Тема 2.5 Політичне лідерство

1. Розвиток уявлень про лідерство в історії соціально-політичної думки .

2. Природа політичного лідерства.

3. Поняття культа особи. Концепція авторитарної особистості (Е.Фромм, Т.Адорно).

4. Особливості політичного лідерства у перехідних суспільствах.

Ключові слова:лідер, політичний лідер, авторитарна особистість, культ особи.

Поняття лідер ( від англ. «Liader») – ведучий, авторитетний член організації або малої групи, чий особистий вплив дозволяє грати суттєву роль у політичному житті суспільства, політичних процесах, ситуаціях та впливати на інших з метою інтеграції сумісної діяльності, яку спрямовано на задоволення інтересів даного суспільства (обєднання, спільності, групи тощо).

Поняття лідерства широко розповсюджене в політології, соціології, психології і інших соціогуманітарних науках. Проблематика лідерства стала предметом наукового вивчення ще з давнини. Зокрема нею займалися Платон, Аристотель, Макіавеллі, Ніцше.

Так, Н.Макіавеллі зазначав, що політичний лідер – це государ, який згуртовує та представляє все суспільство, використовуючи для збереження свого панування та підтримки суспільного порядку будь-які засоби (поєднання хитрощів та сили).

Ф.Ніцше намагався обґрунтувати необхідність створення вищого біологічного типа – людини-лідера або надлюдини. Лідер має право ігнорувати мораль, яка є зброєю слабких. Надлюдина може жорстоким до звичайних людей та стриманим, поблажливим, ніжним, дружелюбним по відношенню до рівних. Його відрізняють значні життєві сили та воля до влади. Це сильна, вольова, розвинена та красива особистість, яка підноситься над людьми.

Значний вплив у дослідження проблем лідерства здійснили ідеї Г.Тарда. Вчений вважав, що основним законом соціального життя є наслідування послідовників лідеру.

За К.Марксом, політичний лідер виступає найбільш свідомим та умілим виразником волі класу.

На думку З.Фрейда, народні маси потребують авторитетного лідера так само. як родина потребує авторитетного батька.

Е.Фром і Д.Рисман розглядають лідерство як функцію особистості і функцію ситуації. Лідер, при цьому, - «людина ринкової ситуації», людина, яка має послідовників.

Згідно поглідам представників психоаналітичного напряму, лідерство також вважається одним з типів психологічних відхилень, наслідком неврозу, а політична активність розглядається як неадекватний вихід емоцій (наприклад, Наполеон, Гітлер).

Політичне лідерство – це особливий механізм інтеграції політичних дій, заснований на потребі мас персоніфікувати свої суспільно значущі інтереси в особі керівника, за яким вони добровільно визнають авторитет.

Авторитет може базуватися на різних засадах:

· особистих видатних якостях лідера;

· традиції визнавати авторитет за даною категорією осіб;

· очікувань і вимог групи по відношенню до лідера та ін.

Одна з найбільш розповсюджених типологій лідерства пов’язана з імям М.Вебера, а саме з його вчення про засоби легітимації влади. На думку Вебера типологія лідерства залежить від типології влади:

· лідерство властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, бо вона існувала завжди;

· харизматичний тип влади (від грецьк. “харизма” - винятковий дар, талант притаманний людині). Лідерство при такому правлінні ґрунтується на тому, що правитель має особливі магічні здібності;

· легальне правління означає вибір політичних лідерів через демократичні процедури.

Класичним стало визначення моделей політичного авторитету, запропоноване німецьким політологом М.Вебером. На його думку влада може бути сталою, якщо вона визнана людьми і вони підчиняються їй добровільно. Така якість взаємовідносин влади і підвладних він об означив терміном “легітимність”. Історія знає три ідеальних типа легітимного панування:

· раціонально-легальний, який засновано на підпорядкуванні не особистості, а законам;

· традиційний, який обумовлено звичкою до визначеної поведінки, права на лідерство (спадкове, засноване на традиції тощо);

· харизматичний, який засновано на деяких особливих здібностях керівника, що виділяють його з маси.

