Україна під чужою окупацією 6 страница

Згідно з дослідами історика Харківського університету Дмитра Багалія, почин Каразина підтримали "майже всі стани — дворян­ство, купецтво і громадянство, військові обивателі... цехові і міща­ни"². Отже, першу перешкоду, тобто брак фінансів, Каразин здо­лав. Залишилося ще тільки дістати формальний указ про створен­ня університету, який він планував відкрити 12 грудня 1803 р. Але так воно не сталося.

У Петербурзі бюрократи зуміли підірвати впливи В. Каразина в імператора Олександра І, який із ліберального монарха почав пе­ретворюватися в реакційного автократа. Коли ж остаточно 17 січ­ня 1805 р. Олександер І дозволив відкрити перший університет в Україні під російською займанщиною (не враховуючи університе­ту у Львові, що був під австрійським пануванням), вороги Карази­на постаралися, щоб не тільки його особисто туди не запросили, але навіть його ім'я не було згадане в часі церемоній, які супро-воджали офіційне відкриття Харківського університету. Але діло Ка­разина завершено і всі про те знали, що основним промотором і виконавцем був таки Василь Каразин.

Новозаснований університет у Харкові, столиці Слобідської Ук­раїни, допоміг згуртувати українських учених, професорів і студен­тів, завдяки цьому Харків став центром українського руху, а в парі з тим й українського національного відродження. Першим його рек­тором став російський літературознавець і філософ Іван Рижський. Тут у цьому ж університеті працював спершу як викладач, опісля професор історії, український письменник Петро Гулак-Артемов-ський, який у 1841-1849 pp. був також ректором університету. Крім Гулака-Артемовського, тут працював цілий ряд діячів на полі ук­раїнської літератури, історії та етнографії.

¹ Там же.- С. 46.

² БаталійД. Нарис історії України на соціяльно-економічному грунті.- Харків, 1928.- С.90.

У 1816 р. при університеті засновано журнал "Украинскій Вест-нік", що його редагували Євграф Філомафітський, Гонорський Ро­зумник і Григорій Квітка-Основ'яненко. Це був перший в Україні літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місяч­ник, хоча і друкований переважно російською мовою, але своєю те­матикою він був повністю український. У цьому журналі П. Гулак-Артемовський і П. Квітка-Основ'яненко вперше друкували свої тво­ри українською мовою. Завдяки тому тут же в Харкові заіснував ук­раїнський літературний рух, який очолив Григорій Квітка-Основ'я­ненко. Але в 1819 р. місцева влада заборонила видавати, цей журнал.

Внаслідок наполегливих домагань харківської громадськості, зо­крема університету, міністр освіти дозволив у 1824 р. видавати літе­ратурно-мистецький, науковий і громадсько-політичний двотижне­вик "Украинскій Журнал", якого вийшло 48 книжок за редакцією О. Склабовського. Цей журнал своєю тематикою також друкував ма­теріали з історії України, про українську мову і літературу та народ­ну творчість. Але у зв'язку з репресіями уряду, які викликало повста­ння декабристів у 1825 p., журнал також був змушений припинити своє існування.

Хоча українське національне відродження було стихійним, а не плановим виявом провідних верств України, а зокрема колишньої козацької старшини (тепер дворянства), воно не було цілком відо­кремленим від світу, зокрема Західньої Європи.

Рік 1798 відомий не тільки появою друком першої частини "Ене-їди" І.Котляревського та "Нарциза" Г.Сковороди, але також і появою маленької книжки енциклопедичного характеру, відомостей про Ук­раїну, "Записки о Малоросіи", автором якої став історик дворянин Яків Маркович (1776-1804). Він був першим з українських істориків, який заперечував літописну теорію про "покликання варягів" до Ки­єва на княжий престіл. Поява цього твору, написаного у високопат­ріотичному дусі, була вислідом заінтересування українського дворян­ства минулим України. Тому що цей твір був написаний російською мовою, він був доступним ширшим суспільним й освіченим вер­ствам, яким автор доказував славне минуле народу, з якого вони вий­шли, розбуджуючи в них українську національну свідомість. Ця ма­ленька енциклопедія дала початок зацікавленню українською етно­графією.

