, об'єднана вірою у перетворюючу силу освіти. Крити­куючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення уксплуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління «філософа на троні» -Катерини II, коли роль Киево-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Члени «Попівської академії» (у с. Попівцях на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського ун-ту, яку здійснив у 1805 член гуртка В. Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. В.Каразін виділявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук, впровадженням їх досягнень у життя. У своєму маєтку він налагодив технологію виробництва спирту, макаронів, кон­сервування продуктів, які швидко псуються, а також вивчав вплив лісосмуг на клімат і родю­ість грунтів. Сучасники називали його «українським Ломоносовим». В. Капніст - відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Серед просвітників - випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, В. Рубан, Г. Полетика, Я. Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності. Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речен­ня». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здіб­ності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті - прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського ун­ту, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим ро­зробив концепцію чотирьох станів людства: 1 -полювання, живлення плодами землі; 2 - пастуший стан; 3 - хліборобський стан; 4 - комерційний стан. Із своєї філософії історії автор цієї концепції робить висновок, що суспільні явища треба досліджувати відповідно до стану народів. Природа - основа і мета суспільного розвитку, суспільні закони повинні випливати із приро­дного права. Справедливі лише ті закони, які підтверджуються природним правом. При феодалізмі, робить висновокпросвітник, це неможливо, тому цей лад необхідно змінити на засадах розуму або природного права. До українських просвітників зараховують і Петра Лодія - першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському ун-ті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Із ряду праць просвітників виділяється «Історія Русів», П. 18 ст.-це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєв­ропейського П., а також утвердженням в Україні двох типів ідеології П.: 1) ідеологія дворянського П., яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це -науково-освітній напрям. 2) Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей на­прям найповніше втілює Г. Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині 19 ст. ідеї П. становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.

М. Кашуба (Львів).

ПРОЦЕС 59-ох (процес Другої екзекутиви ОУН у західних областях України) - судовий процес над групою української студенської та учнівської молоді, переважно членами Органі­зації Українських Націоналістів. Вибувався 17-19.1.1941 у Львові в залі будинку УНКВС по Львівській обл. Серед обвинувачуваних були А. Березовський, Р. Берест, Н. Винників, А. Вовк, О. Волошин, Б. Гончарук, Р. Горбаль, М. Грицай, Р. Дяків, І. Зубач, Д. Клячківський, В. Ковалюк, Д. Коверко, М, Ковалюк, Т. Коцюба, Т. Крупа, Б. Куницький, О. Левицький, І, Максимів, М. Матвійчук, С. Нирка, М. Одноріг, М. Пецух, Г. Столяр, П. Шенгера, І. Пик та ін. Підсудних, яких було заарештовано у вересні 1940, звинувачено у зраді батьківщини і в приналежності до націонапістичної організації, яка готувала антирадянське збройне повстання. Захисниками на процесі виступали Р. Криштальський, В. Жовнір, та І. Скибінський. 42 обвинувачені, включаючи 11 жінок, були засуджені до смертної кари, решту підсудних - до 10 років табірних робіт і позбавлення громадянських прав на 5 років. Засуджених до ув'язнення в таборах вивезли в Омськ. У березні 1941 смертну кару 21 засудженому було замінено на важкі роботи сроком від 15 до 25 років, решту - страчено. 20-21.6.1941 в'язнів (за винятком 4 хворих дівчат) вивезли до в'язниці у Бердичів. З наближенням гітлерівських військ до міста ув'язненні зробили невдалу спробу втечі, під час якої загинули О. Левицький і М. Пецух. Після відступу радянських військ з Бередичева в'язні були звільнені.