Під харизмою розуміють такі якості особистості, завдяки яким вона набуває недосягненні для інших людей риси. Видатні політики, за Вебером, усі мали магічні якості, даром провіщення, особливою силою слова і духу.

Лідери цього типу в пошуках довіри мас займається демагогією. Його аргументація враховує відносно низький рівень раціонального мислення людей. Він апелює до емоцій, висуває імпонуючи масам цілі, чим і викликає до себе довіру. Але, як найчастіше ці цілі є лише прикриттям інших, особистих політичних цілей (наприклад, щодо Бісмарка, Сталіна та ін., у тому числі сучасних українських політиків. Як зазначає Вебер, харизматичний лідер є генраторм революційного оновлення суспільства. Він затребуваний у кризові періоди, оскільки харизматичний лідер не пов'язаний з минулим і здатний мобілізувати маси на вирішення завдань соціального оновлення. У відносно спокійні періоди більш корисним є раціонально-легальне лідерство, що з одного боку, оберігає історичні традиції та з ішогобоку, має потенціал для реформ, оновлення. В цілому спостерігається певна закономірність – вождь засновник (харизматик) змінюється традиційним лідером-оберігачем, який в свою чергу, змінюється реформаторм-законодавцем.

Т. Лассуелл прагне пояснити типи лідерів, виходячи із особливостей їх політичної діяльності: лідери-адміністратори, агітатори, теоретики.

Щоб втілювати в житія ті чи інші рішення політик повинен мати такі особисті якості:

· характер,

· компетентність,

· воля,

· досвід,

· почуття відповідальності,

· вимогливість до себе та до інших,

· інтуїція тощо.

Найбільш оптимальним типом політичного лідерства є поєднання двох основних типів лідерства: формального і неформального (не зв’язаного зі структурами управління і влади, не формалізованого, наприклад, лідерство на політичних мітингах тощо).

Серед форм політичного лідерства виділяють:

· індивідуальне - в ролі лідера виступає одна людина і

· групове, корпоративне - яке ототожнюється з колективним лідером, яким може бути, як окрема партія, організація (наприклад, український “Рух” початку 90-х, польська “Солідарність”), так і взагалі правляча еліта.

Диференціюють політичне лідерство і по його рівню:

· локальний;

· регіональний;

· загальнонаціональний.

Виконання названих функцій залежить від багатьох факторів, в тому числі від того, який тип лідерства їх реалізує. Це наглядно видно на прикладах авторитарного і демократичного лідерства.

Класифікація політичного лідерства за стилем:

· авторитарний - передбачає одноосібний вплив і засноване на загрозі використання сили, взаємовідносини між лідером і групою деформовані в напрямку підпорядкування групи особистості лідера, авторитет якого не є безперечним, а стверджується на засадах сили і страху (наприклад авторитет Сталіна, Гітлера та ін);

· демократичний – заснований на повному використанні зв’язків між лідером і групою (спільнотою), дозволяє членам групи приймати участь в управлінні своєю діяльністю і визначенням її цілей.

У відповідності до сформульованої лідером цілі або програми дій їх можна поділити на:

· лідерів – романтиків, які характеризуються послідовністю і наполегливістю в досягненні своє мети, мобілізуючи для цього усі свої сили і здібності, не зупиняючись а ні перед перешкодами, а ні жертвами;

· лідери – прагматики, які на відміну від романтиків весь час зіставляють наявні ресурси з поставленими цілями, відмовляючись на час від здійснення нереальних задач.

У відповідності до використання тих чи інших засобів в політичній боротьбі виділяють:

· лідерів-радикалів – прибічників рішучих дій і

· лідерів-реформаторів, які намагаються здійснити поступові перетворення на засадах забезпечення спадкоємності політичного процесу.

Політичні лідери характеризуються і різним відношенням до своїх прибічників:

· вважають себе представниками тих людей, які їх висунули і активно підтримують і своє основне завдання вбачають в захисті їх інтересів;

· вважають себе носіями зрозумілих тільки їм вищих історичних цілей і політичних задач, з якими вони тільки знайомлять своїх послідовників.

Політичний лідер є символом визначеної системи цінностей і він намагається відбити їх навіть у своєму зовнішньому вигляді.

