А б в г д е є ж з і й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ю я 3 страница
Після розпаду Австро-Угорщини, в 1918-19 Румунія і Угорщина анексували значну частину української етнічної території. Румунія загарбала Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський повіти Бессарабії, Північну Буковину і українську частину Мармарощини, а Угорщина захопила значну частину Закарпаття. 1918-19 на територіальній основі колишніх Березького, Угочанського, Ужанського і Шариського комітатів (жуп) угорський уряд створив автономне утворення -Руську Країну. За Сен-Жерменським мирним договором 1919, Севрським мирним договором 1920 та Бессарабським протоколом (24.10.1920) Буковина і Бессарабія були приєднані до Румунії. 8.5.1919 за ініціативою закарпатської еміграції у США і при підтримці Антанти Центральною Руською (Українською) Народною Радою було проголошено входження Карпатської України до складу Чехословаччини. Остаточно приєднання Закарпаття до федеративної республіки чехів і словаків санкціонували рішення Сен-Жерменського договору (10.9.1919) і Тріанонського мирного договору 1920. Українські етнічні території у складі Чехословаччини було поділено на Пряшівщину (відійшла до Словаччини) і Підкарпатську Русь. В 1928 Чехо-Словаччину було подоєно на 4 краї (Чехію, Словаччину, Моравію і Сілезію, Підкарпатську Русь). Запровадження поста крайового президента і створення крайового представницького органу означало деяке розширення автономних прав цієї української території. Складне міжнародне становище Чехо-Словаччини наприкінці 30-х років і боротьба українських політичних партій на Закарпатті за надання українцям реальної політичної автономії примусили чехо-словацький уряд 22.10.1938 погодитись на створення на території Карпатського краю нового державного утворення - Карпатської України. 2.11.1938 за рішенням Віденського арбітражу (див. Віденські арбітражі 1938 і 1940) частина території Карпатської України з містами Ужгород, Мукачів і Берегів були передані Угорщині. 15.3.1939 сейм Карпатської України прийняв конституцію республіки і обрав президентом держави А.Волошина. 14.3.1939 Угорщина, за згодою гітлерівської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Кілька днів чинили мужній опір переважаючим силам угорських окупантів збройні формування Карпатської України - Карпатська Січ. Однак, наприкінці березня 1939 більша частина Закарпаття була окупована угорськими військами.
В 20-30-х роках окуповані Польщею українські землі, які були остаточно приєднані до Польської держави рішенням Ради Послів держав Антанти вір. 14.3.1923 (див. також - Західно-Українська Народна Республіка. Антанта), входили до складу Волинського, Люблінського, Львівського, Станіславівського, Тернопільського і Поліського воєводств (офіц. назва - “Східна Малопольща”). Воєводства поділялись на повіти, повіти - на гміни.
На чолі воєводства стояв воєвода, якого призначав президент за рекомендацією Міністерства внутрішніх справ. Адміністративну владу у повіті здійснював староста, а у гміні -війт. Місцеве сільське управління очолював солтис. Політично-адміністративний устрій українських земель у складі Польщі був спрямований на дискримінацію політичних і національно-культурних прав українського населення, поступову полонізацію і в кінцевому результаті повну асиміляцію українців на окупованій Польщею території Західної України.
