Радянська україна: особливості історичного розвитку

1. Україна в 1920-1930-ті рр. Досвід національно-культурного і національно-державного будівництва в складі СРСР.

2. Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної війн (1939-1945 рр.).

3. Україна в повоєнне десятиріччя (1945-1955 рр.).

4. Україна в умовах наростання системної кризи радянського ладу (друга половина 50-х – перша половина 80-х рр.).

5. Україна: шлях до незалежності.

1.Україна в 1920-1930-ті рр. Досвід національно-культурного і національно-державного будівництва в складі СРСР

Після громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них – країни Балтії, Польща і Фінляндія – стали справді самостійними. В усіх інших, у тому числі й в Україні, утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. Першу мирну угоду радянської України було укладено з Литвою 14 лютого 1921 р. Протягом 1921-1922 рр. підписані договори з Латвією, Естонією, урядом Австрії, Польщею, Туреччиною, Німеччиною.

Надзвичайно важким було внутрішнє становище країни. Під час Першої світової та громадянської воєн, погромів, розстрілів, епідемій, загинуло близько 1,5 млн. людей. Величезної шкоди народному господарству України завдали не тільки воєнні дії, а і політика «воєнного комунізму», що проводилася з 1919 р. Стан погіршився через засуху 1920 р. і, ще більш жорстоку, у 1921 р. Результатом став голод 1921-1922 рр. Політика «воєнного комунізму» та економічна криза спричинили масове незадоволення більшовиками, особливо серед селянства. Тому у березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) було прийнято рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системи заходів, які згодом назвали новою економічною політикою(неп). Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-гро­шових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; зап­ровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленос­ті у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних еле­ментів у економіку. Основним завданням НЕПу було заспокоїти селянські маси, забезпечити їм стимули до збільшення виробництва продуктів. Була допущена оренда землі і найманий труд батраків. Значну частину земельного фонду країни розподіляли між селянами. Одночасно підтримувалося кооперативне будівництво. До кінця 20-х рр. у сільгоспкооперацію було залучено понад половину селянських господарств, а всіма видами кооперації було охоплено 85 % господарств. НЕП допускав вільну внутрішню торгівлю, ліквідував контроль уряду за нею. Були дозволені певна лібералізація і децентралізація економіки, віддано в оренду дрібні та частково середні підприємства. Проте більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки – важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля – залишалися під контролем держави.

Рішення, прийняті партійним з’їздом у Москві, були обов’язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком. Незважаючи на всі труднощі, в 1922 р. здебільшого вдалося покінчити з голодом, ліквідувати повстанський рух селянства. В 1925-1926 рр. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг промислового виробництва: з’явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств. Але внутрішня суперечність і поява кризових явищ, які викликав НЕП, намагання забезпечити державу товарним хлібом визначили відмову від НЕПу до кінця 1929 р.

Перехід до мирного будівництва об’єктивно вимагав вирішення проблеми взаємовідносин між національними республіками. Процес утворення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни. 30 грудня 1922 р.І Всесоюзний з’їзд рад затвердив Декларацію про утворення наднаціональної держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республікй Союзний договір, який підписало спочатку чотири держави – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка в складі Грузії, Вірменії й Азербайджану).

Остаточне юридичне оформлення нового державного утворення відбулося на ІІ з’їзді рад СРСР (січень 1924 р.). Він затвердив Конституцію Радянського Союзу. Новий текст Конституції УСРР, пристосований до її статусу союзної республіки, було затверджено в травні 1925 р. на ІХ Всеукраїнському з’їзді рад. Жорстка централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження прав союзних республік.

Проте сам факт існування та визнання УСРР з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, столицею (Харків), апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу, створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.

Успіхи в культурному будівництві 20-х – початку 30-х рр. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація»чи «українізація». У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Вона зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов’язкового вживання української мови в установах, зміцнення позицій української школи, культури, науки, до залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах.

Результати українізації 20-х рр. були вагомими. Частка українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35 до 54 %. У 1929 р. в УСРР діяло 80 % шкіл і понад 2/3 технікумів та 30 % вузів з українською мовою навчання. Якщо у 1922 р. республіка мала до 10 україномовних газет і журналів, то в 1939 р. з 426 газет 373 були українськими.

Припинення політики українізації в УСРР ніколи офіційно не проголошувалося. Але вже з кінця 20-х років національно-державне і національно-культурне будівництво уповільнюється. Накопичений позитивний досвід засуджується і деформується сталінською адміністративно-командною системою. Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представника Сталіна П. Постишева– озброєного диктаторськими повноваженнями секретаря ЦК ВКП(б). В Україні розгорталася глибока й руйнівна репресивна кампанія, пов’язана з утвердженням тоталітарної системи.

Своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР стала командна економіка, одним з проявів якої був перехід до директивного планування і форсованої індустріалізації.

Втілення в життя ідеї «побудови соціалізму в одній окремо взятій державі», постійне очікування війни зі світовим імперіалізмом передбачало перетворення СРСР в передову індустріальну державу. Курс на індустріалізацію було затверджено в 1925 році.

У грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного планування над ринком. Проект всеосяжних корінних економічних перетворень був розроблений у 1928, а ухвалений у 1929 р. у вигляді першого п’ятирічного плану (1928-1932 рр.). Він передбачав напружені, але реальні темпи приросту промисловості в середньому за рік. Водночас, у процесі виконання п’ятирічки, Сталін, шляхом адміністрування, директив почав вимагати різкого підвищення планових цифр, що передбачали форсування нечуваних темпів розвитку важкої промисловості, особливо чорної та кольорової металургії, багатьох галузей машинобудування, хімічної промисловості.

Успіхи перших п’ятирічок безсумнівні, дореволюційний рівень промисловості був значно перевищений. Стали до ладу металургійні гіганти «Запоріжсталь», «Криворіжсталь» і «Азовсталь». Давали продукцію тракторний і турбінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві. Виникли нові галузі промисловості, зокрема хімічна.

Але залучення у важку індустрію величезних фінансових, матеріальних і людських ресурсів, ігнорування легкої й харчової галузей, неувага до соціально-побутових запитів створили вкрай напружене становище із забезпеченням населення продовольством і товарами масового попиту. Це підривало соціальне значення індустріалізації. Проте, будівництво тисяч заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, її промисловий потенціал у 1940 р. в сім разів перевищував показник 1913 р.

На кінець 20-х – початок 30-х рр. соціально-економічний розвиток країни поставив на порядок денний питання перетворень у сільському господарстві на основі ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі. Першим поштовхом для форсування колективізації стали хлібозаготівельні кризи у 1928-1929 рр. 1928 р. приніс Україні неврожай. Селяни стали всіляко ухилятися від хлібозаготівель. Тоді за наказом Сталіна почалися реквізиції зерна, як у роки «воєнного комунізму». Повернення до «воєнно-комуністичних» методів було зумовлене потребами індустріалізації, яка вимагала величезних коштів, що їх можна було «перекачати» із сільського господарства у промисловість.

Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку селянства. В другій половині січня 1930 р. комісія політбюро ЦК ВКП(б) розробила план компанії з розкуркулення. Всього за час колективізації було розкуркулено 352 тис. селянських господарств. Унаслідок цього восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств досягла 67 %, до кінця 1932 р. – 70 %. А до 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28 тис. колгоспів.

Колгосп не вважали кооперативним господарством, а вироблена тут продукція не належала його членам. Хліб треба було здавати державі, за винятком насіннєвого, фуражного і продовольчого фондів (все та ж продрозкладка). Хлібозаготівлі за нереальними планами зверху призвели до того, що з весни 1932 р. в 44 районах УСРР почався голод із численними смертними випадками, фактами людожерства.

Голод 1932-1933 рр. був наслідком спроби здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами. Кількість жертв від голоду склала за різними підрахунками від 4,2 до 9 млн. осіб.

З кінця 1920-х рр. в УРСР, як і на всій території СРСР, під приводом пошуку «шпигунів і ворогів народу, які створили розгалужену мережу контрреволюційних організацій», починаються репресії. Репресії здійснювалися задля розправи над опонентами, призводили до нагнітання в країні атмосфери страху. Було терміново підготовлено документ, яким скорочувалися терміни розслідування державних злочинів та дозволялося винесення смертних вироків, що не підлягали оскарженню й перегляду. Розгляд справ передавався особливим «трійкам» – позасудовим органам, у які входили представники прокуратури, місцевої влади й наркомату внутрішніх справ (НКВС). Україною прокотилися хвиля гучних процесів – «шахтинська справа», «справа Союзу визволення України (СВУ)», «справа Українського національного центру (УНЦ)», за якими були заарештовані і знищені колишні діячі українських політичних партій, технічні фахівці, представники інтелігенції. Репресії другої половини 1930-х уже торкнулися радянських партійних і військових кіл. У 1934-1939 рр. фізично була знищена більша частина «ленінської партійної гвардії», провідних воєначальників, діячів науки та культури.

Таким чином, у 30-х рр. в СРСР було остаточно встановлено режим, який називають тоталітарним. Він був заснований на системі насильства, запереченні демократичних інститутів, позбавленні людей елементарних прав і свобод при політичній диктатурі комуністичної партії, яка уособлювала собою соціалістичну державу.

