Соціально-економічний та політичний розвиток України в другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст.
1. Гетьманщина. Структура та соціально-економічний розвиток.
2. Гетьманування І.Мазепи.
3. Пилип Орлик. Бендерська Конституція.
4. Посилення наступу російського царизму на автономію України. Малоросійська колегія. Правління гетьманського уряду.
5. Ліквідація рештку автономії Катериною ІІ. Зруйнування Запорізької Січі.
6. Становище українських земель під владою Речі Посполитої в кінці XVII-XVIII століттях. Коліївщина
7. Нове політичне розчленування Українських земель Російською та Австрійською імперіями внаслідок трьох поділів Польщі.
Основним підсумком суспільно-політичного життя України була втрата нею своєї державності, територіальної цілісності; лише на Лівобережжі зберігся значно обмежений російським царизмом автономний устрій.
Безпосередніми наслідками поразки Української революції були значні демографічні втрати (під воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65—70%); територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур тощо. Ці негаразд врешті-решт зумовили не тільки відмову від створення суверенной національноі держави, а й втрату обмеженої автономії.
Капітуляція 1676 p. правобережного гетьмана П. Дорошенка його присяга російському цареві не зняли проблему територіального розколу українських земель. Туреччина швидко знайшла заміну Дорошенкові, вручивши булаву Ю. Хмельницькому разом гучним титулом "князя Сарматії та України, володаря Війська Запорізького розпочався новий етап збройного протистояння між Правобережжям і Лівобережжям, своєрідним епіцентром якого став Чигирин. Захопивши і зруйнувавши у ході запеклої боротьби колишню гетьманську столицю, Ю. Хмельницький розраховував на подальше розширення своєї влади на Лівобережжі, але опір Лівобережного гетьмана І.Самойловича посилився, і бойові дії набрали затяжного характеру.
Самойлович Іван Самойлович (? - 1690} — козацький діяч. Походженням із духівництва. Освіту здобув у Київському колегіуми Змолоду у козацькому війську. В 1669 обирається генеральним суддєю Лівобережного козацького війська, в 1672 — гетьманом Лівобережної України. У 1668 р. підтримав гетьмана І. Брюховецького й узяв участь у повстанні проти засилля російських воєвод в Україні. В 1677-1678 рр. керував полками у війні проти Туреччини. В 1674 обраний гетьманом Лівобережної та Правобережної України. Відстоював державні інтереси України у взаємовідносинах з Московщиною. В 1687 р. очолював козацькі полки в першому Кримському поході царських військ і був звинувачений у його невдачі. Засланий до Тобольська, де й скінчив життя.
За цих обставин, втрачаючи контроль над собою. Юрій повсякденному житті дедалі частіше виявляє себе як жорсткий. деспотичний правитель, що врешті-решт і призвело до його страти турецькими властями 1681 р, Цього ж року, прагнучи вийти з безперспективного протистояння, Росія та Туреччина уклали Бахчисарайський мирний договір. За його умовами під контролем Туреччини опинилися Південна Київщина. Брацлавщина та Поділля, а Росія утримувала Лівобережну Україну з Києвом, Васильковом, Трипіллям, а також Запорожжя. Територія між Дністром і Бугом 20 років мала залишатися нейтральною та незаселеною.
Останню крапку її процесі поділу українських земель у XVІІ ст.. між сусідніми державами було поставлено 1686 під чac підписання між Росією та Польщею "Вічного миру”.
Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир'я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московіє Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини, яке пізніше захопила Польща.
"Вічний мир" суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича, До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало не виважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І, Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви московському патріархату тощо зрештою призвели до старшинської змови, яка закінчилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру. -
Після усунений І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі у 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі <168? .;- 1708 рр.,),
Україна в період гетьманування Івана Мазепи. У 1687 р. на козацькій раді на р. Коломак було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Степанович Мазепа.
Новий гетьман підписав новий договір з Москвою, так звані “Коломацькі статті”, за якими гетьман не мав права знімати з посад генеральну старшину без дозволу царя, для його охорони в Батурині розташовувався полк московських стрільців, на південних кордонах мали будуватись фортечні укріплення, разом з тим підкреслювалось, що російські воєводи не мали права втручатись в українські справи. “Коломацькі статті” закріплювали автономію України в значно обмеженому вигляді.
