Якщо неодмінно треба бути кимось, – відповів він, – то краще я буду лібералом, бо консерватори – шахраї. 18 страница

Ауреліано, який сидів, замкнувшись у своїй кімнаті, ні про що не здогадувався. Тільки ввечері, прийшовши на кухню й не заставши там Хосе Аркадіо, він почав шукати його по всьому будинку й нарешті знайшов у купальні. Хосе Аркадіо, здоровенний, роздутий, плавав на запахущій дзеркальній поверхні басейну, все ще думаючи про Амаранту. Тільки тепер Ауреліано зрозумів, що встиг полюбити його.

Амаранта Урсула повернулася в перші дні грудня на крилах супутніх вітрів, ведучи за собою чоловіка за шовковий повідець, обв'язаний довкруг його шиї. З'явилася вона несподівано, без попередження, на собі мала сукню кольору слонової кістки, з шиї аж до колін звисав разок перлів, на пальцях блищали каблучки із смарагдами й топазами; її гладеньке, підстрижене кружечком волосся виступало двома гострими ластівчиними крилами на щоки. Чоловік, який одружився з нею півроку назад, був ставним зрілим фламандцем, схожим на моряка. Тільки‑но вона розчинила двері вітальні, як пересвідчилася, що її відсутність затяглася і рідна домівка занепала більше, ніж вона гадала.

– Боже мій! – вигукнула Амаранта Урсула швидше весело, ніж прикро. – Відразу видно, що в цьому будинку немає жінки!

Її багаж не вміщався в ґалереї. Крім старої Фернандиної скрині, з якою Амаранту Урсулу вирядили до Брюсселя, вона привезла з собою дві скрині з сукнями, чотири великі валізи, мішок з парасольками, вісім коробок із капелюшками, велетенську клітку з п'ятдесятьма канарками та велосипед, розібраний і складений у спеціальному футлярі, що його можна було нести, як віолончель. Вона жодного дня не спочила після довгої дороги. Надягла поношений полотняний комбінезон чоловіка, привезений разом з іншими речами цього автомобіліста, й узялася до наступного оновлення будинку. Порозганяла рудих мурах, які вже остаточно заволоділи ґалереєю, знову воскресила трояндові кущі, з корінням повиривала бур'яни, наново понасаджувала в квіткові горщики папороть, материнку та беґонії. Очолила команду столярів, слюсарів і мулярів – вони позашпаровували тріщини в підлозі, понавішували вікна й двері, полагодили меблі, побілили будинок усередині та зовні, і вже через три місяці після її приїзду в ньому запанувала атмосфера молодості й веселощів епохи піаноли. Такої людини, як Амаранта Урсула, ці стіни ще не бачили: вона о будь‑якій порі й за будь‑яких обставин мала чудовий настрій, завжди була готова співати, танцювати й викидати в кошик для сміття застарілі речі та звичаї. Вона повимітала рештки похоронного причандалля й купи всякого непотребу, що понакопичувався по кутках. І тільки з пошани до Урсули залишила на стіні портрет Ремедіос. «Ви лишень подивіться! – кричала Амаранта Урсула, вмираючи від сміху. – Прабабуся в чотирнадцять років!» Якийсь муляр почав був розповідати їй, що будинок населений привидами і єдиний надійний спосіб повідганяти їх – це розпочати пошуки схованих ними скарбів, але Амаранта Урсула між двома вибухами сміху заявила, що не вірить у чоловічі забобони. Вона була така щира, така самостійна, така сучасна, що Ауреліано, забачивши її, не знав, куди подіти свої руки та ноги. «Ог‑го! – радісно закричала вона, розкривши до нього свої обійми. – Та ви тільки подивіться, як він виріс, мій любий людожер!» І перш ніж Ауреліано здобувся на відповідь, вона вже поставила платівку на диск портативного патефона, який привезла з собою, й заходилася навчати Ауреліано модних танців. Вона зажадала, щоб він змінив засмальцьовані штани, успадковані від полковника Ауреліано Буендіа, подарувала йому кілька квітчастих сорочок, гарні черевики й виштовхала його на вулицю.