1920-30-ті рр. в історії України – це часи певних зрушень: НЕП, індустріалізація, розвиток кооперативного руху, українізація, ліквідація неписьменності. Водночас то були роки сталінських репресій, двох голодоморів, насильного об’єднання селян у колгоспи.

2.Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної війн (1939-1945 рр.)

До кінця 30-х рр. у світі виникла загроза нової глобальної війни. Вона виходила від Німеччини, Італії, Японії, їхнім апетитам протистояли Англія, Франція, згодом – СРСР, США.

Після невдачі спроб створення системи колективної безпеки в Європі, СРСР пішов на підписання 23 серпня 1939 р. радянсько–німецького договору про ненапад строком на 10 років. Він мав також таємні протоколи, метою яких був територіальний виграш, розподіл сфер впливу. Німеччина відмовлялась від претензій щодо України, а СРСР отримував згоду Німеччини на приєднання до своєї території українських земель, що входили до складу Польщі та Румунії.

Підписання договору фактично розв’язало Гітлеру руки, і 1 вересня 1939 р. німецькі війська атакували польську армію з трьох оперативних напрямків. З нападом фашистської Німеччини на Польщу Друга світова війнастала фактом. Вона охопила майже всі континенти (до неї втягнулася 61 держава з понад 80 % населення земної кулі; в боях взяло участь 110 млн. осіб; молох війни забрав життя 60 млн. людей, з яких 27 млн. були громадяни СРСР).

Зародилася війна в глибинних суперечностях, які існували між державами і випливали з їх цілей: політичних – прагнення керівних кіл великих держав перерозподілити сфери впливу, забезпечити неподільне панування своєї системи; економічних – розширити сфери прикладання капіталу, отримати дешеві джерела сировини і робочої сили. З боку країн фашистського блоку війна була несправедливою, загарбницькою.

Поява німецьких військ біля обумовленої таємним протоколом демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва. 17 вересня 1939 р. віддається наказ про початок бойових дій проти Польщі. Радянські війська окупували Західну Волинь і Східну Галичину. Новий німецько–радянський договір «Про кордони, дружбу і співробітництво», підписаний у Москві 28 вересня 1939 р., розмежував кордони між Німеччиною і СРСР вздовж річок Сян і Західний Буг.

Першими кроками нового радянського керівництва було утвердження державно-політичного і територіального статусу Західної України. 22 жовтня 1939 р. були організовані вибори до Народних Зборів. За кандидатів, заздалегідь підібраних органами влади, було подано 4 мільйони 32 тисячі голосів, тобто 90, 9 %. 26 жовтня 1939 р. у Великому театрі Львова зібралися Народні Збори Західної України, своєрідний «парламент», якому належало проголосити на західноукраїнських землях радянську владу та просити комуністичне керівництво прийняти ці землі до складу СРСР. Наступного дня Народні Збори прийняли Декла­рацію про возз'єднання Західної України з УРСР та оголосили про націо­налізацію банків та великої промисловості, конфіскацію земель у поміщи­ків, церкви та великих державних урядовців. Відповідно до прийнятих за­конів Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 р. і Верховної Ради УРСР від 15 листопада Західна Україна стала складовою частиною Ра­дянської України, і відповідно - Радянського Союзу.

Після юридичного оформлення приєднання західноукраїнських земель тут почала проводитися «радянизація»: селянські комітети розподіляли поміщицькі землі, худобу, посівний матеріал, знаряддя виробництва. У містах найбідніші верстви населення одержували житло. Повсюдно вводилася українська мова, швидко зросла кількість українських шкіл. У той же час нова влада конфліктувала з уніатською церквою, намагалася культивувати колективізацію, закривала національно-культурні інститути, включаючи «Просвіту». За неповні два роки така політика спричинила до того, що більшість місцевого населення стала негативно ставитися до радянської влади.

28 червня 1940 р.СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. 2 серпня Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину та Північну і Південну Бессарабію до УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської АРСР утворити Молдавську РСР.

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина напала на СРСР. Почалась Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років, яка увійшла в історію як визвольна війна радянського народу проти фашистської Німеччини та її союзників (Угорщини, Італії, Румунії, Фінляндії), важлива частина Другої світової війни. Створивши на напрямку ударів переважаючу перевагу, агресор прорвав оборону радянських військ, захопив стратегічну ініціативу й панування в повітрі. Прикордонні бої й початковий період війни (до середини липня) у цілому призвели до поразки Червоної Армії.

Після 22 липня 1942 р., коли Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області, вся Україна була окупована ворогом.