Воєнно-політичні події другої світової війни привели до нової зміни адміністративно-територіального устрою українських земель. Після розвалу Польської держави згідно з таємними статтями Пакту Молотова-Ріббентропа Червона Армія у вересні 1939 зайняла території Західної України, а у червні 1940 - Пн. Буковину, Хотинський, Акерманський і Ізмаїльський повіти Бессарабії. які незабаром (2.8.1940) були приеднанідо УРСР. На території Західної України 4.12.1939 було створено шість областей -Львівську, Станіславську (з 1962 - Івано-Франківська), Тернопільську, Волинську, Рівенську й Дрогобицьку (в 1959 - об'єднана з Львівською); Українські етнічні землі загальною площею 16 тис. км2 (Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя). що потрапили в зону німецької окупації, увійшли до складу Генеральної Губернії з центром у Кракові. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 Організація Українських Націоналістів (під проводом С.Бандери) 30.6.1941 проголосила у Львові відновлення української державності. Був сформований орган крайової влади -Українське Державне Правління де чолі з Я.Стецьком. На всій українській етнічній території мала бути відновлена суверенна і соборна Українська держава. Проте вже 4.7.1941 німецька окупаційна влада заборонила діяльність УДП, а 12.7.1941 гестапо заарештувало Я.Стецька і членів правління Рільницького та В.Стахіва, після цього воно перестало існувати. Вся територія України була поділена між Німеччиною та її союзниками на зони окупації. 1.8.1941 з Галичини (тер. бл. 50 тис. км2 було створено окремий дистрикт і об'єднано з територією Генеральної Губернії. 20.8.1941 для управління іншими українськими територіями було створено військово-адміністративну одиницю - Рейхскомісаріат “Україна” (заг. площею бл. 340 тис. км2). Його територія складалася з 6 генеральних округів -Волинь, Житомир, Київ, Таврія, Дніпропетровськ і Миколаїв, які поділялися на генеральбецірки (генеральні округи) і на крайзи (округи). З огляду на важливе стратегічне значення Донбасу, його район було поставлено під контроль особливої комендатури “Донець”. Адміністративні функції на окупованій гітлерівцями території належали німецькій військовій владі, генеральним та військовим комісаріатам. Управління великими містами здійснювали штадкомісарства, меншими -орткомісарства. Місцева адміністрація складалася з районних міських управ і сільських старост. Адміністративним центром рейхскомісаріату стало Рівне. В липні 1941 окуповані румунською армією Чернівецька і Ізмаїльська обл. УРСР були включені до складу Румунії, а 19.8.1941 до неї були приєднані землі Одеської, пд. райони Вінницької та зах. райони Миколаївської обл. На цих землях було створено румунську адміністративно-територіальну одиницю -Трансністрію. Головним завданням німецької, румунської і угорської окупаційної влади було забезпечення своїх армій і промисловості продовольством і сировиною. Окупанти повністю ігнорували нацонально-культурніта господарські інтереси місцевого населення, вивозили українську молодь на примусові роботи в Німеччину (див. Остарбайтери), чинили жорстоке переслідування діячів національно-патріотичного руху. Всі ці злочинні заходи іноземних загарбників викликали могутню хвилю українського руху Опору на окупованих українських землях, який очолила Організація Українських Націоналістів і головною воєнною силою якого стала Українська Повстанська Армія. В тилу, окупаційних військ діяли і радянські партизани.
Наприкінці 1944 після відступу гітлерівських військ та їх союзників на території України був встановлений довоєнний адміністративно-територіальний устрій. Відновлення радянської політичної системи в Україні проходило шляхом переслідувань, репресій і депортацій як проти членів руху Опору, так і проти місцевого населення. 18.5.1944 радянським тоталітарним режимом було вчинено кривавий злочин проти кримсько-татарського народу, внаслідок якого було депортовано з Кримського п-ова більше 400 тис. кримських татар. 30.6.1945 Кримськотатарську АРСР перетворено на Кримську обл. РРФСР (з 1991 - Республіка Крим). В післявоєнний період внаслідок радянсько-польських (16.8.1945). радянсько-чехословацьких (29.6.1945) договорів та Паризьких мирних договорів 1947 були встановлені південно-західні і західні кордони України, які не враховували меж етнічного розселення українців і, таким чином, не відповідали національно-державним інтересам України (див. також Радянсько-польський договір 1945, Радянсько-чехословацький договір 1945). В ході польсько-радянського територіального розмежування польський комуністичний уряд, намагаючись придушити на Закерзонні український національний рух за відновлення повноцінної української державності в етнографічних межах, вчинив акт геноциду проти українського населення Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і Посяння. В квітні-жовтні 1947 з цих територій було депортовано 140575 українців (див. “Віспа” операція), в 50-80-х роках в адміністративно-територіальному устрої України значних змін не відбулося. 19.2.1954 Президія Верховної Ради СРСР, враховуючи територіальну близкість, спільність економіки і тісні господарські зв'язки, затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської обл. до складу України.