Жвава, маленька й неприборкана, як Урсула, вона своєю красою й чарівністю майже не поступалася Ремедіос Прекрасній і була обдарована рідкісним талантом вгадувати наперед моду. Останні журнали мод, які надходили поштою, постійно підтверджували, що вона не помилилася в моделях – сама їх придумувала й сама шила на допотопній Амарантиній машинці. Вона передплачувала всі журнали мод, усі видання з мистецтва та популярної музики, що виходили в Європі, але, розгорнувши журнал або книжку, вже бачила, що все в світі ведеться так, як це їй уявлялося. Залишалося незбагненним, чому така розумна, обдарована жінка повернулася до цього мертвого містечка, засипаного пилом і пригніченого спекотою, ба навіть більше – повернулася з чоловіком, у котрого грошей з лишком вистачило б на життя в будь‑якій частині світу і котрий так палко кохав її, що дозволяв водити себе на шовковому повідку. Проте дні минали, й ставало чимдалі очевидніше, що Амаранта Урсула має на думці залишитися тут назавжди, – всі її плани були розраховані на довгий проміжок часу, а всі наміри зводилися до того, щоб забезпечити собі зручне життя й спокійну старість у Макондо. Клітка з канарками свідчила, що її рішення не було раптовим. Згадавши, що мати в одному листі повідомила про загибель птахів, Амаранта Урсула на кілька місяців затрималася в Європі, дочекалась пароплава, який заходив на Щасливі – Канарські острови, і, прибувши туди, купила двадцять п'ять пар найпородистіших канарок, намірившися знову заселити небо Макондо. З усіх її невдалих задумів це був найневдаліший. У міру того як канарки давали потомство, Амаранта Урсула випускала їх одну за одною, та досить було птахам відчути себе на волі, як вони відразу летіли геть з міста. Даремно намагалася вона спокусити їх кліткою, спорудженою на Урсулине замовлення ще в дні першої перебудови будинку. Даремно лаштувала їм гнізда з клоччя серед гілок мигдалевих дерев, посипала дахи канарковим сім'ям і всіляко спонукала до співу птахів, які позалишалися в неволі, щоб вони своїм щебетанням переконали дезертирів повернутися, все одно – випущені на волю птахи стрімко злітали в небо й робили над містом коло тільки для того, щоб визначити, в якій стороні світу лежать Канарські острови.

Минув рік від дня повернення Амаранти Урсули; за цей час їй не вдалося ні заприятелювати з жителями Макондо, ні влаштувати яке‑небудь свято, але вона все ще не втрачала надії вдихнути життя в цих людей, переслідуваних нещастями. Ґастон, її чоловік, намагався не суперечити своїй дружині, хоч іще в той смертельно жаркий полудень, коли вони висіли з поїзда в Макондо, він зрозумів, що її рішення повернутися викликане неясною тугою за батьківщиною. Переконаний, що дійсність розвіє цю тугу, він навіть не став складати велосипеда, а цілісінькі дні копався в купах павутиння, обметеного зі стін мулярами, вишукуючи в них найгарніші павучі яйця. Відтак розколупував їх нігтем і терпляче розглядав у лупу дрібнісіньких павучків, що вибігали звідти. Потім йому спало на думку, що Амаранта Урсула продовжує свої реформи тому, що не хоче визнати краху ілюзій, і він склав свій чудовий велосипед, де переднє колесо було набагато більше, ніж заднє, і присвятив своє дозвілля тому, що ловив та засушував місцевих комах, що їх потім посилав у слоїках з‑під варення до Льєзького університету старому професорові природничої історії, під чиїм керівництвом він колись досить серйозно вивчав ентомологію, хоч основним його покликанням завжди була авіація. Перед виїздом на велосипеді Ґастон убирався в трико акробата, панчохи музиканта й кепку детектива; виряджаючись на прогулянку пішки, він надягав бездоганно чистий полотняний костюм, білі черевики, шовкову краватку, капелюха‑канотьє і брав у руки нову тростинку. Ґастон мав вицвілі очі, що робили його ще більше схожим на моряка, та вусики, руді, як біляче хутро. Хоча він був старший за Амаранту Урсулу щонайменше років на п'ятнадцять, але його юнацькі звички, постійна готовність служити своїй дружині та чудові чоловічі достоїнства згладжували різницю в літах. Ті, що бачили цього сорокарічного чоловіка зі стриманими манерами, чоловіка, який мав повідець на шиї та їздив на цирковому велосипеді, й подумати не могли, що він уклав зі своєю юною подругою пакт про безвідмовне кохання й що вони обоє віддавалися взаємному потягові в зовсім непідхожих для цього місцях, хоч би де захопив їх порив бажання; так поводилися вони з перших днів знайомства, і ту їхню пристрасть поглиблювали та збагачували час і чимдалі незвичайніші життєві обставини. Ґастон був не лише завзятим коханцем, наділеним невичерпною уявою і глибоко ерудованим у науці кохання, але й єдиним чоловіком в історії, який наважився посадити літак просто на всіяну фіалками луку, мало не вколошкавши себе й свою наречену, тільки тому, що їм забаглося покохатися саме серед цієї квітучої луки.

