Державний лад Паризької Комуни 2 страница
Цивільне уложення віддзеркалило у своєму змісті сильний вплив римського права. І це закономірно, адже саме римське право впродовж всього періоду феодальної роздрібненості Німеччини стало тим універсальним правом, яке до деякої міри зуміло подолати феодальні перепони між окремими князівствами і карликовими державами. Його новизною було запровадження (вперше у кодифікації цивільного права) Загальної частини у вигляді першої книги кодексу. Цей документ продемонстрував високу юридичну техніку, але стиль викладу статей був досить складним і важким для сприйняття навіть професійними юристами*.
Характер кодексу визначався тим, що в його основу були покладені принципи правового позитивізму – напряму у правознавстві, який базувався на формально-догматичних підходах до аналізу права і вбачав завдання науковця перш за все у дослідженні форми правових норм і конституюванні правових понять. Прихильники цієї течії виходили зі змісту безпосередньо діючого права, без урахування інших соціальних регуляторів суспільних відносин (моралі, етики, релігії, традицій тощо). На противагу школі природного права, яка розуміла, що право і справедливість не вичерпуються інтерпретацією закону, правовий позитивізм ставив знак рівності між правом і законом. Саме він сприяв формуванню у Німеччині та інших країнах специфічних понять правової держави, яка повинна будувати власну конструкцію правової системи виключно на підставі ″букви закону″.
Сильний вплив на Цивільне уложення виявила також так звана ″історична школа права″ Її представники намагалися вияснити не стільки те,
__________
*Проблема кодифікації німецького права виникла перед фахівцями-юристами ще в 1814 р. в ході дискусії, яку ініціювали професори-правознавці Гейдельбергського університету, котрі домагалися створення єдиного для Німеччини цивільного кодексу. Проти них виступив відомий дослідник права Ф. Савіньї, який стверджував, що кодифікація шкідлива. Він мотивував свою думку тим, що кодифікація може позбавити німецьке право юридичної сили, історичних вікових традицій і ″духу нації″. У якості аргументу щодо непотрібності кодифікації Ф. Савіньї посилався і на те, що сама німецька мова непридатна для вираження нею складних юридичних термінів і формул. Після опублікування Цивільного уложення деякі юристи в’їдливо зауважували, що, коли вести мову про зміст кодексу, то Ф. Савіньї мав рацію.
яким має бути право, скільки те, як воно сформувалося. Вони в цілому негативно ставилися до правотворчості і всілякої кодифікації. В той же час заслуги цієї школи полягали у поглибленому дослідженні історії німецького права (″германісти″) і римського права (″романісти″). Надії на те, що Цивільне уложення стане чисто німецьким правовим документом, який би закріплював традиції німецького практичного права, не справдилися. Кодекс 1900 р. став якраз найбільш ″романізованим″ кодексом з усіх буржуазних уложень. Елементи німецького (або, точніше, германського) права, яке генетично виросло з племінних прав германських франків, виражені в кодексі досить слабо. І це закономірно. Адже попри бажання авторів створити кодекс чисто німецького права, це зробити було неможливо, оскільки на ХІХ ст.. його просто вже не існувало в природі. Германське право було втрачене у ХУІ ст.., в епоху тотальної рецепції римського права практично в усіх німецьких князівствах. Відтоді римське право стало трактуватися як ″загальнонімецьке право″.
Перша книга Уложення («Загальна частина») присвячена загальним інститутам цивільного права. Тут значна увага приділяється юридичним особам (на відміну від Цивільного кодексу Франції, де про них немає і згадки). В параграфах детально регламентуються права і обов’язки різних юридичних осіб.
Уложення не ліквідувало залишки станового устрою. Дворянству залишалося чимало привілеїв, встановлених законодавством земель. Воно поділялося на вище і нижче. Вище володіло автономією у галузі приватного права. Нижче дворянство також зберегло за собою право користування титулами, гербами, дістало низку привілеїв.
Друга книга охоплювала зобов’язальне право. Тут чітко видно вплив римського права, але водночас мають місце інститути, невідомі римському і французькому праву (наприклад, відносини, пов’язані з біржовими операціями, з банківськими грошовими переказами тощо).