Після проголошення 24.8.1991 “Акту про державну незалежність України” законодавчі і виконавчі органи влади країни здійснили ряд важливих заходів, спрямованих на удосконалення адміністративно-територіального устрою України та приведення його у відповідність з новим статусом України як незалежної держави.
“АЗБУЧНА ВІЙНА” (“Азбучна завірюха”) - боротьба українців Галичини в 30-50-х роках 19 ст. проти намагання австро-угорських урядових кіл впровадити латинський шрифт для української абетки. Вперше з планом заміни кириличної азбуки латинським шрифтом виступив у 1834 філолог И.Лозинський. Ця пропозиція викликала рішучий протест з боку членів “Руської трійці”. Спроби губернатора Галичини і Лодомерії А.Голуховського в 1859 законодавчим шляхом запровадити латинський алфавіт, спричинили широкі протести українського населення в Галичині. Вимоги громадськості, підтримані відомими славістами П.Шафариком і Ф.МІклошичем, примусили австрійський уряд у 1861 скасувати попередні розпорядження, які стосувалися українського правопису, та відмовитися від намагань латинізувати українську писемність.
АЗОВСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО - українське військове формування, створене 1828 російським урядом. Спершу складалося з 1500 козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким, які підчас рос.-турецької війни 1828-29 перейшли на сторону Росії та утворили Дунайський козацький полк. В 1831 А.к.в. було розселено в Катеринославській губернії між сучасними м.Бердянськом і Маріуполем. Азовські козаки жили станицями, займались землеробством і рибальством. Основним завданням А.к.в. була охорона зах. узбережжя Азовського моря. За виконання військової служби козаків звільняли від повинностей і податків. Наказним отаманом А.к.в. до 1853 був Й.Гладкий. Внутрішнє самоуправління здійснювалося наказним отаманом і військовим правлінням, центр якого знаходився в станиці Петровській, а згодом - у Маріуполі. В 1862-64 частину козаків було силоміць переселено на Кубань та Пн. Кавказ. Невдоволені цими діями царського уряду, козаки підняли повстання, яке російські війська жорстоко придушили. На підставі указу від 11(23 ).10.1864 А.к.в. було ліквдовано, а козаків переведено у селянський стан.
АЗОВСЬКЕ СИДІННЯ - героїчна оборона Азова козацькими і донськими козаками в 1637-42. Напротязі 16 - поч. 17 ст. спираючись на зчеплений в 1471 турками Азов, татари робили спустошливі набіги на українські землі. Влітку 1637 козаки, скориставшись внутрішньою боротьбою в Криму, після двомісячної облоги штурмом здобули Азов і володіли містом протягом 5 років. Влітку 1641 захисники фортеці (5,5 тис. чол. в тому числі 800 жінок) витримали облогу 240-тисячної тур.-татарської армії під проводом сераскіра Хусейна-Делі. Втративши 70 тис. чол. вбитими і пораненими, турки 26.9.1641 відступили. Влітку 1642 козаки, не маючи можливості більше утримувати фортецю, зруйнували укріплення і залишили місто.