Довгий час між гетьманом та запорожцями існував конфлікт, який спробував використати військовий канцелярист Петрик, піднявши повстання проти Мазепи, але успіху це повстання не мало.
Гетьман проводив промосковську політику, особливо довірливі стосунки у Мазепи склалися з молодим Петром І, після його утвердження на престолі в 1689 р.
У внутрішній політиці Мазепа орієнтувався на інтереси козацької старшини. Він провів ряд заходів по упорядкуванню податків, земельної власності козацької старшини, видав ряд універсалів з метою врегулювання системи грошової та натуральної ренти, відробітку панщини. Щедрою роздачею земель козацькій старшині він значно збільшив кількість своїх прихильників. Зміцненню гетьманської влади сприяло введення нової категорії козацької старшини – бунчукових товаришів, що перебували безпосередньо при гетьманові для виконання різних доручень і безпосередньо від нього залежали.
Гетьман І.Мазепа, як людина високоосвічена відзначався не лише політичним хистом, але і високою шляхетською культурою. Він оволодів кількома мовами, знав західну літературу, зібрав значну бібліотеку, не чуже йому було і мистецтво. У розмові він вільно міг цитувати стародавніх філософів та істориків, любив військову справу, мав цінну колекцію зброї, як фахівець артилерист заснував власну ливарню гармат. Свій авторитет гетьман підніс і меценатством: для Києво-Могилянської академії збудував новий будинок, Братський собор; фундував будівництво величезних храмів (на його кошт збудовано 12 та реставровано 2О храмів, зокрема, собор Святої Софії, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, Святий Успенський собор Лаври, Троїцьку церкву над святою брамою Лаври, церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межігір’ї. Його ім'я набуло розголосу, навіть, на Сході: на гетьманський кошт було надруковано арабський переклад Євангелія, а церкві Святого гробу Господня в Єрусалимі він переслав золоту чашу і кухоль.
У зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, негативно ставився до планів союзу з Кримом та Туреччиною, за єдину основу зовнішньої політики України він вважав співпрацю з Москвою, за допомогою котрої він сподівався поширити Гетьманщину на Правобережну Україну, а від Криму та Туреччини приєднати степову смугу над Чорним та Азовським морями. Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки Петро І не почав ламати основи української автономії. Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією.
З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. В цю війну була втягнута й Україну. Війна проходила з перемінним успіхом, все більше козаків забиралося на цю війну. В цих умовах частина козацької старшини зробила свій історичний вибір: в кінці жовтня 1708 р. вони перейшли на бік Карла ХП.
Довідавшись про це, Петро І дав наказ зруйнувати Батурин разом з його жителями, за найменшою підозрою в прихильності до справи гетьмана сотні українців були скарані на смерть ( каральні операції на чолі з Меншиковим), нищились цілі міста (Лебедин). Серед українства були посіяні зерна страшної деморалізації та страху.
У цій справі боротьби проти московського гноблення на сторону гетьмана перейшла частина запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. За цю підтримку царські війська в травні 1709 р. зруйнували укріплення Чортомлицької Січі на о. Базавлук.
27 червня (10 липня) 1709 р. шведські війська на чолі з Карлом ХП потерпіли страшної поразки під Полтавою. Карл ХП разом з Мазепою та рештками розгромленої армії втекли до володінь турецького султана, де вражений провалом своїх планів старий гетьман вмирає того ж року у м. Бандерах. Таким чином, союз Мазепи з Карлом ХП, поразка шведів у війні з Росією відіграли фатальну роль для України.
Причини провалу гетьманських планів були: переоцінка сил шведів, на бік Мазепи перейшло недостатньо козацтва і старшини, деморалізація українського суспільства в результаті репресій царського уряду.
Занепад української автономії після поразки під Полтавою значно прискорився.
Ліквідація царизмом автономного устрою України. Новообраному гетьманові І.Скоропадському на його прохання підтвердити права та вольності України російським канцлером було надіслано документ, що ввійшов в історію, як “Решетілівські статті”.
Цей документ узаконював право російських урядовців втручатися в українські справи: вводився контроль за податками, витратами на утримання адміністрації та війська. При гетьманові мав постійно перебувати царський резидент, для охорони гетьмана в новій столиці розміщувались 2 російських полки.
