Мал. 6. к. кольман. повстання 14 грудня 1825 року. 5 страница

Мал. 3. Ф. Вовк.

Знаним етнографом і археологом був Федір Вовк. Заслуговують уваги дослідження Володимира Вернадського про біосферу та ноосферу. Продовжили свій розвиток і суспільні науки. Нових успіхів досягла історична наука. Протягом другої половини XIX ст. Дмитром Яворницьким була опублікована величезна кількість історичних джерел. Це насамперед 35 томів «Архива Юго-Западной России» та 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». М. Костомаров, написав такі визначні праці, як «Богдан Хмельницький», «Руїна» та багато інших. Засновником української історичної школи став джерелознавець, археолог, історик В. Антонович. Його праці «Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні» обґрунтовували самобутність українського народу, історичні корені його національної самобутності. Учений також став засновником української археології, розпочавши систематичні археологічні розкопки слов'янських пам'яток. Відомим істориками також були М. Грушевський («Історія України-Руси»), Олександра Єфименко, Дмитро Багалій.

Мал. 4. Д. Яворницький.	Мал. 5. М. Грушевський.	Мал. 6. Д. Багалій.

Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Г. Житецький– «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.» та ін. Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О. О. Потебня. Вони знайшли відображення в його фундаментальних працях: «Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречи» та ін. Відомими науковцями-філологами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський.

Мал. 7. О. Потебня.	Мал. 8. Б. Грінченко.	Мал. 9. А. Кримський.

3. Література

Українська література цього періоду характеризувалася різноманітністю художніх напрямів. Вона охоплювала найрізноманітніші теми та проблеми життя,торкалася всіх без винятку класів, станів і верств тогочасного українського суспільства. Найяскравішими рисами літератури стали насамперед реалізм і романтизм, які органічно поєднувалися та доповнювали один одного. Реалістичний напрям у літературі започаткувала своєю творчістю Марко Вовчок (Марія Вілінська). Вона створила першу українську соціальну повість «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця засуджувала кріпацтво, захищала знедолених людей. її твори здобули широку популярність не лише в Україні, а й були перекладені на багато європейських мов. Значної слави набув роман П. Куліша «Чорна Рада», в якому розкрито історичні мотиви козаччини. Глибокі соціальні й психологічні проблеми 70-90-х років відображав у своїй творчості Іван Нечуй-Левицький. Він описав життя чи не всіх суспільних верств: селян і робітників, заробітчан («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»), міщанства («На Кожум'яках»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духівництва («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт»). Соціально-психологічними мотивами позначена творчість Панаса Мирного.Це насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «Голодна воля».

Мал. 10. М. Вовчок.	Мал. 11. І. Нечуй-Левицький.	Мал. 12. П. Мирний.

У другій половині XIX ст. розквітнув талант Леоніда Глібова. Він став засновником української реалістичної байки. У своїх творах поет висміював такі соціальні лиха, як кріпацтво, хабарництво, здирництво, пихатість, войовничу неосвіченість та ін. Народну любов і славу здобув засновник громадянської та пісенно-романсової лірики Степан Руданський. Його знамениті «Співомовки» є портретним відображенням таких рис українського народу, як дотепність, оптимізм, веселість, мудрість і волелюбство. Наприкінці XIX ст. розпочалася літературна діяльність Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків»). Він заявив про себе як блискучий новеліст світового рівня. Історична повість «Дорогою ціною», у якій письменник виразно протестував проти національного гноблення українців,відразу була перекладена кількома іноземними мовами. У 90-х роках заявила про себе Леся Українка (Лариса Косач-Квітка). Її перші збірки «На крилах пісень», «Думки і мрії» уславлювали боротьбу проти соціального і національного гноблення. Відомими також є такі її твори: «Пісня про волю», «Бояриня», «Лісова пісня». Вершиною літературної творчості другої половини XIX ст. стала літературна спадщина І. Франка. Він написав майже 5 тис. літературних і наукових праць. Важливе місце в них посідає опис життя робітників («Борислав сміється»), у яких він засуджує соціальну експлуатацію. Талановитий митець створив романтичний образ революціонера в українській літературі («Вічний революціонер», «Каменярі»). Болючим соціально-побутовим сюжетам підпорядковані його поеми «Наймичка», «Марійка»,«Смерть убивці». Висвітлення проблем загальнолюдських стосунків принесли йому світову славу. Це, зокрема, романи «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища», драма «Украдене щастя». Відомими літераторами початку ХХ ст. також були Василь Стефаник(«Камінний хрест»), Володимир Винниченко («Голота», «Солдатки»), Олександр Олесь («По дорозі в казку»), Гнат Хоткевич («Довбуш»).