Цілий ряд осіб того часу виявили інтерес до історії України й поклали початок у досліджуванні української старовини. Одним з них був Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850), який написав і видав коштом князя Миколи Репніна-Волконського "Исторію Ма­лой Россіи" у 1822 р. Другим історичним твором того часу була тритомна "Історія України і Козаків", яку написав теж історик Олексій Мартос (1790-1842 pp.), син відомого українського скуль­птора Івана Мартоса. Твір був високо оцінений фахівцями, але, ма-

буть, натрапивши на цензурні перешкоди, не появився друком і рукопис загубився. Опубліковано лише два розділи з третього то­му на сторінках журналу "Северный Архив" у 1822 p.

У процесі українського національного відродження немалу роль відіграла перша збірка українських історичних дум, яка появилася у 1819 р. під назвою "Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень" (Опыт собрания старинных малороссійскіх песен), які зібрав і видав дослідник українського фольклору князь Микола Цсртелєв. У вступній статті до цього збірника Цертелєв назвав українські думи "пам'ятками народного генія", що містять у собі "силу вислову і ча­рівність гармонії". Своїми працями Цертелєв привернув увагу до на­родної поезії багатьох українських письменників, діячів культури і науки.

Збірка ліричних народних пісень Михайла Максимовича з'яви­лася друком у 1827 p., а 1832-1838 pp. на сторінках збірників "За­порожская Старина" друкуються перекази, думи та матеріали до історії козаччини, які видавав у Харкові визначний російський фі­лолог і славіст Ізмаїл Срезневський. Отже, підвалини під українське національне відродження дало українське дворянство, яке одино­ке мало на те матеріальні засоби й відповідну освіту.

Відгук Французької Революції в Україні

Французька революція 1789 р. зі своїми свободолюбними гасла­ми турбувала і лякала монархів Європи. Тому імператор Павло І при­єднався до протифранцузької коаліції європейських держав і Росія взяла участь у війні проти республіканської Франції. Ця війна кош­тувала й Україні багато, зокрема в людях, які мусіли воювати у складі російської армії під командуванням фельдмаршала Міхаїла Кутузо­ва на європейських фронтах, зокрема в австрійських Альпах.

Тим часом у Франції змінилися форми уряду й остаточно 18 травня 1804 р. Сенат проголосив, що "для добра французького на­роду" дотеперішній консул Наполеон Бонапарте стає імператором французів Наполеоном І (але не імператором Франції!). Рішення Сенату підтвердив плебісцит майже одноголосно (понад 3,5 млн голосувало за, а тільки 2 579 — проти). Потужність і слава Напо­леона зростали з кожним днем, зокрема серед широких мас сус­пільства Європи, і це дуже непокоїло монархів.

У 1806 р. зорганізувалася четверта з черги коаліція з Англії, Прусії й Росії, яка знову виступила війною проти Наполеона, але він ту ко­аліцію скоро розгромив. У висліді цієї війни Наполеон підкорив Пру-сію, захопив Берлін і вирушив проти Росії. Після другої вирішальної битви 13 червня 1807 р. коло міста Фрідлянда у Східній Прусії імпе­ратор Росії Олександср І запропонував мирні переговори імперато­рові французів Наполеонові І. Обидва Імператори зустрілися віч-на-

віч 7-го липня 1807 р. на річці Німан поблизу міста Тілсит і заклю­чили т.зв. Тілситський договір. На базі цього договору із земель ко­лишньої Польщі, які у другому і третьому поділі захопила Прусія, Наполеон створив т.зв. Варшавське князівство, щоб задовольнити поляків, які вірно воювали на його боці. (Олександер І не погодився, щоб воно називалося Польське князівство). Гданськ проголошено вільним торговим містом, а Росія отримала Білостоцьку землю, в ме­жах якої знайшлося і північне Підляшшя, заселене українцями.

У Тілситі обидва імператори поділили між собою також сфери впливів, Наполеонові — Західна Європа, а Олександрові І — Схід­на. Олександер від себе пропонував Наполеонові ще й частину ту­рецьких володінь, Сирію, Ливан, Смирну й Салоніки, а для себе вимагав тільки Босфор і Дарданели, тобто морських проток, які кон­тролюють доступ з Чорного до Середземного моря. Але Наполеон на це не погодився.

