Національно-визвольна боротьба українського народу 2 страница

Традиційно розвинені економічні і культурні зв'язки двох сусідніх князівств — Галицького і Волинського — сприяли тому, що в 1199 році Роман об'єднав Во­линське і Галицьке князівства, скориставшись династичною кри­зою в Галичині і запрошенням місцевих бояр. Була започаткована Галицько-волинська держава, столицею якої спершу був Галич, потім Холм, а з 1272 р. — Львів. Роман розпочав процес централі­зації країни. В 1202 році до Галицько-Волинських земель приєдна­но Київ. Створивши державу з окресленою територією і кордона­ми, державним апаратом, правом, військовим, міжнародним визнанням, Роман Мстиславович вів успішну боротьбу з половця­ми, польськими і угорськими князями. У внутрішній політиці Роман спрямував зусилля, які були направлені на припинення міжкнязівських чвар і організацію міцної центральної влади. Підносилась економіка, розвивались ремесла, торгівля, але в бою з поляками в 1205 році він загинув. Близько двох десятиліть продов­жувалась боротьба за княжий престол. Польський князь і угорсь­кий король намагались заволодіти західноукраїнськими землями. Ситуація змінилась після приходу до Галичини новгородського князя Мстислава Удалого в 1219 р., кий визволив галичан від за­гарбників.

3. Князь Данила Галицький та його наступники

Активно вів боротьбу з польським військом вісімнадця­тилітній Данило Романович. Після наполегливої тривалої бороть­би Данило в 1238 році остаточно закріпився у Галичині, а Волинь передав молодшому братові Василькові. Слід зауважити, що Дани­ло закріпився також і в Києві, посадивши там хороброго воєводу.

Прийшовши до влади, Данило Романович сприяв будівництву прикордонних фортець у західних землях, так як устремління польських, угорських феодалів захопити їх ставили необхідність укріплення кордонів. В 20-30-х роках XIII ст. було збудовано доб­ре укріплені фортеці в Холмі, Кремінці, Данилові та інших містах. Ця традиція продовжувалась і в наступні роки. Так, в 1256 році за­сновано місто Львів. Одночасно відбувається, так звана, спеціалі­зація міст: як вже зазначалось — одні із них мали оборонні функції, інші зосереджували торговельні операції. В містах розвивалась реміснича справа, що сприяло значному пожвавленню внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Важливо підкреслити, що Галицько-Волинська держава відігравала помітну роль у загальноєвропейській торгівлі. Спектр торговельних зв'язків репрезентували Візантія, Угорщина, Чехія, Польща, Литва, Саксонія, Німецький орден та ін. В містах існували спеціальні квартали північно-руських, італійських, німецьких купців. В цілому економічний розвиток Галицьке-Волинської держави відбувався на рівні передових євро­пейських країн.

Говорячи про суспільно-політичний розвиток Галицько-Волинської держави, важливо вказати на той факт, що в Галичині ве­лике землеволодіння зростало значно швидше, ніж князівське. На Волині ж — поряд з боярським зросло і князівське землево­лодіння. Могутньою економічною і політичною верствою феодаль­ного класу було так зване старе боярство, яке володіло власним військом. Данило Галицький, щоб зменшити залежність від бояр, як і його попередники, мав наймане військо; удосконалив загони важко озброєних дружинників і легкоозброєних стрільців. Взагалі князь Данило зумів спрямувати свою внутрішню і зовнішню політику так, що Галицько-Волинське князівство перетворилось у високорозвинену державу, з якою рахувалась Європа.