Мал. 13. М. Коцюбинський.	Мал.14. Л. Українка.	Мал. 15. І. Франко.

4. Драматургія, театр та музика

Незважаючи на перешкоди, які ставив російський царизм на шляху розвитку драматургії, вона піднімалася до все вищого художнього й інтелектуального рівня. Найбільший внесок у розвиток української драматургії зробили її класики: Михайло Старицький («Не судилося», «Не ходи Грицю, та й на вечорниці», «За двома зайцями»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн»). Вони створили колоритні п'єси у жанрах драми, трагедії, комедії, водевілю, писали лібрето оперет та опер. Їхні драматичні твори стосувалися української історії та сучасного життя.

Мал. 16. М. Старицький.	Мал. 17. М. Кропивницький.	Мал. 18. І. Карпенко-Карий.

У 1864 р. у Львові відкрився перший український професійний театр. У 1882 р. з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа Товариство українських акторів. До трупи входило чимало акторів: Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. У 1906 р. Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр, який наступного року переїхав до Києва.

Мал. 19. М. Садовський.	Мал. 20. М. Заньковецька.	Мал. 21. П. Саксаганський.

Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Відомою його роботою є «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.). Популярністю користувалися опери Петра Сокальського «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький». Центром української музики став Микола Лисенко («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна» та ін.). Видатною оперною співачкою та актрисою була Соломія Крушельницька, уродженка Тернопільщини.

Мал. 22. С. Гулак-Артемовський.	Мал. 23. М. Лисенко.	Мал. 24. С. Крушельницька.

У 1862 р. відомий український поет і етнограф Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла України». Невдовзі вірш став піснею. Музику до нього написав Михайло Вербицький. Після проголошення незалежності України пісня стала державним гімном.

Мал. 25. П. Чубинський.	Мал. 26. М. Вербицький.

5. Архітектура, скульптура та живопис

Талановитим архітектором був Олександр Беретті. За його участю у Києві Було споруджено Володимирський собор. Прославилися також: Олександр Кобелєв (будинок Київського політехнічного інституту), Олександр Вербицький, Олексій Бекетов та Юліан Захаревич (Львівський політехнічний інститут), З. Горголевський (Оперний театр у Львові).

Мал. 27. Володимирський собор у Києві (1862–1896 р.).

Мал. 28. Будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях (нині Національний університет). 1864–1873 рр.

Мал. 29. Будівля оперного театру в Одесі (1883-1887 рр.).

Мал. 30. Оперний театр у Львові (1897-1900 рр.).

Мал. 31. Будівля національної опери України (1901 р.).

Мал. 32. Будинок із химерами (1902-1903 рр.).

Найвідомішим українським скульптором був Леонід Позен. Відомі такі його композиції як «Шинкар», «Кобзар», «Переселенці», «Скіф», «Запорожець у розвідці». Високим мистецьким рівнем вирізнявся пам’ятник Богдана Хмельницького у Києві (1888 р.) Михайла Мікешина.

Мал. 33. Пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві. Скульптор М. Микешин (1888 р.).

Відомими живописцями були: Лев Жемчужников, Іван Соколов, Костянтин Трутовський, Микола Пимоненко («Сінокіс»), Микола Мурашко, Киріяк Костанді («В люди»), Микола Ярошенко. Видатним також був Архип Куїнджі («Чумацький шлях», «Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Степ» та ін.). Прославилися своїми полотнами також Сергій Васильківський («Ранок», «Отара в степу», «Степ на Україні»), Корнил Устиянович («Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»), Ілля Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), Микола Самокиш, Олександр Мурашко («Праля», «Продавщиці квітів» та ін.).

Мал. 34. «Сінокіс» М. Пимоненко.	Мал. 35. «Ворожіння» М. Пимоненко.

