Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь 1 страница

Лови кохання – це соколині лови. Жіль Вісенті

I

Того дня, коли його вбили, Сантьяго Насар підвівся з ліжка о пів на шосту ранку, бо збирався йти на пристань зустрічати корабель, на якому мав прибути єпископ. Перед тим йому наснилося, ніби він іде в гаю між смоковницями, а з неба сіється тепла мжичка, і на мить він почув себе уві сні щасливим, та коли прокинувся, йому здалося, ніби він весь обляпаний пташиним послідом. «Сантьяго завжди снилися дерева, – розповіла мені його мати Пласіда Лінеро, згадуючи через двадцять сім років події, що сталися того злощасного понеділка. – За тиждень до своєї смерті йому наснився сон, ніби він летів сам‑один на літаку із сухозлотиці і той літак петляв між мигдалевими деревами, проте не зачепив жодної гілки». Ця жінка славилась тим, що непомильно розгадувала чужі сновидіння, за умови, що їх розказували їй натщесерце, а проте вона не зауважила жодної фатальної прикмети у тих двох снах свого сина, а також не звернула уваги на те, що незадовго до смерті він став бачити дерева в кожному своєму сні й одразу, як прокидався вранці, розповідав про те матері.

Не розпізнав згубного передвістя і сам Сантьяго Насар. Спав він тієї ночі мало й погано, не роздягаючись, і пробудився з головним болем і таким присмаком у роті, ніби вночі гриз мідну острогу. Проте Сантьяго Насар сприйняв це спокійно – адже вчора він цілісінький день пив і гуляв на весіллі, та й спати ліг уже над самий ранок. Багато людей, які зустрічались йому від тієї миті, коли він вийшов з дому о 6.05, і до тієї, коли годиною пізніше його закололи, мов кабана, згадували, що був він трохи сонний, але настрій мав чудовий і кожному казав наче мимохідь, що день обіцяє бути гарним. Ніхто не міг підтвердити з певністю, що Сантьяго Насар мав на увазі саме погоду. Чимало людей запевняли мене, що той ранок був сонячний і над банановими плантаціями з моря віяв легенький бриз, що й не дивно, бо за тих часів у лютому майже завжди стояла добра погода. Але більшість очевидців усе‑таки сходилися на тім, що день тоді був хмурний, з розвихреним і низько навислим небом, з густим запахом застояної води, а в ту мить, коли сталося нещастя, сіялася дрібна мжичка, така, як у останньому сні Сантьяго Насара, коли він ішов у гаю смоковниць. Я тоді очунював від весільного перепою на апостольському лоні Марії Алехандріни Сервантес і прокинувся тільки тоді, коли забамкали на сполох дзвони, але подумав, що то дзвонять на честь єпископа.

Сантьяго Насар одягнув на себе штани й сорочку з білого лляного полотна, ненакрохмалені, такі самі, у які вбирався напередодні, йдучи на весілля. То був його парадний одяг.

Якби не очікуваний приїзд єпископа, він би вдягнув костюм хакі і взув чоботи для верхової їзди, тобто вбрання, в якому щопонеділка вирушав у «Святий образ» – так називалася скотоферма, яка дісталась йому в спадок від батька і якою він управляв досить розважливо, хоч і без особливої фортуни. У таких випадках він носив на поясі «магнум‑357», бронебійна куля з якого, – так казав Сантьяго Насар, – могла розсікти навпіл коня. Під час сезону полювання на куріпок він також брав із собою все необхідне для соколиних ловів. У шафі в нього ще зберігалися ґвинтівки «манліхер‑шенауер‑30.06», «голланд‑магнум‑300», «горнет‑22» з оптичним прицілом та скорострільний «вінчестер». Як і його батько, Сантьяго Насар завжди спав з револьвером у подушці, під наволочкою, але того дня, виходячи з дому, він розрядив його і поклав у шухляду нічного столика. «Він ніколи не залишав револьвера зарядженим», – розповіла мені його мати. Я й сам це знав і знав, крім того, що Сантьяго Насар тримав зброю в одному місці, а набої – в іншому, десь далеко, так щоб ніхто в домі не зміг навіть випадково зарядити ґвинтівку чи револьвер. Цей мудрий звичай запровадив ще його батько від того дня, коли служниця труснула подушку – скидала з неї наволочку – і револьвер, упавши на підлогу, від удару вистрелив. Куля потрощила тоді шафу, пройшла крізь стіну, пролетіла, завиваючи як снаряд, через їдальню сусіднього будинку і розбила на друзки гіпсову статую святого в людський зріст на вівтарі церкви з протилежного боку майдану. Сантьяго Насар був тоді зовсім дитиною, але той нещасливий випадок став для нього наукою на все його подальше коротке життя.