Територію України нацисти розподілили на кілька окупаційних зон:

- 1 серпня 1941 р. Східна Галичина була приєднана до Польського генерал–губернаторства(дистрикт «Галичина»– Львівська, Дрогобицька, Станіславська та Тернопільська області);

- 14-19 липня 1941 р. землі між Дністром і Південним Бугом, північна Буковина й Бессарабія було передано Румунії. До цієї території, що звалася Трансністрією, приєднали Одеську, південь Вінницької і захід Миколаївської областей;

- 20 серпня 1941 р. створено рейхскомісаріат «Україна»у складі десяти областей України – Волинь, Полісся, Правобережжя, частини Полтавської і Запорізької, південних районів трьох білоруських областей, півдня Орловщини. До створених тут шести генеральних округів належала Дніпропетровська область і Крим;

- Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування.

Грабувалося і вивозилося в Німеччину все, що мало матеріальну цінність. Понад 5 млн. цивільного населення і військовополонених було знищено. Скорбним символом гітлерівського геноциду став Бабин Яр у Києві, де було вбито 200 тис. чол. – євреїв, українців, росіян. На каторжні роботи до Німеччини з України було вивезено 2,4 млн. чол.

Жорстокість і безкомпромісність політики окупантів викликала опір серед населення.

Активні бойові дії проти німецьких загарбників вели партизанські з’єднання і загони Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Київщини, Донбасу та інших районів України. Широко відомі імена партизанських командирів С.А. Ковпака, О.М. Сабурова, О.Ф. Федоровата інших. Для посилення керівництва партизанськими загонами і координації їхніх дій з Червоною Армією у червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з Т.А. Строкачем.

Діячі Організації українських націоналістів схильні були бачити у фашистах союзників. З перших днів війни у складі німецької армії діяли підрозділи, сформовані українськими націоналістами – батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові бандерівці провели Українські на­ціональні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком. Проте фашистське керівництво заявило, що німці українцям не союзники, а завойовники. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН (б) було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незаба­ром 15 було розстріляно.

З цього часу почали з’являтись перші партизанські загони українських націоналістів, які виникли на Поліссі і Волині. Тут від початку війни діяли партизанські відділи «Поліської Січі» під проводом Тараса Бульби-Боровця, колишнього військовика УНР. Тут же, на Волині, були сформовані партизанські військові частини обох частин Організації українських націоналістів (навесні 1940 р. вона розкололося на ОУН (б)– бандерівську чи революційну, яку очолив Степан Бандера, та ОУН (м)– мельниківську, очолювану Андрієм Мельником). У результаті об’єднання окремих відділів Української національної самооборони, січовиків, військових формувань ОУН у жовтні 1942 р.була створена Українська Повстанська Армія(УПА). Вона повела боротьбу проти німецьких загарбників і більшовицьких партизанів, а також поляків (загони УПА протягом 1943-1944 рр. проводили кампанію витіснення польського населення за межі українських етнічних кордонів за Буг і Сян – фактично етнічні чистки; поляки діяли аналогічно).

21-25 липня 1943 р. відбувся ІІІ Надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах, заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, проголосив самостійність України. З кінця 1943 р. УПА перестає битися на декількох фронтах і переходить до бойових дій тільки проти Червоної армії і радянських партизан.

Починаючи з квітня 1943 р. у складі німецьких військ діяла дивізія СС «Галичина», сформована з українців.

Діяльність ОУН-УПА була проаналізована робочою групою істориків, утвореною при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. У фаховому висновку істориків визнається вагомий внесок ОУН-УПА в національно-визвольну боротьбу українського народу за створення незалежної України. Разом з тим робочою групою:

- визнано співробітництво УВО і ОУН з німецькою розвідкою та контрроз­відкою ще з часів Веймарської республіки, тобто з 1919 року;

- визнано те, що на окупованій німцями у 1939 р. території Польщі органі­зації ОУН(Б) і ОУН(М) діяли відкрито;

- визнано спільні дії ОУН та диверсійних підрозділів націоналістів з німця­ми у червні 1941 року проти Червоної Армії, факт протидії ОУН - УПА радянсь­ким партизанам і Червоній Армії в 1943-1944 роках, а також постачання літаками Люфтваффе українським повстанцям німецького військового спорядження і зброї після визволення України від фашистів[2].

Треба відзначити, що зміст «Фахового висновку…» не дає підстав для героїзації ОУН-УПА, чого домагаються окремі політичні сили.