Поширилась практика призначення козацької старшини без згоди гетьмана, надання командування козацькими полками російським офіцерам, використання козаків в далеких походах, на будівництві різних споруд далеко за межами України (Петербург)
Гетьманом козаків, що разом з Мазепою втекли до Туреччини, на раді в Бандерах було обрано генерального писаря ПИЛИПАОРЛИКА (гетьман в екзілі – у вигнанні).
В 1710 р. П.Орлик уклав угоду з козацькою старшиною та козацтвом, що
здобула назву “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська”. Зміст цієї угоди був такий: проголошувалась незалежність України від Росії і Речі Посполитої, територія України визначалась Зборівським договором, запорожцям повертались забрані у них землі, визначалась структура законодавчої, виконавчої та судової влади, Україна йшла під протекцію Швеції. Хоч Конституція і не була запроваджена в життя, вона стала видатним пам'ятником української державно-політичної думки.
Протягом 1714-1742 рр. П.Орлик, перебуваючи у Швеції, Польщі, Франції, Туреччині, марно намагався створити антиросійську коаліцію країн Європи. У цій справі довгий час йому допомагав його син Григор Орлик.
Г.Орлик – 1702-1759 рр. – хрещеник гетьмана І.Мазепи, високоосвічена людина, виявляв хист до музики, був знайомий з Вольтером, деякий час перебував на службі французького короля, був одружений на своячениці короля Франції, виявив себе талановитим воєначальником. За заслуги перед Францією йому було присвоєно звання дивізійного генерала. Родовий замок Орликів – Орлі і сьогодні розташовується під Парижем (аеропорт Орлі).
Лівобережна Україна. З 1708 р. практично призначений царем (хоча й формально обраний на старшинській раді в Глухові) новий гетьман Іван Скоропадський одразу підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра 1 – боярина Андрія Ізмайлова, котрому таємно наказувалось при будь-якому “народному невдоволенні” або “чиїй-небудь зраді” застосовувати “великоросійські полки”. В 1722 р. цар видав особливий указ про створення на Україні при гетьманові так званої І Малоросійської колегії. Її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень по управлінню краєм тощо) як вищої апеляційної інстанції ще більше зміцнили позиції російських сановників на території України.
Такого політичного удару престарілий І.Скоропадський не зміг пережити і незабаром після виходу царського указу занедужав і помер. Ця смерть ще більше розв'язала руки великодержавницьким планам Петра І: він взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов'язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722-1723), котрий дуже швидко за свої порівняно незалежні погляди потрапив до Петропавлівської фортеці, де після тяжких фізичних і моральних страждань помер (1724) /легенда про скарби/.
Взагалі репресії і нехтування людським життям були характерними для російського самодержця, що весь час відчували на собі не тільки ті, хто пробував вести самостійну і незалежну політику, а й просте козацтво. Неймовірно тяжким випробуванням стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних споруд, воєнні походи тощо (гарячка, малярія, набряк ніг – “б”ють при роботі палками”) Козаків і посполитих нерідко “ганяли” до Петербурга, Астрахані, на Кавказ; їх змушували воювати в Білорусі, Литві, Ліфляндії, Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни, міщани. З них додому поверталось усього від 30 до 60 %. Якщо згадати спалені, знищені, зруйновані цілі міста, а населення винищене за співчуття планам Мазепи, можна сказати, що така внутрішня політика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей).
Імператор фактично придушив спробу угрупування козацької старшини обстояти свої політичні і соціальні права.
По смерті Петра І (1725) на Україні трохи полегшало. 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став Миргородський полковник Данило Апостол, який відразу ж дуже енергійно взявся за відновлення втраченої автономії: він призначив на полковничі посади своїх прихильників, провів ряд заходів по впорядкуванню старшинського землеволодіння, вжив заходів щодо вироблення бюджету Гетьманщини, підпорядкував гетьманській владі місто Київ, реорганізував судову систему, добився повернення запорожців (1633).
Але після смерті Д.Апостола нова імператриця Анна Іоанівна заборонила обрання нового гетьмана, а відання українськими справами було передано “Правлінню гетьманського уряду”.
Ще раз полегшення для України наступає в часи правління дочки Петра І (іронія долі) Єлизавети Петрівни, некоронованим чоловіком якої був українець Олекса Розумовський. /легенда княжна Тараканова/ У 1750 р. було формально проведено вибори нового гетьмана (фактично призначено). Ним було обрано брата Олексія – Кирила.