АЗОВСЬКІ ДОХОДИ 1695-96 - походи московських військ і флоту та українських козацьких полків на Азов і пониззя Дніпра під час рос.-турецької війни 1686-99. Безпосередньою метою А.д. було здобуття фортеці Азова у гирлі р.Дон. Перший А.д. розпочався весною 1695. Під Азов виступила московська армія (31 тис. чол., 170 гармат) на чолі з ген. О.Головіним, Ф.Лефортом і П.Гордоном. Одночасно з наступом на Азов українська армія (120 тис. чол.) на чолі з гетьманом І.Мазепою і невеликий московський загін під командуванням Б.Шереметєва захопили у липні 1695 турецько-татарські фортеці Кизикермен, Тавань та ін. Підійшовши до гирла Дону, московські війська 5.7.1695 почали облогу Азова. Невдалі штурми фортеці 5.8 і 25.9 призвели до великих втрат і примусили московську армію в листопаді 1695 відступити. Наприкінці 1695 розпочалась підготовка другого А.д. На верфях у Преображенську і Воронежі було збудовано бл. ЗО військових кораблів. У квітні 1696 московські війська (75 тис. чол.) піц командуванням А.Шеїна вирушили на кораблях і суходолом до Азова. Наприкінці квітня з України виступив укр. козацький корпус (15 тис. чол) на чолі з чернігівським полк. Я.Лизогубом. Друга частина московських військ і українська армія (70 тис. чол) діяли в пониззі Дніпра. В травні 1696 Азов був оточений з суші і блокований московським флотом під командуванням Ф.Лефорта. Після запеклого штурму фортеці 17-19(27-29).7 українськими полками гарнізон фортеці капітулював. Вирішальну роль у облозі та здобутті Азова відіграли українські козаки.
АЙХГОРН (ЕЙХГОРН) ГЕРМАН(1848-30.7.1918) - командуючий німецькими військами в Україні (1918), фельдмаршал. Видані А. накази про негайний засів ланів (6.4.1918) та запровадження німецьких військових судів на території України (25.4.1918) були розцінені Українською Центральною Радою як спроба втручання у внутрішні справи держави і викликали рішучий протест з боку частини українських політичних партій і державних органів. Конфлікт між УЦР і німецьким командуванням, спричинений наказами А., завершився державним переворотом і приходом до влади гетьмана П.Скоропадського (див. Українська Держава). Лідери російських лівих есерів, намагаючись зірвати умови Берестейського миру 1918, підготували замах на А. і німецького консула в Москві графа Мірбаха. 30.7.1918 А. був убитий есером Б.Донським у Києві. Впливові українські політичні партії висловили співчуття з приводу загибелі А. і рішуче засудили терористичний акт як такий, що був спрямований на підрив української державності. Після смерті А. командування німецькими військами в Україні очолив фельдмаршал Кірбах.
АКАДЕМІЧНА ГІМНАЗІЯ у Львові(Українська Академічна Гімназія) - найстаріша гімназія в Україні. Заснована розпорядженням Йосипа II від 24.10.1784. А.г., будучи створена як складова частина Львівського університету (Академії), отримала назву “академічна”. Випускники гімназії зараховувались до університету без вступних іспитів. Мовою викладання до 1849 в А.г. була латинська, згодом - німецька. 31867 всі навчальні предмети в початкових класах викладалися українською мовою, а з 1874 - в усіх класах. Значна частина учнів гімназії були членами української молодіжної організації Пласт. В 20-30-х роках 20 ст. в А.г. діяли нелегальні юнацькі осередки Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, до складу яких входили учні старших класів. У різні часи в А.г. викладали І.Боберський, А.Вахнянин, М.Возняк, М.Галушинський, І.Зелінський, І.Кокоруза, Ф.Колесса. І.Крип'якевич. В.Лаба. С.Людкевич, О.Огоновський, О.Степанів-Дашкевич та ін. У гімназії свого часу навчалися Є.Коновалець, Р.Шухевич, Р.Сушко, В.Кучабський, М.Кордуба та ін. В 1944 А.г. було реформовано у середню загальноосвітню школу. З 1992 А.г. відновила діяльність.
“АКАДЕМІЧНА ГРОМАДА” - студентське товариство у Львові, що виникло після об'єднання Академічного братства і студентського товариства “Ватра”. Існувало в 1896-1921. Друкований орган - журнал “Молода Україна”. З 1908 проводило широку освітню роботу серед українського населення, спрямовану на пробудження національної самосвідомості. Закрита польською владою у зв'язку з переслідуванням Львівського (таємного) Українського Університету.