Останній спогад про сина, який зберігся в пам'яті матері, це коли він на мить зайшов до її спальні. Він розбудив її, шукаючи напомацки таблетку аспірину в аптечці, що висіла у ванній; увімкнувши світло, вона побачила його в дверях зі склянкою води в руках – таким і запам'ятала навіки. Сантьяго Насар розповів тоді матері про свій сон, але на дерева вона чогось зовсім не звернула уваги.

– Птахи сняться завжди на добре, – сказала.

Вона бачила його з того самого гамака і лежачи в тій самій позі, в якій я застав її зовсім немічною від глибокої старості, коли приїхав до того містечка в надії зібрати з безлічі скалок розбите дзеркало пам'яті. Серед білого дня вона вже ледве розрізняла обриси предметів чи людські постаті, а на скронях у неї були наліплені лікувальні листки від головного болю, який навічно передав їй син, коли востаннє пройшов через спальню. Вона лежала на боку, схопившися за мотуззя гамака у спробі підвестися, і в сутіні чувся запах хрестильної купелі, який так вразив мене того ранку, коли стався злочин.

Тільки‑но вона побачила мене на порозі кімнати, як їй здалося, що це з'явився Сантьяго Насар. «Отут він і стояв, – розповіла мені Пласіда Лінеро. – На ньому був костюм з білого лляного полотна, випраного в чистій воді, бо його ніжна шкіра не зносила шорсткої накрохмаленої тканини». Вона довго сиділа в гамаку, жуючи зернята кардаміну, аж поки в неї згасла ілюзія, що я – її син, котрий повернувся. Тоді зітхнула й сказала: «Він був єдиний, кого я любила на цьому світі».

Я немов заглянув у її пам'ять і побачив Сантьяго Насара живого. Наприкінці січня йому виповнився двадцять один рік, він був стрункий і блідий, з успадкованими від батька арабськими повіками та кучерявим волоссям. Єдиний син подружжя, поєднаного з міркувань вигоди, подружжя, яке не знало жодної миті щастя, Сантьяго Насар, здавалося, любив свого батька, а коли той раптово помер, за три роки до описуваних подій, і син залишився з матір'ю‑вдовою, він і далі жив собі щасливо й безтурботно аж до того понеділка, коли його спостигла смерть.

Від .матері він успадкував інстинкт. У батька ще малим хлопчиком навчився володіти вогнепальною зброєю, їздити верхи та полювати з соколами і від того ж таки батька запозичив такі чесноти як відвага і обачливість. Між собою вони спілкувалися арабською мовою, але ніколи не робили цього при Пласіді Лінеро, щоб вона не почувала себе виключеною з розмови. Ніколи не бачили їх у селі озброєними, а єдиний раз, коли вони з'явилися зі своїми ручними соколами, то це щоб показати соколині лови на ярмарку, влаштованому з благодійницькою метою. Смерть батька змусила сина обмежити свою науку середньою школою й узяти на себе управління фермою. Сантьяго Насар був хлопець веселий, доброзичливий і легко сходився з людьми.

Того ранку, коли його мали вбити, Пласіда Лінеро, побачивши сина в білих штанях і білій сорочці, подумала, що він помилився днем. «Я нагадала йому, що сьогодні понеділок», – розповіла мені вона. Але Сантьяго Насар пояснив матері, що умисне вдягся по‑святковому – ану ж трапиться нагода поцілувати перстень єпископа. Мати не виявила до цього жодного інтересу.

– Він навіть з корабля не зійде, – сказала вона. – Виголосить звичайне благословення, аби якось відбутися, і вирушить туди, звідки з'явився. Він не терпить нашого містечка.