Перемога під Сталінградом у лютому 1943 р. і розгром німецьких військ у Курській битві у серпні 1943 р. створили необхідні передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту. Відкрилася можливість для оволодіння Лівобережною Україною, форсування Дніпра і створення стратегічних плацдармів у Правобережжі. В кінці жовтня 1944 р. із звільненням Закарпаття українська земля була повністю позбавлена фашистської нечисті.

Перемоги Червоної армії взимку 1945 р., наступ союзницьких військ із Заходу забезпечили умови для завершення розгрому нацистської Німеччини. 8 травняв Берліні було підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Розгром імперіалістичної Японії завершив Другу світову війну 2 вересня 1945 р.

Гідний внесок у перемогу вніс український народ. У лавах Червоної армії воювали 6 млн. його синів і дочок. Близько 600 тис. партизан і підпільників билися в тилу фашистських військ. Понад 2 млн. трудівників України кували зброю перемоги в радянському тилу. Близько півмільйона українців пов’язало свою долю з ОУН-УПА.

3.Україна в повоєнне десятиріччя (1945-1955 рр.)

В історії не було воєн, які за розміром руйнувань та лиха, заподіяного людству, можна порівняти з Другою світовою. Серед народів, які особливо постраждали від неї, був український. На терито­рії України під час окупаційного режиму було знищено май­же 3,9 млн. мирних жителів, вивезено понад 2,4 млн. осіб до Німеччини, частина з них загинула, а 200 тис. осіб, побоюючись сталінського режиму, так і не повернулись. Загалом у роки війни загинув кожен шостий житель України.

До численних людських утрат додалися величезні матеріальні збитки, яких зазнала Україна. З 679 млрд. крб. матеріальних збитків, заподіяних Радянському Союзу, 285 млрд. (42 %) припадає на Україну. За роки війни населення республіки скоротилося на третину. Україна втратила 40 % свого економічного потенціалу, близько 10 млн. осіб залишилося без житла.

На основі союзного закону (затверджений у березні 1946 р.) Верховна Рада УРСР у серпні 1946 р. прийняла Закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946-1950 рр. Основні зусилля та капіталовкладення спрямовувалися на відновлення та розвиток важкої промисловості, енергетики та транспорту.

На кінець п’ятирічки були відбудовані не тільки старі, а й споруджені нові промислові підприємства. Промислове виробництво у 1950 р. на 15 % перевищувало довоєнний рівень. За рівнем індустріального розвитку вона вже на той час випереджала багато країн Європи.

Гірше йшли справи у сільському господарстві. Воно повинно було розвиватися, спираючись винятково на свої власні, вкрай недостатні й обмежені державою, ресурси. Труднощі посилювалися небаченою засухою 1946 р. Узимку 1946/47 р. на Україні розпочався голод, якого, як уважають спеціалісти, можна було уникнути.

Україна в числі 51 країни світу виступила одним із засновників і перших членів Організації Об’єднаних Націй (ООН). 6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско для участі в роботі конференції і підписала декларацію про заснування ООН. Її представники були обрані до дев’яти комітетів та комісій організації.

Позитивно оцінюючи розглянуті аспекти зовнішньополітичної діяльності України, водночас не можна відокремлювати їх від великих прорахунків, припущених радянською дипломатією в цілому в повоєнні роки. Трагічною помилкою української дипломатії була політика замовчування ганебних фактів дискримінації українського населення в Польській Народній Республіці. Ще під час війни у вересні 1944 р. між Польським комітетом національного визволення і урядом УРСР була підписана угода про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі, а польського – з УРСР. Люди за бажанням із збереженням свого майна переселялися на свою етнічну батьківщину. Це було виявом природного права людини обирати місце свого проживання. Проте поступово від добровільного виїзду на батьківщину влада перейшла до складання списків для обов’язкового переселення.

Ганебним актом стосовно українців була т.зв. акція «Вісла», здійснена польськими властями у квітні – серпні 1947 р.Її метою була повна депортація українського населення з його етнічних територій у західній і північній Польщі на інші землі, які раніше належали німцям. Методи роботи з населенням були далекі від гуманних. Виселення супроводжувалося руйнуванням пам’ятників національної культури українців: церков, цвинтарів, музеїв, бібліотек.

Одночасно здійснювалися каральні заходи щодо вояків УПА, учасників оунівського підпілля. Така сама політика проводилася радянськими властями в Українській РСР. Після війни сталінський режим поставив собі за мету приведення західних українців у відповідність до радянської системи їх східних співвітчизників. Але форсовані темпи індустріального розвитку без урахування доцільності і наявності сировини, примусова колективізація, анулювання Брестської унії й греко-католицької церкви в 1946 р. відштовхнуло значну частину місцевого населення від комуністичної влади. Все це ще більше загострило братовбивчу війну на західноукраїнських землях.