“АКАДЕМІЧНЕ БРАТСТВО” - товариство українських студентів у Львові в 1882-1896. Товариство ставило за мету бути посередником наукового та громадського життя студентів. “А.б” мало свою читальню і бібліотеку, організовувало наукові гуртки, літературні вечори, мандрівки по рідному краю. Разом із студентським товариством “Ватра” стало основою для товариства “Академічна громада”.
“АКАДЕМІЧНИЙ ЛЕГІОН” - збройні студентські формування, що брали участь у революції 1848-49 в Австрії. Створені в березні 1848 у столиці Австрійської імперії Відні і у Львові. “А.л.” у Відні нараховував бл. 4 тис. чол., а у Львові - до 900 чол. Входив до складу львівської національної гвардії (воєнізованого формування жителів міста). На поч. листопада 1848 брав участь у кровопролитних вуличних боях проти урядових військ. Після придушення Львівського повст. 1848 був розпущений, а частина учасників репресована.
АЛАЗОНИ - плем'я, яке жило в серед. І тис. до н.е. в басейні р. Пд. Буг на північ від Ольвії. Дані про них містяться в працях Геродота, Страбона, Павсанія і Стефана Візантійського. А. займались землеробством. Місця розселення А. на сьогодні ще недостатньо вивчені. Одна частина дослідників відносить їх до протослов'ян, інша - до скіфських племен.
АЛАНИ (самоназва - ірони) - числені іраномовні племена сарматського походження, які жили з Іст. н. е. на території між Нижнім Дніпром і Пд. Уралом, а також на Пн. Кавказі. За свяченнями Таціта і Йосипа флавія здійснювали успішні походи на Крим, Закавказзя, Малу Азію і Мідію. Основним заняттям А. в цей період було кочове скотарство в поєднанні з землеробством. В 372 А. були розбиті гуннами, в 6 ст.- аварами. Частина А. взяла участь у Великому переселенні народів через Галлію і потрапила на Піренейський п-ів і в Пн. Африку. Інша частина А. в 6-9 ст. відступила у передгір'я Кавказу і згодом увійшла до складу Хозарського каганату. Кавказькі А. -предки сучасних осетин.
АЛЕКСІЇВ МИКОЛА (1894-1934) - український графік. Навчався у Київській мистецькій школі і в Петербурзькій Академії Мистецтв. В 1917-18 створив ескізи для грошових знаків Української Народної Республіки. У 20-х роках - автор численних ілюстрацій до київських видань та екслібрисів.
АЛЕППСЬКИЙ ПАВЛО (Халебський Павло, араб. Бульос аль Халябі Ібн аз Заіма аль Халябі; бл. 1627-1669) - архідиякон, мандрівник, письменник. Син Антіохійського Патріарха Макарія. Н. в м. Халебі (Алеппо) в Сірії. Подорожував разом з батьком з Дамаска через Анатолію, Стамбул і Констанцу до Московського царства. Протягом 1654-56 А. разом з батьком двічі побував в Україні. Під час подорожі познайомився з Молдавським господарем С.Георгіцою, київським митрополитом С.К.ОСОВИМ. 21.6.1654 під Богуславом зустрівся з гетьманом Б.Хмельницьким. Автор твору “Подорож Патріарха Макарія”, який містить цінний матеріал про тогочасне політичне становище України, культуру, звичаї і побут українського народу в серед. 17 ст.
АЛІМПІЙ (Аліпій, Олімпій) ПЕЧЕРСЬКИЙ(бл. 1050-17.8.1114) - київський мозаїст і живописець, монах Києво-Печерського монастиря. Навчався у візантійських майстрів. За даними Києво-Печерського Патерика з 1084 брав участь у розписі Успенського собору у Києво-Печерській лаврі. Існує припущення, що А. виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (зруйнований у 1934). Малював ікони, які до наших часів не збереглися.