Уложення містить докладну регламентацію різних видів договорів (купівлі-продажу, найму, застави, поруки тощо). Всі норми зобов’язального права так чи інакше відображали інтереси обігу капіталу, причому явно проглядається захист прав представників імущих панівних верств. Характерно і те, що найм робочої сили регулювався у невеликій кількості параграфів (близько 20). Це пояснюється намаганням надати підприємцю більше свободи визначати відносини з найманими працівниками на власний розсуд. Тому «свобода договору» дозволяла буржуазії визначати і тривалість робочого часу, і розмір оплати, й інші умови праці.
У третій книзі містилися інститути речового права, серед яких головним був інститут приватної власності. Тут теж помітний вплив римського права. У регулюванні відносин власності на землю вже зустрічаються ознаки, характерні для пізніших часів. Наприклад, якщо статті французького цивільного кодексу включали у право власності на землю все, що знаходилося над землею і в її надрах, то в німецькому Цивільному уложенні зазначено, що власник не може заперечувати проти проникнення до нього з іншої ділянки газів, пари, запахів, диму, шуму та інших подібних втручань, якщо це не заважає йому користуватися своєю ділянкою землі.
Четверта книга містить норми сімейного права. Укладення шлюбу вважалося актом громадянського стану, а шлюб, укладений лише у формі релігійного обряду, не мав юридичної сили. Главою сім’ї був чоловік, за ним залишалося вирішення всіх питань подружнього життя, вибору місця проживання і самого житла. Однак, у цьому не повинно бути зловживань з його боку. Дружина була зобов’язана носити прізвище чоловіка, вести домашнє господарство. Діти до досягнення повноліття знаходились під владою батьків. Їх влада над дітьми була настільки значною, що вони могли застосовувати до них «відповідні виправні заходи». Батьки могли експлуатувати працю дітей.
Розлучення допускалося лише у визначених законом випадках (перелюб, посягання одного із подружжя на життя іншого, душевна хвороба тощо). Рішення про розлучення виносилося судом після детального і скрупульозного розгляду справи.
П’ята книга містила спадкове право. Успадкування за законом здійснювалося по черзі відповідно до ступеня родинних відносин. При успадкуванні за заповітом певна частка (а саме половина того, що одержала б особа при успадкуванні за законом) залишалася для законних спадкоємців.
Таким чином, за своїм змістом і об’ємом Цивільне уложення Німеччини є однією з найбільших кодифікацій кінця ХІХ ст., призначених регулювати буржуазні виробничі відносини. На відміну від класичного кодексу епохи промислового капіталізму — цивільного кодексу Франції 1804 р., який відзначається ясністю і недвозначністю юридичних формулювань, у німецькому Уложенні стиль викладу і формулювання утруднені навіть для юриста-професіонала. Це сприяло довільному тлумаченню закону. Все ж Уложення виявилося не менш стійким, ніж французький Цивільний кодекс. Воно справило свій вплив на цивільне законодавство багатьох країн і продовжує діяти у ФРН до теперішнього часу.
Важливою пам’яткою права Німеччини є Кримінальне уложення, прийняте в 1870 р. у Північнонімецькому союзі і поширене в наступному році на всю імперію. Воно являло собою обширний звід, що складався із вступних постанов і двох частин. Вступна частина стосувалася розмежування злочинів, проступків і поліцейських порушень, характеристики зворотної дії закону тощо. У першій частині розглядалися загальні питання кримінального права (співучасть, обставини, що скасовували чи пом’якшували покарання, замах та ін.). У другій — містилися норми щодо окремих видів злочинів (своєрідна особлива частина).
Найбільше статей присвячувалося державним злочинам, злочинам проти власності та особи. До числа державних злочинів, крім класичних їх видів, належали і такі, як, наприклад, образа імператора, місцевих князів, фальшивомонетництво, опір владі чи заклик до непокори. Покаранням за ці злочини була смертна кара або тривале тюремне ув’язнення. Також тюремним ув’язненням на різні терміни каралися особи, що здійснили злочини проти власності (крадіжка, розбій, пограбування тощо).