Мал. 36. М. Пимоненко.	Мал. 37. В. Васильківський.	Мал. 38. І. Рєпін.

Мал. 39. «Козаки в степу» С. Васильківський.

Мал. 40. «Весняний день в Україні» С. Васильківський.

Мал. 41. «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» І. Рєпін (1878–1891 р.).

Тема 29. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ: ЦЕНТРАЛЬНА РАДА

1 УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ: ЦЕНТРАЛЬНА РАДА

1. Утворення Української Центральної Ради

Мал. 1. Микола ІІ.

23 лютого 1917 р. відбулася лютнева буржуазно-демократична революція в Росії. Її причинами були політична, економічна, військова і національна криза. Перша світова війна стала каталізатором збільшення всіх проблем у країні. Найбільшого напруження набула ситуація у столиці імперії Петрограді, де політичні страйки переросли у повстання робітників, до яких приєдналися солдати місцевого гарнізону. Серед тих, хто першими взяв участь у повстанні, були солдати Волинського та Ізмаїльського полків, укомплектовані переважно вихідцями з України. 2 березня 1917 р. цар Микола ІІ зрікся престолу. Російські ліберали створили 3 березня Тимчасовий уряд (очолював князь Г. Львов),який гарантував усім громадянам демократичні права і свободи. У березні 1917 р. по всій країні виникають ради робітничих, солдатських депутатів. У Росії формується двовладдя між тимчасовим урядом і радами робітничих, солдатських депутатів. В Україні до цих двох влад добавилася ще третя національна влада. 4 березня 1917 р. у Києві представники ліберально-демократичних й соціалістичних сил проголосили створення Української Центральної Ради (УЦР), що мала виконувати функції координатора українського руху. 7 березня було обрано керівництво УЦР. Її головою став М. Грушевський. Першим політичним кроком УЦР було звернення до Тимчасового уряду, в якому висловлювалась надія на те, що у вільній Росії будуть гарантовані права українського народу. 9 березня 1917 р. вона звернулася до українського народу з «Маніфестом», у якому сповіщала про падіння монархії та закликала будувати нове життя й підтримувати громадський спокій. УЦР почала видавати газету «Нова рада». 25–26 березня 1917 р. провело свій з’їзд Товариство українських поступовців. Його учасники підтримали курс на запровадження автономного ладу і прийняли рішення змінити назву своєї організації на «Союз українських автономістів-федералістів». 6–8 квітня 1917 р. у Києві відбувся Український національний конгрес. На з’їзд прибуло понад 700 делегатів. На ньому був затверджений новий склад Центральної Ради. Таємним голосуванням було обрано голову УЦР. Ним став М. Грушевський. Заступниками голови обрано В. Винниченка і С. Єфремова.

Мал. 2. М. Грушевський.	Мал. 3. В. Винниченко.	Мал. 4. С. Єфремов.

Мал. 5. Київський міський будинок учителя (місце засідання УЦР).

До УЦР з’їзд обрав 115 осіб. Вони представляли усі громадсько-політичні організації України, а також окремі території, зокрема Кубань, Бессарабію, Петроград, Москву, Ростов-на-Дону, Саратов. 8 квітня 1917 р. на пропозицію М.Грушевського обрали виконавчий комітет (Малу Раду) із 20 осіб. Її головою став також М. Грушевський. Упродовж квітня–травня 1917 р. відбулися регіональні селянські з’їзди у Києві, Полтаві, Одесі. Їхні делегати заявили про підтримку УЦР. У березні – квітні 1917 р. відбулося створення першого українського полку ім. Б. Хмельницького з ініціативи «Українського військового клубу імені гетьмана П. Полуботка» на чолі з М. Міхновським. Він був палким прихильником утворення української національної армії і прагнув максимально прискорити цей процес. Саме цього побоювалася УЦР, уникаючи конфлікту з Тимчасовим урядом і сподіваючись одержати з його рук автономію цілком законно. Тому 5–8 травня1917 р. у Києві працював І Всеукраїнський військовий з’їзд. Тисяча його делегатів представляла 1,5 млн. солдатів і офіцерів українізованих частин. З’їзд схвалив курс УЦР на утворення національних військових формувань, закликав усіх сприяти поліпшенню в них дисципліни, не допускати дезертирства рядового складу. Також сформовано Український генеральний військовий комітет із 18 осіб на чолі з С. Петлюрою. Комітет мав відати українськими військовими справами і підтримувати зв’язки з російським Генеральним штабом. Переговори, які вела УЦР з Тимчасовим урядом, спочатку не дали результатів.