Вони познайомилися за три роки до весілля, коли Ґастон виписував піруети на спортивному біплані над колежем, де навчалась Амаранта Урсула, і, щоб не налетіти на флагшток, різко звернув убік. Примітивна конструкція з парусини та алюмінію зачепилась хвостом за електричні дроти й зависла в повітрі. Від того дня Ґастон, незважаючи на свою ногу в гіпсі, щосуботи заїжджав по Амаранту Урсулу в пансіон до черниць і, користуючись тим, що розпорядок дня в пансіоні був зовсім не такий суворий, як би того хотілося Фернанді, забирав дівчину і віз її до свого спортивного клубу. їхнє кохання почалося в недільному повітрі ландів[20]на висоті п'ятсот метрів, і, в міру того як речі на землі зменшувались у розмірах, вони відчували, що взаєморозуміння стає чимдалі повнішим. Вона розповідала йому про Макондо як про найпрекрасніше й найбільш мирне місто на світі, про велетенський будинок, що пахне материнкою, де б вона хотіла жити до старості з вірним чоловіком, двома неслухняними синами, яких би звали Родріґо й Гонсало, а не Ауреліано й Хосе Аркадіо, та дочкою, на ймення Віргінія, і ні в якому разі не Ремедіос. Вона з такою пристрасною наполегливістю зроджувала в пам'яті образ рідного міста, прикрашений тугою за батьківщиною, що Ґастон зрештою зрозумів: дівчина не погодиться піти за нього, якщо він не поїде з нею до Макондо. Він не заперечував, достоту так само, як потім охоче надяг на шию повідець, вважаючи це тимчасовою забаганкою, якій до певного часу краще не перечити. Але проживши з чоловіком у Макондо два роки, Амаранта Урсула залишалася така сама щаслива, як і першого дня, отож Ґастон почав виявляти ознаки занепокоєння. Він уже позасушував усіх комах, яких тільки можна було засушити в Макондо, навчився розмовляти іспанською, як місцевий уродженець, і повідгадував усі кросворди в журналах, що надходили поштою. Жаркий клімат не міг послужити Ґастонові приводом для прискорення від'їзду, бо природа дала йому печінку, воістину створену для життя в колоніях, печінку, що без будь‑яких протестів зносила і післяобідню спекоту, і гнилу воду. Місцева кухня припала йому цілком до смаку, і якось він навіть поглинув яєчню з вісімдесяти двох іґуанячих яєць. А для Амаранти Урсули поїзд привозив рибу та устриць в ящиках з льодом, бляшанки з консервованим м'ясом і компотами, бо ж іншої їжі вона споживати не могла; Амаранта Урсула й далі одягалася за європейською модою; вона передплачувала журнали мод, хоча їй нікуди було вийти й нікому зробити візит, а Ґастонові в цих широтах уже забракло бадьорості духу, щоб належним чином оцінити коротенькі спіднички й надягнуті набакир фетрові капелюшки та намиста в сім разків. Її таємниця, очевидячки, полягала в тому, що вона завжди вміла знайти собі якусь роботу й сама вирішувала різні домашні проблеми, які сама ж і створювала. Сама робила помилки, а назавтра сама їх і виправляла, і то з таким згубним заповзяттям, що Фернанда неодмінно подумала б про спадкову ваду переливання з пустого в порожнє. Її життєрадісність хлюпала через вінця, і щоразу, коли надходили нові платівки, вона затримувала чоловіка у вітальні й разом з ним до пізньої ночі розучувала нові танці – їхні описи з доданими рисунками надсилали їй давні подруги по колежу. Уроки танців звичайно закінчувалися любовними втіхами, подружжя прилаштовувалося в кріслі‑гойдалці, а то й просто на голій підлозі. Амаранті Урсулі для повного щастя бракувало тільки дітей, але вона дотримувала угоди з чоловіком не мати їх, аж поки не минуть п'ять років подружнього життя.

