Історичний досвід взаємодії національно - політичних рухів та державної влади

Вважається, що на земній кулі існує 132 країни, у кожній з яких проживає понад 1 млн чоловік. Серед цих держав лише 12 - етнічно однорідні, у 25 - основна етнічна група становить близько 90 % населення, решта - етнічно різноманітні. Такий фактичний стан зумовлює спільну для всієї планети проблему взаємодії різних етносів у багатоетнічних державах. Взаємини ці можуть бути як конструктивними, так і деструктивними, руйнівними для етносів та держави, всередині якої вони відбуваються. Характер відносин зумовлюється історичними, економічними, політичними, релігійними, менталітетними чинниками, які взаємодіють на кожному конкретному історичному етапі розвитку даної країни.

Історично полінаціональні країни формувалися внаслідок таких процесів: 1) завоювання одних народів іншими; 2) добровільне об'єднання різних народів з метою самозбереження чи посилення своїх позицій і можливостей у вирішенні актуальних проблем; 3) спонтанна міграція та асиміляція.

Країни, які стали поліетнічними завдяки завоюванням інших народів, як правило, найконфліктогенніші. Адже національні меншини, що входять до її складу, заявляють про свої права і починають боротьбу за національну незалежність, яка часто закінчується досягненням мети. Наприклад, невелика країна Албанія, перебуваючи майже тисячу років у складі Візантії, згодом понад п'ятисот років під владою турків, зрештою звільнилася і стала незалежною. Показовим є досвід Чечні, Абхазії, інших суб'єктів, насильно приєднаних до Росії. Поліетнічні країни, які утворилися завдяки добровільному об'єднанню різних народів, також не убезпечені від міжетнічних конфліктів. Адже таке об'єднання тільки певною мірою можна вважати добровільним. Оскільки цей процес відбувається під тиском зовнішніх та/чи внутрішніх проблем, які даний народ не спроможний вирішити самостійно і шукає підтримки та захисту інших країн чи державних утворень. Мета тут одна: вижити і самовизначитися. Тому коли виникає загроза втратити суверенітет або необхідно вийти з внутрішньої кризи, а власних сил для цього не вистачає, країни намагаються об'єднатися, сподіваючись знайти у новому державному утворенні необхідну підтримку для вирішення власних проблем, для боротьби з реальною чи потенційною загрозами. Країни свідомо йдуть на обмеження свого суверенітету аби не втратити його повністю, не зникнути з карти світу. Яким би маленьким не був народ, він сподівається посісти гідне місце всередині створеної спільноти. Але останнє майже ніколи не вдається. Тому що у будь-якому міжнародному утворенні завжди один із суб'єктів виявляється сильнішим і починає активно боротися за чільне місце та провідну роль, утискаючи права решти членів спільноти. За таких умов неминуче виникає міжетнічна напруженість, яка легко переростає у конфлікт. Досвід усієї людської історії, а особливо сучасні події, наочно підтверджують, що навіть малочисельний народ прагне до самовизначення, як тільки для цього з'являється найменша можливість.

Яскравим прикладом і повчальним досвідом є історія західної гілки південних слов'ян. Ця група народів протягом більш як тисячі років веде неперервну боротьбу за незалежність. Утворення середньовічних держав слов'янських народів (Сербії, Боснії, Герцеговини, Словенії, Чорногорії, Македонії, Хорватії) проходило, як зазначає М. Каменецький, у складній взаємодії з оточуючими країнами: Візантією, Франкською державою, Болгарією, Угорщиною, а згодом - Австрією, Османською імперією та ін.. Безперервні повстання проти іноземних поневолювачів завершувалися, як правило, безрезультатно. "Реалії міжнародних відносин тієї доби, коли неподільно панувала сила, - пише М. Каменецький, - практично не залишали малим народам шансів на успіх. Це створювало додаткові стимули до об'єднання" .