Сантьяго Насар знав, що мати каже правду, але він страшенно любив церковні обряди та церемонії. «Для мене це як кіно», – признався він мені одного разу. Що ж до Пласіди Лінеро, то приїзд єпископа хвилював її лише з одного погляду: щоб син, бува, не вимок під дощем, бо чула, як він кахикає уві сні. Мати порадила йому взяти парасолю, але Сантьяго Насар тільки рукою махнув на прощання і вийшов з кімнати. Більш вона ніколи його живим не бачила.

Куховарка Вікторія Гусман була переконана, що дощу не було ні того злощасного дня, ні взагалі протягом цілого місяця лютого. «Навпаки, – розповіла мені вона, коли я прийшов побалакати з нею незадовго до її смерті, – сонце стало припікати дужче, ніж у серпні». Вона саме свіжувала трьох кроликів, щоб засмажити їх на сніданок, коли Сантьяго Насар увійшов до кухні. «Він завжди прокидався з таким обличчям, ніби йому погано спалося», – майже з ворожістю згадувала Вікторія Гусман. Дівіна Флор, дочка Вікторії, котра щойно почала розквітати, подала Сантьяго Насарові, як і щопонеділка, чашку кави без цукру, але цього разу доливши туди рому – на похмілля після вчорашньої пиятики. Величезна кухня, де потріскував у печі вогонь і високо на сідалах дрімали кури, здавалося, дихала якимсь таємничим подихом. Сантьяго Насар розжував ще одну таблетку аспірину і сів за стіл. Він неквапно попивав каву з чашки і мляво думав про щось, не відриваючи погляду від двох жінок, які потрошили кроликів над жаровнею. Незважаючи на свій вік, Вікторія Гусман збереглася чудово. Дівчина, ще трохи дикувата, мало не задихалася під могутнім натиском свого тугого тіла. Сантьяго Насар схопив її за зап'ясток, коли вона підійшла до нього взяти порожню чашку.

Час уже тобі стати ручною, – сказав він їй.

Вікторія Гусман показала йому закривавлений ніж.

Пусти мою дочку, хазяїне, – суворо мовила вона. – З цієї криниці ти не питимеш, доки я живу на світі.

Ібрагім Насар спокусив Вікторію ще зовсім дівчам. Кілька років він любився з нею по хлівах своєї ферми, а коли його перестало до неї вабити, взяв її до себе з дім служницею. Дівіна Флор, дочка Вікторії від чоловіка, який з'явився в неї згодом, знала, що вона призначена для таємного ложа Сантьяго Насара, і ця думка викликала в ній передчасну бентегу. «Другого такого мужчини мені більше не доводилось бачити», – сказала мені вона, гладка і зблякла, оточена цілим виводком дітлахів, які дісталися їй від різних пізніших коханців. «Він був не кращий, ніж його батько, – заперечила Вікторія Гусман. – Лайно». Але не могла побороти раптового жаху, згадавши, як перелякався Сантьяго Насар, коли вона одним ривком видерла з кроля нутрощі і кинула кишки, від яких здіймалася пара, собакам.

– Не будь такою жорстокою, – сказав він. – Адже то боже створіння.

Вікторії Гусман знадобилося майже двадцять років, щоб здивуватися, чого цей чоловік, звичний убивати беззахисних тварин, раптом відчув такий моторошний жах, побачивши зарізаного кроля. «Святий боже! –перелякано вигукнула вона. – Виходить, то було одкровення!» А втім, того ранку, коли стався злочин, у куховарки накопичилося з різних причин стільки люті, що вона й далі годувала собак нутрощами з кролів, аби тільки зіпсувати сніданок Сантьяго Насарові. Саме тоді все село прокинулося від оглушливого гудка пароплава, на якому прибував єпископ.

