Від Воєнного стану до переговорів з владою. Зліти і падіння Леха Валенси.

РОЗДІЛ ІІ. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВАЛЕНСИ У ПЕРІОД

З 1982 ПО 1989 РОКИ

Від Воєнного стану до переговорів з владою. Зліти і падіння Леха Валенси.

Як розповідав полковник Р. Куклінський, який був до своєї еміграції у США одним з координаторів підготовки введення воєнного стану, керівництво армією уважно стежило за падінням авторитету «Солідарності». Так, інформація про падіння престижу нижче 50% опитаних у жовтні 1981 року була передана генералу Ярузельському у Будапешт, де він знаходився на зустрічі воєнного керівництва країн Варшавського договору. Ця інформація сприймалася як сигнал переходу в наступ.

12 грудня о 22:30 за варшавським часом по всій території Польщі було відключено телефонний зв’язок. Опівночі 13 грудня на вулиці польських міст виступили армійські частини. Силові структури почали арешти активістів «Солідарності», інших самоврядних формувань. Вранці генерал Ярузельський зробив оголошення про введення воєнного стану у країні. Влада у Польщі перейшла до Військової ради національного порятунку [15.С.89].

Його введення більшістю сприймалося як війна з народом («польсько-ярузельська війна»). На деякий час знову зросла престижність «Солідарності» [56. С.26].

В цих умовах військові прагнули не акцентувати увагу на арешти тих чи інших діячів «Солідарності». У 79 місцях інтернування утримувалося 5937 осіб. Після звільнення з під варти значна кількість яких або емігрувала, таких була меншість, або повернулася на свої робочі місця (зі збереженням стажу і грошовою компенсацією у зарплаті). Репресії більшою мірою стосувалися тих, хто не будучи ув’язненим відкрито виступав проти військових.

У перші ж дні воєнного стану більше 3 тисяч керівників, активістів –включаючи Валенсу були затримані. Тим самим влада прагнула уникнути можливості якого-небудь супротиву.

Валенсу згодом оселили на урядовій віллі. Воєнні прагнули схилити його до компромісу. Одною з умов компромісу була б практична чистка керівництва «Солідарності». На ці пропозиції Валенса відповів зустрічною пропозицією: обговорити їх на засіданні Президіуму виконкому «Солідарності» за участю кількох радників. Влада відмовилась [70, Т.2. С.197].

Сумніви влади стосовно долі Валенси і «Солідарності» тривали кілька місяців. Підшукуючи різні підходи з Валенсою вели переговори представники уряду. До нього допускали журналістів (Додаток В) і навіть у новому місці ізоляції, яке знаходилося поблизу радянського кордону на урядовій віллі в Арламові у Карпатах. Його регулярно навідували дружина і діти. І навіть коли влада наважилася на офіційну заборону діяльності «Солідарності», вони запропонували Валенсі в обмін на формальну згоду цього кроку державну посаду.

Діячі «Солідарності» які залишилися на волі у квітні 1982 року створюють Тимчасову координаційну комісію (далі ТКК), у склад якої увійшли лідери регіональних профспілок: З.Буяк, В. Фрасинюк.У керівництві підпілля розпочалися гострі дискусії відносно вибору форм і методів діяльності. Куронь вбачав основну задачу підпілля у підготовці до повстання, а Буяк - у створенні паралельних суспільних структур, які у результаті позиційної боротьби зможуть у потрібний момент взяти владу у свої руки. Значно поміркованішою була позиція епископану, який у легалізації «Солідарності» вбачав одну з умов нової суспільної згоди. Цю позицію поділяв і Валенса [2].

У жовтні 1982 року влада приймає рішення про остаточну заборону «Солідарності» і створення нових профспілок по галузевому принципу. У відповідь на це Валенса звертається у листі до В.Ярузельського і пропонує зустріч для обговорення можливості укладення згоди. [29. С.104].

Тимчасова координаційна комісія «Солідарності» виступила з протестом і закликала до загального страйку 10 листопада. Однак влада провела превентивні арешти, оголосила про візит до Польщі папи Іоанна Павла II. Усе це дало наслідки: акція 10 листопада не набула масового характеру. 4 жовтня відбувся судовий процес над членами підпільної КПН. Її лідер Л. Мочульський був засуджений на сім років позбавлення волі, інші члени - на строк від двох до п’яти років. На суспільні настрої неабиякий вплив мала економічна ситуація, яка на кінець 1982 року дещо поліпшилася.