Останній розділ Уложення присвячений поліцейським правопорушенням. Штрафом чи тюремним ув’язненням каралися ті, хто порушував поліцейські приписи щодо виїзду за кордон, зберігання зброї, виготовлення печаток і штампів та ін. Спеціальний пункт зобов’язував кожного громадянина надавати допомогу поліцейській владі. Коло обов’язків поліції було досить широким. Вона могла втручатися в усі сфери діяльності і навіть особистого життя підданих імперії.
Запитання і завдання для самоконтролю
1. Яка форма правління була притаманна Німеччині до початку ХІХ ст.?
2. Який вплив на суспільно-політичне життя німецьких держав справила Французька буржуазна революція?
3. Яку роль у формуванні єдиної Німецької держави відіграв Німецький союз 1814 р.?
4. Яка з німецьких держав відігравала провідну роль у Німецькому союзі?
5. Що собою являв митний союз німецьких держав?
6. Які основні положення Конституції Пруссії 1850 р.
7. Які декларативні положення містила Прусська Конституція?
8. Як утворилася Австро-Угорська держава?
9. Які положення містив договір про створення Північно-німецького союзу?
10. Які особливості були притаманні Німецькій імперії як федеративній державі?
11. Розкрийте зміст кожної книги Цивільного уложення Німеччини.
12. Зазначте основні риси Кримінального уложення 1870 р.
Тести-тренінги
1. Після створення Німецького союзу держав (1814 р.) найвищим органом об’єднання німецьких держав став:
а) союзний сейм (бундесрат);
б) союзна рада;
в) бундестаг;
г) рейхстаг.
2. Конституція Пруссії 1850 р. була прийнята:
а) Національними зборами;
б) рейхстагом;
в) Установчими зборами;
г) референдумом.
3. Після свого утворення у 1867 р. Австро-Угорська імперія мала форму правління у вигляді:
а) дуалістичної монархії;
б) президентської республіки;
в) конституційної монархії;
г) парламентської монархії.
Тема 10. Становлення та розвиток буржуазного права
1. Становлення національних правових систем.
2. Формування буржуазного права у Франції, його кодифікація.
3. Англійське право.
Література:1 (с. 297—306; 438—590); 2 (т. 2, с. 47—58; 100—129; 160—165; 229—232; 265—268; 387—390); 3 (с. 326—358); 4 (с. 594—632; 662—690); 7 (с. 218—238); 8 (с. 544—561); 9 (с.246-262); 10 (341—347; 381—387; 414—418); 11 (с. 300—303; 318—322; 333—337; 360—364); 12 (с. 279—320); 13 (с. 374—419); 14 (с. 384—432).
Становлення буржуазного права проходило, з одного боку, з використанням феодальних правових систем, а з іншого — шляхом застосування цілком нових принципів: єдності закону; юридичної рівності осіб; законності; свободи.
Проблема єдності закону випливала із питання уніфікації права. Характерна для феодалізму багатоманітність правових систем (партикуляризм права) стояла на перешкоді розвитку капіталістичного господарювання. Тому ще в ході буржуазних революцій відбувалося становлення єдиного для всієї держави права. Однак закони революційного періоду лише торкалися окремих питань суспільного життя і не встановлювали завершену систему правових норм. Єдині національні правові системи стали складатися із утвердженням влади буржуазії.
Юридична рівність суб’єктів правовідносин випливала, перш за все, із необхідності встановлення договірних відносин (між підприємствами, особами, в сімейних відносинах тощо). До буржуазних революцій в жодній державі не існувало однакової для усіх громадян правоздатності. Існувало багато категорій осіб з обмеженою правоздатністю або наділених правовими перевагами. Наприклад, дворянство мало численні пільги та привілеї; селяни та міщани обмежувалися в майнових правах, а іноді і в особистій свободі (кріпосне селянство); жінки обмежувалися у цивільних правах; в колоніях існувало рабство.
Принцип законності пов’язаний з юридичною рівністю. Саме остання означала не тільки рівні права, але й рівні для всіх обов’язки, рівну відповідальність перед законом. Одним з проявів законності є правомірна поведінка всіх громадян і юридичних осіб як суб’єктів правовідносин у державі. Вона є гарантом стабілізації економічного і політичного життя в суспільстві.