їхній будинок колись був складом; двоповерховий, стіни з грубих дощок, покритий двоскатним цинковим дахом, на якому постійно сиділи стерв'ятники, що годувалися покидьками, – їх було чимало біля річкового порту. Той склад спорудили ще за тих часів, коли річка була по‑справжньому судноплавною і сюди заходили, петляючи між болотами широкої заплави, не тільки морські баркаси, а й кораблі з глибокою посадкою. Коли по закінченні громадянських війн тут з'явився Ібрагім Насар – з останньою хвилею переселенців‑арабів, річка вже обміліла і морські кораблі сюди більше не заходили – отож склад став непотрібний. Ібрагім Насар купив його за безцінь, збираючись обладнати в ньому крамницю імпортних товарів, якої так і не обладнав, а коли надумав одружитись, то переробив колишній склад на житловий будинок. На нижньому поверсі влаштував залу‑вітальню, яка служила для всіх потреб, а в глибині вибудував стайню на чотирьох коней, кімнати для прислуги і кухню з вікнами на пристань, крізь які постійно проникав у оселю сморід застояної води. Єдине, чого він не зачепив, обладнуючи вітальню, були кручені сходи, взяті з якогось потерпілого аварію корабля. На верхньому поверсі, де раніше містилися конторські приміщення митниці, він зробив дві просторі спальні і п'ять дитячих кімнаток, бо ж був певен, що матиме багато дітей; а ще прибудував до другого поверху дерев'яний балкон, який нависав над мигдалевими деревами майдану, і Пласіда Лінеро любила сидіти там березневими вечорами, відпочиваючи після проведеного в самотині дня. На фасаді він зберіг двері, які тепер стали парадними, і зробив два вікна в людський зріст, прикрашені різьбленою лиштвою у вигляді веретен. Він залишив також двері чорного ходу, лише зробив їх трохи вищими, щоб у них можна було в'їхати верхи, і приєднав до своїх володінь частину території колишньої пристані. Саме цими дверима й користувалися майже весь час, і не тільки тому, що тут були ясла та кухня, а й тому, що вони відчинялися на вулицю, яка вела до нової пристані, обминаючи майдан. Парадні двері, крім виняткових випадків, пов'язаних з якимось торжеством, були завжди зачинені і взяті на засув. А втім, саме біля цих дверей, а не біля задніх, чатували на Сантьяго Насара ті, хто прийшов убити його, і саме сюди вийшов він, прямуючи зустрічати єпископа, хоч у такий спосіб дістатися до пристані можна було, тільки обійшовши навколо всього будинку.

Ніхто не розумів, як могло статися стільки злощасних збігів. Слідчий, який приїхав з Ріочачі, певне, відчував це, хоч і не зважувався відверто визнати, бо з протоколу попереднього слідства було видно: він намагався дати їм раціональне пояснення. Двері, .що виходили на майдан, кілька разів згадувалися там під назвою, яка більше пасує до детективного роману: «фатальні двері». І справді, єдине варте уваги пояснення дала Пласіда Лінеро, яка на запитання слідчого відповіла з чисто материнською логікою: «Мій син ніколи не виходив крізь двері чорного ходу, коли був святково вбраний». Це твердження здалося слідчому таким легковагим, що він зазначив його на берегах протоколу, але до самого тексту не вніс.

Як рішуче заявила на допиті Вікторія Гусман, ні вона, ні її дочка нічого не знали про те, що Сантьяго Насара збиралися вбити. Але з плином років куховарка призналася, що коли він зайшов до кухні випити кави, обидві вони вже знали про це від однієї жебрачки, яка навідалася годині о п'ятій ранку попросити молока; та жінка розповіла їм також, з якої причини його хочуть убити і повідомила, де саме на нього чатують. «Я не остерегла його, бо думала, що то п'яне бахвальство», – сказала мені Вікторія Гусман. Але згодом Дівіна Флор призналася, коли я зайшов до неї, вже після того як мати її померла, що та не застерегла

Сантьяго Насара, бо в глибині душі прагнула його смерті. Вона ж, Дівіна Флор, була тоді боязка дівчина, нездатна щось зробити з власної волі, і ще дужче налякалася, коли він схопив її за зап'ясток, і рука його здалася їй твердою і крижаною, як у мерця.