Щоб якось змарнувати час, Ґастон уранці звичайно заходив до Мелькіадесової кімнати побесідувати з Ауреліано. Йому подобалося згадувати найглухіші закутки своєї батьківщини, яку Ауреліано знав у всіх подробицях, немовби прожив там багато років. На запитання, звідки Ауреліано взяв ці відомості, відсутні навіть в енциклопедії, Ґастон діставав ту саму відповідь, що й Хосе Аркадіо: «Дізнатися можна про все». Крім санскриту, Ауреліано опанував англійську та французьку мови, а також здобув початкові знання з латинської та грецької. Тепер, коли він щовечора почав виходити з дому і Амаранта Урсула виділила йому тижневу суму на кишенькові витрати, Мелькіадесова кімната стала скидатися на філіал книгарні вченого каталонця. Ауреліано жадібно читав, допізна засиджуючись над книжками, проте, слухаючи його міркування про прочитане, Ґастон подумав, що, читаючи книжки, Ауреліано не прагне збагатити свої знання, а тільки шукає підтвердження вже відомих йому істин. Найбільше в світі його цікавили пергаменти, і їм він присвячував найплідніші ранкові години. Ґастон з Амарантою охоче ввели б Ауреліано в своє родинне коло, та він тримався осібно, був огорнутий таїною, як хмарою, яка з плином часу робилася тільки густішою. Всі спроби Ґастона заприятелювати з ним зазнали невдачі, і фламандцеві довелося шукати інших можливостей вбивати час. Саме тоді йому й спало на думку організувати службу авіапошти.

Ідея була не нова. Нею він захопився ще задовго до того, як познайомився з Амарантою Урсулою, але тоді він хотів налагодити авіапоштовий зв'язок з Бельгійським Конґо, де його родина вклала капітал у виробництво пальмової олії. Одруження й рішення провести кілька місяців у Макондо, щоб догодити дружині, примусили Ґастона відкласти здійснення своїх задумів. Проте, коли він побачив, що Амаранта Урсула взялась організовувати товариство задля благоустрою міста і тільки сміється з його спроб завести розмову про повернення до Європи, то зрозумів, що в Макондо доведеться осісти надовго, і став поновлювати зв'язки зі своїми компаньйонами в Брюсселі, про яких він майже забув. Хіба не однаково, де бути першовідкривачем – в Африці чи в басейні Карибського моря? Поки тривало листування, Ґастон розчистив для приземлення літаків майданчик на колишніх зачарованих землях, які в той час мали вигляд пустирища, засипаного битим Гравієм, вивчив географію узбережжя та напрямок панівних вітрів і вибрав найзручніші траси польотів, – при цьому він і не здогадувався, що його діяльність, дуже схожа на діяльність містера Герберта, збудила в серцях жителів Макондо небезпечну підозру: вони думали, що Ґастон насправді збирається саджати банани й тільки прикриває свій намір теревенями про авіапошту. Натхненний щасливим задумом, який, попри все інше, міг послужити виправданням рішення назавжди поселитися в Макондо, фламандець кілька разів побував у столиці провінції, робив візити властям, одержав ліцензії та попідписував контракти на виняткове право. Водночас він і далі підтримував листування зі своїми компаньйонами в Брюсселі, яке нагадувало Фернандине листування з невидимими цілителями, й зрештою переконав їх вислати морем перший аероплан разом із досвідченим механіком, котрий складе апарат у найближчому від Макондо порту й перелетить на ньому до міста. Через рік після перших вимірів і метеорологічних прогнозів Ґастон, сповнений віри в неодноразово підтверджені обіцянки своїх компаньйонів, набув звичку, вичікуючи появи аероплана, блукати вулицями, поглядати на небо та дослухатись до шуму бризу.