Важливим принципом буржуазного права є свобода. Вона знайшла відображення, насамперед, в прийнятих в ряді держав конституціях, деклараціях прав людини і громадянина, біллях про права тощо, націлених на проголошення демократичних свобод. Розвиток підприємництва і розгортання комерційної діяльності буржуазії вимагав свободи приватної власності, свободи договорів, корпорацій та ін.
Отже, названі принципи характеризують буржуазний тип права в цілому. Водночас у рамках єдиного типу буржуазного права кожна держава мала свою національну систему права з притаманними їй особливостями.
Правові системи європейських держав, котрі складалися в добу зародження і утвердження капіталізму, можна поділити на дві групи.
Першу групу складають правові системи країн континентальної Європи і тих держав, які їх сприйняли. Вони розвивалися у ХІХ ст. під впливом французького права, а в ХХ ст. суттєвий вплив на їх розвиток виявило німецьке право. Названі системи характеризуються поділом права на приватне і публічне. Перше захищало інтереси приватних осіб від протиправних посягань з боку як окремих громадян, так і самої держави. До нього належали такі галузі, як цивільне, сімейне, торговельне та ін. Публічне право визначало порядок організації і діяльності органів влади та управління. Воно захищало інтереси всього суспільства і держави від будь-яких зазіхань. До публічного права належали конституційне, адміністративне, міжнародне, кримінальне та ін.
Континентальні правові системи чітко розмежовують право матеріальне і процесуальне. Головним джерелом права тут виступає закон, який встановлює загальні правила поведінки і правові принципи. В країнах такого права суд не займається нормовстановлюючою діяльністю, а лише застосовує правові норми до конкретних випадків. Особливістю континентальних правових систем є поширення кодифікації як матеріального, так і процесуального права.
У державах цієї системи відповідальність можлива лише за дії, передбачені в кодексі (законі). Тут характер кримінальних дій проглядається легко, а рішення судді без особливих зусиль можна піддати контролю і оскарженню. Недоліком цієї системи є її закостенілість, мала рухливість. Не можна покарати особу, коли в її діях не існує складу злочину, передбаченого законом.
Англосаксонські правові системи ґрунтуються на «загальному праві» Англії. Тут відсутній поділ на публічне і приватне право, не існує розмежування на матеріальне і процесуальне право. Галузі права структурно не виділені. Відсутні кодифікації. Головним джерелом права в країнах цієї системи є судовий прецедент, який вважається обов’язковим для всіх судів при розгляді аналогічних справ. Тут суд творить право, але він створює не загальні, а казуїстичні норми (тобто правила для вирішення конкретної справи).
У англосаксонських державах право і закон не співпадають, вони не є тотожними. Парламентський закон (акт) стає правом країни лише у тому випадку, коли він був застосований і отримав тлумачення суду. Винесене судове рішення щодо конкретної справи надалі використовується як зразок. Судді діють ніби за аналогією.
У випадку виникнення кримінальної чи цивільної справи, яка не мала прецедентів у минулому, суддя на свій розсуд виносить рішення за аналогією з подібними справами. Зацікавлені сторони можуть погодитися з рішенням судді або вимагати передати справу для розгляду судом вищої інстанції. В судах цієї системи першорядну роль відіграють адвокати, оплата праці яких вимагає значних коштів від клієнта.
Помітна роль звичаїв і конституційних угод. Останні досить широко застосовуються у сфері здійснення державної влади. Англосаксонському праву притаманна особлива термінологія, наявність інститутів, відсутніх в інших країнах.
Нерідко в житті виникають випадки, коли санкції, передбачені існуючим законодавством, є недостатніми. У суддів континентальної системи можливість застосування покарання обмежена кодексами[50]. Для суддів англосаксонської системи є можливість застосувати нестандартні, але досить дієві покарання[51].