Під урочисті гудки єпископського пароплава Сантьяго Насар сягнистою ходою перейшов занурений у півсутінь дім. Дівіна Флор побігла наперед, щоб відчинити йому двері, уникаючи його рук, вона спритно петляла поміж кліток із сонними пташками в їдальні, поміж меблів та вазонів з висячою папороттю у залі, та, відсунувши на дверях засув, таки не змогла вивернутися з‑під хижої лапи ласолюбного коршака. «Він мацнув мене між стегнами, – розповіла мені Дівіна Флор. – Він завжди так робив, коли зустрічав мене саму в якомусь закутні будинку, але того дня я не відчула звичного страху, а тільки несамовите бажання заплакати». Дівчина відступила вбік, щоб випустити хазяїна, і крізь прочинені двері побачила на майдані мигдалеві дерева, мов обсипані блискітками світанкового сяйва, але їй забракло відваги роздивитися навколо. «Тоді раптом пароплав перестав гудіти, і заспівали півні, – розповіла мені Дівіна Флор. – Вони зняли такий шарварок, аж я не могла повірити, що в селі стільки півнів. Я думала, то їх везуть на пароплаві єпископа». Одне тільки змогла вона зробити для чоловіка, якому так і не судилося стати її коханцем, – це, всупереч наказу Пласіди Лінеро, залишити двері незамкненими, щоб той міг повернутися ними на випадок нагальної потреби. Якийсь чоловік – хто саме, про це ніколи так і не стало відомо, – підсунув під двері конверт із запискою, в якій остерігав Сантьяго Насара, що його збираються вбити, і повідомляв, у чому його звинувачують, де чатують на нього та інші істотні подробиці замислюваного вбивства. Коли Сантьяго Насар виходив з будинку, та записка лежала на підлозі, але ні він, ні Дівіна Флор, ні будь‑хто інший не побачили її аж до того часу, коли злочин уже було вчинено.

Пробило шосту годину, а досі горіли вуличні ліхтарі. На гіллі мигдалевих дерев і на деяких балконах ще висіли барвисті весільні гірлянди, і можна було подумати, ніби їх щойно розвісили на честь єпископа. Але вимощений плитами майдан здавався величезним звалищем порожніх пляшок та інших решток грандіозного бенкету, бо був геть засмічений до самої церковної паперті, де було споруджено поміст для оркестру. Коли Сантьяго Насар вийшов з дому, його випередило кілька людей, що бігли до пристані на заключні гудки пароплава.

О тій порі на майдані було відкрито єдиний заклад – молочну крамницю біля самої церкви, і саме там сиділи двоє чоловіків, які чатували на Сантьяго Насара, щоб убити його. Клотільда Армента, власниця цієї крамниці, була першою людиною, яка побачила його в сяйві світанку, і мала таке враження, ніби він увібрався в алюміній. «Він уже здавався привидом», – розповіла вона мені. Чоловіки, що збиралися вбити Сантьяго Насара, задрімали, сидячи на своїх стільцях і тримаючи на колінах загорнуті в газету ножі, а Клотільда Армента стримала подих, щоб не розбудити їх.

То були двадцятичотирирічні брати‑близнята Педро і Пабло Вікаріо. Вони так скидалися один на одного, що мало хто міг розрізнити їх. «З вигляду грубі, але вдачі м'якої», – написав про них слідчий у протоколі. Я знав обох ще з початкової школи і дав би їм таку саму характеристику. Того ранку вони були в темних костюмах, одягнених напередодні з нагоди весілля, шерстяних та ще й надто закритих для клімату Карібського узбережжя, і після багатогодинної гулянки мали обличчя змучені і пом'яті, проте знайшли в собі сили, щоб поголитися. Хоч пити брати Вікаріо почали ще до весілля і пили відтоді безперервно цілих три доби, проте здавалися тепер не так п'яними, як схожими на розбуджених сновид. Удосвіта, після майже двогодинного чатування в крамниці Клотільди Арменти, вони заснули, і то був їхній перший сон від самої суботи. Коли загудів пароплав, вони ледь чи й очі розплющили, але інстинктивне чуття збудило їх миттю, коли Сантьяго Насар вийшов зі свого будинку. Обидва схопили свої газетні згортки, і Педро Вікаріо став підводитись.