Хоч сама Амаранта Урсула й не зауважувала цього, її повернення внесло докорінні зміни в життя Ауреліано. Після смерті Хосе Аркадіо він став завсідником книгарні каталонця. Свобода, яку мав Ауреліано, та надмір вільного часу пробудили в ньому певний інтерес до міста, і він почав вивчати Макондо, нічому не дивуючись. Він швендяв курними, безлюдними вулицями, обстежував радше з наукової, аніж із людської цікавості руїни будинків, металеві сітки на вікнах, переїдені іржею й попроривані птахами, що гинули від спеки, розглядав людей, пригнічених тягарем спогадів. З допомогою уяви намагався відновити колишню пишність міста й бананової компанії: її висохлий плавальний басейн був тепер ущерть забитий зотлілими чоловічими черевиками та жіночими туфельками, а серед її зруйнованих, зарослих бур'янами котеджів Ауреліано знайшов кістяк німецької вівчарки, все ще припнутої сталевим ланцюгом до кільця, і телефон, що дзвонив, дзвонив і дзвонив... Зрештою Ауреліано зняв слухавку, почув далекий і занепокоєний жіночий голос, який питав по‑англійськи, і відповів: так, страйк скінчився, три тисячі трупів скинуто в море, бананова компанія виїхала, і в Макондо після багатьох років нарешті запанував спокій. Отак, гуляючи, він зайшов у великий квартал будинків розпусти, де колись пачками спалювано кредитки з єдиною метою – пожвавити кумбіамбу; нині квартал являв собою лабіринт найсумніших і найжалюгідніших вулиць міста – там подекуди ще світилися червоні ліхтарі, однак танцювальні салони, прикрашені лахміттям зітлілих Гірлянд, були порожні, а худі й товсті вдови, які ніколи не мали чоловіків, – французькі прабабусі та вавилонські матріархині, – все ще сиділи й чекали біля грамофонів‑віктрол. Ауреліано не знайшов нікого, хто пам'ятав би його родину або ж бодай полковника Ауреліано Буендіа, – крім одного тільки діда, найстарішого з антильських неґрів, що й далі виспівував сумовиті вечірні псалми в палісаднику свого будинку. Біла, як бавовна, чуприна робила його схожим на неґатив фотографії. Ауреліано розмовляв із ним страхітливим жарґоном, який опанував за кілька тижнів, і часом ділив з дідом його вечерю – суп із півнячих голів, зварений правнучкою, великою кремезною негритянкою, у якої стегна були, мов у кобили, груди – схожі на дині з живої плоті, а шапка густого, цупкого, ніби дріт, волосся на круглій голові правильної форми нагадувала підшоломник середньовічного воїна. Звали негритянку Чаклункою. В той час Ауреліано, щоб якось прожити, продавав столові прибори, свічники та інші дрібні речі з дому. Коли він залишався без грошей, а це бувало дуже часто, то випрошував на базарі в торговців півнячі голови, призначені для смітника, й ніс до Чаклунки, яка варила йому з них суп із портулаком і м'ятою. Коли старий неґр помер, Ауреліано вже не заходив до їхнього будинку, але вечорами зустрічався з неґритянкою під темними мигдалевими деревами на площі, де вона тихим посвистом приманювала випадкових опівнічників. Він частенько прогулювався разом з нею, патякаючи її жаргоном про супи з півнячих голів та про інші вишукані страви злидарів, і поводився б так і далі, якби Чаклунка не натякнула, що його присутність відлякує клієнтуру. Ауреліано не спав з нею, хоч подеколи й відчував спокусу, та й самій Чаклунці це видалось би природним завершенням їхнього розділеного суму. Отже, він усе ще залишався дівичем, коли до Макондо повернулася Амаранта Урсула та обдарувала його сестринським поцілунком, від якого йому забило дух. Щоразу при зустрічах з Амарантою Урсулою, а надто коли вона починала навчати його модних танців, він почувався беззахисним, йому здавалося, ніби його кістки стають м'якими, як губка, – це було те саме відчуття, яке колись збентежило його прапрадіда в комірчині, куди того затягла Пілар Тернера під приводом ворожіння на картах. Намагаючись заглушити свої муки, Ауреліано з головою поринув у пергаменти й став ухилятися від невинних пестощів своєї тітки, які отруювали йому ночі флюїдами страждань, але що більше він її уникав, з тим більшим нетерпінням і неспокоєм прагнув знову почути її заливчастий сміх, верески щасливої кішки та вдячні співи, які вихоплювались у неї, коли вона вмирала від кохання в будь‑який час дня і ночі в усіх, навіть найнепридатніших місцях будинку. Однієї ночі в сусідній кімнаті, колишній ювелірній майстерні, всього за якісь десять метрів від його ліжка, невситиме подружжя вмостилося на столі й розбило скляну шафу, й далі кохалося в калюжі соляної кислоти. Ауреліано не стулив очей цілісіньку ніч, а весь наступний день його трясла пропасниця й душили люті ридання. Цей день здавався йому нескінченним: коли настала довгождана ніч, він уже чекав Чаклунку в тіні мигдалевих дерев, пронизуваний крижаними голками непевності й стискаючи в пітному кулаці півтора песо, які попросив у Амаранти Урсули не стільки тому, що у нього не було грошей, а скільки для того, щоб прилучити її до свого падіння, принизити, заплямувати розпустою. Чаклунка привела його до освітленої заговореними свічками комірчини, до розкладачки, що її полотно було геть забруднене слідами лихого кохання, до свого тіла, тіла відважної, зачерствілої і бездушної суки; вона наготувалася спекатися Ауреліано, як переляканої дитини, але дуже швидко побачила, що має справу з чоловіком, чия страшенна могуть сколихнула все її нутро, як землетрус.