Формування буржуазного права у Франції, його кодифікація.Одним із завдань французької революції було створення єдиної національної правової системи. На відміну від Англії, тут здійснювалися рішучі заходи зі зруйнування феодальних відносин, зокрема у правовій сфері. Постало питання не тільки про створення нового законодавства, а й про його систематизацію. Свідченням цього є спроби кодифікації, здійснені ще в роки революції: у 1791 р. розробляється проект кримінального кодексу; у 1793, 1794 та 1796 рр. — проекти цивільного кодексу. Однак позитивного завершення вони не мали.
Лише після закріплення влади великої буржуазії уряд Наполеона остаточно скасував дореволюційне право, відмінив низку законів революційного часу і виробив кодекси буржуазного права. Наполеонівська епоха ознаменована створенням п’яти головних кодексів країни: цивільного, кримінального, торговельного, цивільно-процесуального та кримінально-процесуального.
Цивільний кодекс Франції був прийнятий першим. У 1800 р. була створена комісія для його розробки, яка за досить короткий термін (4 місяці) узгодила проект і направила його на обговорення до найвищих судів. Після цього проект кодексу, як того вимагала процедура, проходив звичний шлях будь-якого закону: Державна рада—Трибунат—Законодавчий корпус—Сенат.
Але при проходженні через Трибунат і Законодавчий корпус проект зустрів серйозну опозицію депутатів, головним чином через те, що він мав значні відхилення назад у порівнянні із законодавством доби революції. Уряд забирає проект на доопрацювання. А тим часом Наполеон своєю владою виключає із Трибунату та Законодавчого корпусу головних критиків проекту і вводить нових. У результаті 21 березня 1804 р. всі 36 титулів як окремі закони були об’єднані в один кодекс, схвалені і підписані імператором.
Джерелами Кодексу стали окремі положення французького звичаєвого права (кутюми), революційне законодавство, юридична доктрина післяреволюційного періоду і рецептоване римське право.
Вступивши і дію він замінив понад 14 тис. законодавчих актів, прийнятих у попередні роки революційним урядом Франції, котрі у свій час прийшли на заміну середньовічних державно-правових інститутів. Один із авторів проекту кодексу, Жан Етьєн Порталіс, на запитання про те, що таке цивільний кодекс, відповів так: ″Цей звід законів, який призначений спрямовувати і закріплювати соціальні, сімейні і ділові відносини, які існують між людьми, які належать до однієї й тієї ж державно-політичної спільноти″*.
Розуміючи надзвичайну актуальність і важливість кодифікації французького права для перетворення суспільства, успішного соціально-економічного і політичного розвитку країни у нових, післяреволюційних умовах, у розробці проекту кодексу безпосередню і активну участь взяв Перший консул – Наполеон Бонапарт. Він не тільки організував спеціальну комісію і
__________________
*Цит. по: Гражданский кодекс Франции (Кодекс Наполеона). Пер. с франц. (Отв. ред.. А. Довгерт) . – К.:Истина, 2006. – С.4.
запропонував внести до проекту певні правові принципи і концепції, а й сам редагував окремі положення, головував і виступав на засіданнях Державної ради при його обговоренні.
Незважаючи на неодноразову зміну політичної влади і назви кодексу, впродовж 80 років з часу прийняття він залишався без змін. Лише з кінця ХІХ ст.. до нього почали вносити більш-менш суттєві зміни. У своїй первісній редакції кодекс складався із чотирьох книг, поділених на титули, глави, розділи і параграфи. Всього звід нараховував 2281 статтю*.
___________
*На сьогодні кодекс містить 2650 статей. Формально з часу його появи не піддавалися змінам майже 1200 статей.
Головними принципами, покладеними в основу Кодексу, були юридична рівноправність, законність, єдність права та свобода.
Подібно до англійського цивільного права, в Кодексі передбачалося, що всякий француз користується громадянськими правами, здійснення яких не залежить від соціального стану громадянина. Водночас іноземці і заміжні жінки були позбавлені повної правоздатності.
Характерною особливістю Кодексу є невизнання юридичних осіб як суб’єктів цивільного права. До певної міри це можна пояснити, по-перше, нерозвиненістю буржуазних відносин, коли головну роль в економіці відігравало індивідуальне підприємництво; по-друге, від часів революції у свідомості збереглося негативне ставлення до різних товариств, об’єднань, цехів, церковних установ тощо.