Князь Данило Романович після відсту­пу монголо-татар розпочав відбудовувати державу. Але це не задо­вольняло Золоту Орду і вона силою примусила князя визнати за­лежність від Золотої Орди і платити їй данину. Дани­ло розпочав активну діяльність по створенню антиординської коаліції: було укладено союз з володимиро-суздальським кня­зем, угорським королем та польським і литовським князями; угоду з Папою римським про допомогу зі сторони останнього, але якої так і не прослідувало, тому що Данило призупинив стосунки з ним. Наступна реформа війська сприяла окремим успіхам: почалося виз­волення Галичини і Волині, було звільнено Болохівщину. На дея­кий час Галичина і Волинь стали незалежними від Золотої Орди. Так продовжувалось недовго, так як загони татарських військ спричинили нові воєнні дії проти місцевого населення. Данило ро­бить чергові кроки по створенню антитатарської коаліції з таких європейських країн як Польща, Чехія, Угорщина. Але це були ли­ше дружні відносини, а не дієві союзи. Татари змусили князя зни­щити відновлені ним укріплення міст. Це дуже гнітило Данила і, можливо, прискорило його смерть у 1264 році. В українській істо­ричній науці Данила Галицького вважають одним із найвиз­начніших руських князів.

Після смерті Данила Галицького в різні часи відбулись події на­ступного характеру: у 1264 р. Галицьке князівство об'єднано з Лит­вою; потім до Галичини приєднано Закарпаття та польську Люб­лінську землю. Галицьке і Волинське князівство вдалось об'єднати Юрію І Львовичу (онуку Данила), який мав королівський титул. А в 1303 р. засновано галицьку православну митрополію.

Останнім галицько-волинським князем став Юрій II Болеслав (1323-1340рр.), українсько-польського походження. Після прийнят­тя католицтва отримав ім'я Болеслав. У православну віру прийшов, коли з'явилась можливість зайняти галицько-волинський престол (тоді ж він взяв і ім'я Юрій). Але його прозахідна політика виклика­ла невдоволення серед бояр і вони його отруїли. Спадкоємців у ньо­го не було і тому влада перейшла до його зятя — литовського кня­зя Любарта. Таким чином, Галицьке-Волинське князівство стало власністю сусідніх держав: спочатку Литви, а з 1387 р. — Польщі. Отже, Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі поділили між собою сусідні держави.

4.Значення Галицько-Волинської держави.

Важливе значення у вітчизняній і світовій історії нале­жить Галицько-волинській державі. Це була спадкоємиця Київської Русі, що продовжувала її культурні традиції. Галицько-Волинська держава забезпечила високий економічний та духовно-культурний розвиток українських земель. Західноєвропейський вектор орієнта­ції сприяв доступу в українські землі досягнень західноєвропейсь­кої культури.

Державницькі традиції Київської Русі і Галицько-волинської держави мали велике значення для збереження і зміцнення історич­ної самосвідомості українського народу.

Лекція № 3

.

УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV — СЕРЕДИНІ XVII СТ.(2 год.)

План

1. Загарбання південноруських земель сусідніми феодальними державами

2. Політика великих литовських князів в українських землях. Кревська та Городельська унії

3. Соціально-економічне становище українських земель у другій половині ХІV-ХVІ ст.

4. Входження українських земель до складу Речі Посполитої

5. Виникнення і розвиток українського козацтва

Основний зміст: загарбання південноруських земель сусідніми феодальними державами; політика Литви на українських землях; політичний та соціально-економічний розвиток українських зе­мель у II половині XIV — І половині XVI ст.; Люблінська унія та її наслідки для України; становище православної церкви; Берестейсь­ка унія; походження і розвиток козацтва; Запорозька Січ.

1. Загарбання південноруських земель сусідніми феодальними державами

Суспільно-політичні процеси, що відбувалися в ук­раїнських у ХІІІ-ХІУ ст., виявилися руйнівними для Галицько-Волинського князівства. Поглиблення кризових явищ у політичному житті, деформація державного уст­рою, економічний спад і виснаження господарських сил спустош­ливим монголо-татарською навалою, безперервні війни з агресивними сусідніми країнами поступово підірвали сили колись могутньої Галицько-Волинської держави, спричинили занепад і роздроблення її земель. За цих умов вона стала легкою здобиччю агресивних зазіхань сусідніх держав Литви, Польщі, Угорщини та Молдавії.

Занепадом українських земель першими скористалися литовсь­кі феодали. Після смерті Юрія II Болеслава на Волині й Галичині у 1340 р. закріпився син Гедиміна Любарт. Проникнення литовців на південноруські землі призвело до 40-річного військово-політичного протистояння з Польщею, яка також претендувала на Галицько-Волинську спадщину.