11 листопада 1982 року Засоби масової інформації передали повідомлення про смерть радянського керівника Л. Брежнєва, якого невдовзі замінив на найвищій посаді колишній керівник КДБ Ю.В. Андропов. Ці події в СРСР мали неабиякий вплив на міжнародну ситуацію в усьому світі: очікувалися зміни в політиці радянського блоку.

На кінець листопада 1982 року керівники воєнного стану дійшли висновку, що сили опозиції послаблені, ситуація в країні перебуває під контролем. Наступного дня Державна рада ухвалила рішення про призупинення дії воєнного стану 31 грудня 1982 року. Через кілька днів було звільнено близько 1,5 тис. інтернованих осіб, ліквідовано осередки інтернування. Ще понад півтори тисячі осіб залишилися у в’язницях через підготовку проти них судових процесів [13. С.636].

На початку 1983 року підпільна «Солідарність» опинилася перед проблемою зміни тактики. Вихід на волю Л. Валенси, інших діячів опозиції, зміни настроїв основної маси населення, втомленої постійною конфронтацією з владою й боротьбою за виживання, змусили лідерів об’єднання переглянути методи діяльності. 22 січня ТКК «Солідарності» поширила програмну заяву під назвою «Солідарність сьогодні».

У ній зазначалося, що метою боротьби об’єднання є «програма демократичних реформ, необхідних для піднесення країни» і звільнення від «тоталітарної диктатури». Населення закликалося до опору диктатурі з допомогою «фронту відмови», економічної боротьби, формування незалежної суспільної свідомості, підготовки генерального страйку в умовах легальності. Йшлося про створення громадянського руху опору, який би в підсумку спричинив ізоляцію владних структур і виникнення «альтернативного суспільства». Для повернення впливу «Солідарності» в масах важливе значення мало питання лідерства. ТКК визнала Л. Валенсу єдиним керівником самоврядної профспілки [62. С.337].

Після звільнення Валенса повертається працювати на гданську верф, де у квітні 1983 року стає до роботи у якості електрика. Особливістю політики Ярузельського по відношенню до своїх політичних опонентів було прагнення уникнути зайвої конфронтації. Введення воєнного стану практично знищило партію як політичну організацію і як інститут влади. Формально вона продовжувала існувати, скликати та проводити пленарні засідання, з’їзди, але практично вона перестала існувати. Після 13 грудня її залишили близько 1 млн. членів, практично уся інтелігенція і робітнича молодь. Психологічний клімат у країні можна було визначити як «війну суспільства з владою» [2].

Проте влада не мала наміру випускати зі своїх рук політичну ініціативу. Навесні 1983 року під її контролем почалося створення нових професійних спілок за законом від 8 жовтня 1982 року.

1-3 березня 1983 року знову відбулася хвиля вуличних страйків. У Варшаві двоє демонстрантів загинули, у Вроцлаві двоє пропали безвісти після затримання силовими структурами.

Але сам Валенса, перебуваючи під постійним наглядом спецслужб, тривалий час зберігав мовчання, працюючи електриком на ґданській сточні. У квітні 1983 року йому вдалося, обманувши пильність наглядачів, таємно зустрітися з діячами ТКК. Результатом зустрічі було схвалення програмних документів ТКК. Незабаром Л. Валенса спільно з іншими діячами профспілок скерував до сейму лист з вимогою відновлення свободи діяльності профспілок [5. С.48]. 22 липня 1983 року було остаточно відмінено воєнний стан у Польщі. 1

1983 рік видався важливою віхою у біографії Валенси. Саме у цей кризовий для нього, «Солідарності» і суспільства час він отримав серйозну моральну підтримку зі сторони церкви. Він був запрошений і прийнятий на приватній аудієнції Іоаном Павлом ІІ під час візиту папи до Польщі у липні 1983 року.

У жовтні 1983 року Валенса був удостоєний Нобелівської премії миру. Перш за все з політичних мотивів, так вважала більшість.