Іімідж лідера – це відображення сукупності основних якостей лідера в концентрованій, ідеальній формі. Ними є:

· самовідданість справі, орієнтація на її сутність;

· відповідальність (головна психологічна якість політика);

· здатність тверезо, з внутрішньою зібраністю оцінити реальність.

Вивчення лідера завжди починається з вивчення його особистості: його індивідуальних якостей, соціально-психологічної характеристики. Саме на цих характеристиках засновано “теорію рис” – засіб характеризування особистісних якостей політичного лідера. Головним в цій теорії є створення “набору” рис, притаманних лідеру. Інтересним виявляється визначення ієрархії належності лідеру близько 100 край необхідних йому для успіху рис від почуття гумору (1-е місце) до інтелекту.

У підсумку лідерство пояснюється як соціально-психологічний феномен. Але єдиної думки все ж не має. Одні вважають, що лідерами стають не мислителі, а люди дії. “Надмірні” знання призводять тільки до сумнівів і – бездіяльності. Глибокий розум – не є обов’язковим. Кар’єру скоріше роблять не ті, хто більш розумні, а ті, хто більш спритні, безпринципні, вміють добре пристосовуватися до обставин.

Обмеженість “теорії рис” виявилася і в тім, що за різних епох різні соціальні верстви потребують лідерів, які мають різні риси. Риси лідера потрібно розглядати не ізольовано від соціальних умов, а в тісному зв’язку з ними.

Більш придатними для аналізу особистості лідера є соціальні характеристики, в тому числі:

· уміння акумулювати і адекватно виражати інтереси окремої групи людей (багато лідерів до цього приходять інтуїтивно);

· вміння надати науковий аналіз політичних процесів, знання законів їх розвитку;

· високий рівень політичної культури;

· здатність генерувати нові ідеї (інноваційність лідерства).

В програмі політичного лідера концентрується його кредо, визначаються найбільш важливі соціальні цілі. Другим, не менш важливим елементом програми є розробка механізму здійснення визначених цілей, або політична технологія, яка використовується тим чи іншим лідером. Вибір політичної технології не в останню чергу визначає політична інформація, яку своєчасно має отримувати лідер. Саме від оперативності інформації, її якості і селекції, яку здійснює найближче оточення лідера, його команда, багато в чому залежить успіх його діяльності.

Персоніфікація лідерства може бути альтернативою корпоративному лідерству. Але корпоративному лідерству (як і іншим типам лідерства) відомі лідери “за обставинами” з чітко зазначеною конформістською позицією. Історичний досвід свідчить що переважна більшість політичних лідерів завершує свою кар’єру саме на позиціях конформізму.

Проблема політичного лідерства має певний зв'язок з проблемою культу особи, тобто звеличення ролі однієї людини, надання їй надприродних якостей, приписування визначального впливу на хід історичного процесу. Культ особи характеризує єдиновладдя тоталітарного типу в колишньому СРСР, пов'язаний з іменем Сталіна. Це явище окремі західні політологи пояснюють як:

Ø об’єктивними чинниками:

· економічною відсталістю країни;

· відсутністю демократичних навичок і традицій; та

Ø суб'єктивними причинами:

· грубість,

· нетерпимість Сталіна до товаришів,

· його захопленість адмініструванням, озлобленість, владолюбство, тощо.

Аналізуючи цей феномен, представники Франкфуртської школи Е.Фромм (1900-1980), Т.Адорно (1903-1969) у концепції авторитарної особистості зазначали, що така особистість має підвищене устремління до влади. Такаособистість формується у нездорових суспільних умовах, що призводять до виникнення масових фрустрацій та неврозів, породжують бажання та наміри убігти від цього до сфери панування та підкорення. Для авторитарної особистості влада є психологічною потребою, що дозволяє позбавитися від власних комплексів завдяки нав’язуванню свєї волі іншим. Володіння безмежною владою над іншими, їх повне підкорення доставляє такій людині особливу насолоду і є формою своєрідного садизму. Водночас, авторитарна особистість має і мазохистські риси, оскільки при зіткненні із більшою силою, вона захоплюється та схиляється перед нею. Слабкість інших викликає у авторитарної особистості бажання принизити та зневагу. Така особистість ірраціональна, схильна до містики, керується емоціями, не сприймає рівність та демократію. Усіх інших вона сприймає крізь призму відносин сили-слабкості та садомазохізму.