Загарбницьку політику щодо українських земель здійснювала Польща. 1340 року король Казимир III під приводом захисту като­ликів вдерся зі своїм військом в Галичину, здобув Львів та погра­бував княжий палац. Повставши, галицькі бояри вигнали поляків, а їх провідника Дедька визнано правителем Галичини. На деякий час на теренах Галицько-Волинського князівства виникли два дер­жавні утворення: Волинське на чолі з Любартом і олігархічна бо­ярська автономна республіка у Галичині. 1349 року Казимир III вдруге нападає на Галичину, захоплює Галицько-Холмське та Перемишльське князівства і проголошує себе «правителем Королівства Русі».

Не зрікаючись Галицької землі, Литва розпочинає війну з Польщею. В цьому багаторічному протистоянні остання виявила­ся сильнішою і у 1366 р. підпорядкувала своїй владі Галичину і ча­стину Волині, збільшивши за їх рахунок свої території майже у півтора рази.

Після смерті Казимира III у 1370 р. Галичина внаслідок динас­тичної угоди перейшла під владу Угорщини. З 1372 по 1378 і з 1385 до 1387 року правління в Галичині належало васалу угорського ко­роля сілезькому герцогові Володиславу, який здійснював курс на незалежність від Угорщини. Проте після Кревської унії (1385 р.) Польща знову набирає сили і у 1387 р. остаточно приєднує Галичи­ну і частину споконвічної Волині (Холмщину) до своїх володінь, утримуючи їх під своєю владою до 1772 р. Утворене у 1434 р. на Га­лицьких землях Руське воєводство стає провінцією Польського ко­ролівства.

У 50-х рр. XIV ст. литовці започатковують новий етап проник­нення у етнічні українські землі. Ольгерд (1345-1377 рр.) по­чав витісняти татарських ханів. Зіставивши писемні джерела, дослідники відносять підкорення Київщини до 1357-1358 рр. На по­чатку 60-х рр. XIV ст. приєднано Переяславщину. 1362 року, після перемоги над татарами на р. Сині Води (Притока Південного Бугу), литовці закріпилися на Поділлі: їх землі сягали Надпоріжжя та бе­регів Чорного моря, між гирлами Дніпра та Південного Бугу, а у 1370-1380-х рр. вони заволоділи чернігово-сіверськими землями.

Нелегкою вия­вилася історична доля й решти українських земель, що входили до складу Галицько-Волинської держави. Зокрема, землі між Дністром і Прутом, а також територія сучасної Буковини (цю свою назву етнічні українські землі одержали від букових лісів) у середині XIV ст. були завойовані Угорщиною. 1359 року зі складу Угорщини виокремилося Молдавське князівство і до його складу під назвою Шипінської землі увійшла Буковина спочатку на правах автономії, а з середини XV ст., як звичайна адміністра­тивна одиниця. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис властивих Галицько-Волинській дер­жаві, навіть, грамоти господарів (молдавських князів) тривалий час укладалися староукраїнською книжною мовою. На початку XVI ст. Молдавське князівство потрапило у васальну залежність від Османської імперії, а згодом перетворилося на звичайну її провінцію. Молдавські господарі володіли Подністров'ям і Північною Буковиною до 1774 р.

Щодо Закарпаття- українські етнічні землі, розташовані на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиса то вже в першій половині XI ст. почалося його захоплення Угорщиною яке остаточно завершилося у XIII ст. Адміністративне Закарпаття поділялося на чотири жупа (пізніше комітати), котрі очолювалися васалами угорського короля. В певні періоди частина Закарпаття була тісно пов'язана з іншими українськими землями Так у 1393-1414 рр. управителем Берегівського комітату був князь Федір Коріатович, який із значним військом прийшов сюди з Поділля. Впродовж ХІІ-ХУ ст. землі Закарпаття колонізувалися волохами, німцями, словаками, угорцями, відбувався процес закріпачення та позбавлення політичних прав і свобод місцевого українського населення. До 1918 р. ці землі були північною прикор­донною областю Угорського королівства.