Ще до закінчення війни, в липні 1944 р., на Західній Україні була створена Українська Головна Визвольна Рада. Вона закликала народ до боротьби за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) в межах етнічних українських земель. Боротьба набула широкого розмаху. Служба Безпеки – таємна спецслужба ОУН безжально винищувала прорадянські елементи. Здійснювалися акції саботажу й диверсій, проводилася «шептана» та друкована антирадянська агітація. УПА брала активну участь у військових операціях. Лише з 1 квітня по 1 вересня 1946 р. загони УПА 1017 разів вступали в бій із загонами НКВС.

У свою чергу, численні каральні операції проводилися проти УПА органами НКВС. З лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39773 операції. В липні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв пропозицію Міністерства внутрішніх справ УРСР про доведення чисельності бійців винищувальних батальйонів до 35 тис. осіб. Отже, боротьба переростала у громадянську війну.

Сили сторін у боротьбі були нерівними. Тому в 1949 р. керівництво УПА прийняло рішення вивести армію до Німеччини і Австрії. Після загибелі командира УПА Тараса Чупринки(Р. Шухевича) 5 березня 1950 р. повстанський рух втратив організованість і пішов на спад. Окремі збройні відділи підпілля у краї діяли ще до середини 50-х рр.

Важливою подією повоєнного десятиріччя була передача Кримської області до складу УРСР. Виходячи з історичних і культурних зв’язків, етнічної і територіальної спорідненості Україну й Криму, Верховна Рада СРСР указом від 19 лютого 1954 р. включила Кримську область до УРСР. Неврожайні післявоєнні роки в Криму, неспроможність Росії забезпечити населення і Чорноморський флот перш за все продуктами харчування обумовили ситуацію, коли уряд і Верховна Рада РРФСР добровільно, з власної ініціативи передали півострів Українській РСР.

4. Україна в умовах наростання системної кризи радянського ладу (друга половина 50-х – перша половина 80-х рр.)

На середину 50-х рр. усі сфери життя України майже цілком перебували під впливом сталінщини. Свідомість переважної більшості людей усе ще підпорядковувалася стереотипам, які десятиріччями насаджувалися адміністративно-командною системою. Багато невинних людей ще з 30-40-х і початку 50-х рр. поневірялося в таборах.

Після смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) залізні лещата тоталітарної диктатури послабилися. Компартійна олігархія опинилася в нестабільному стані «колективного керівництва». Новий перший секретар ЦК КПРС М.С. Хрущоввисловився за лібералізацію політичного режиму. Запропонований ним курс на відмову від терористичних методів державного керівництва дістав схвалення ХХ з’їзду КПРС, який відбувався в Москві 14-15 лютого 1956 р.(перші кроки на шляху демократизації були зроблені ще після липневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС). На закритому засіданні з’їзду було заслухано доповідь М.С. Хрущова «Про культ особи і його наслідки». Так розпочалася хрущовська «відлига».

Короткий період ревізії сталінської політики (1956-1959 рр.) був використаний в Україні для висунення культурно-національних вимог. Вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері (зокрема, перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка). Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури, заповнення «білих плям» у літературі, театрі, історії.

Боротьба з тоталітарним режимом почалася і в політичній сфері. 1959 р.молодий адвокат Л. Лук’яненкозробив спробу організувати Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила за мету вихід України зі складу СРСР легально-конституційним шляхом. Найважливішим елементом десталінізації була ліквідація Головного управління таборів (ГУЛАГ). Сотні тисяч в’язнів концтаборів і спецпоселенців, яким пощастило вижити, повернулися до України. Тисячі українських громадян були реабілітовані.

Значно підвищилася в цей період роль республік в організації господарського життя своїх народів.

Згодом відбулося певне коригування політичного курсу, відхід від демократизації. Продовжувала зберігатися адміністративно-командна система, що не давало доводити до кінця розпочаті політичні реформи.

Таким же непослідовним був і економічний розвиток країни. У другій половині 50-х рр. почався інтенсивний пошук ефективних шляхів господарського управління, його демократизації. Було зроблено спробу переходу від жорстокого керівництва сільським господарством до господарської самодіяльності колгоспів і радгоспів. Для усунення надцентралізації управління народним господарством у 1954 р. було здійснено перехід від Міністерств до Рад народного господарства (раднаргоспів), що управляли багатогалузевими економічними комплексами у регіонах. Усе це мало на меті без зміни виробничих відносин, шляхом деяких послаблень і регіоналізації управління економікою пожвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію продуктивних сил.

СРСР займав провідну роль у багатьох напрямках науки та техніки, освоєнні космосу, використанні атомної енергії. Важливий внесок у розвиток цих сфер зробила Україна. Протягом п’яти років у республіці спостерігалося зростання сільськогосподарського виробництва.