За гетьманування останнього гетьмана українські справи було передано з відання Сенату (займався внутрішніми справами Росії) до колегії закордонних справ; він домігся вести самостійну зовнішню політику, обороняв її фінансову самостійність, виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, в той же час ліквідував митні кордони між Україною і Росією, провів судову реформу (скасував російський “суд по формі” тощо), в той же час вжито ряд заходів щодо обмеження прав переходу селянина від одного поміщика до іншого ( ліквідація більшості соціальних здобутків Визвольної війни); спробував реформувати українські військові частини, уніфікувавши зброю, обмундирування, а також було створено систему шкіл з військовою наукою для козацький дітей. Така політика останнього гетьмана сприяла подальшому зближенню господарства та суспільного життя Гетьманщини і Російської імперії.
Після приходу до влади в Росії Катерини П автономії Гетьманщини було завдано смертельного удару: в 1764 р. було скасовано гетьманство, справи управління були передані П Малоросійській колегії, на чолі якої в різні часи стояли П.Румянцев та інші.
Протягом були проведені заходи по реорганізації адміністративно-територіального устрою Гетьманщини, його уніфікації до загальноросійського; в 1775 році було ліквідовано Запорізьку Січ – останній оплот української вольниці (після сприятливого для Росії закінчення російсько-турецької війни, потреба в козаках як охоронцях порубіжних земель відпадала, крім того, Катерина боялася підтримки козаками бунтівних настроїв селянства Росії, Гетьманщини і Правобережної України; боялася, що запорожці можуть порозумітися з козаками, що втекли за кордон і проживають на території Туреччини; вільне козацтво заважало централізаторській політиці Катерини П) На початку 80-х рр. на Лівобережжі скасовувався полковий устрій, а замість нього створювались Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське намісництва, у 1772 р. було офіційно затверджено поділ усього українського населення на стани і все посполите населення чоловічої статі та рядове козацтво обкладалося обов'язковим податком (як результат – доходи Росії тільки за рахунок Лівобережної і Слобідської України зросли в 3 рази), тоді ж остаточно було оформлене кріпосне право, зате козацька старшина одержала права російського дворянства (1785); у 1783 р. розформовувалось українське козацьке військо й зливалось з російською армією, тоді жселяни і бідні козаки остаточно були закріпачені 1796 р. на території тепер колишньої Гетьманщини було утворено Малоросійську губернію.
Соціально-економічний розвиток України в др. половині ХУП-ХУШ століття. Економічний розвиток Лівобережної та Слобідської України мав ряд особливостей порівняно з землями Правобережної та Західної України.
В розвитку сільського господарства другої половини ХУШ ст. Лівобережжя та Слобідської України відбувся ряд змін: поширилось використання плугу поряд з сохою та бороною, збільшувались площі оброблюваних земель, поряд з зерновими культурами розширюються площі технічних культур: льону, коноплі, тютюну; в тваринництві головну увагу стали приділяти розведенню продуктивних порід овець на так званих “вівчарних заводах”, в яких нараховувалось до 2 тис. одиниць, велику увагу приділяли розведенню коней та круторогих волів.
Поглиблювався процес феодалізації, що проявлялось в зростанні феодального землеволодіння (гетьманського, старшинського, монастирського), процесі особистої залежності селян від землевласників, встановлення податків і на козацький стан, крім існуючих на селян та міщан.
Протягом др. половини ХУП ст. у сільському господарстві Лівобережжя таСлобідської України відбувся перехід від трипільної системи обробітку землі до багатопільної, урізноманітнювались види у вирощенні нових культур (кукурудзи, картоплі, цукрового буряка). Подальший розвиток мало тваринництво.
Якісні зміни відбулися в соціальній сфері: різке посилення процесу закріпачення, що проходив в 2 етапи – 60-70- рр. ХУП ст.(видання указів про заборону переходу с селян з однієї місцевості до іншої); 80-ті рр. ХУШ ст. –юридичне оформлення кріпосного права (1783). В цей же період посилюється феодальна експлуатація селянства: зростає грошова та натуральна рента, панщина становить 3-5 днів на тиждень.