2. Політика великих литовських князів в українських землях. Кревська та Городельська унії

Включення Західної і Південно-Західної Русі до володінь Ли­товського князівства зробило його найбільшою державою тогочас­ної Європи. Українські землі, які стали власністю великокнязівсь­кої династії Гедиміновичів, становили 9/10 території литовської держави, а русини, що на ній проживали, складали 90% її населен­ня. Демографічна диспропорція та потужні історичні і культурні здобутки русичів зумовили на деякий час політику литовців щодо українських земель, в основі якої був принцип: «старого не зміню­вати і нового не впроваджувати». У другій половині XIV ст. ли­товці переймали традиції українського народу чи не у всіх сферах суспільного життя: вивчали і засвоювали досвід роботи адміністрації, ведення господарства, налагодження податкової сис­теми тощо. Джерелом права у Великому князівстві Литовському була «Руська Правда», офіційною мовою — староруська мова, а панівною і державною релігією — православне християнство. Українські князі та бояри мали свої місця у великокняжій раді та центральній і місцевій адміністрації. Традиційний український ха­рактер зберігали великі міста: влада в них належала міському пат­риціату, урядування велося українською мовою, внутрішнє цехове улаштування також було зорганізовано на український зразок.

Не відбулося спочатку будь-яких помітних змін і в політико-адміністративному устрої українських земель. Продовжували існу­вати Київська та Волинська землі, удільні володіння литовських князів сформувалися на Поділлі та Чернігівщині. Щоправда, кня­зювали в них члени литовської династії. За угодами, що укладалися з великим князем, руські князі зобов'язувалися слу­жити йому як васали, а той, у свою чергу, обіцяв послідовно дотри­муватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях і бо­ронити їх від татар.

На практиці самоуправління українських земель обмежувалося господарськими справами, судівництвом, опікою над церквою та іншими дрібними місцевими питаннями і не підривало компетенції центральної влади. В той же час, Литва внесла ґрунтовні зміни в устрій українських земель: вона відібрала владу в українських князів і передала її своїм намісникам.

14 серпня 1385 р. у м. Крево між Литвою і Польщею укладено унію, за умовами якої литовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отримував титул короля Польщі,зобов'язувався перейти до католицької віри і окатоличити ли­товців, а також «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської». Литва, таким чином, певною мірою втрача­ла свій суверенітет, а Польща отримувала територію у чотири рази більшу за власну. Крім того, Кревська унія кардинально змінюва­ла стратегічні інтереси Польщі, перемістивши їхіз Заходу на Схід.

Ягайло активно взявся за втілення унії: остаточно оволодів Га­личиною (1387 р.); відібрав землі галицьких бояр; передав католи­кам у 1412 р. стару православну кафедру у Перемишлі; ліквідував українське право і встановив польську владу та суди; впровадив ла­тину як офіційну мову, надав привілеї і права польській шляхті та населенню, що сповідує католицизм.

Пропольська політика Ягайла зустріла актив­ний опір з боку литовської, української та білоруської знаті. Опо­зицію очолив двоюрідний брат Ягайла — литовський князь Вітовт (1392-1430 рр.). За цих умов в його особі набула втілення тенденція щодо збереження політичної самостійності Великого князівства Ли­товського. Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, Вітовт був визнаний довічним правителем Ли­товського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політич­ну єдність власної держави і максимально централізувати управ­ління, він впроваджує інститут намісництва, чим суттєво обмежує самостійність південноруських удільних князівств.

В той же час, політика Вітовта у справі боротьби з татарами і поширення колонізації до Чорного моря співпадала з інтересами України. Важливе місце в реалізації планів «східної» політики відво­дилося битві на р. Ворсклі 1399 р. В разі перемоги Вітовт сподівав­ся поширити своє княжіння на всі Руські землі. Поразка ж литовсько-руських військ від переважаючих сил золотоординських ханів перекреслила мрії Ягайла і Вітовта про об'єд­нання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Єв­ропи.