Але, як бачимо з історії, прагнення вистояти у надзвичайно складних та несприятливих обставинах було не "додатковим стимулом", а основною причиною, яка спонукала південнослов'янські народи до об'єднання. У спільній боротьбі з турками виникають утворення окремих слов'янських народів Балкан. Після Балканських війн 1912-1913 рр. Сербія приєднує Косово та Македонію. Разом з Чорногорією вони на початку першої світової війни виступають на боці Антанти і одержують військову підтримку решти південнослов'янських народів, які на цей час знаходилися під владою Австро-Угорщини. Представники цих народів засновують у 1915 р. у Лондоні так званий Південнослов'янський комітет, який пропонує програму об'єднання всіх балканських слов'ян в єдину державу, сподіваючись, що разом вони відстоять свою незалежність, вирішать назрілі економічні та культурні проблеми, забезпечать усім південнослов'янським народам суспільний прогрес і розквіт.

У кінці 1918 р. створюється Королівство сербів, хорватів та словенців. І одразу ж спостерігаються дискримінаційні заходи з боку Сербії щодо словенців та хорватів, а також національних меншин, що населяли ці три країни. Південнослов'янськоцентристська теорія поступово втрачає свої позиції й поступається місцем антидержавним націоналістичним концепціям та рухам, спрямованим проти великодержавної політики Сербії. Особливо значного розмаху націоналістичний рух набув серед хорватів та македонців.

У Хорватії на початку 30-х років виникає впливовий націоналістичний рух усташів, який домігся проведення адміністративної реформи в межах Королівства Югославія на користь Хорватії (1939 р.). Друга світова війна знову змінила кордони Югославських республік. Вони окреслені у 1945 р. без будь-якого відчутного тертя. Очевидно, народи Югославії, як і колишньої Російської імперії, піддалися спокусі пролетарського інтернаціоналізму, повірили у справедливість і дієвість соціалістичної національної політики. Проголошення в Югославії права націй на самовизначення (на зразок Радянського Союзу), надання Македонії статусу республіки, декларування найширших національних прав та свобод, довіра до особистості Йосипа Броз Тіто на три з половиною десятиліття пригасила міжетнічні конфлікти у цій країні, незважаючи на привілейоване становище сербів.

Однак одразу після смерті Тіто ситуація різко погіршилася. Вже у 1981 р. автономний край Косово прагне проголосити себе республікою, щоб згодом вийти зі складу СФРЮ. Ця спроба не мала успіху, але албанська опозиція краю вперто продовжує сепаратистську політику, намагається провести етнічну чистку краю, створюючи нестерпні умови проживання неалбанському населенню.

Фатальну роль у долі Югославської Федерації зіграла Сербія. У 1986 р. у "Меморандумі Сербської академії наук та мистецтв" Сербія висуває політичне гасло "Усі серби - в одній державі!" і проголошує ті території Хорватії, Боснії та Герцеговини, на яких компактно проживають серби, частиною Сербії, що і спровокувало вибух націоналістично-сепаратистських настроїв та дій. Хоча, безумовно, глибинні причини їх полягали не в цьому.

Після другої світової війни змінилася геополітична ситуація в Європі і, зокрема, на Балканах. Загроза з боку неслов'янських сусідів була повністю ліквідована. У 1975 р. остаточно вирішено територіальне питання між Югославією та Італією. Разом з тим посилилася політична, економічна та культурна диференціація між республіками федерації. Серби і надалі намагалися посісти в ній чільне місце, претендували на роль "старшого брата". Кожна з республік тепер вбачала в Сербії більшу загрозу своєму суверенітетові, аніж у інших країнах.

З іншого боку, відбулася зміна економічної ситуації. Найбільш економічно розвиненими виявилися Словенія і Хорватія. Для подальшого нарощування економічного потенціалу їм необхідно було звільнитися від опіки центрального уряду, який гальмував назрілі реформи.

Ініціатива чотирьох союзних республік щодо трансформації федерації у конфедерацію зустріла опір з боку Сербії, яку підтримала Чорногорія. З огляду на ситуацію, що склалася, Словенія та Хорватія намагаються вийти зі складу СФРЮ, що вони згодом і здійснили. 26 липня 1990 р. свою незалежність проголошує Хорватія, а 25 червня 1991 р. - Словенія. Невдовзі про свій суверенітет заявила Македонія (вересень 1991 р.), Боснія та Герцеговина (лютий 1992 р.). Сербія змушена була повідомити у квітні 1992 р. про утворення СРЮ у складі Сербії та Чорногорії. Недавні "республіки-сестри" перетворюються на непримиренних ворогів. У Сербії розвивається радикальний націоналізм, який штовхає країну на політичні авантюри, призводить до запеклих бойових дій у Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговині. СРЮ безпосередньо веде бої на території цих країн, усіляко підтримує виступи сербських громад у Хорватії, Боснії та Герцеговині.