Право власності. Кодекс закріпив і узаконив нові суспільні прошарки власників — буржуазію і селянство, котрі були опорою уряду Наполеона. З цією метою ліквідували відмінності у правовому статусі між родовим і набутим майном; заборонили субституції[52], оскільки вони перешкоджали повному розпорядженню власністю.
Кодекс не дає визначення права власності, він перераховує (ст. 544) головні повноваження власника. Вони можуть здійснюватись найбільш абсолютним чином, тобто в межах, не заборонених законом. Підкреслюється повнота права власності: встановлюється, що власність на річ дає право на все, що ця річ виробляє.
Таким чином, у Кодексі у найповнішому вигляді сформульоване право приватної власності як надбання і результат буржуазної революції. Тут право власності за своєю широтою і повнотою наближається до його розуміння римським правом, яке, як відомо, дозволяло власнику широко володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю згідно зі своїми потребами аж до її знищення.
______________
*Свою первісну назву кодекс мав ″Цивільний кодекс французів″. У зв’язку з історичним внеском Наполеона в розробку і прийняття кодексу, а також з урахуванням того, що цей звід законів поширився на інші європейські держави, 3 вересня 1807 року на честь імператора він був перейменований на ″Кодекс Наполеона″.
Однак свобода власності зовсім не означала абсолютної свободи суб’єкта права власності. В інтересах третіх осіб Кодекс встановлює деякі обмеження щодо сваволі власника. Вони є завжди конкретними, і відсутні загальні правила, які б примушували власника рахуватися з інтересами суспільства чи будь-якої особи. Наприклад, ст. 545 говорить про те, що ніхто не може бути примушений до поступки своєю власністю, якщо це не робиться з причини суспільної користі і за справедливу попередню винагороду.
В усіх статтях Кодексу, присвячених інституту власності, йдеться про власність взагалі, хоч найбільше уваги приділяється нерухомій власності і, насамперед — землі. Наприклад, рухомим майном опікун міг розпоряджатися на свій розсуд, а нерухомістю — лише зі згоди сім’ї або суду.
Зобов’язальні відносини. У цьому розділі Кодексу найвідчутніший вплив римського права. Кодекс не дає загального поняття зобов’язання, але ст. 1101 чітко формулює визначення договору: «Договір є угодою, за допомогою якої одна чи декілька осіб зобов’язуються перед іншою особою дати що-небудь, зробити щось або не робити нічого». Тобто, поняття предмета договору тут співпадає з поняттям предмета зобов’язання.
За Кодексом, першою умовою дійсності договору є згода сторони, яка дає зобов’язання (ст. 1108). Договір втрачає силу, якщо згода була отримана шляхом насильства, обману або помилки (ст. 1109). Водночас явна збитковість договору не може бути підставою для визнання його недійсним. У цьому положенні чітко проглядається дія буржуазного принципу правової свободи.
Другим принципом, за яким будувався договір, була непорушність договору. Стаття 1134 вказує: «Угоди, укладені законно, займають місце закону для тих, хто їх укладав». Однак робилося застереження, що за взаємної згоди договір може бути змінений. Одностороннє порушення договору покладало відповідальність на його порушника, який був зобов’язаний сплатити всі збитки своєму контрагенту.
Крім договорів, Кодекс вказує й на інші підстави для виникнення зобов’язань — це заподіяння шкоди. Наприклад, ст. 1384 говорить, що господарі та особи, що дали доручення, є відповідальними за збиток, заподіяний їхніми слугами чи особами, котрі виконували їх доручення.
Кодексу відоме і «натуральне зобов’язання». Воно полягає в тому, що не можна вимагати виконання зобов’язання у судовому порядку. Але коли воно вже виконане, то не можна вимагати повернення виконаного.
Шлюбно-сімейні відносини. У цій частині Кодексу найбільше виявилися реакційно-консервативні тенденції французького буржуазного права. Головними принципами відносин у сім’ї були: а) повновладдя чоловіка і батька; б) обмежена правоздатність і недієздатність заміжньої жінки.