Незважаючи на військові невдачі і вимушені політичні ком­проміси з Польщею (відновлення у 1401 р. у Вільно унії з Короною Польською), Литва і в наступному десятилітті зберігала свій еко­номічний і військовий потенціал. Зростанню авторитета Вітовта та зміцненню політичних позицій Литви сприяла перемога об'єдна­них слов'янських і литовських сил над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 15 липня 1410 р.

Городельська унія (1413 р.) вела до зміцнення польсько-литовського союзу і обмеження участі православних у велико­княжій раді. Але боротьба проти польсько-литовської унії не при­пинилася. Українсько-білоруську опозицію очолив обраний у 1430 р. великим литовським князем Свидригайло Ольгердович. Однак, в результаті змови польсько-литовських феодалів у 1432 р. його було усунено від влади. Довічним князем Литви став Сигізмунд. Розпочалася шестирічна війна, в якій українське насе­лення під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Лит­ви. Щоб послабити позиції Свидригайла, Ягайло і Сигізмунд урівноважили православну шляхту та бояр в майнових та особис­тих правах з литовсько-католицькою верхівкою. В результаті чи­мало прихильників Свидригайла стали відходити від боротьби.

Курс на повне зни­щення державної автономії українських земель і остаточну ліквідацію удільних князівств взяв великий литовський князь Кази­мир (1440-1492 рр.). Але на початку свого правління, щоб утрима­ти і зміцнити свою владу, він іде, навіть, на відновлення удільності Київського князівства. З 1440 по 1445 р. в Києві утвердився Олек­сандр (Олелько), син Володимира Ольгердовича. Він зміцнює політичну автономію Київського князівства, веде боротьбу з тата­рами на південноукраїнських землях, допомагає українській церкві та культурі. Останнім удільним київським князем був Семен Олелькович (1455-1470 рр.) За його княжіння православна церква в Ук­раїні 1458 р. відокремилась від Московської митрополії і була пере­творена на самостійну Київську митрополію. Ще раніше, у 1452 р. було ліквідовано Волинське князівство. Так назавжди пе­рервалася традиція князівського правління у Києві, який ще довго у свідомості тогочасної людності залишався стольним градом.

Крім того, на початку XVI ст. знову загострюються польсько-литовські відносини. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно. За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в ук­раїнських землях поширюються промосковські настрої, які прояви­лися у добровільному переході під владу Москви чернігово-сіверських князів (Бєльських, Воротинських, Новосильських, Одоєвськнх тощо) з їхніми володіннями; в орга­нізації змов і повстань, у втечах та переселеннях селян до Мос­ковської держави.

3. Соціально-економічне становище українських земель у другій половині ХІV-ХVІ ст.

Традиційні промисли, землеробство, ремісництво, гірництво, тор­гівля складали основу економіки українських земель ХІV-ХVІ ст. В XIV ст. більшість населення Волині, Полісся й Середнього Подніпров'я займалася мисливством, бортництвом і рибальством. На відміну від послаблених економічно монголо-татарським ігом східноукраїнських земель, аграрні відносини набули більш зрілих форм в Західній Україні. Перші зміни, спричинені підвищенням у XV ст. в Європі цін на худобу, сталися у скотарстві. В панських і селянських господарствах різко зросла відгодівля волів, овець, коней, яких потім десятками тисяч голів відправляли до Східної і Західної Європи.

Аграрний сектор до XVI ст. був зорієнтований на вироблення продуктів для феодального гос­подарства. Юридичною підставою для захоплення феодалами общинних земель став «Устав на волоки». Він зруйнував общину, яка ще з часів Київської Русі відігравала роль організуючого ядра у житті сільського населення, передала шляхті виведені із обігу общини в результаті перемірювання значні площі родючих ґрунтів, удвічі збільшила феодальні повинності селян та позбавила всі категорії права переходу. Свої земельні володіння феодали перетворювали на філь­варки: багатогалузеві господарські комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на ринок, зберігаючи при цьому значні риси натурального госпо­дарства. Впровадження фільваркової системи сприяло розвиткові товарно-грошових відносин та посиленню експлуатації сільського­сподарських виробників.