Наполеон у липні 1809 р. розгромив Австрію у битві коло міста Баграм у Долішній Австрії і, згідно з нав'язаним їй 14 жовтня мир­ним договором у Відні, до Варшавського князівства прилучено та­кож землі, захоплені Австрією у третьому поділі Польщі. У складі тих земель перебували також українські землі Підляшшя й Холм-щина. Скористала з цього і Росія, бо Наполеон "подарував" Олек­сандрові І "Тернопільський край", тобто галицькі землі, що про­стягаються на захід від річки Збруч аж по річку Серет. Отже, за­вдяки Наполеонові Олександер І розширив кордони своєї імперії на Білостоцьку землю на північному заході та Тернопільський край на південному заході аж до Дністра. Дещо пізніше Наполеон по­годився, щоб Росія окупувала Молдавію та Валахію, князівства над нижнім Дунаєм, тобто сьогоднішню Румунію. Але за те Олексан­дер І мусів зірвати дипломатичні зв'язки з Англією. Одночасно в таємному договорі Олександер І зобов'язався на союз з Францією проти Англії, якщо вона не прийме запропонованого їй Наполе­оном мирного договору.

Незважаючи на договір, Олександер І не довіряв Наполеонові, побоюючись зростання його могутності, як також тому, що Напо­леон цікавився Україною. Ще в грудні 1806 р. у Тульчині на По­діллю москалі арештували дві особи, які мали при собі карти Ук­раїни, рисунки та списки французькою та італійською мовами, що вказувало на те, що на Україні відбувалася профранцузька агіта­ція. Російський генерал-губернатор Харківщини повідомляв царсь­кий уряд, що селянські агітатори поширювали чутки, що "фран­цузи не зроблять нічого злого простолюдцю, що сконфіскують крі­пацтво і що запанує тільки один імператор Наполеон". У 1807 р. на Київщині перехоплено "прокламацію Бонапарта", яких було до­волі багато по цілій Україні, а зокрема на Правобережній. Це свід­чить про те, що французька розвідувальна служба доходила аж до

Києва, очевидно, не без допомоги населення. Один із французь­ких агентів повідомляв своїх зверхників, що "на Волині селяни за­повідають кінець Росії"¹.

Але Наполеоном захоплювалися не тільки селяни, які стогнали у ярмі кріпацтва, але також і шляхта, аристократи. Василь Лука­шевич, маршал дворянства Переяславського повіту на Полтавщи­ні і великий приятель Івана Котляревського, справляючи бенкет на одному із своїх хуторів, випивав тост "на честь Бонапарта-ви-зволителя". Такий тост на бенкеті вказує, що Лукашевич не був одинокий і мусів мати також своїх однодумців серед аристократії.

Тут слід ствердити, що наполеонівська політика відносно до Ук­раїни йшла далі по напрямних старого дореволюційного французь­кого режиму, який підтримував Мазепу, а потім його наслідників протягом цілого XVIII сторіччя у їхній боротьбі з Росією. Це зреш­тою підтверджує той факт, що коли ЗО січня 1808 р. поляки дома­галися, щоб Наполеон приєднав до Варшавського князівства "всі краї від Дніпра аж до Очакова, разом з Очаковом", то Наполеон відкинув це домагання.

Писала про Україну і французька преса. Наприклад, офіційний орган уряду "Публіцист" помістив 7 грудня 1807 р. новинку, в якій писав, що "з Польщею межує давня козацька країна Україна, од­на з найбільш урожайних земель світу, яка своїми багатствами за­слуговує на якнайбільшу увагу нашої держави. Тепер, коли справа Польщі розв'язана, прийшла черга на розв'язку справи плодючої батьківщини Мазепи"².

Очевидно, що деякі інформації про тс, що діялося в Україні, доходили й до імператорської канцелярії Олександра І. Це його турбувало. Зокрема, непопулярною була наложена Наполеоном блокада Великобританії, в якій Росія як союзниця Франції була зобов'язана брати участь. Ця блокада вдарила дуже боляче по економіці Росії, яка провадила з Англією корисну торгівлю різною сировиною за промислові продукти. Росія повністю не дотримува­лася зобов'язань блокади, що й було одною з причин французько-російської війни 1812 р.

* * *

Від 1806 р. Росія провадила війну з Туреччиною, яка також була союзницею Франції. Оскільки Україна була першим запіллям цієї війни, то вона відчувала її тягар. Тут було проведене "ополчення", тобто мобілізація до війська у Чернігівській, Харківській, Полтав­ській, Київській, Херсонській та Катеринославській губерніях. Кож-

¹ БоршакІ. Наполеонівські симпатії на Україні; на підставі нових документів //Діло.-
1930.- Ч. 215. - 27 вересня.