– Заради бога, – пробурмотіла Клотільда Армента. – Залиште це на потім, бодай з поваги до сеньйора єпископа.

«Тієї миті я немов відчула подих святого духа», – не раз казала потім Клотільда Армента. І справді, ту думку їй, мабуть, навіяло провидіння, хоча користь від неї була недовга. Почувши слова Клотільди Арменти, брати Вікаріо замислились, і той, який підвівся, сів знову. Обидва провели поглядом Сантьяго Насара, коли він переходив через майдан. «Вони дивилися на нього майже з жалістю», – розповідала Клотільда Армента. У цю мить на майдан зграйкою вибігли дівчатка у формених платтячках сиріток‑учениць монастирської школи.

Пласіда Лінеро мала слушність: єпископ так і не зійшов з пароплава. Окрім представників місцевої влади та школярів, на пристані юрмилось багато всякого люду, і скрізь виднілися короби з добре відгодованими півнями, бо суп з курячих гребінців був улюбленою стравою святого отця. На товарну пристань назносили стільки дров, що пароплаву знадобилося б години зо дві, щоб повантажити їх. Але він не причалив. Тільки виринув із‑за повороту ріки, заревівши, наче дракон, і одразу оркестр із місцевих музик заграв складений на честь єпископа гімн, а півні в коробах дружно закукурікали, розбуркавши всіх інших півнів у селі.

За тих часів легендарні колісні пароплави, що топилися дровами, вже доживали свій вік, і ті нечисленні, які ще лишалися на службі, не мали ні піаноли, ні кают для весільних подорожей молодят і майже нездатні були плисти проти течії. Але той пароплав був зовсім новий – з двома трубами замість однієї, з вимпелом, пофарбованим у колір палубних поручнів, а заднє колесо з товстих дощок робило його потужним, як морський лайнер. На верхній палубі, неподалік від капітанської каюти, стояв єпископ у білій сутані, оточений почтом іспанців. «Погода була така сама, як на Різдво», – розповідала мені моя сестра Марго. І ще вона розповіла, як пароплав дав гудок і струмінь стисненої пари пройшов над пристанню, намочивши всіх, хто стояв на самому краєчку. А далі – наче миттєвий міраж: єпископ почав хрестити рукою натовп на березі і робив це бездумно, без прихованої іронії, але й без натхнення, аж поки пароплав зник із поля зору людей, і тільки кукурікання півнів нагадувало про недавній скороминущий візит духовного пастиря.

Сантьяго Насар мав усі підстави відчути себе обманутим. На прохання отця Кармена Амадора, що закликав свою паству не скупитися на дари, він постачив від себе кілька оберемків дров і крім того власноручно вибрав півнів з найапетитнішими гребінцями. Але його розчарування було миттєвим. Коли моя сестра Марго, що, як і він, приходила на пристань, зустріла його, він уже був у пречудовому гуморі і сповнений бажання гуляти далі, дарма що таблетки аспірину не принесли йому ніякого полегшення. «Він не здавався засмученим і думав тільки про те, у скільки обійшлося весілля», – розповіла мені сестра. На нього справили сильне враження деякі цифри, що їх навів Крісто Бедойя, який теж був з ними на пристані. Ми троє – Крісто Бедойя, Сантьяго Насар і я – гуляли майже до четвертої ранку, але Крісто не пішов спати додому, а залишився погомоніти у своїх діда й баби. Там він дістав ті відомості, яких бракувало, щоб точно підрахувати видатки на весілля. Він розповів, що для гостей зарізали сорок індиків та одинадцять кабанів – і ще наречений подарував громаді чотири телиці, щоб їх засмажили просто на майдані для всього села. Було спожито двісті п'ять ящиків контрабандної горілки і майже дві тисячі пляшок рому, які роздавали всім, хто хотів. Не було жодної людини – ні багатої, ні вбогої – що так чи так не взяла б участі в найграндіознішій гулянці, яку будь‑коли бачено в містечку. Сантьяго Насар почав мріяти вголос:

Моє весілля буде ще бучніше, – сказав він. – Кожен, хто побуває на ньому, пам'ятатиме його все життя.