Слід враховувати також, що трагічні події в країнах колишньої Югославії зумовлені не лише великодержавною політикою Сербії. Конфлікти розгортаються також між різними етнічними угрупованнями та політичними силами і поза сербськими проблемами. Так, наприклад, у Македонії діє сильна парламентська партія, яка очолює сили проболгарської орієнтації (Внутрішня Македонська революційна організація). Партія демократичного процвітання представляє в Македонії албанських сепаратистів, які прагнуть автономії у складі Македонії, а в перспективі - приєднання до Албанії.

У Боснії та Герцеговині влітку 1993 р. спалахнув конфлікт між мусульманами та хорватами, який підігрівався деякими ісламськими країнами. Повністю його не вдалося ліквідувати й досі. У будь-який час цей конфлікт може відновитися з новою силою.

Як бачимо, ідея і практика єднання слов'янських народів Балкан, виконала свою історичну місію самозбереження цих народів у боротьбі з неслов'янськими поневолювачами, перетворилася на жорстоку боротьбу колишніх побратимів. Це не історичний парадокс, а послідовний розвиток історичних подій. Спільна для цих народів державність із захисника їхньої самобутності перетворилася на найбільшу загрозу, і народи почали боротися з нею. Це ще раз доводить, що кожний народ понад усе цінує власну свободу і незалежність, об'єднується з іншими народами лише в надії одержати в цій єдності засоби самоствердження. До тих пір, доки ці надії виправдовуються - такий союз народів є внутрішньо стабільним. Як тільки союзники починають діяти на шкоду іншим членам їхньої спільноти, останні намагаються відсторонитися від перших, ведуть самостійне життя, або, якщо це не вдається, - шукають нових спільників чи покровителів. Спроби силою утримати народи під своєю егідою позбавлені історичної перспективи. Чим заповзятіше країна, яка в ролі метрополії намагається насильно зберегти свій вплив на підлеглі країни чи етноси, тим швидше вона виснажується і перетворюється на політичного банкрута.

Найменше вибухонебезпечними є ті поліетнічні країни, які утворилися внаслідок природної міграції їхніх національних меншин і в яких сильна централізована влада максимально сприяє розквіту всіх етносів, що там проживають.

Формуючись протягом тривалого історичного періоду в складі певної країни, національні меншини значною мірою асимілюються з основним етносом у культурному, економічному, політичному та інших аспектах. Часто трапляється, що значна кількість представників тієї чи іншої національної меншини належить до цієї меншини лише за походженням чи записом у паспорті. З основним же етносом вони мають спільні рід діяльності, економічне та політичне становище, спосіб життя, менталітет, мову тощо. Як бачимо, утворення національних меншин на території певної держави шляхом природної міграції зовсім не є запорукою міжнаціональних конфліктів. Але їх можуть провокувати як основне етнічне населення завдяки дискримінації національних меншин, так і національні меншини через надмірні вимоги до країни проживання.

Зазнаючи значних утисків, національні меншини організовуються для протесту і використовують усі доступні методи боротьби для досягнення своїх цілей: від легальних акцій - до терору. Керівництво країни даремно намагається придушити такі протести основними методами, часто лише сприяючи посиленню опору. Надмірні поступки, як правило, призводять до того, що національні меншини збільшують свої вимоги, домагаючись серед решти етносів більш привілейованого становища. Подібна ситуація спостерігається сьогодні у США, де негри з дискримінованої меншини перетворюються на привілейовану частину населення і продовжують нарощувати свої вимоги.

Те ж саме, але у витонченішій формі, відбувається і з єврейськими національними меншинами. Спекулюючи на трагічних сторінках своєї історії (єврейські погроми, геноцид під час другої світової війни), користуючись могутньою підтримкою міжнародних сіоністських центрів, єврейські общини намагаються захопити основні позиції в усіх сферах суспільного життя в тих країнах, де вони мешкають. Діяльність їхніх національно-політичних та громадських організацій спрямовується на те, щоб зайняти привілейоване становище в суспільстві, зосередити у своїх руках важелі впливу на суспільне життя: політику, фінанси, управління, культуру, освіту, науку, медицину та ін.