АЛМАЗОВ (Алмазів) ОЛЕКСА (1886-1936) -український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії угїр. В 1917 організував у Києві Гарматний дивізіон двобатарейного складу (згодом-у складі першої Запорізької дивізії), який в січні 1918 вів бої проти більшовицьких військ на підступах до Києва. Наприкінці березня 1918 у. Харкові переформував, його у Запорізький кінногір-ський гарматний дивізіон (популярна назва “алмазівці”). В 1918 частина А. брала участь в бойових операціях проти більшовиків. Учасник Першого Зимового походу (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). З 1921 жив в еміграції у Чехо-Словаччині та Польщі.
АМБОДИК-МАКСИМОВИЧ НЕСТОР МАКСИМОВИЧ (7.11.1744-5.8.1812) - визначний український вчений-енциклопедист, один з основоположників наукового акушерства, фітотерапії, ботаніки. Н. в с.Веприку на Полтавщині (тепер село Гадяцького р-ну Полтавської обл.). В 1768 закінчив Київську Академію, а згодом -Страсбурзький ун-т., де захистив докторську дисертацію (1775). 31784 - перший у Російській імперії професор акушерства. Запровадив нові наочні методи викладання. В 1797 за ініціативою Д.-М. було засновано Клінічний повивальний ін-т у Петербурзі. Великою заслугою А.-М. є створення ним найдосконаліших на той час підручників з акушерства “Мистецтво сповивання” (1784-86) та ботаніки “Ботаніки початкові основи” (1795). А.-М. став першим фітотерапевтом, який науково обгрунтував застосування в медицині лікарських трав.
“АМЕРИКА” - перша українська газета в США. Виходила в 1886-1890 у м.Шенандоа (шт. Пенсільванія) спочатку раз на місяць, згодом - щотижня. Засновником і видавцем газети був греко-католицький священик І.Волянський, пізніше - парохія Шенандоа.
АНАХАРСІС (б ст.до н.е.) - скіфський мудрець. Відомості про А. містяться у творах багатьох давньогрецьких авторів (Геродот та ін.). Був сином скіфського царя Гнура. Багато подорожував по різних країнах, зокрема по Греції, жив у Афінах. Ознайомившись з традиціями і віруваннями греків, захопився урочистими святами на честь богині Гери, охоронниці шлюбу і подружнього кохання. Повернувшись у Скіфію, захотів запровадити цей звичай на своїй батьківщині. Під час проведення такого свята, яке А. влаштував вдома, був вбитий царем Савлієм за спробу запровадити чужоземний звичай. Деякі дослідники вважають, що А. є винахідником тліючого трута, двозубого якоря тощо.
АНГЕЛ (прізвище і ім'я, р.р.н. і см. невід.) -український отаман, один з керівників повстанського руху проти більшовиків у 1918-19 на Чернігівщині. Загони А., які складалися в основному з колишніх бійців Чорноморської дивізії, координували свої бойові дії проти Червоної Армії з командуванням Армії Української Народної Республіки.
АНГЕЛИ - династія візантійських імператорів (1185-1204). Прийшли до влади, скинувши з престолу Андроніка І Комнина. Представниками династії А. були: Ісаак II А. (1185-95), в 1203-04 правив спільно з сином Олексієм IV; його брат Олексій III А. (1195-1203 - скинув і осліпив Ісаака II); Олексій IV А. (1203-04) - правив спільно з батьком Ісааком II А. За правління А. внутрішньо- і зовнішньополітичне становище у Візантійській імперії значно ускладнилось. Продовжувався процес ослаблення Візантії. А. зазнали ряд поразок у війнах з турками-сельджуками. Вели безуспішні війни проти Болгарії. Підтримували тісні економічні і політичні -зв'язки з галицько-волинськими землями. При А. відбулися 3 і 4 хрестові походи. 28.1.1204 династія А. була повалена внаслідок народного повстання під час облоги хрестоносцями Константинополя.