Владні структури зробили усе можливе щоб Валенсі не вдалося власноруч отримати цю премію, тому в Осло замість самого Валенси прибула його дружина разом зі старшим сином Богданом. Дружина прочитала послання Валенси у якому висловлювалася «глибока подяка за визнання життєдайності і сили наших ідей (людської солідарності)» [27. С.552].

Також Данута додала від себе, що приймає нагороду від ім’я усіх жінок польщі, завдяки яким у їх чоловіків були сили для боротьби (Додаток Д). Нобелівську лекцію Валенси оголосив Богдан Цівільськи, один з лідерів «Солідарності», який переховувався у Брюселі.

У жовтні 1984 року польські спецслужби викрали і вбили «капелана» підпільної «Солідарності», молодого ксьондза Єжи Попелушка. І хоча згодом безпосередніх виконавців злочину було заарештовано і засуджено, це стало своєрідним попередженням керівникам підпільної «Солідарності»: мовляв, ви стримуйте «екстремістів», а ми стримуватимемо своїх [28. С.19-20].

Е. Попелушко не був звичайним польським священиком. Капелан варшавської «Солідарності», він був надзвичайно відомим серед робітничого класу. У роки воєнного стану він став одним з самих відомих священиків-критиків режиму. Політичні наглядачі одноголосно розцінили його вбивство як провокацію, метою якої було вести більш жорстокий курс по відношенню до опозиції і навіть повалити уряд генерала Ярузельського.

В. Ярузельський використав це вбивство для послаблення своїх політичних противників у керівництві країною, частину яких йому вдалося ізолювати, відправивши на пенсію. Цьому маневру генерала сприяла розумна позиція, яку зайняли єпископат і керівні центри підпілля, які закликали до спокою і недопущення провокацій. Одночасно Валенса закликав владу до діалогу з суспільством [70, Т.2. С.271-272].

1984 – 1987 роки були періодом відносної стабілізації. Опозиція потроху втрачала свої позиції у суспільстві, основну активність направивши виключно на створення і розвиток системи незалежних видавництв. Їх кількість вже у 1984 році досягла 400. Вони видавали величезну кількість журналів і книг. Влада відносилася до цієї діяльності як до форми пом’якшення соціальної напруги. Амністія 1986 року і візит Іоана Павла ІІ у 1987 році свідчило про успішну політику нормалізації.. Влада почувала себе впевнено, що практично виключало будь-які компромісні угоди з опозицією [45. С.882 ].

За ці роки Валенсі вдається консолідувати основні сили, які знаходилися у підпіллі «Солідарності». У вересні 1986 року він створює Тимчасову раду «Солідарності», а у 1987 році відроджує Всепольську виконавчу комісію. У цей період Валенса невпинно повторює про необхідність діалогу влади з суспільством і мирні методи боротьби за демократизацію.

Першим сигналом змін у Польщі в реляціях влада-опозиція було звільнення усіх політичних в’язнів в середині вересня 1986 року. У відповідь на звернення Леха Валенси і групи інтелігентів до президента США про відміну економічних санкцій супроти ПНР (жовтень 1986 р.), що було вступним знаком готовності опозиції до переговорів з владою.

29 вересня 1986 року була створена легальна Тимчасова Рада «Солідарності» з Лехом Валенсою на чолі, як керівництво й надалі нелегальної Профспілки. Це спричинило виявлення інших структур підпільної «Солідарності» в різних регіонах. Розпочався повільний, дуже важкий і суперечливий навіть для своїх діячів, процес повторної легалізації «Солідарності» [18].

21 квітня 1988 року виник трудовий конфлікт на сталеливарному заводі в місті Стальова Воля. Робітники вимагали підвищення зарплати і припинення репресій проти активістів «Солідарності». 25 квітня 1988 року з тими ж вимогами застрайкували підприємства Бидгоща і Іновроцлава. 26 квітня оголосив страйк металургійний комбінат ім. Леніна в Кракові [6. С.124].

Події на металургійних заводах викликали акції солідарності по всій Польщі. 1 травня демонстрації на підтримку страйкарів пройшли у Варшаві, Вроцлаві, Гданську, Познані, Лодзі. 2-3 травня у Гданську страйкувала судноверф ім. Леніна [45. С.761].