Для основних етносів важливо не підпадати під вплив національних меншин. Тут необхідно знайти "золоту середину". Звичайно, права національних меншин не повинні ущемлятися, але їхні надмірні вимоги, які шкодять основному етносу чи іншим національним меншинам певної країни не потрібно задовольняти.

Так, наприклад, намагання проросійських сил увести в Україні другу державну мову має антиукраїнське спрямування, дискримінаційний характер щодо інших національних меншин України, шкодить суверенітету й міжнародному іміджу країни. Чому росіяни в Україні повинні мати більше прав, користуватися більшою повагою, ніж поляки, євреї, греки, інші народи? Будь-яке намагання виділити росіян серед решти національних меншин України було б не лише несправедливим, а й згубним для країни в цілому. Проросійські національно-політичні рухи, домігшись задоволення своїх вимог один раз, згодом нарощуватимуть їх. А за ними з тими ж претензіями цілком справедливо виступатимуть і решта національних меншин.

Конституцією 1996 р. усім національним меншинам України надані найширші права, які відповідають принципам сучасного права і моралі, й спроби будь-якої національної меншини одержати додатково ще якісь привілеї розцінюються як посягання на суверенітет країни, як антидержавна діяльність і обмежуються у відповідності з чинним міжнародним і національним законодавством. Повчальним прикладом і водночас застереженням може бути гіркий досвід сучасної Молдови, від якої російська меншина відірвала частину території, утворивши так звану Придністровську республіку.

Подібні зазіхання небезпечні й поширені також і в Україні, особливо в Криму, на Донбасі, деяких інших регіонах компактного проживання етнічних росіян. Не дивлячись на те, що російська меншина не зазнала утисків з боку української держави, росіяни часто-густо демонстративно зневажають закони України, домагаються для себе особливого статусу, прагнуть об'єднатися з Росією або увійти до її складу. За такої ситуації відповідальність за можливі втрати України внаслідок активізації національно-політичної діяльності російської меншини повністю покладається на політичне керівництво країни, оскільки його прямим обов'язком є обмеження і ліквідація антидержавницької діяльності будь-яких політичних сил.

Варто також звернути увагу на загрозу Україні псевдоетнічних конфліктів. Існують політичні сили, які намагаються штучно підігріти сепаратистські настрої в окремих регіонах, стверджуючи, що населення цих регіонів не є українським, а складає самостійну народність. З цього приводу пригадаємо теорію "кримського народу", яку вперто намагалися використати кримські сепаратисти. Розрахунок простий: якщо вдасться довести існування кримського народу (а не населення Криму), то можна ставити питання про його самовизначення, а, отже, вихід Криму із складу України. Більше того, за підтримки зовнішніх зацікавлених сил, можна буде домагатися надання так званому "кримському народові" статусу народу, який бореться за своє національне визволення, і заручитися підтримкою міжнародного співтовариства.

Яскравим прикладом розв'язання псевдоетнічного конфлікту виявилася спроба реанімувати русинський рух у Закарпатті. Лідери політичного русинства у цьому регіоні, спекулюючи етнографічними особливостями населення Закарпаття, зумовленими впливом та пануванням на цій території кількох європейських народів, поставили питання про "повну політичну і економічну незалежність" "Подкарпацкой Руси". Підкарпатська республіканська партія висунула так звану "народну програму", в якій вимагала заснувати економічно й політично незалежну Республіку Підкарпатську Русь і навіть пропонувала створити під цю програму "временное правительство Подкарпацкой Руси". І це незважаючи на те, що серед жителів Закарпаття на сьогодні налічується лише кілька десятків тих, які ідентифікують себе з русинами. Деякі політичні кола, скориставшись політичною обстановкою початку 90-х років, намагалися розіграти "русинську карту" і відокремити Закарпаття від України. Задум антиукраїнських сил не вдався, однак загроза активізації їхньої діяльності залишається.

Як бачимо, проблема консолідації українського суспільства залишається актуальною. Це питання потребує подальшого вивчення, розробки реальних механізмів і конституційних інструментів його вирішення відповідно до національних інтересів українського народу.