АНДРІЄВИЧ КАЛЕНИК (рр.н. і см. невід.) -козацький гетьман (1609-10, 1624-25). В 1610 очолював загін козаків, що входив до складу польських військ, які брали участь в облозі Смоленська. Домагався зрівняння козацької старшини у правах з польською шляхтою та надання автономії Війську Запорізькому. Відстоював інтереси православної церкви в Україні.
АНДРІЄВСЬКИЙ ДМИТРО (1893 - р. см. невід.) - відомий український політичний діяч і публіцист, член Організації Українських Націоналістів (з 1929). За фахом інженер. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 емігрував у Бельгію. В листопаді 1927 на першій Конференції Українських Націоналістів (3-7.11.1927) у Берліні разом з Є.Ко-новальцем, М.Сціборським, В.Мартинцем обраний до складу Проводу Українських Націоналістів. Співпрацював у часописі “Національна Думка”, який видавала Група Української Національної Молоді. Очолював Українську Національну Раду в Брюселі. 28.1.-3.2.1929 брав участь у роботі Першого Конгресу Українських Націоналістів у Відні, після завершення якого за дорученням Проводу очолив політичну референтуру ПУН. Публікував численні статті у журналі “Розбудова Нації”. В 30-х роках - референт зовнішньої політики ОУН. 31940 А. один з лідерів ОУН під проводом А.Мельника. В 1944 був заарештований гестапо і ув'язнений в концтаборі у Бреці. З 1948 - член Української Національної Ради. А.-автор ряду публіцистичних статей, в яких виклав основні засади ідеології націона-лізму - “Наша позиція”, “Шлях розбудови”, “Обставини 30-х років і Провід Українських Націоналістів” та ін.
АНДРІЄВСЬКИЙ ОПАНАС (Панас) Михайлович (1878-1955) - український державний і політичний діяч, юрист. Н. в Уманському повіті на Київщині. В 1906 закінчив юридичний ліцей у Ярославлі. Займався адвокатською практикою у Києві. Брав участь в українському національному русі. З грудня 1917 - член Української Партії Соціалістів - Самостійників. 14.11.1918 разом з В.Винниченком, Ф.Швецем, С.Петлюрою, А.Макаренком увійшов до складу Директорії Української Народної Республіки. Підтримував позицію С.Петлюри, спрямовану на безкомпромісну боротьбу проти більшовиків і пошук шляхів укладення союзного договору з Антантою. Наприкінці квітня 1919 підтримав разом з провідними членами Української Партії Соціалістів-Самостійників Української Народнореспубліканської Партії спробу державного перевороту, яку очолив отаман В.Оскілко. Заколотники вимагали призначити Є.Петру-шевича тимчасовим президентом України до скликання Установчих Зборів: передати всю повноту військової влади командуючому Українською Галицькою Армією ген. М.Омеляновичу-Павленку, усунути від керівництва військовими справами С.Петлюру і П.Макаренка. створити коаліційний уряд з представників Західної Області Украінської Народної Республіки і Української Народної Республіки. Після безкровної ліквідації антидержавного виступу вийшов 4.5.1919 зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття А. від 13.5.1919). В червні 1919 був причетний до заколоту П.Болбочана. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 жив у Чехо-Словаччині та Австрії. В 20-х роках входив до складу емігрантських політичних організацій - Всеукраїнської Національної Ради. Українського Центрального Комітету та ін. В 1928-29 разом з А.Макаренком і Ф.Швецем організував Українську Національну Раду за кордоном, яка, на їх думку, мала стати центром наддніпрянських українців у еміграції. Був професором Українського Вільного Університету у Празі. Помер у Австрії.
АНДРІЙ АНДРІЙОВИЧ (р.н. невід, -п. 1233)-угорський королевич, син Андрія II, брат Бели IV (див. Бела). Двічі захоплював галицький престол. В 1230 під час визволення Галича військами Данила Романовича Галицького від угорських загарбників потрапив у полон, але незабаром був звільнений. Помер під час другої облоги Галича дружиною Данила- Романовича.