Важливим сектором економіки виступала торгівля. Внутрішня відбувалася на торгах («торжищах») переважно продук­тами рільництва та ремісничими виробами. Міжнародного харак­теру набули ярмарки Львова, Ярослава, Луцька, Кам'янця на Поділлі, Києва та інших великих міст і містечок України.

В цей час значних змін зазнає зовнішня торгівля. Провідними статтями експорту стають збіжжя, де­рево, худоба, відтісняючи на другий план шкіру, мед та віск. Збіль­шилися обсяги та асортимент товарів, що імпортувалися: дорогі сукна, шовк, вироби з дорогоцінних металів, хутра, шкіри (сап'ян), вина, тютюн, колоніальні товари та багато іншого. Економічні інтереси Європи і Сходом зв'язували терени Галичини, Волині та Поділля, основни­ми торговельними пунктами яких були Львів, Луцьк, Володимир, Кам'янець, Берестя, Перемишль, Галич. Включення українських зе­мель в торговельні зносини із Заходом мало для них прогресивне значення.

Організація суспільства. Під впливом змін в економіці в цей час в українських землях формується станова організація суспільст­ва, яка базується на підставі юридичне визнаних прав, привілеїв та обов'язків. Верхній щабель в соціальній ієрархії займала шляхта, що включала князів, панів і дрібну шляхту — зем'ян.

Духовенство— окрема верства українського суспільства. Про­тягом ХІУ-ХУІІ ст. його становище, роль і місце були неоднакови­ми. У литовську добу духовний стан перебував під опікою держа­ви, мав значні права і привілеї. Духовенство було біле — світські священики, і чорне — чернецтво. Деякі церк­ви та монастирі (Луцька, Володимирська, Перемишля, Києво-Пе­черський монастир та ін.) володіли значними земельними угіддями, селами і, навіть, містами.

Прагнучи до самостійної «церковної організації» в межах своєї держави, зусиллями литовських князів у 1458 р. була відновлена київська митрополія. Вона управляла діяльністю 10 єпископств та підпорядковувалася безпосередньо Константинопольському патрі­архові..

Боротьбу за піднесення престижу православної церкви у XVI ст. повели собори і братства. З XVI ст. активно розгор­тають свою діяльність засновані при церквах братства: Львівсько-Успенське, Києво-Богоявленське та інші. Вони рішуче виступили проти патронату, польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти аморальності серед духовенства. Брат­ства боронили інтереси православної церкви в судах і перед коро­лем, опікувалися її матеріальними проблемами, контролювали діяльність єпископів та митрополита, засновували і утримувалишколи, допомагали знедоленим.

Протягом ХІV-ХV століть, в процесі перетворення міст в самостійні організації їх населення формується в окрему спільність — міщанство. Міщанство поділялося на декілька голо­вних прошарків: патриціат (найбагатші та найвпливовіші гендлярі й промисловці); бюргери (цехові майстри та торговці середнього рівня залежності) та плебс (ремісники, дрібні торговці та селяни). Життєдіяльність українських міст забезпечувало Магдебурзьке право. Першим у 1339 р. його отримало місто Галицько-Волинського князівства — Санок (тепер територія Польщі), у 1356р. — Львів, у 1374 р. — Кременець, у 1494-1497 рр. — Київ та інші міста. Протягом ХV-ХVІІ ст. Магдебурзьке право стало основою життя більшості українських міст. Його суть полягала у звільненні міста від управління й суду великих земельних власників і дарування йо­му права на створення органу місцевого самоуправління — магістратури, до складу якої входили обрані громадою рада на чолі з бургомістром, лава на чолі з війтом, колегія присяжних та ін. Впровадження Магдебурзького права, статутами якого в багатьох містах від участі в управах відсторонялися українці, створювало умови для посилення іноземної колонізації та вело до загострення національно-релігійних відносин.

Найбільшою соціальною групою за кількісним скла­дом (майже 80% населення України) і, водночас, найнижчим станом в суспільній ієрархії було українське селянство. Еволюція його соціально-економічного та правового становища від середини XIV ст. усе більше позначається негативними тенденціями.