2. Діяльність УЦР в червні – серпні 1917 р.

Мал. 6. І Універсал УЦР.

10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України. УЦР проголошувалася вищим державним органом влади в Україні до скликання Всенародних українських зборів. 15 червня 1917 р. у Києві створено перший уряд під назвою Генеральний Секретаріат, який став виконавчим органом запровадження в життя рішень УЦР. Його очолив В. Винниченко, генеральними секретарями стали Х. Барановський (фінанси), С. Єфремов (міжнародні справи), С. Петлюра (військові справи), І. Стешенко (освіта), М. Стасюк (продовольчі справи), Б. Мартос (земельні справи). Генеральним писарем було обрано П. Христюка. В уряді переважали соціал-демократи. Після цього Тимчасовий уряд вимушений був відновити переговори. Сторони зробили одна одній значні поступки. 3 липня 1917 р. було проголошено ІІ Універсал, в якому викладено результати переговорів УЦР з Тимчасовим урядом. УЦР визнавалась крайовим органом Тимчасового уряду, вона зобов’язувалась не проголошувати автономію України до скликання Всеросійських Установчих Зборів, затвердження складу Генерального Секретаріату Тимчасовим урядом, а формування українських військових частин мало відбуватись під контролем російського командування.

Мал. 7. Проголошення І Універсалу Центральної Ради.

Мал. 8. Перший Генеральний Секретаріат Центральної Ради, 1917 р.

Мал. 9. М. Міхновський.

Другий універсал спричинив урядову кризу в Росії. На знак протесту проти поступок українцям троє міністрів-кадетів покинули уряд. Прихильники імперіалістичного курсу щодо України – кадети не погоджувалися на визнання навіть обмеженої її автономії. Урядова криза поклала початок загальній політичній кризі в Росії (Липнева криза). 4 липня 1917 р.під впливом більшовиків у Петрограді відбувалася грандіозна півмільйонна демонстрація. Протягом 4–9 липня 1917 р. тривав виступ самостійників на чолі з М. Міхновським, які були незадоволені відмовою від автономії. Після подій 4–5 липня в Петербурзі більшовицька партія відмовилася від спроб мирним шляхом прийти до влади. 10 липня В. Ленін констатував: «Будь-які надії на мирний розвиток російської революції зникли остаточно». Тепер надія покладалась на збройне повстання і насильницьку ліквідацію існуючого політичного режиму. Крім того, компроміс між УЦР та Тимчасовим урядом виявився не довготривалим. Дуже швидко Тимчасовий уряд порушив попередні домовленості. Це сталося у в’язку з розв’язанням питання про повноваження Генерального Секретаріату. 4 серпня Тимчасовий уряд затвердив документ під назвою «Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». У документі йшлося вже не про автономію, а про «місцеве самоврядування». Генеральний Секретаріат оголошувався органом Тимчасового уряду і мав бути затверджений ним за поданням Ради. До того ж влада Генерального секретаріату поширювалася лише на 5 губерній – Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівську. Харківська, Катеринославська, Херсонська губернії і Таврія залишалися під юрисдикцією Тимчасового уряду. УЦР фактично позбавлялася законодавчих прав. Таким чином, відносини між Центральною Радою і Тимчасовим урядом були напруженими. Крім того жодному із цих двох владних структур не вдалося налагодити ефективне керівництво (УЦР в Україні, а Тимчасовому уряду в Росії). Економічне становище погіршувалося, зростала соціальна напруга, загострювалася політична боротьба. Крім того Росія зазнавала значних поразок на фронтах Першої світової війни. У правих колах посилилося прагнення до встановлення відкритої військової диктатури. 12 серпня у Москві була скликана Державна нарада, на якій верховним головнокомандувачем було призначено Л. Корнілова. УЦР негативно поставилася до Державної наради та відмовилася надіслати для участі в її роботі своїх делегатів. Керівництво УЦР розуміло, що перемога реакції означатиме крах надій на здійснення автономії. 25 серпня 1917 р. почався Корніловський заколот. Але це викликало страх перед народом, який вважав що заколот ліквідує усі здобутки революції. Тому, у містах почалося створення комітетів порятунку революції, комітетів дій та інших органів для боротьби із заколотниками. 30 серпня 1917 р. за активної підтримки більшовиків заколот було придушено. Наслідком цього стало, втратою Тимчасовим урядом опори серед заможних верств населення та зростання авторитету більшовиків.