Безсумнівним досягненням Хрущова була сильна соціальна політика, яка торкалася практично всіх сторін суспільного життя. У липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 – для жінок. Майже в 2 рази збільшився середній розмір пенсій. Пенсії почали отримувати навіть колгоспники. Того ж року розпочався поступовий (за галузями) перехід на семигодинний робочий день, а з вересня 1959 р. підприємства, установи і організації УРСР почали перехід на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями при восьмигодинному робочому дні. У 1956 р. було підвищено заробітну плату, упорядковано щомісячне авансування колгоспів. У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про розвиток житлового будівництва в СРСР». Понад 3 млн. квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десяток років, істотно пом’якшили житлову проблему.

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Збереження попередніх виробничих відносин, форм і методів керівництва не принесли бажаних результатів. Три надпроекти Хрущова – освоєння цілини, розширення посівів кукурудзи, програма тваринництва (догнати та випередити США у виробництві м’яса, масла та молока) не дали очікуваних результатів. Україна продовжувала крокувати шляхом екстенсивного[3] розвитку.

За цих умов у верхніх ешелонах влади поступово готувалося усунення Хрущова. У жовтні 1964 р.Хрущова звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР. Його дії були кваліфіковані як волюнтаристські, що заперечували принцип колективного керівництва. Першим секретарем ЦК КПРС став Л.І. Брежнєв.

Короткотривалої «відлиги» було достатньо, щоб на світ з’явилося ціле покоління шестидесятників. Для українських шестидесятників (Д. Павличко, І. Драч, І. Дзюба, Л. Костенко, В. Симоненко, В. Чорновіл, М. Осадчий та інші) на першому плані стояли болючі національні проблеми. Вони висували вимогу забезпечення українцям свободи вільного духовного розвитку, виступали за надання українській мові статусу державної у республіці.

Політичний і соціально-економічний розвиток Радянського Союзу в другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. відбувався під знаком наступу сталіністів, тобто тих політичних діячів, які вважали будь-які реформи шкідливими. Ресталінізація виявилася у поверненні до сталінських методів управління народним господарством і диктаті в суспільно-політичному житті. Публіцисти другої половини 1980-х охрестили цю добу «застоєм».

Незважаючи на спроби реформування промисловості і численні заходи щодо піднесення сільського господарства, республіка продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку. Екстенсивна спрямованість радянського виробництва вимагала залучення в обіг надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. Негативний вплив на розвиток сільського господарства, як і промисловості, мало поширення військово-промислового комплексу на нові сфери тоталітарної економіки, що призводило до активного її виснаження. Гонка озброєнь вела СРСР в економічну безодню. Було припущено трагічних помилок в зовнішній політиці (введення військ до Чехословаччини (1968 р.) та до Афганістану (1979 р).

З 1963 р. по 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ був П.Шелест. За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Вод­ночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в рамках союзної держави, врахування потреб України при економічному плануван­ні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національ­но-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльнос­ті, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972).

Після нього пост першого секретаря ЦК Компартії України займав В.В. Щербицький. Він був прихильником централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості респуб­лік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногоспо­дарський комплекс, займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи. Як загалом у СРСР, в Україні тих років насаджувалася однодумність, розцвіло славослів’я, ініціювалися і підштовхувалися процеси, спрямовані на ліквідацію національних традицій, послаблення позицій української мови, приниження ролі національної культури.

У 60-70 рр. в радянському суспільстві виникла нова форма духовної опозиції – т.зв. дисидентство. Основними виявами дисидентства були протести і звернення на адресу керівників країни, в судові інстанції. Виник безцензурний друк (самвидав).

В Україні дисиденти діяли переважно у Києві та Львові. Саме в ці роки стають відомі імена Івана Драча, Івана Дзюби, братів Горинів.

1975 р. у зв’язку з підписанням Радянським Союзом разом з кількома десятками європейських держав Гельсінської угоди дисидентство отримує новий імпульс. Організовується, подібно до московської, Українська Гельсінська група(УГГ) на чолі якої стояли письменник Микола Руденкоі генерал Петро Григоренко. Проти УГГ комуністична влада застосувала суворі репресії.

5. Україна: шлях до незалежності

Новий етап в історії українського суспільства відкрила «перебудова», покликана подолати негативні тенденції в розвитку Радянського Союзу. Курс не перебудову проголосив квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, при новому Генеральному секретарі ЦК КПРС М.С. Горбачові. Термін «перебудова», який став офіційним компартійним лозунгом, широко використовувався тільки в перші роки даного періоду і пішов у небуття наприкінці 80-х рр., коли системна криза завела СРСР у безвихідь.