Особливості політичного лідерства у перехідних суспільствах

У суспільствах, що переживають радикальні суспільні трансформації, креативна та консолідуюча роль владної еліти та політичних лідерів, зокрема, традиційна є значною. Істотний вплив на політичний процес у державах посткомуністичного транзиту чинить вкорінене у радянське минуле традиція персоніфікованої автократії. При цьому, брак соціального порядку компенсується лідерством монарха, диктатора, харизматика. Недостатня інституціоналізація політичних процедур перетворювала лідера держави на визначальну постать у процесах реформування суспільства. Внаслідок цього практично у всіх пострадянських країнах соціально-економічні зміни пов’язуються з діяльністю та іменам конкретних політичних лідерів.

В цілому політичне лідерство, його зміст і стилістика зазнають впливу соціально-економічних, правових та інституціональних чинників. В контексті демократичного транзиту пострадянських держав на першій його фазі, зразки моделей влади попередньої культури призводять до влади вихідців з парт номенклатури з властивими їм компонентами радянської моделі політичного лідерства. Це був еклектичний тип політичного лідера, який поєднував у собі і старі і нові зразки політичної культури, політичного лідерства (Л.Кучма).

Зародження політичного та ідеологічного плюралізму активізувало «культурні світи» різних соціальних суб’єктів зрізними моделями політичного лідерства. У «розколотому» суспільстві відчувається потреба у лідері загальнонаціонального масштабу, спроможного інтегрувати суспільство, виробити спільні цілі, спільну волю задля їхньої реалізації. Такий лідер має персоніфікувати нову незалежну державу, має бути носієм нової ціннісної парадигми.

Завдання на СРС:

1. Дайте визначення поняттям лідер та політичний лідер.

2. Назвіть основні риси елітарності.

3. Охарактеризуйте основні концепції осмислення феномену лідерства.

4. Визначте типи, рівні та стилі політичного лідерства.

5. Дайте визначення поняттю імідж лідера.

6. Назвіть основні причини існування культа особи в СРСР.

7. Охарактеризуйте особливості політичного лідерства в сучасній Україні.

Тема 2.6. Концепція прав та свобод людини: історія та сучасність

1. Історія формування міжнародних стандартів прав і свобод людини.

2. Основні положення, принципи і норми «Загальної Декларації прав людини».

3. Виборчі права громадян в Україні та механізми їх здійснення.

Ключові слова:права людини, права громадянина,обов’язкі громадянина, виборчі права громадян, реалізація політичних прав і свобод.

Права особистості - принципи і норми взаємовідносин між людиною та державою, що забезпечують індивіду можливість діяти на свій розсуд (свободи) та отримувати певні блага (права). Маючи для людини найвищій ціннісний статус права людини є критерієм, універсальним мері лом оцінки демократичного усілякого суспільного ладу.

Сучасне розуміння прав людини сходить до ідей природного права, які виникли в далекій давнині, коли усі люди були рівними рід народження і мали однакові, обумовлені природою права. В епоху Відродження концепція прав людини отримала розвиток в працях Т.Гоббса, Д.Локка, Г.Гроція, Ш.Л.Монтеск’є, Т.Джефферсон, який надав обґрунтування фундаментальним правам людини, а саме:

· право на життя;

· безпеку;

· свободу;

· власність;

· опор гнобленню, а також пов’язані з ними норми поведінки.

Систематизоване юридичне відображення фундаментальних прав людини було здійснене втілення в ліберальній концепції. Уперше концепція прав людини знайшла своє систематизоване юридичне втілення в 1776 р. у Вірджинській декларації, яку потім було положено в основу Біллю про права Конституції Сполучених Штатів Америки 1789 р. - Декларації Незалежності, яке вважається за класичне визначення прав людини.

Сучасні уявлення про права людині зосереджено у «Загальній Декларації прав людини», прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., яка закріпила основні громадянські і політичні свободи, економічні, соціальні і культурні права та обов’язки людини перед суспільством. «Загальна Декларація прав людини» є першим розділом Міжнародного біллю про права людини (1966р.), до якого також включено міжнародні і громадянські права.