Для розвитку сільського господарства Правобережної та Західної України в
ХУШ ст. було характерно: розвиток феодального землеволодіння, що виявлявся в рості великого землеволодіння (найбільшими магнатами були Потоцькі, Любомирські, Браницькі); посилення кріпосництва (зростання панщини до 5-6 днів, рост грошової та натуральної ренти, урізноманітнення податків та форм роботи на пана), посилення процесу розшарування серед селянства (зростання кількості однотяглових та безтяглових селянських господарств).
Протягом 70-80-х рр. на західноукраїнських землях було проведено ряд реформ Марією Терезією та Йосипом П, результатом яких стало скасування особистої залежності селянина від поміщика (1782).
В розвитку ремесла Лівобережної та Слобідської України в першій половині ХУП ст. стались ряд змін: цехове виробництво стало більше орієнтуватись на ринок, в цехах стали ширше використовувати найману працю робітників. Виникають перші мануфактури (у Глушкові в 1719 р. – полотняна, Ряшківська суконна, Охтирська тютюнова фабрика, Шосткинський пороховий завод, друкарні в Києві, Чернігові), на яких широко використовуються технічні новинки: водяні двигуни, нові верстати. В цей період на цих землях налічується до 200-т міст. Найбільшими з них були: Київ, Ніжин, Переяслав, Чернігів. Тоді ж виникають перші промислові об'єднання – компанії (Опішнянська компанія по виробництву селітри).
Протягом др. половини ХУШ ст. в розвитку промисловості стались ряд змін, що привели до втрати ваги ремесла у промисловому виробництві та зростанні мануфактурного. Кількість мануфактур становить 250 одиниць. Особливого поширення набувають промисли: винокуріння, чумацький, борошномельний, кушнірський. Зростає кількість міст та їх населення. Найбільшими з них були: Київ (42 тис.), Ніжин, Охтирка, Харків. Набувають поширення ярмарки (до 30). Міжнародна торгівля велась з Польщею, Німеччиною, Угорщиною, Туреччиною.
Промисловість Правобережної та Західної України перебувала в занедбаному стані. Лише в 70-90-х роках ХУШ ст. виникають підприємства мануфактурного типу (мідноливарна в Зінькові /Поділля/, сукняна у Тульчині, полотняна у Немирові, панчішна, екіпажна, крохмальна – у Махнівці). Подібні підприємства існували в Східній Галичині – Буштині, Шелестові. Зростає використання найманої праці бурлаків, заробітчан. Розширюється внутрішня і зовнішня торгівля. Найбільші ринки проходили в Бердичеві, Луцьку, Житомирі, Володимирі, Кременці.
Висновки. Таким чином, і в сільському господарстві і в промисловості протягом ХУШ ст. набував поширення процес становлення капіталістичного способу виробництва та поглиблення кризи феодального. Процеси ці відбувались досить нерівномірно: швидкими темпами вони проходили на Лівобережній та Слобідській Україні, повільніше на Правобережній та Західній Україні.
Селянсько-козацькі рухи в Україні в др. половинеі ХУШ ст. Після порозуміння між Туреччиною і Польщею Правобережна Україна залишилася за Польщею. Але країна лежала пусткою. Її треба було заново колонізувати. Це завдання взяли на себе польські магнати, в руках яких опинилась більшість земель. Плодюча, хоч і грунтовно зруйнована Правобережна Україна по-старому притягала до себе українські народні маси. Останні на заклик місцевих дідичів переходили сюди з південно-західних українських земель, шукаючи кращої долі. Колоністи одержували свободи на 15-20 років для влаштування свого господарства, а потім на них чекала панщина, натуральні та грошові податки. Це й було причиною безустанної ворожнечі між шляхтою і масою, що не зносила кріпаччини і не хотіла терпіти національно-релігійні утиски польськими панами.
Сам по собі селянський опір мав пасивний характер, бо йому бракувало організації та добрих ватажків. Відчувалась відсутність козацтва як організуючої сили. Ініціативу беруть на себе неспокійні, непосидющі елементом, збіглі селяни, наймити. Вони, залишивши працю, збиралися у ватаги, нападали на панські маєтки, але не чіпали бідних людей, особливо селян. Ці елементи стали відомими вже на початку ХУШ ст. під назвою “гайдамаки” (бунтівні люди). Люди співчували їм, звертаючись до них по допомогу, служили їм інформаторами, переховували їх, коли була потреба, тощо. Із звичайних розбишак вони виростали в очах народу на оборонців віри й народності.