3. Більшовицька Росія та УНР

Мал. 10. В. Ленін.

В ніч з 25 на 26 жовтня 1927 р. під керівництвом більшовицької партії відбулося збройне повстання, внаслідок якого було повалено владу Тимчасового уряду. ІІ Всеросійський з’їзд рад проголосив Росію Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На з'їзді за були ухвалені декрети про мир та землю. Сформувався перший радянський уряд Росії – Рада Народних Комісарів (РНК), який очолив Володимир Ленін. Уже 29–31 жовтня відбулися збройні повстання більшовиків у Києві. Спроби більшовиків поширити контроль на територію України підштовхнули Центральну Раду до більш рішучих дій. 7 листопада 1917 р. вона ухвалила ІІІ Універсал в якому йшлося: проголошення Української Народної Республіки (УНР) в складі федеративної демократичної Росії; УЦР – вищий законодавчий, а Генеральний Секретаріат – вищий виконавчий орган УНР; скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські та інші землі нетрудових господарств; земля – власність трудового народу; введення 8-годинного робочого дня; визнання права національних меншин на національно-територіальну автономію; призначення дня виборів та скликання Українських установчих зборів та ін. 4–6 грудня 1917 р. тривала робота І Всеукраїнського з'їзду Рад у Києві, на якому було роблено чергову спробу більшовиків передати всю владу радам, перетворивши УЦР на Центральний Виконавчий комітет рад, але з’їзд висловив довіру УЦР. Делегати-більшовики залишили цей з’їзд та переїхали до Харкова, де проходив 12 (25) грудня обласний з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну. Тут більшовики проголосили встановлення в Україні радянської влади.Було обрано Центральний Виконавчий Комітет рад України на чолі з Ю. Медведєвим, якого у березні 1918 р. заступив В. Затонський,та уряд Народний Секретаріат на чолі з Артемом (Ф. Сергеєвим). 4 грудня 1917 р. більшовики (В. Ленін та Л. Троцький) видали «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». В ньому йшлося: визнання УНР та її права на самовизначення аж до відокремлення від Росії; звинувачування УЦР у проведенні «двозначної буржуазної політики»; вимагали припинити роззброєння більшовицьких загонів, не пропускати війська на Дон та Урал, де розгорнулося антибільшовицьке повстання; у разі невиконання вимог, Рада Народних Комісарів (Раднарком) вважатиме УЦР у стані війни. 5 грудня Генеральний Секретаріат відхилив ультиматум і почав готуватися до війни з більшовицькою владою Росії.

4. Перша війна Радянської Росії та УНР

В грудні 1917 р. розпочалася війна між більшовиками та УЦР.Нерішуча внутрішня політика Центральної Ради підірвала її авторитет серед населення. Крім того, Центральна Рада довгий час недостатньо уваги приділяла розбудові національних збройних сил. Як наслідок, у першій половині січня вислані з Центральної Росії більшовицькізагони під командування В. Антонова-Овсієнка захопили всю Лівобережну Україну, а наприкінці місяця підступили під українську столицю. Загроза захоплення більшовиками України змусила УЦР 22 січня 1918 р. оприлюднити ІV універсал, в якому Українська Народна Республіка проголошувалася самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою, а влада УНР належить народу, до Установчих зборів владу здійснює УЦР та Генеральний Секретаріат (нова назва – Рада Народних міністрів). 29 січня 1918 р. відбувся бій під Крутамиміж радянськими військами на чолі з М. Муравйовим та загоном українських добровольців, до складу якого входило 500 студентів, на чолі з сотником В. Омельчинком. Українські війська були розбиті.

Мал. 11. Бій під Крутами. Леонід Перфецький.