Вони стали коханцями. Вранці Ауреліано займався розшифровуванням пергаментів, а в годину сієсти вирушав до заколисливої тиші кімнатки, де чекала його Чаклунка, котра навчала його кохатися – спершу, як це роблять черви, потім як слимаки, й врешті як креветки, і припиняла навчання лише тоді, коли наставав час іти на пошуки заблудлих клієнтів. Минуло кілька тижнів, перш ніж Ауреліано помітив, що Чаклунка носить на талії обруч, зроблений із чогось схожого на струну для віолончелі, твердий як сталь і без кінців, бо з ним вона народилася й виросла. Майже завжди в перервах між любовними втіхами коханці підкріплялися якимсь наїдком, сидячи голі на ліжку серед дурманної спекоти, а над ними, мов денні зорі, сяяли дірки, проїдені іржею в цинковому даху. У Чаклунки вперше завівся постійний чоловік, свій полюбовник, як вона казала, вмираючи від сміху; у неї навіть зародилися в серці якісь сподівання, але невдовзі Ауреліано відкрив їй таємницю своєї пристрасті до Амаранти Урсули, – пристрасті, від якої йому так і не вдалося вилікуватися в обіймах іншої жінки, навпаки, муки робились для нього чимдалі нестерпнішими в міру того, як досвід розширював його любовні обрії. Після цієї сповіді Чаклунка й далі приймала