Гайдамаки вели типову партизанську війну. Вони майстерно використовували тактику несподіваних нападів і знаходили притулок, в разі небезпеки, поза межами польської України: в київських монастирях, а ще частіше в широких степах Запоріжжя.
Особливо небезпечною ставала ситуація для польської влади й шляхти, коли гайдамацькі напади і селянські бунти зливалися в одне ціле. Особливої сили набрали повстання 1734, 1750 і 1768 рр.
Найзагрозливішим було для поляків повстання 1768р. так звана “Коліївщина”, організована в південній частині Київського воєводства. Ця територія була найпізніше колонізована і селяни виявляли тут особливу вразливість на спроби заведення підданських повинностей. Дух опору посилювався і близькістю Запорізької Січі та її вольностями.
Жаринкою, що привела повстання до вибуху, була польська конфедерація в Барі (Поділля). Це був рух шляхти, спрямований на незалежність Польщі від Росії. Спрямований одночасно проти польського короля Станіслава Августа Понятовського, що став знаряддям в руках російського уряду. Щоб підтримати безсилого короля, Катерина П послала на Правобережну Україну військо. Воно почало виганяти барських конфедератів з усіх зайнятих ними пунктів. В країні настала анархія і населення стало сподіватися, що на цей раз польське ярмо всеж таки вдасться скинути.
Цю політичну ситуацію використали ватажки Українського повстанського руху, запорожець Максим Залізняк та сотник надвірної міліції Умані Іван Гонта, який у вирішальний момент перейшов на бік Залізняка. В руках повсталих опинилися Жаботин, Сміла, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянка, і сама Умань. В останньому місті, яке було фортецею й торговельним осередком Правобережжя, знищено силу шляхти та її прихильників. Залізняка проголошено гетьманом, Гонта став уманським полковником. Повстання поширилося Поділля, Волинь, Полісся.
Обидва ватажки були переконані, що їх діяльність проти шляхти узгоджується з операціями російського війська проти барських конфедератів. Але величезний розмах повстанського руху налякав і польського короля і російську царицю і російський уряд вирішив придушити повстанський рух. Російськими військами підступом було заарештовано близько 900 гайдамаків, серед них Гонту і Залізняка. Залізняка заслано до Сибіру. Переважну частину гайдамаків на чолі з Гонтою видано полякам на кару. Гонта був жорстоко страчений, поляками в м. Кодні (біля Житомира) було закатовано тисячі людей.
Після 1768 р. гайдамаччина втратила свою роль. Але між народом і польськими панами відносини не змінилися. Це були ненормальні умови: з польського боку – недовір'я і страх, з українського – глибока ворожнеча. Вони стали кінець кінцем однією з головних причин занепаду Польщі. Настала доба трьох розділів Польщі (1772, 1793, 1795) Польща втратила Правобережну Україну на користь Росії.
В першій половині ХШ ст. на Прикарпатті діяли інші повстанські загони, відомі під назвою “опришків”. З 1738-1745 рр. їх очолював Олекса Довбуш. Поляки навіть після трагічної загибелі Довбуша не могли придушити цей рух. Лише після приєднання Галичини до Австрійської імперії рух став поступово згасати.
Протягом 70-х рр. на Лівобережній Україні діяли повстанські загони на чолі з Семеном Гаркушею, Утвенком, Неустроєвим.
У 1789-1793 рр. тривало селянське повстання в с. Турбаях на Катеринославщині. В ході повстання турбаївці створили козацьке самоврядування і довгий час чинили опір царським військам. Лише через 4 роки, використовуючи артилерію, урядові вдалося придушити повстання. Учасники його були жорстоко покарані.
Висновки. Посилення антифеодальної боротьби в другій половині ХУШ ст. було відповіддю населення на нове утвердження на українських землях панської сваволі - ліквідовано основний здобуток Визвольної війни, причому, як на землях, що знаходилися в складі Польщі, так і на землях, що були в складі Росії.