На переговори з адміністрацією прибув Тадеуш Мазовецький. З Гданська страйки перекинулися на Щецин, де до суднобудівників приєдналися працівники міського транспорту.

Поштовхом до початку переговорів уряду з групою діячів «Солідарності» стали масові страйки у квітні-травні 1988 року у Кракові і Гданську та інших містах. Погіршення матеріального становища молодого покоління робочого класу (житлова криза, в умовах якої черга на квартиру складала 20 років) створювала реальну загрозу великого соціального конфлікту. У цій ситуації влада вирішила що є необхідним переговори і згода з опозицією. Їх єдиним можливим союзником була група навколо Валенси. І хоча вплив та реальна політична сила цієї групи була сумнівною, у Валенси ще був деякий заснований на легенді «Солідарності» авторитет. Саме його збиралася використати правляча верхівка для укріплення своїх позицій у суспільстві і за кордоном (для отримання кредитів) [15. С.237].

Всі травневі переговори закінчилися безрезультативно. З середини місяця страйкова хвиля пішла на спад. У серпні центром страйкового руху стали шахти Верхньої Сілезії. 15 серпня 1988 року почався страйк на шахті «Липневий маніфест», поблизу міста Ястшембе-Здруй. Шахтарів підтримало місцеве населення на чолі з місцевим ксьондзом. У наступні кілька днів оголосили страйк ще біле десяти вугледобувних підприємств регіону. Влада направила проти гірників посилені наряди міліції. 2 вересня 1988 року на «Липневий маніфест» прибув Лех Валенса [46. С.7].

17 серпня поновилися страйки на балтійському узбережжі. 28 серпня Міжзаводський комітет Щецина уповноважив Леха Валенсу представити страйкуючих робітників міста. 21 серпня Валенса виступив перед багатотисячним мітингом у Гданську. Наступного дня на судноверфі ім. Леніна розпочався страйк з єдиною вимогою: легалізація «Солідарності». У Гданськ прибули Яцек Куронь, Адам Міхнік, брати Лех і Ярослав Качинські, багато іноземних спостерігачів, включаючи мера Бостона Рея Флінна. Розмах руху набув таких масштабів, що застосувати силу для ліквідації страйкового руху означало викликати невдоволення світової громадськості, але і це не зупинило владу. 22 серпня на заводі у Стальовій Волі відбулися зіткнення силовиків і робочих, що супроводжувалося побиттям робочих, страйк припинився 1 вересня по особистому проханню Леха Валенси.

Переговори, що отримали згодом назву «Бесіди у Магдаленці», почалися 16 вересня 1988 року. Днем раніше Лех Валенса і Аджей Стельмаховський за посередництва представника церкви провели останню підготовчу зустріч з представниками ЦК ПОРП Чеславом Кіщаком і Станіславом Чосек. 13 засідань відбулися на урядових віллах в містечку Магдаленка і у Варшаві [9. С.39].

Сторона «Солідарності» складалася з видатних діячів профспілки: Валенса, Буяк, Куронь, Міхнік, Геремек, Мазовецький, Лех Качинський. Урядова сторона комплектувалася здебільшого з не першочергової величини представників. У делегації «Солідарності» регулярно відбувалися суперечки та протистояння. Від імені ПОРП та уряду рішення практично одноосібно приймав генерал Кіщак – міністр внутрішніх справ, керівник карального апарату ПОРП. Перемовини мали здебільшого неформальний статус, його учасники не мали офіційних повноважень тож угоди як такої підписано не було, однак домовленості цих перемовин визначили подальший хід подій [34. С.141].

Питання легалізації «Солідарності» у більшій мірі вирішувалося на нарадах у вузькому колі Кищака з Валенсою і Мазовецьким. Однак керівництво ПОРП відстоювало рішення, що «Солідарність» є громадянським рухом, але ніяк не незалежна профспілка. Таким чином переговори зайшли у глухий кут. Під кінець переговорів у Магдаленке Кіщак гарантував Валенсі зняття законодавчих обмежень для діяльності незалежних профспілок. Це означало релегалізацію «Солідарності». Подальші переговори з цього питання були перенесені на Круглий стіл [16. С.241-242].

Наши рекомендации