Литовські статути (перший – 1529р., другий - 1566 р. ) обмежували право власності селян на землю та прискорили процес захоплен­ня її феодалами. На відібраних землях шляхта влаштовувала свої фільварки, вважаючи ці землі за свою власність.

Втім, ані постійне збільшення усіх видів ренти, ані остаточне за­хоплення селянських земель не задовольняли зростаючих потреб держави та феодалів, які прагнули повного контролю над селяна­ми; їх феодальна залежність поступово юридичне оформилася як залежність кріпосна. Суть кріпацтва полягала у позбавленні селян права на землю та прикріплення їх до землі феодала у запровад­женні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини) у остаточ­ному обмеженні громадянських прав та свобод селянства

Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права поставили «Артикули» польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та Третій Литовський статут (1588 р.). Ці закони позбавили селян права розпоряджатися своїм майном; тривалість панщини визначалася волею пана; селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав його кріпаком. Та­ким чином, законодавство, впроваджене за литовсько-польської доби на українських землях, утворило правове поле для розвитку феодального землеволодіння, розширення прав шляхти та тоталь­ної і неконтрольованої експлуатації покріпаченого селянства.

4. Входження українських земель до складу Речі Посполитої

Люблінська унія. На сеймі, що проходив у Любліні з 10-го січня по 12 серпня 1569 р., в результаті об'єднання Польського ко­ролівства (Корони) і Великого князівства Литовського, була утво­рена нова держава — «єдина спільна Річ Посполита». Це була подія надзвичайної політичної ваги. Подолавши традиції персональної унії, вона, нарешті завершила об'єднавчі змагання.

10 січня 1569 р. у Любліні розпочав роботу польсько-литовсь­кий сейм, який мав ухвалити остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. На сеймі розгорнула­ся гостра боротьба між прихильниками та супротивниками унії.

Вже з перших днів центральна влада приводить життя на ук­раїнських землях у відповідність до норм польського адміністра­тивного та політико-правового устрою. Українські терени, за ви­нятком Чернігівщини та Новгород-Сіверщини, які лише періодич­но входили до складу Речі Посполитої, становили найбільшу пито­му вагу у новій державі і адміністративне утворювали 6 воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Київське, Подільське та Брацлавське.

Згідно з унією, загальнимидля всієї Речі Посполитої були польський король, сейм, сенат, грошова одиниця. Литовське князівство зберегло за собою печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою – Литовський статут.

Люблінська унія створила потужну політико-правову базу для здійснення вели­комасштабної стратегії, спрямованої на згортання національного життя в українських землях, розширення та зміцнення на них панівного становища польської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, встановлення кріпосного права, пограбування природних багатств, ліквідацію духовних та культурних цінностей. Наслідкивтілення в життя цієї стратегії бу­ли для України фатальними. На тривалий час загальмували свій розвиток автономістських тенденцій в українському суспільстві. Впровадження чужих за своєю природою розпорядчих та судових органів, засилля в них іноземців і відсторонення від влади ук­раїнців призводили до згасання національного життя та держав­них традицій. Розпочалася денаціо­налізація і полонізація еліти, яка переходила до офіційно визнаних католицизму або до уніатства. Люблінська унія відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для придбання українських земель. Зміцнення та зростання феодальної власності на землю посилювало кріпацтво, посилювалося майнове розшарування, збільшувалася панщина, зростали натуральна й грошова рента. Селяни терпіли свавілля орендарів, лихварів та уряду, котрий стягував з трударів великі податки. Люблінська унія також посилила дискримінацію українсь­кого населення в містах. Українцям перешкоджали при вступі до ремісничих цехів, обмежували в праві на проживання у містах, об­кладали непомірними податками. У містах господарюва­ли євреї, німці, поляки, вірмени, греки, які займалися торгівлею, орендували фільварки і промисли, брали на відкуп міста. Після Люблінської унії з боку польської влади та ка­толицької церкви в українських землях активізується політика витіснення української мови, культури, православної релігії.