Чи не єдиним прогресивним явищем, взятим із революційного законодавства, був світський шлюб і свобода розлучення.
Кодекс розглядає шлюб подібно до того, як його сприймало римське право, а саме — як договір сторін. Тому взаємна згода майбутнього подружжя була першою необхідною умовою вступу до шлюбу. Другою умовою було досягнення шлюбного віку (для хлопців — 18 років, для дівчат — 15 років) і не перебувати в іншому шлюбі. Для дітей віком до 25 років (хлопці) і 21 року (дівчата) при вступі до шлюбу вимагалася згода батьків. Заборонялися шлюби між родичами.
Допускаючи розлучення, Кодекс вказує на такі його причини (статті 229—233):
— перелюб. При цьому чоловік однозначно повинен був вимагати розлучення, а жінка — лише у тому випадку, коли її чоловік утримував коханку в їхньому помешканні[53];
— зловживання, тяжкі образи одного із подружжя;
— засудження когось із них до тяжкого чи ганебного покарання;
— взаємне і вперте наполягання обох сторін на розлученні.
Під впливом католицької церкви, з метою запобігання частим розлученням та задля збереження сім’ї до Кодексу було внесене положення про роздільне проживання подружжя. Підставою для цього були ті самі обставини, котрі призводили до розлучення.
Стосунки між чоловіком та дружиною будувалися на основі влади і підлеглості. Стаття 213 вказує: «Чоловік зобов’язаний надавати покровительство своїй дружині, жінка — бути слухняною чоловікові». Недієздатність жінки полягала в тому, що вона не могла самостійно здійснювати будь-які юридичні дії. А принизлива для жінок ст. 215 забороняла жінці виступати в суді у будь-якій ролі без дозволу свого чоловіка.
Неповнолітні діти знаходилися під владою батька. Позашлюбні діти могли бути узаконені, однак, за ст. 340, лише на добровільних засадах. Винятком був дозвіл на розшукування батька за рішенням суду у тому випадку, коли мати дитини була викрадена і час викрадення співпадав з початком її вагітності. Такі правила, у переважній більшості випадків, залишали без будь-якого захисту інтереси позашлюбних дітей. У цьому полягала одна з головних причин величезної смертності серед таких дітей. Водночас дозволялося розшукувати матір, яка залишила дитину.
Цивільний кодекс Франції (або, як його ще називають, «Кодекс Наполеона») відіграв значну роль у становленні цивільних правовідносин в багатьох країнах, де буржуазія, ставши до влади і намагаючись стабілізувати своє панування за допомоги твердого правила закону, запроваджувала з певними видозмінами французький Цивільний кодекс. Він був рецептований в Італії, Бельгії, Голландії, Польщі, деяких німецьких державах до їх об’єднання, у кантонах Швейцарії. Крім того, він мав вплив на законодавство Румунії, Греції, деяких держав Латинської Америки. Складений на початку ХІХ ст. М. Сперанським проект цивільного уложення Росії зазнав сильного впливу Кодексу Наполеона.
Кримінальне правоФранції. Ще за часів буржуазної революції, у 1791 р., Установчими зборами був прийнятий Кримінальний кодекс[54], який спирався на гуманістичні ідеї французьких просвітителів. Подібно до інших документів доби революції він мав досить просту і чітку структуру.
У першій його частині («Про покарання») містилася регламентація покарань, які призначалися виключно на основі закону. Кодекс відмовився від застосування типових для феодалізму калічницьких покарань, хоча в цілому вони залишалися досить суворими. Наприклад, смертна кара, котра виконувалася, як і раніше, публічно, призначалася у понад 40 випадках. Збереглися ганебні покарання (публічне позбавлення честі, виставлення в ошийнику біля ганебного стовпа), узаконювалися каторжні роботи, застосовувалися тюремне ув’язнення і заслання.
У другій частині («Про злочини і покарання») давався перелік дій, які розглядалися як кримінально карані проступки. Покарання встановлювалося за принципом їх відповідності до злочину, що дозволяло виключити чи, принаймні, значно зменшити свавілля суддів. Кодекс відмовився від кваліфікованої смертної кари («досить простого відрубування голови»).