Ауреліано так само палко, як і доти, але тепер беззастережно вимагала з нього плату за свої послуги, а коли він не мав грошей, збільшувала його рахунок, який вела на стіні за дверима, і то не цифрами, а рисочками, проведеними нігтем великого пальця. Коли спадали сутінки, Чаклунка виряджалася гуляти туди й сюди по темних закутках площі, а Ауреліано йшов додому; в ґалереї він, як сторонній, вітався з Амарантою Урсулою й Ґастоном – саме в цю пору вони звичайно готувалися вечеряти, і знову замикався в своїй кімнаті, де не міг ні читати, ні писати, ані навіть думати через болісне хвилювання, яке в нього викликали сміх, шепотіння, вступне вовтуження й агонія насолоди, що наповнювали будинок уночі. Таке було його життя за два роки до того, як Ґастон почав дожидати аероплана, і воно все ще не змінилося на той час, коли Ауреліано, зайшовши до крамниці вченого каталонця, побачив там чотирьох молодих базік, що вели запальну суперечку про способи знищення тарганів у середні віки. Старий книгар, знаючи пристрасть Ауреліано до книжок, які перечитав хіба що Беда Вельмишановний1, не без батьківського лукавства підбив його виступити арбітром у цій ученій полеміці. Ауреліано миттю пояснив, що таргани – найстародавніша на Землі крилата комаха і вже в Старому Завіті згадується, що їх б'ють капцями, однак проти цих комах усі засоби знищення виявились недієвими – від посиланих бурою скибочок помідора й аж до борошна з цукром; тисячу шістсот відомих науці видів тарганів з давніх‑давен переслідують вперто й нещадно; за всю свою історію люди не нападали так люто на жодне інше створіння, включаючи самих себе, і, сказати правду, потяг знищувати тарганів слід було б віднести до таких притаманних людині інстинктів, як розмноження, причому інстинкт таргановбивства непереборніший і виражений набагато чіткіше. Якщо досі тарганам удавалося уникнути повного винищення, то це тільки тому, що вони ховалися по темних кутках і завдяки цьому ставали недосяжними для людини, від народження наділеної страхом перед темрявою, однак при яскравому полуденному світлі вони знов робились уразливими; отже, єдиний надійний спосіб знищення тарганів і в середні віки, і в наш час, і на віки вічні – це осліплення їх сонячним світлом.

Цей сповнений фаталізму та енциклопедичної мудрості виступ дав початок міцній дружбі. Тепер Ауреліано щовечора зустрічався з чотирма суперечниками – Альваро, Германом, Альфонсо й Ґабріелем, – першими й останніми друзями в його житті. Для затворника, який жив у створеному книжками світі, ці галасливі зустрічі, що починались о шостій годині вечора в книгарні й закінчувались удосвіта по борделях, були справдешнім одкровенням. Досі йому й на думку не спадало, що література – це найкраща забава, придумана задля того, щоб знущатися з людей, але під час однієї нічної пиятики Альваро переконав його в цьому. Минув певний час, перш ніж Ауреліано зрозумів, що в своїх зухвалих судженнях Альваро наслідував ученого каталонця, для котрого знання не мали ніякої вартості, якщо з їхньою допомогою годі було винайти новий спосіб приготування нуту.

Того вечора, коли Ауреліано зробив свою першу наукову доповідь про тарганів, дискусія скінчилася в дівчаток, які торгували собою з голоду, – в примарному борделі одного з передмість Макондо. Хазяйкою там була усміхнена святенниця, одержима манією відчиняти й зачиняти двері. Її незмінна посмішка була ніби викликана легковір'ям клієнтів, які сприймали всерйоз те, що існувало тільки в їхній уяві, адже все в цьому будинку було несправжнє: меблі розпадалися, коли на них сідали, всередині вительбушеної віктроли примостилася на яйцях квочка, в садку цвіли паперові квіти, на стінах висіли календарі, видані ще до появи бананової компанії, а також – рамки з літографіями, вирізаними з ніколи не друкованих журналів. Чистісінькою вигадкою були й лякливі шльондри, які збігалися з сусідніх будинків, коли хазяйка сповіщала їх, що прийшли клієнти. Вони заходили, не вітаючись, у сукенках із тканини, де колись, років п'ять тому, були квіточки, скидали їх із тією ж простодушністю, з якою доти надягали, а в пароксизмі пристрасті вигукували: «Ой! Гляньте‑но, як обвалюється стеля!» Одержавши свій песо і п'ятдесят сентаво, вони миттю витрачали їх на бутерброд із сиром, який купували у хазяйки, а та більше, ніж будь‑коли, розпливалася в усмішці: адже тільки вона знала, що цей бутерброд так само несправжній. Для Ауреліано, чий світ у той час починався з пергаментів Мелькіадеса й закінчувався ліжком Чаклунки, цей примарний бордельчик став радикальними ліками від несміливості. Спочатку він ніяк не міг завершити справу як слід, бо хазяйка мала звичку заходити до кімнати в найвідповідальнішу мить і висловлювати різні зауваження щодо достоїнств головних дійових осіб. Але поступово він так призвичаївся до цих життєвих дрібниць, що однієї ночі, найбезглуздішої з усіх ночей, роздягся в маленькій залі, яка правила за приймальню, й голяка оббіг навколо будинку, балансуючи пляшкою з пивом на своєму чоловічому причандаллі. Це Ауреліано ввів у моду всілякі витівки, які хазяйка закладу зустрічала своєю звичною посмішкою, не заперечуючи проти них, але й не вірячи в них; так було й тоді, коли герман мало не підпалив будинок, намагаючись довести, що його взагалі не існує, і тоді, коли Альфонсо, скрутивши папузі шию, вкинув його в казанок, де вже закипала куряча юшка.