АНДРІЙ БОГОЛЮБСЬКИЙ (бл. 1111-29.6.1174)-князь володимиро-суздальський (1157-1174), син Юрія Долгорукого, внук Володимира Мономаха. А.Б. брав участь у походах свого батька, був князем у Вишгороді під Києвом. В 1155 перебрався до Володимира на Клязьмі. Власне тоді забрав з собою знамениту ікону Божої Матері, яка згодом отримала назву Володимирської Богородиці і була перевезена до Москви. Після смерті батька (1157) завершив процес об'єднання пн.-сх. земель Київської держену Володимире-Суздальське князівство. Намагався підпорядкувати своїй владі Новгород. В березні 1169 війська А.Б. захопили і нещадно зруйнували Київ. Посадив на київський престол Гліба Переяславського. Втручався у внутрішні справи південно-руських князів, але в 1173 військо А.Б. було ними розбите. Переніс столицю свого князівства у Володимир, недалеко якого збудував князівську резиденцію Боголюбово (звідси і його прізвище). Політика А.Б., спрямована на зміцнення князівської влади, привела до гострого конфлікту з місцевою знаттю. В ніч з 28 на 29.6.1174 був убитий боярами-змовниками у Боголюбово.
АНДРІЙ ПЕРВОЗВАННИЙ - святий, один з дванадцяти апостолів, брат св. Петра. Проповідував християнство у країнах Причорномор'я. За історичною традицією побував біля Києва і на дніпрових берегах поставив хрест. Там, де за наказом А.Д. було встановлено хрест, пізніше збудовано Андріївську церкву. Помер мученицькою смертю розп'ятий, на скісному хресті, мабуть, в Ахаїї.
АНДРІЙ I (Андраш I, Ендре I: р.н. невід. - п. 1060) - угорський король (1046-1060) з дин. Арпадів. В 1031-46 А. I, переслідуваний королем Стефаном I Святим, разом з братами Левентом і Белою I перебував у Київській державі. Був одружений з донькою Ярослава Мудрого -Анастасією. В 1046 зайняв угорський престол. За правління А. І вихідці з Київської Русі посідали високі державні пости в Угорському королівстві.
АНДРІЙ II (Андраш II, Ендре II: р.н. невід. - п. 1235) - угорський король (1205-1235) з.дин. Арпадів. Вступив на престол після тривалої боротьби зі своїм братом Імре (1196-1204). Після смерті Романа Мстиславича (1205) намагався захопити владу у Галицько-Волинській державі. Прийняв титул “короля Галичини і Волині”. В 1214 у Спиші уклав з краківським князем Лєшком Білим угоду про поділ галицько-волинських земель між Угорщиною і Польщею, гарантом якої ставав шлюб між сином А. II Коломаном і дочкою Лєшка - Соломонією (Соломеєю). Син А. II Коломан в 1214-19 займав галицький престол. В 1219-27 вів боротьбу з галицьким князем Мстиславом Удатним. У 1228-33, намагаючись закріпити за своїм сином Андрієм Андрієвичем Галичину, воював з Данилом Романовичем Галицьким, але зазнав поразки.
АНДРІЙ ЮРІЄВИЧ (р.н. невід. - п. бл. 1323) -галицько-волинський князь (з 1308; за ін. даними -з 1315). Після смерті свого батька, короля Юрія Львовича, правив разом з братом Левом. Налагодивши тісні союзні зв'язки з польським королем Владиславом Локетком і тевтонським орденом, намагався послабити залежність від Золотої Орди. Тривалий час воював з монголо-татарами і Литвою. Загинув одночасно з Левом II Юрієвичем, на думку деяких істориків - у боротьбі з монголо-татарами, інших - з литовцями, захищаючи від них Підляшшя. Після смерті А.Ю. пряма лінія нащадків Романа Мстиславича припинилася. На галицько-волинський престол було запрошено мазо-вецького князя Болеслава Тройденовича, який прийняв ім'я Юрія II Болеслава.