² Там же. - Ч. 214. - 26 вересня.

на з тих губерній мусіла доставити по кілька тисяч "ополченців", від­риваючи їх від продуктивної сільськогосподарської праці. Крім того, на Лівобережжі зреквізовано понад шість тисяч возів, близько сім ти­сяч пар волів, понад тисячу коней та ще й чотири тисячі погоничів. Ця війна закінчилася щойно у 1812 р. окремим договором у Бухаре­сті, згідно з яким Росія дістала від Туреччини сусідню з Україною Басарабію, тобто землі поміж ріками Дністер-Прут і Дунай аж до Чорного моря. Населення Басарабії складалося переважно з румун­ської етнічної групи молдаван, але в трьох повітах, Ізмаїльському при гирлі Дунаю, Акерманському над Чорним морем та на північному за­ході в Хотинському, у сусідстві з Галичиною і Буковиною, прожива­ли українці та трохи росіян -липованів.

Французько-російська війна 1812 р. й Україна

Заледве скінчилася війна Росії з Туреччиною на півдні, як по­чалася нова Французько-російська війна на північному заході ім­перії. Щоправда, розпочав її Наполеон, зібравши на кордонах Ро­сійської імперії 477 000 війська із 372 гарматами та 180 111 коней, а в тому стотисячну армію поляків. Це була чисельно неабияка сила. Але з тієї велетенської армії заледве 200 000 були направду здібні до війни, решту становили молоді рекрути, силою мобілізовані до війська і не представляли собою ще жодної військової вартості. Крім того, цю майже півмільйонну армію ослаблювали її союзники, ав­стрійці, баварці та прусаки, які під примусом йшли на війну за На­полеона. А зокрема, ненадійними були італійці, що не були приз­вичаєні до північного підсоння Росії.

Через ріку Німан у Литві коло Ковна 24 червня 1812 р. перейшло понад 260 000 війська під командою самого Наполеона, яких голов­ним завданням було здобути Москву й примусити Олександра І до капітуляції, очевидно, на умовах, поставлених Наполеоном. У напря­мі на Ригу ЗО 000 військ він надіслав під командою маршала Жака С.Ж. Макдоналда, а австрійський тридцятитисячний корпус під ко­мандою фельдмаршала Карла Шварценберга спрямував на Волинь. Австрійці, однак, не дуже поспішали і щойно під кінець липня зай­няли Ковельський, Володимирський та частину Луцького повітів.

У той же сам час російська армія налічувала 590 973 вояки і 1 556 гармат, не враховуючи резерв та козацькі частини. На кордоні Ро­сійської імперії проти французів стояло 340 000 війська з 942 гар­матами, а в скорому часі підійшла ще й 53-тисячна з 216 гармата­ми. Отже, перевага була на російському боці, а що найважнішс, російські війська перебували на своїй території.

Незважаючи на ті всі позитивні чинники, у перших місяцях війни російська армія постійно відступала, спалюючи по дорозі всі міста й

села, щоб позбавити неприятеля засобів харчування та можливостей перебування. "Російська армія відступала перед Наполеоном спочат­ку згідно з прийнятим планом воєнних дій,— писав історик Довнар-Запольський,- потім відступала, щоб виправити помилки невдалого плану, а в кінці відступала вже без жодного плану"¹.

Так французи, не стрічаючи майже жодного опору з боку ро­сійської армії, зайняли Мінськ, а 17 серпня — Смоленськ. У Біло­русі селяни вітали їх як визволителів і стали відмовлятися від ви­конання панщини своїм поміщикам. Поміщики, здебільша поляки, покликали на допомогу поляків, що йшли з Наполеоном, які за те селян немилосердно покарали. У Смоленську виявилося, що біль­ша частина міста була знищена і сподіваного відпочинку та забез­печення провіантом військ Наполеона не було. Помимо того, що великих боїв не було, сили Наполеона меншали з кожним днем, бо по всіх стратегічно важливих місцевостях треба було залишити гарнізони для утримання порядку та забезпечення лінії постачан­ня. Крім того, багато вояків умирало від хвороб, зокрема у нсфран-цузьких частинах, не маючи належної санітарно-медичної опіки. На цей час бойові сили Наполеона налічували вже не більше 185 тисяч².