Хоч Ауреліано відчував до кожного зі своїх чотирьох друзів однакову прихильність і часто думав про них як про одну людину, все‑таки Ґабріель був йому ближчий за всіх. Ця близькість виникла одного вечора, коди Ауреліано випадково завів мову про полковника Ауреліано Буендіа, і Ґабріель, єдиний з усіх, повірив, що друг каже правду. Навіть хазяйка, яка звичайно не втручалася в розмови, з одержимістю затятої пліткарки запевняла, що полковника Ауреліано Буендіа – вона й справді колись чула про нього – вигадав уряд, який шукав приводу, щоб повбивати лібералів. Ґабріель, навпаки, не брав під сумнів реальності полковника Ауреліано Буендіа, бо той був товаришем по зброї і нерозлучним другом його прадіда, полковника Герінельдо Маркеса. Провали в пам'яті жителів Макондо ставали особливо глибокими, коли заходила мова про розстріл робітників. Тільки‑но Ауреліано зачіпав цю тему, як не лише хазяйка, а й люди, старші за неї віком, казали, що розповідь про робітників, оточених військами біля вокзалу, та про поїзд із двохсот набитих трупами вагонів, справжнісінька вигадка, і навіть обстоювали висновок, якого дійшло судове слідство і який увійшов у підручники для початкової школи: бананової компанії ніколи не існувало. Таким чином, Ауреліано і Ґабріель були ніби зв'язані спільництвом, яке ґрунтувалося на "їхній вірі в реальні факти, не визнані всіма іншими; ці факти справили величезний вплив на обох друзів і, мовби хвиля прибою, що відступає від берега, потягли їх у давно загиблий світ, від якого не убереглося нічого, крім туги. Ґабріель спав там, де його заставала година сну. Кілька разів Ауреліано клав товариша в ювелірній майстерні, але той цілісіньку ніч не міг склепити очей: йому заважали мерці, що аж до світанку тинялися кімнатами. Згодом Ауреліано доручив Чаклунці піклуватися про нього, і коли вона була вільна, то пускала Ґабріеля до своєї кімнатки, доступної кожному охочому, і вела його рахунок, роблячи нігтем рисочки на стіні за дверима, на тому невеличкому просторі, який залишився після запису боргів Ауреліано.

Незважаючи на своє безладне життя, четверо друзів, скоряючись наполяганню вченого каталонця, намагалися здійснити й дещо довговічне. Лише він зі своїм досвідом колишнього викладача античної літератури і запасами рідкісних книг зміг заохотити їх просидіти цілісіньку ніч, шукаючи тридцять сьому драматичну ситуацію, і це в місті, де ніхто вже не мав ні бажання, ані можливості здобувати знання, що виходили за межі програми початкової школи. Заполонений відкриттям дружби, заворожений чарами світу, який досі через Фернандину бездушність був для нього заповідним, Ауреліано кинув досліджувати пергаменти саме тоді, коли вже починав угадувати сенс зашифрованих віршів із пророцтвами. Та згодом, переконавшись, що часу вистачить на все, – навіть від борделів не доведеться відмовлятися, – він повернувся до Мелькіадесової кімнати й з новим запалом узявся за пергаменти, твердо поклавши собі не кидати роботи, доки не розгадає шифру до кінця. Ґастон усе чекав появи аероплана, і Амаранта Урсула відчула себе такою самотньою, що одного ранку зайшла до кімнати Ауреліано.