Моя сестра спізнала таке відчуття, ніби її торкнувся своїм крилом ангел. Вона знову позаздрила Флорі Мігель, яка й так не була обділена щастям і, крім усього, з Різдва цього року матиме ще й Сантьяго Насара. «Мені раптом сяйнуло, що не може бути кращої партії, аніж він, – розповіла мені сестра. – Тільки уяви собі: гарний, статечний і вже з власним маєтком, хоч йому тільки двадцять один рік». Марго мала звичай запрошувати його на сніданок, коли в нас були млинці з маніоку, а того ранку моя мати саме збиралася напекти їх. Сантьяго Насар з радістю прийняв запрошення.

Я перевдягнусь і одразу прийду, – мовив він і тут виявив, що забув свого годинника на нічному столику. – Котра година?

Було вже двадцять п'ять на сьому. Сантьяго Насар узяв Крісто Бедойю під руку і повів його в бік майдану.

– За чверть години я буду в тебе, – сказав він моїй сестрі.

Марго стала наполягати, щоб він ішов з нею зараз же, бо сніданок, мовляв, уже подано. «Вона повторювала це йому з дивовижною наполегливістю, – розповів мені Крісто Бедойя. – Так умовляла, що я не раз потім думав: чи не знала Марго вже тоді, що його збираються вбити, і тому хотіла дати йому притулок у вашому домі?» Хай там як, але Сантьяго Насар зрештою переконав її, щоб ішла додому, а він, мовляв, піде перевдягнеться в костюм для верхової їзди, бо йому треба буде відразу "їхати на ферму – холостити бичків. Він попрощався з нею, махнувши рукою, як і матері, й попрямував до майдану, ведучи під руку Крісто Бедойю. Більш їй не судилося бачити його живим.

Майже всі, хто був на пристані, знали, що Сантьяго Насара збираються вбити. Дон Ласаро Апонте, колишній полковник із вищою військовою освітою, який давно вийшов у відставку і, маючи добру пенсію, вже одинадцять років був місцевим алькальдом, підняв руку, вітаючи Сантьяго Насара. «У мене були свої, цілком поважні підстави думати, що небезпека для нього минула», – розповів мені він. Падре Кармен Амадор теж особливо не турбувався. «Коли я побачив його живим і здоровим, я подумав, що то все були пусті хвастощі», – сказав мені святий отець. Ніхто навіть не запитав себе, чи Сантьяго Насара застерегли, бо кожному здавалося неймовірним, щоб він досі нічого не знав.

Як з'ясувалося потім, моя сестра Марго була однією з небагатьох, хто справді не знав, що Сантьяго Насара хочуть убити. «Якби я зцала це, я повела б його до нас силоміць, навіть коли б довелося взяти його на налигач», – заявила слідчому моя сестра. Було дивно, що вона нічого не знала, але ще дивніше, що не знала про це й моя мати, яка завжди довідувалася про все раніше, аніж будь‑хто в домі, хоч уже кілька років зовсім не показувалась на люди, навіть до церкви не ходила. Я вперше помітив цей її незвичайний хист ще тоді, коли почав ходити до школи і рано прокидатися. Ще й тепер бачу, як вона підмітає віником подвір'я в сіруватому сяйві світанку, бліда й таємнича, а потім п'є каву і, відсьорбуючи з чашки, оповідає мені, що сподіялося в світі, поки ми спали. Здавалося, невидимі таємничі нитки поєднували мою матір з усіма односельцями, а надто з людьми її віку, і не раз вона вражала нас, розповідаючи про найостанніші події або навіть ті, які ще тільки мали відбутися і про які вона могла довідатися хіба якимись чарами. А от того ранку вона чогось не змогла відчути пульс трагедії, що визрівала вже з третьої години ночі. Як завжди, вона раненько підмела подвір'я, і коли моя сестра Марго ішла зустрічати єпископа, мати вже молола маніок на млинці. «Чути було півнів», – щоразу каже моя мати, згадуючи той день. Але вона не збагнула, що гамір на пристані пов'язаний з прибуттям єпископа, вона думала, що то останнє відлуння учорашньої весільної учти.