У міжчасі Наполеон по двох днях відпочинку у Смоленську ви­рушив 19 серпня походом на Москву, але тут уже так легко фран­цузам не пішло, бо головне командування над московськими вій­ськами перебував фельдмаршал князь Міхаїл Кутузов, який нама­гався спинити Наполеона. Біля села Бородіно, за ПО км на захід від Москви, 26 серпня дійшло до бою, в якому обидві сторони по­несли жахливі втрати, французи — 58 тисяч війська, а москалі — 44 тисячі. Тут сили Наполеона були поважно надщерблені, бо він не мав можливості поповнювати втрати в людях. Незважаючи на те, він попрямував далі на Москву, оборонити яку в москалів уже не було сили. Наполеон 14 вересня зайняв Москву без бою, але ще того самого дня в Москві запалали у різних місцях вогні, які тривали п'ять днів і, як писав В. Капніст, "пожерли кублЪ неправ­ди". Внаслідок тих пожеж більшість Москви згоріла. Загинули у вогні й різні харчові припаси міста. Москву Наполеон здобув, але розчарувався, побачивши її спалену. Ще більше він розчарувався, коли двічі намагався безуспішно організувати переговори з царем Олександром І, чи з князем Кутузовим. Обидва відмовлялися всту­пати в будь-які переговори.

Пробувши в Москві більше місяця, 19 жовтня 1812 р. Наполе­он почав відступати в напрямі на Смоленськ. Але відступ був дуже утруднений постійними нападами російських військ на відділи На-

¹ Довпар-Запольскшї М.В. Обзор новейшей русской истории.- Киев, 1912.- Т. 1.-
С. 131.

² Scion - Watson Н. 1Ъе Russian empira, 1801-1917. - Oxford, 1967. - P. 148.

полеона, а крім того, дошкулювала рання зима, до якої французь­ка армія не була приготована. У часі відступу французи понесли великі втрати, зокрема 26-29 листопада при переправі через річку Березину коло Борисова у Білорусії. Побачивши повний крах свого плану, Наполеон покинув армію і подався до Парижа. Від Берези­ни недобитки його армії вже не відступали, а тікали, хто куди міг.

У додатку до несприятливих мілітарних, економічних і санітарних умов, наступила жахлива холоднеча. Військо Наполеона гинуло на фронтах, але ще більше від морозу і виснаження. З початком 1813 р. менше як 5 000 французів переправилося через ріку Німан, як орга­нізовані військові частини, де півроку тому з великими планами й надіями йшло на схід чвертьмільйонне військо. З початком січня 1813 р. з великої французької армії залишилося заледве ЗО тисяч, з корпусу Макдоналда — 6 тисяч, з корпусу ген. Рейніє — 15 тисяч та 13 тисяч з польсько-литовської армії під командою князя Юзефа По-нятовського. Найменше потерпів австрійський корпус, який з Волині відступив до Галичини. Великі втрати у людях понесла й російська армія, які оцінено в 210 тисяч людей¹.

Не менш важливим чинником була зміна ставлення населення до французів, які, не маючи добре наладнаного власного поста­чання, на шляху свого походу грабували і плюндрували все, що по­пало під руки. Через те початкові симпатії білоруського і росій­ського населення скоро перемінилися у ненависть, і не тільки мі­ста, але й села стали поборювати французьких грабіжників та їхніх союзників.

Українці та Франко-російська війна

Війна Наполеона з Росією викликала жвавий рух в Україні й опінія української провідної верстви, шляхти й інтелігенції, поді­лилася на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і на­дії, що з приходом французької армії буде введений Кодекс Напо­леона й Україна стане автономною, а може й незалежною держа­вою, але таких було відносно не багато. Друга, більша частина, на чолі з В. Капністом, Дмитром Трощинським та іншими, не споді­валася нічого доброго від Наполеона, бо його політика щодо Польщі не могла бути до вподоби українським патріотам². Одночасно гас­ла французької революції лякали їх загрозою зміни соціального й економічного ладу. Цій частині дворянства "більше імпонувала аме­риканська революція, з її декларацією незалежності, яка мала гли­боке національне коріння, була консервативною і не вносила со­ціальних змін"⁵. Це й було причиною, чому ця частина шляхти-

¹ Ibid. - P. 142.

² Оглобліт О. Вказ. праця.- С. 102.

³ Полонська-Василенко Н. Історія України.- Т. 2.- С. 262.