Приєднання Північного Причорномор'я та Правобережної України до складу Росії.Під тиском Франції, яка не бажала посилення Російської імперії, Туреччина в 1768 р. почала війну проти Росії. Воєнні дії проходили на Дунаї, в Криму., і в Закавказзі. Російські війська вели успішні бойові дії проти турок. Росіяни перемогли у битвах при Хотині, Ясах. Російський флот знищив турецький флот у Чесменський битві. Росіяни повністю оволоділи Кримом. Велике значення в цих перемогах мала участь козацьких полків, що входили до складу російської армії. Так, в 1769 р. козаки завдали поразки татарському загонові біля р. Вовчої, взяли участь у битві при Кінбурні, під Очаковим та Хаджибеєєм. Ходили козаки під Тулогу, Ізмаїл, штурмували Перекоп, заходили в Кафу. Всього в російсько-турецькій війні брало участь від 5 до 10 тис. козаків.
Підсумком цієї російсько-турецької війни 1768-1774 рр. було підписання Кючук-Кайнаджирського договору (1774), за яким: Росія отримала Керч, Снікале, землі між Південним Бугом та Дніпром з фортецею Кінбурн на березі Дніпровського лиману. Російські кораблі отримали право вільного проходу через протоки. Крим оголошувався незалежним від Османської імперії ( вже в 1783 році Росія приєднала його до свого складу).
Доля козацтва після знищення Січі Після закінчення війни відпала така гостра потреба в козаках на порубіжних землях – вони переставали бути порубіжними.Тепер доля Січової республіки була вирішена: По закінченні турецької війни, генерал Теккелій, який з російським військом повертався з війни, зненацька заскочив запорожців і вони були змушені покоритися або втекти. Частина козацтва тікає на територію Туреччини (“запорожець за Дунаєм”), кошового Калнишевського заслано на Соловки (85 р.), а вищу старшину – до Сибіру. Січ перестала існувати.
Чимала частина запорожців опинилася на турецькій території. Турецький уряд поселив їх у гирлі Дунаю, в Добруджі. Але тут Задунайська Січ зустрілася з іншими емігрантами – донськими козаками-некрасовцями. Предки останніх на початку ХУШ ст. виселилися до Кубані, а потім на Дунай. Між новими і старими поселенцями почалися непорозуміння, що переходили в криваві сутички. Турецький уряд наказав січовикам пересилитьися на лінію Сілістрія-Рущук. Невдоволені з того запорожці знайшли спільну мову з австрійським урядом і в 1785 р. значна їх частина (8 тис.) покинула гирло Дунаю й перейшла до Банату (між Тисою і Дунаєм). Вони дістали австрійське підданство, право виборного устрою і плату від цісаря. Але їм не сподобався дріб’язкий австрійський контроль і бюрократичний цісарський режим. В 1811-1812 рр. вони повернулися назад до Добруджу.
На притоці Дунаю – Дунаївці запорожці влаштували свою автономну Січ, що існувала, як і колись, хоч у дещо спрощених формах. Основним заняттям козаків було більше рибальство, ніж хліборобство, яке відігравало роль підсобного господарства. На вимогу турецької влади Січ була зобов'язана брати участь у військових операціях. Це заперечувало християнському звичаю січовиків, особливо, коли доводилося брати участь у війнах проти християнських держав та в придушенні повстань Сербії, болгар чи греків.
Російський уряд, розуміючи, що січовики є силою, небезпечною для царської імперії навіть за межами України, почав закликати запорожців до нових козацьких об'єднань. Він знайшов собі союзника в особі отамана Йосапа Гладкого. Коли у 1828 році почалася чергова російсько-турецька війна і Росія появилася на Дунаї, Гладкий з 3500 своїх однодумців перейшов до російського війська. Задунайська Січ перестала існувати. З козаків Гладкого російський уряд утворив так зване Азовське військо. Вони дістали землі на березі Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем, а згодом були переведені на Кубань.
Козацтво в складі Росії. Дуже скоро Катерина П зрозуміла, що даремно втратила в запорожцях майстерних військових, і задумала сама їх повернути з Туреччини. Вона написала до турецького султана, щоб він відпустив козаків на Україну, і обіцяла їм такі права, які вони мали перед зруйнуванням Січі, та козаки їй не повірили.
Тоді цариця задумала організувати окремо бодай тих козаків, що залишилися в Україні. На її заклик стали збиратися колишні запорожці в 1784 р. в окремих полках. Вони зібралися в Переяславі (близько 12000) під проводом кошового Сидора Білого. Коли вибухнула війна у 1787 році Росії з Туреччиною дали їм велику хоругву і малі прапори для куренів, отаманові булаву, а курінним перначі – такі відзнаки, як мали колись на Січі. На їх печатці був напис “Печать Коша Войска Вірних Козаків”. Дали їм човни, чайки та байдаки, і ці козаки дуже допомогли у війні з турками. За хоробрість у 1787 р. їх було перейменовано на козаків “Війська Чорноморського” й даровано землі над Чорним морем від Бугу до Дністра (4 паланки Подністрянська, Березанська, Кінбурська і Таманська) А кошем стали у Слободеї над Дністром.
