Поняття і види джерел міжнародного права

Під джерелом міжнародного права мається на увазі форма вираження міжнародно-правових норм. При визначенні видів джерел міжнародного права в доктрині класичним є посилання на Статут Міжнародного Суду ООН. Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду Суд застосовує: а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, без­заперечно В~1Знані державами, які є сторонами спору; б) між­народниІ1.. звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; в) загальні принципи права, визнані цивілі­зованими націями; г) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців із міжнародного публічного права різних націй як допоміжного засобу для визначення правових норм.

Найбільш вагомим джерелом міжнародного права є міжнародний договір. До джерел міжнародного права належать постанови і рішення міжнародних організацій, комітетів, комісій, конференцій, які породжують конкретні права і зобов’язання для договірних сторін.

Значення міжнародному праві зберігає і міжнародно-пра­вовий звичай. Він визначається як доказ загальної практики, визнаної як правова норма за ст. 38 Статуту Міжнародного Суду. Доказом існування міжнародно-правового звичаю можуть бути:

· акти і ,дії держав,

· рішення міжнародних, конференцій;

· рішення міжнародних організацій і судів.

Слід вказати, що процес становлення звичаєвої норми між­народного права, так само як і договірної норми, є процесом боротьби і співробітництва держав. Формування звичаєвої норми відбувається в результаті спілкування держав, в якому кожна держава намагається закріпити як норму поведінки такі правила, які відповідали би ,й інтересам.

Від міжнародного звичаю слід відрізняти міжнародну звичаєвість, тобто правило поведінки держав, якого вони дотриму­ються в своїх взаємовідносинах, не визнаючи його юридично обов’язковим. До міжнародних звичаєвостей відносяться, наприклад, правила міжнародної ввічливості, зокрема правила дипломатичного етикету і так званого дипломатичного про­токолу, а також правила морського церемоніалу (вшанування прапору іноземної держави після прибуття в порт її військового корабля, салют військових кораблів при зустрічі у відкритому морі тощо3.

Джерелом міжнародного права щодо його індивідуальних норм (які стосуються якої-небудь конкретної справи}, є рішення міжнародних арбітражів і судів, юридично обов’язкові для сторін розглядаймої справи (міжнародного спору). Так, відповідно ст. 94 Статуту ООН, члени Організації зобов’язались виконувати рішення Міжнародного Суду у тій справі, у якій вони є сторонами. У випадку ж, якщо яка-не,будь сторона не виконає зобов’язання, покладеного на ю~ї рішенням Суду, інша сторона може звернутися в Раду Безпеки, яка правомочна, зокрема, на прийняття рішення про вжиття заходів з виконання зобов’я­зань.

Односторонні акти держав також можуть визнаватися дже­релами міжнародного права, якщо вони породжують міжна­родно-правові зобов’язання. Існують такі види односторонніх актів: визнання; обіцянка; відмова; протест.

Визнання – зобов’язання розглядати об’єкт, що визнається як такий, що відповідає міжнародному праву.

Обіцянка – зобов’язання чинити в подальшому інакше, ніж це мало місце раніше.

Відмова – акт, на підставі якого суб’єкт (зазвичай держава) відмовляється від своїх прав і претензій.

Протест – акт за допомогою якого суб’єкт констатує по­рушення права та вимагає виправлення ситуації, компенсації шкоди”.

Факультативним, допоміжним джерелом міжнародного права є доктрини провідних спеціалістів в галузі міжнародного права.

3. ДИПЛОМАТИЧНІ ПЕРЕГОВО­РИ — це офіційне обговорення представниками держав політичних, економічних та інших питань двосторонніх і багато­сторонніх відносин з метою погод­ження зовнішньополітичної стра­тегії, тактики і відповідних дипло­матичних акцій, обміну думками, взаємного обміну інформацією, підго­товки до підписання договорів, вре­гулювання спірних питань і т. д.

Дипломатичні переговори — ос­новний спосіб мирного розв´язання спорів і конфліктів, які виникають між державами, один із найпошире­ніших у міжнародному праві методів розвитку і поглиблення відносин міус державами.

Переговори як форма офіційно­го спілкування між керівниками держав і урядів, міністрами закор­донних справ, спеціально упов­новаженими представниками, дип­ломатами, воєначальниками відомі ще з глибокої давнини. Згадки про переговори зустрічаються в багатьох історичних документах. Саме сло­во «переговори» з´явилось, очевид­но, разом із зародженням дипло­матії, тобто в період появи і роз­витку перших державних утворень. В ті далекі часи головною темою переговорів, як правило, були пи­тання війни і миру, створення військових союзів, обміну бранця­ми (особливо представниками знаті) і т. п.

Відомими ще з ранньої історії Київської Русі буди переговори Великої княгині Ольги з імперато­ром Константаном Багрянородним в 957 р. Посольство (делегація) Київської княгині нарахо­вувало понад сто чоловік і готувалося дуже ретельно. Де­коли переговори проводилися в умовах військових дій, наприклад переговори князя Святослава з візантійським імператором Іоаном І Цимісхієм у човні на Дунаї (971 р.). Деякі Руські посольства (делегації) очолювались князя-ми-васалами, боярами, купцями.

Посольство - - постійне дипломатичне представництво, очолюване послом, а також будівля або комплекс будівель, в якому воно знаходиться в країні перебування.