дворянства пішла на співпрацю з урядом у боротьбі з Наполеоном. Немає, однак, сумніву, що селянство бажало приходу Наполеона, сподіваючись, що він визволить його з кріпацької неволі¹.

Козацьке військо

Ще заки Наполеон розпочав воєнні дії, Олександер І робив за­ходи, щоб побільшити свої збройні сили. У зв'язку з тим полк. Іван де Вітт, приятель царя, будучи родом з України, знав настрої ук­раїнського села й запропонував російській головній квартирі "ви­користати відомий нахил малоруського народу до військового ді­ла"². Пропозиція виявилася прийнятною для головного військового командування і вже 5 червня (17 н.ст.) 1812 р. цар підписав "Ви-сочайшеє угвєрждєніє... распоряженія" про формування козацького війська в чотирьох полках з українських селян Київської губернії і чотирьох повітів Кам'янець-Подільської. Формування цих полків доручено графові де Віттові з найменуванням його бригадним ко­мандиром Українських Козацьких Полків"³. У тому ж документі було виразно сказано, що добровольці "будуть назавжди належати до українського війська і при першому запотребуванні вони мають негайно зголоситися до служби й організувати свої полки"⁴.

Як виявилося, відгук на цей заклик був добрий, бо вже сама назва "козак — козацьке військо" у людських умах означала віль­ну людину. Отже, для поневолених кріпацькою системою людей це, здавалося, була чудова нагода вирватися самому з неволі та ще й цілій родині. Через місяць Українське Козацьке військо закінчи­ло своє формування й вирушило до 3-ї Обсерваційної Армії ген. Олександра Тормасова, розташованої на Волині. Пізніше із цих Правобережних полків була створена "Українська Кінно-козацька дивізія", яка в 1813-1814 pp. оперувала у Західній Європі.

Вістки про прихильний відгук на оголошену організацію козаць­кого війська на Правобережжі заохотили військове командування спробувати формувати козацькі полки на Полтавщині й Чернігів­щині, тобто на теренах колишньої Гетьманщини, де козацькі тра­диції були ще свіжі та заманливі. За офіційними даними, там на­лічувалося 454 983 особи козацького роду, чи як це тоді називало­ся "козацьких душ".

Цар Олександер І 7 липня 1812 р. підписав ще один "височай-шій рескрипт", яким доручив малоросійському генерал-губернато-

¹ Борщок І. Наполеон і Україна.- Львів, 1937.- С. 106.

² Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 pp.
//Табор.- 1933.- Ч. 19.- С. 46.

³ Полное собрание законов Российской империи. - Санкт-Петербург, 1830. - Т. 32.-
№ 25.- С. 129.

⁴ Там же.

^ В. Верига _ 65

рові, князеві Якову Лобанову-Ростовському в Полтаві формувати у довірених йому губерніях 15 "малоросійських кінно-козацьких полків" на таких же умовах, як і Українське Козацьке військо на Київщині й Поділлі. Тому що французи вже були на території Ро­сійської імперії, рескрипт вимагав, щоб полки були сформовані най-далі через два місяці після оголошення набору¹. Оголошення про організацію козацьких полків зробило велике враження. Доброволь­цями до війська голосилися не тільки молоді, але й старі, так що довелося вибирати дійсно здібних до військової служби. Але само­го добровільного зголошення в козаки не було досить для уряду. Кожний козак мусів прибути на коні й озброєний, у власному "при­личному одязі", включно із взуттям та запасною білизною. Уряд, знаючи, що те все було б понад силу пересічному добровольцеві в козаки, віщав розпорядження, що весь військовий виряд і коней для добровольців мали придбати міщанські, селянські та шляхетські громади. Отже, добровільності тут уже не було.

Під час формування козацьких полків дійшло до сутички по­між князем Яковом Лобановом-Ростовським, генерал-губернатором Лівобережної України, і Дмитром Трощинським, губерніяльним маршалом дворянства Полтавської губернії, що був відповідальний за організацію полків на Полтавщині. Лобанов-Ростовський хотів надати козацьким полкам загальноросійський характер, а Тро-щинський, підтримуваний Василем Капністом, настоював на ко­зацько-українському характері включно з українськими стар­шинськими назвами. Проект організації козаків уклав полковник Михайло Миклашевський, використавши план Капніста. "За цим проектом до складу нової козаччини, що мала бути заведена по закінченні війни, ввійшли б не тільки козаки, яких тоді було до 170 тисяч. Кожні чотири господарства мали повністю утримувати одного козака (та його коня). Козаки мали бути звільнені з від усіх податків. Козацький проект Миклашевського, підтриманий Тро­щинським і В. Капністом, був продовженням відомого проекту Кап­ніста 1788 р."².