Але боявся російський уряд держати козаків над Чорним морем, де вони легко могли порозумітися з турками і з тими козаками, котрі жили в Туреччині над Дунаєм і тому у 1791 році (по закінченні війні з Туреччиною) відібрали ці землі, а в 1792 р. дали їм у вічну власність Кубанську землю. Новий Кіш над річкою Кубань названо Катеринодаром. Коли вмер у 1797 р. їх кошовий Антін Головатий, то московський уряд вже не дозволив їм мати кошових, лишень призначав їм згори “наказних отаманів” з-поміж московських генералів
В 1787-1791 рр. відбулася нова російсько-турецька війна, підсумком якої стало підписання Ясського мирного договору, за яким кордон між Росією та Туреччиною встановлювався на південному заході по р. Дністр, а на Кавказі по р. Кубані До Російської імперії відходили південноукраїнські землі між р. Південний Буг та Дністро. По закінченні війни, як вже говорилося вище, у козаків забрали 4 паланки над Чорним морем, і дарували землі на Кубані.
Висновок. В результаті, була ліквідована загроза постійних нападів татар, Росія здобула можливість контролювати басейн Чорного моря та мати вихід до Середземного. Все це сприяло розвиткові торгівлі з країнами Малої Азії та Близького Сходу.
Три поділи ПольщіПерші спроби Росії утвердитися на Правобережній Україні відносяться ще до часів Петра 1, але за Прутським миром 1711 р. Петро відмовився від цих територій. Приєднання Правобережної України до складу Російської імперії було остаточно оформлено трьома поділами Речі Посполитої.
При першому поділі Польщі 1772 р. Австро-Угорщина заявила свої права на землі Галицько-Волинської держави. До Австрії було прилучено Руське воєводство без Холмської землі та окраїни Подільського й Волинського, а з чисто польських земель – південні частини Краківського і Сандомирського воєводств та окраїни Люблінського. Ця територія дістала назву Королівства Галичини і Володимирії.
В 1774 р. Австрія скористалася російсько-турецькою війною і окупувала північно-західну частину Молдавії, яку назвала Буковиною. Буковина була спочатку приєднана до Галичини, а в 1849 р. стала окремим Коронним краєм.
В 1793 р. відбувся другий поділ Речі Посполитої, в результаті якого до складу Росії було приєднано Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля Мінське воєводство, до Прусії – м. Гданськ, території по р. Варта і Вісла
В результаті третього поділу Польщі 1795 р. до Росії відійшла Курляндія, Литва, Волинь, Західна Білорусь, до Австрії – Південна Польща з м.Любліном і Краковом, до Прусії – центральна Польща з Варшавою.
Висновок В результаті поділів Польщі польський народ був позбавлений власної державності, а її територія була розчленована між сусідніми державами; на деякий час був придушений польський національно-визвольний рух. Позитивним було об'єднання земель Правобережної України з Лівобережною, відбувся процес етнічного збирання українських земель в складі двох імперій: Російської та Австрійської.
Основним підсумком суспільно-політичного життя України була втрата нею своєї державності, територіальної цілісності; лише на Лівобережжі зберігся значно обмежений російським царизмом автономний устрій, який проіснував трохи більше 120 років. По Зруйнуванню Запорізької Січі - останній оплот козацьких вольностей був знищений.
Назва держави спершу була – Запорізьке Військо; за Виговського, а пізніше за Мазепи проектовано назву Руського князівства. У зв'язках з Росією вживали як офіційну назву Гетьманщина, пізніше тільки Малоросія. Назва Україна в офіційних документах не прийнялася, але в поточному житті набула значення і поширення.
В результаті поділів Польщі польський народ був позбавлений власної державності, а її територія була розчленована між сусідніми державами; на деякий час був придушений польський національно-визвольний рух. Позитивним було об'єднання земель Правобережної України з Лівобережною, відбувся процес етнічного збирання українських земель в складі двох імперій: Російської та Австрійської.