ПРУТСЬКИЙ ПОХІД 1711 - воєнний похід московського війська на чолі з Петром І у Молдавію під час московсько-турецької війни 1711-13. У листопаді 1710 Туреччина, прагнучи повернути втрачений Азов (див. Азовські походи 1695-96) та повністю відновити вплив в Українському Причорномор'ї, 20.11.1710 оголосила війну Московському царству. Напередодні початку московсько-турецьких воєнних дій відбувся спільний похід військ П. Орлика та його союзників -загонів кримських татар і польських коругв Й.Потоцького у Правобережну Україну. Після ряду вдалих бойових операцій проти полків І. Самойловича та московських військ П. Орлик через чергову зраду татар, був змушений відступити у турецькі володіння. Навесні 1711 московська армія вирушила через українські землі на Молдавію. Вступивши на територію Правобережної України, царські підрозділи, за наказом ПЕТРА І, нищили українські міста і села, катували місцеве населення, десятками тисяч переганяючи його у Лівобережну Україну. В червні 1711 основні сили московського війська (46 тис.чол., 120 гармат.) під командування Петра І та загони його союзника молдавського господаря Д. Кантеміра (5 тис. чол.) правим берегом р. Прут підступили до м. Ясс. На поч. липня 1711 у р-н Фальчі (Фальчіце) підійшла турецька армія (бл. 120 тис. чол., 440 гармат) та 70-тисячна кіннота кримського хана Девлет-Гірея. 8-9.7. біля с. Станілешти відбулась вирішальна битва, внаслі­док якої московська армія була повністю оточе­на в урочищі Нові Станілешті Становище оточених московських військ було критичним і її капітуляція стала неминучою. Однак московським агентам вдалося підкупити головнокомандуючого турецькою армією (страчений після повернення в Стамбул), який погодився піти на переговори з московським командуванням. Мирні переговори завершилися укладенням Прутського мирного договору 1711. Воєнний стан між Московським царством і Османською імперією продовжувався до підписання Андріанопольського мирного договору 1713.

М. Ерстенюк (Львів).

ПРУТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1711 -мирний договір між Московською державою та Османською імперією, підписаний 12(23).7.1711 у військовому таборі на р. Прут біля Ясс у ході московсько-турецької війни 1711-13.3 московсь­кої сторони переговори вів П. Шафіров, з турецької - Баталджі-паша. Зазнавши поразки під час Прутського походу 1711, московський уряд зобов'язувався передати Туреччині частину українських земель - Азов з прилеглою територією;зруйнувати нещодавно збудовані фортеці - Таганрог, Кам'яний Затон на Дніпрі та Новобогородицьку в гирлі р. Самари, не втручатись у справи Речі Посполитої, Московському царству заборонялось мати свого посла у Константинополі. Туреччина повинна була дозволити московській армії на чолі з Петром І вільно вивести свої війська з артилерією та обозом з Молдавії. У ході переговорів досягнено угоди про обмін полоненими та вільну сухопутну торгівлю між обома державами. Виконання умов П.м.д, розтягнулось надва роки і їх так і не було повністю реалізовано. Умови П.м.д. було покладено в основу московське - турецького договору, підписаного 5(16).4.1712 та Андріанопольського мирного договору 1713, за якими Московія зобов'язувалось передати Османській імпперії Азов з прилеглими територіями по р. Орелі та вивести свої війська з Правобережної України.

М. Ерстенюк (Львів).

ПРХАЛА ЛЕВ (1892- 1966) - чеський політичний і військовий діяч, генерал чехо-словацької армії. В лютому 1939 П. був призначений президентом Чехо-Словаччини Е. Гахою міністром внутрішніх справ Карпатської України (замість Е. Бачинського), що викликало хвилю протесту серед українського населення краю. 14.3.1939 за наказом П. відділи чехословацької армії напали на підрозділи «Карпатської Січі» у Хусті, але після кількагодинних боїв, натрапивши на рішучу відсіч січовиків, були змушені відступити. На поч. агресії Угорщини проти Карпатської України П. не підтримав пропозиції головнокомандуючого українськими військами С. ефремова про створення спільного фронту для боротьби із загарбниками і відвів чехо-словацькі частини на територію Польщі. Під час гітлерівської окупації Чехо-Словаччини жив у Лондоні. Виступав проти політичної лінії президента Е. Бенеша. В 1950-60-х рр. тісно співпрацював з українськими політичними колами в Антибільшовицькому Блоці Народів.

ПСЕВДО-МАВРИКІЙ - (умовне найменування автора візантійського трактату «Стратегікон» (рубіж 6 і 7 ст.), що інколи приписувався імператору Маврикію (правив в 582-602). Твір П.-М. важливе джерело для вивчення воєнного мистецва Візантії, а також суспільного ладу, військової справи та побуту антів, аварів і персів.