Мабуть тому, що справа наглила, російське командування по­годилося на вимогу Трощинського, й козацькі полки дістали укра­їнську козацьку старшинську термінологію, а пізніше ще й ко­зацький однострій, так що мали цілком український вигляд. Це, очевидно, робило козацьке військо ще більш принадним для укра­їнців так само, як урядові поступки давали надію, що цс козацтво буде дійсно постійним військом.

Деякі замішання в організації козацьких полків вніс маніфест царя Олександра І від 6-го (18 н.ст.) липня 1812 р. про "ополчен-

¹ Там же.

² Оглоблии О. Вказ. праця.- С 159.

ня" в губерніях, загрожених ворогом, або сусідніх з ними, який сто­сувався тільки Полтавської та Чернігівської губерній. Спочатку Ло­банов-Ростовський не був певний, чи той указ був прямо поши­ренням першого указу про організацію кінно-козацького війська, чи йшлося про організацію зовсім інших частин. Остаточно та спра­ва вияснилася, і Трощинський знову домігся, щоб "ополченцям", яких мобілізували з кріпаків за дозволом дідичів, їхніх власників, дозволено також називатися козаками, хоча проти того виступали не тільки Лобанов-Ростовський, але також і деякі дідичі¹.

З ополченців організувалися піші та кінні полки, причому було сказано, що для піхотних полків дається сім днів, а для кінних — 14 днів. Остаточно Полтавська губернія дала 17 083 козаки, а Чер­нігівська — 26 000, разом 43 083 козаків-ополченців, в тому числі 6 500 кінноти з Полтавщини. З Чернігівщини кількість піхоти не­відома, хоч вона була і там. Коли ж до цього додати 18 000 кінно-козацького війська, організованого в 15 полках по 1 200 козаків у кожному, то обидві ці губернії виставили разом 61 083 козаків. Все це було на кошт і на утримання т.зв. Малоросійського Гснерал-Губернаторства. Тут треба підкреслити, що все це родове козацтво голосилося до війська не з любови до "отечества", але тому, щоб привернути собі колишні козацькі вольності, або вирватися із зне­навидженого кріпацтва, в яке їх безправно загнала цариця Кате­рина II, та тому, щоб боронити свої родини й оселі*.

Зовсім інакше виглядала справа з старшинським складом до цих полків, де старшинами могли бути тільки шляхта-дворяни; була ве­лика недостача старшин і підстарший. Наприклад, із дев'ятьох по­лтавських полків три командири відмовилися йти в похід. Капітан Іван Котляревський, автор славної "Енеїди", зорганізував 5-й полк, але, коли прийшлося виступати в похід, він відмовлявся йти з пол­ком і просив, щоб його звільнили з того обов'язку тому, що сам він не багатий і мав стареньку маму під своєю опікою. А в цілому у його полку не було ані одного старшини. Щойно пізніше вдало­ся йому приєднати двох старшин, та й то нижчого рангу, які піш­ли з полком в похід. Подібний стан існував і в усіх інших полках, як козацьких, так і ополченських. Лобанов-Ростовський звертався до дворянства окремим закликом, щоб вони голосилися до війська, й обіцяв відповідні привілеї². Але й то не дало задовільних наслід­ків. Так виглядав російський патріотизм у шляхти-дворянства Лі­вобережної України.

¹ Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 pp.

- С. 45.

* Совєтська історіографія намагалася представити це як вияв патріотизму до Росіі^ тобто до держави, якої володарі обернули їх у панських кріпаків-невільників.

² Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 pp.

- С. 31-32.

Згідно з розпорядженням формування кінно-козацьких полків за­кінчилося в останні дні серпня, чи радше на початку вересня за новим календарем, і незабаром Полтавські полки вирушили на Чернігівщи­ну, щоб з'єднатися з Чернігівськими полками. Справа старшинського складу далі була не наладнана й у зв'язку з тим фельдмаршал Кутузов писав Лобанову-Ростовському, що "в усіх малоросійських козацьких полках, що тепер прибули до армії, якою я командую, майже зовсім без офіцерів, ба навіть унтерофіцерів замало"¹.