В процесі горбачовської «перебудови» передусім було проголошено «нове мислення» у міжнародній політиці. «Нове мислення» передбачало пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Підкреслювалося, що в сучасному світі неможливо досягти переваги військовими засобами.

Важливими результатами цієї політики було виведення радянських військ з Афганістану і країн Східної Європи, возз’єднання Німеччини, закінчення «холодної війни», розпад Організації Варшавського договору (ОВД) і Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

У внутрішньополітичному розвитку був узятий курс на лібералізацію режиму. Відродився суто радянський термін «гласність» на позначення своєрідного проміжного етапу на шляху до свободи слова. Основним об’єктом гласності стали т.зв. «білі плями» в історії КПРС. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення. Суспільство стрімко політизувалося. Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії ХХ ст., як діяльність Центральної Ради, голодомор 1932-1933 рр., сталінські репресії в Україні, роль ОУН-УПА у вітчизняній історії та інше.

На хвилі демократизації одна за одною виникали громадські (неформальні) організації та об’єднання. У серпні 1987 р. виник Український культурологічний клуб (УКК). До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв’язнів. У вересні 1989 р. з ініціативи київських письменників було створено масову громадсько-політичну організацію – Народний Рух України за перебудову(НРУ). Наприкінці жовтня 1989 р. було проголошено створення екологічної асоціації «Зелений світ». Того ж року відбулася установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». Воно боролося за увічнення пам’яті жертв комуністичних репресій та загиблих під час голодомору 1932-1933 рр. Активно проявили себе молодіжні об’єднання - Спілка незалежної української молоді (СНУМ) і Українська студентська спілка (УСС). Ці молодіжні організації з перших днів існування вдавалися до різних політичних акцій, спрямованих на дальшу демократизацію суспільного життя.

Під тиском радикальних національно-демократичних сил у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом юридично закріплювався державний статус української мови. Відповідно до Закону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в діяльності державних установ.

З 1990 р. в Україні почався новий етап демократизації і розмежування політичних сил. У цей період почали утворюватися нові політичні партії та громадсько-політичні організації (на початок 1991 р. офіційно було зареєстровано 13 партій). Виходячи з їх програмних документів, можна виділити три основні течії: національно-демократичну; ліберально-демократичну та комуністичну (соціалістичну). За критерієм ставлення до суверенітету і незалежності України, українські політичні організації становили три групи:

1.Політичні організації, які послідовно виступали за незалежність (Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та ін.).

2. Політичні організації, які займали помірковано-державницькі позиції (Демократична платформа в Компартії України, яка згодом трансформувалася в Партію демократичного відродження України, Ліберально-демократична партія України, соціал-демократичні партії).

3. Комуністи, які перебували на ортодоксальних позиціях.

Україна стала багатопартійною, але при цьому КПУ продовжувала залишатися не стільки політичною партією, скільки стрижнем державного апарату авторитарної по суті країни.

16 липня 1990 р.Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Проте прийнята Декларація без відповідних підзаконних актів мала лише символічне значення.

В розвитку економіки ставали дедалі відчутнішими значні проблеми і труднощі. В країні посилювався дефіцит товарів масового споживання. 28 серпня 1990 р. Політбюро ЦК КПРС відмітило гостру нестачу м’яса, масла, інших продуктів, невиконання планів постачання продукції тваринництва. За сім місяців року населення недоотримало овочів й фруктів на мільярд крб., промтоварів – на 15 мільярдів. Розвал управління виробництвом, занепад багатьох галузей народного господарства викликали нагальну потребу прийняття 3 серпня 1990 р. Верховною Радою УРСР Закону «Про економічну самостійність». Цей документ проголошував самостійність України у визначенні економічного статусу й стратегії соціально-економічного розвитку, форм і методів господарювання та управління суспільним виробництвом, самостійне здійснення фінансово–бюджетної і зовнішньоекономічної політики.

Україна зробила важливі кроки на шляху до політичної самостійності і самостійного господарювання. Проте ідея єдиної союзної держави на той період ще мала значний вплив на суспільну свідомість. Активно її підтримували комуністи в Україні. З цих позицій виступила центральна союзна влада. Нею було прийнято рішення провести 17 березня 1991 р.Всесоюзний референдум з питання збереження Союзу РСР. Референдум сказав «так» оновленому демократичному Союзу. Проте в зв’язку з прагненням політичних та господарських еліт союзних республік до влади та самостійності, кризою легітимності союзного керівництва внаслідок невдалої соціально-економічної політики, зберегти СРСР не вдалось.

Тема 9