Діяльність міжнародних організацій, суспільних рухів, засобів масової інформації щодо захисту прав людини активна і різноманітна. Права людини – універсальний критерій оцінки демократичності суспільства. Охорона прав людини є також завданням численних міжнародних організацій, важлива роль серед яких належить ООН.

Серед міжнародних нормативно-правових документів щодо забезпечення прав людини на увагу заслуговує: прийнята ООН Декларація прав дитини(1959р.); Декларація про права осіб, що належать до національних, етнічних, релігійних і мовних меншин; Міжнародна конвенція про боротьбу з усіма формами расової дискримінації; Конвенція проти злочину геноциду і покаранні за нього; Хельсінкський Заключний акт Наради по безпеці і співробітництву в Європі (1975р.); Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979р.); Декларація про ліквідацію усіх форм нетерплячості і дискримінації (1981р.); Декларація про право на розвиток (1986р.); Конвенція про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин (1994р.); Паризька Хартія для Нової Європи та ін.

До умов, що забезпечують реалізацію політичних прав і свобод громадян відносяться:

· влада закону;

· поділ функцій влади;

· правління конституційно обраних органів, а не індивідів;

· рівність усіх громадян перед законом, який у свою чергу має відповідати загальним правовим засадам демократичної держави.

В 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН прийнято Пакт про економічні, соціальні і культурні права.

Економічні права:

· володіння майном;

· право на труд;

· вільний вибір роботи;

· захист від безробіття;

· рівна платня за рівний труд;

· право на справедливу і задовільну платню, що забезпечує гідне існування робітника та його родини.

Право на приватну власність – одне з основоположних прав людини, без якого не можливе громадянське суспільство і індивідуальна свобода. Де це право відсутнє – людина повністю залежить від влади. Відсутність права на власність прирікає більшість громадян на бідність, знижує їх зацікавленість у результатах праці, породжує безвідповідальність та зневагу до державного майна. У той же час, слід зазначити, що в сучасних розвинутих країнах право приватної власності регулюється державою крізь державний механізм регулювання економіки і суспільних відносин.

Соціально-культурні права:

Ø право на соціальну захищеність:

· на працю;

· на відпочинок;

· соціальне забезпечення;

· гідний людини рівень життя;

· особлива турбота про материнство та дитинство;

Ø культурні права мають забезпечити духовний розвиток особистості, це перш за все:

· право на освіту;

· на вільну участь в культурному житті суспільства і користування науково-технічними досягненнями;

· вільний доступ до культурних цінностей;

· свобода художньої, наукової, технічної творчості;

· право зберігати свою національну приналежність;

· охорона інтелектуальної власності тощо.

Гуманізм, втілений в формі ідей любові до людини, з давніх часів здійснював реальний вплив на суспільство і політику перед усім через мораль і право.

Гарантії і порядок реалізації прав:

Ø внутрішній і міжнародний порядок;

Ø матеріальні гарантії (наявність власності, фінансових коштів);

Ø політичні гарантії (розподіл функцій влади, свобода опозиції, свобода слову тощо);

Ø юридичні гарантії (демократичне законодавство і незалежний суд);

Ø духовно-моральні (зростання освітнього і культурного рівню, формування демократичної громадської думки тощо).

Але кожна людина має не тільки права але і певні обов’язки перед суспільством, які визначені в ст.29 Загальної Декларації і конкретизовані в Основному законі кожної країни. До обов’язків громадянина кожної країни входить:

Ø визнання і додержання Конституції, що є Основнім законом держави, в якому закріплені у правовій формі засади державного устрою і основні права та обов’язки громадян.

Головні положення Конституції доповнюються і конкретизуються в різних галузях права:

· державного,

· громадянського,

· адміністративного,

· сімейного,

· трудового,

· кримінального та ін.

В кожній з цих галузей розробляються певні закони, які регулюють взаємовідносини між групами людей і окремими громадянами в різних областях їх життя і діяльності: економічній, політичній, соціальній, культурній та ін.