Наш будинок стояв далеко від сільського майдану, в гаю мангових дерев, над річкою. Моя сестра Марго до самої пристані ішла берегом, а люди були надто збуджені візитом єпископа і на якийсь час забули про всі інші новини. З будинків виводили хворих і ставили їх перед ворітьми, щоб вони могли дістати свою частку божественних ліків, жінки вибігали на вулицю з індиками, поросятами та іншою живністю, а від протилежного берега пливли човни, прикрашені квітами. Та коли єпископ проїхав, так і не ступивши на нашу землю, інша новина, доти притлумлена, стала швидко ширитись і набувати скандального розголосу. Отоді моя сестра Марго й довідалася про все одразу й повністю: Анхелу Вікаріо, вродливу дівчину, яка вчора вийшла заміж, чоловік повернув батькам, бо виявив, що вона не зберегла цноту. «У мене з'явилося відчуття, ніби це я ось‑ось маю померти, – розповіла мені сестра. – Але скільки не крутили цю звістку і так, і так, ніхто не міг пояснити мені, який стосунок має бідолашний Сантьяго Насар до тієї історії». Люди знали напевне лиш те, що брати Анхели Вікаріо чатують на нього і хочуть його убити.

Моя сестра повернулася додому, кусаючи собі губи, щоб не заплакати. У їдальні побачила матір. Вбрана у свою святкову сукню з голубими квітами, що її вдягла на випадок, як раптом єпископ прийде навідати нас, вона накривала на стіл, наспівуючи фадо про затаєне в серці кохання. Марго помітила, що вона виставила один зайвий прибор.

Це для Сантьяго Насара, – пояснила мати. – Мені сказано, що ти запросила його на сніданок.

Прибери це, – мовила моя сестра.

І розповіла матері про почуте. «Але я мала враження, що вона уже все знає, – сказала мені Марго. – Як ото буває, коли ти починаєш комусь розказувати якусь новину, а бачиш: твій співрозмовник уже знає, чим воно закінчиться». Звістка викликала у матері суперечливі почуття. Річ у тім, що вона доводилася Сантьяго Насарові хрещеною матір'ю і сама дала йому своє ж таки ім'я, але водночас була кровно споріднена з Пурою Вікаріо, матір'ю повернутої нареченої. Проте навіть не дослухавши дочку, вона уже взувала свої черевики на високих підборах і вдягала мантилью, в якій колись ходила до церкви, а тепер лише робила в ній візити співчуття. Мій батько, який почув новину, лежачи в ліжку, вийшов у піжамі до їдальні і стривожено спитав у матері, куди це вона збирається.

Піду попередити куму Пласіду, – відповіла мати. – Хіба годиться, щоб усі знали про те, що її сина хочуть убити, а вона одна цього не знала?

Вікаріо нам ще ближча рідня, ніж вони, – сказав мій батько.

Слід завжди бути на боці того, кого вбивають, – відповіла мати.

Мої молодші брати позбігалися зі своїх кімнат. Відчувши подих трагедії, найменші заплакали. Мати не звернула на них жодної уваги – чи не вперше у своєму житті – як і на свого чоловіка, власне.

Зачекай‑но, я вдягнуся, – сказав він.

Та мати уже була на вулиці. З усіх дітей був одягнений тільки мій брат Хайме, якому тоді ще не виповнилося й семи років, – він збирався до школи.

Іди‑но проведи матір, – звелів йому батько.

Хайме побіг за нею, не розуміючи, ні що відбувається,

ні куди вони йдуть, і схопив її за руку. «Вона йшла, розмовляючи сама до себе, – розповів мені Хайме: – «Підлі людці, ви не знаєте ніякого закону, – тихо бубоніла вона, – вам би, тварюкам, тільки чинити зло». Вона навіть не усвідомлювала, що веде за руку дитину. «Люди, мабуть, думали, я схибнулася, – розповідала згодом мати. – Тільки й пам'ятаю, як удалині почувся багатоголосий гамір, немов знову почалася весільна гулянка, і я побачила, як усі кинулися бігти до майдану. Вона прискорила ходу з рішучістю, на яку була здатна, коли йшлося про людське життя, але в ту мить хтось, біжучи назустріч, почув, як вона белькоче, і співчутливо кинув їй на ходу: