Ситуація на українських землях 2 страница

Надзвичайно важливими джерелами для істориків України є літописи XVII ст., на­зви яким часто давалися за місцем їх появи чи зберігання (Густинський, Львівський, Київський, Добромильський та ін.). Вони являють собою зразок оригінальної літера­турної інтерпретації подій, характер яких зумовлений специфікою барокового історизму. Історична проза доби бароко зберігає тісний генетичний зв'язок із середньовічним східнослов'янським літописанням, але, водночас, становить новий, вищий етап у роз­витку літописного жанру.

Густинський літопис був знайдений у Густинському монастирі на Полтавщині у списку, що його зробив ієромонах цього монастиря Михайло Лосицький. Автор літопи­су і час його написання невідомі. Деякі дослідники висловлюють думку, що написати його міг відомий письмениик-полеміст Захарія Копистенський, а Михайло Лосицький лише скопіював з якогось списку та написав передмову. У передмові літописець заноту­вав, що люди повинні знати своє минуле, передавати з покоління в покоління культурні здобутки, вчитися на помилках, не припускати їх повторення. Сам літопис є творчою компіляцією з різних вітчизняних та польських джерел, де викладається історія Півден­ної Русі від найдавніших часів і до Брестської унії включно. Найпомітніші тут оповіданняпро початок козацтва, про запровадження нового календаря та про початок унії в Україні, свідком чого був, напевно, сам автор. Густинський літопис, написаний простою і зрозумілою мовою, є одним з найцікавіших в українській історіографії XVIІ ст.

Київський літопис відомий ще під назвою «Летописцы Волыни и Украины». Це невеликий збірник літописних оповідань, хронологічних даних від часів Київської Русі і до початку XVII ст. Автор літопису був із середовища феодальної знаті пролитовського напряму; йому були відомі і давньоруські літописи, і твори польських істориків, з яких він вибирав потрібні матеріали. Прикінцеві записи належать синові київського війта Богданові Балиці, який повідомляє про польську і шведську інтервенцію в Росії, а та­кож про гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Мова цього літопису дуже близька до народної розмовної. Хмільницький літопис був укладений у містечку Хмільник на Поділлі невідомим автором, можливо очевидцем. Вперше він був надруко­ваний Київською тимчасовою комісією для розбору давніх актів як вступ до літопису Самовидця (1878 p.). Тут подано стислу оповідь про події від 1636 до 1650 р. в Україні, зокрема, про неврожаї, голод, безчинства польської шляхти і боротьбу проти неї козац­тва, про перемогу військ Богдана Хмельницького. Особливі симпатії літописець-патріот виявляє до М.Кривоноса, який громив поляків у Немирові, Бердичеві та в інших місцях Поділля. Говорячи про події державного значення поспіхом, літописець все ж дорікає Б.Хмельницькому за його вимушене спілкування з кримським ханом, чим висловлює загальне невдоволення українського народу, який терпів від розбійницьких наскоків татар. Автор уболіває за бідних людей, пише про ріки козацької крові, про гори козацьких трупів, про важке життя і поневіряння трудящих.

Такою ж патріотичною ідеєю пройнятий і Львівський літопис Михайла Гунашевського, який походив із заможної родини на Поділлі, здобув високу освіту і обіймав різні духовні й світські посади. Опис подій від 1498 ідо 1630 р. Михайло Гунашевський, як і всі його сучасники, запозичує з різних джерел, а від 1630 і до 1650 р. вже пише про те, що сам пережив. Центральне місце в літописі посідає боротьба козацького війська проти шляхетської Польщі. Останні записи зроблені у Львові, там же рукопис був знайдений, тому й називається літопис умовно Львівським. Літопис є, власне, літературно-історич­ними мемуарами особи, яка пережила описані неюподії, а тому тут сильніше, ніж у будь-яких пам'ятках подібного роду, відчуваються дух епохи, настрої суспільних груп тогочасної України.

Автор з неприхованою радістю пише про початок визвольної війни 1648-1654 рр., змальовує портрет Богдана Хмельницького, захоплюючись його талантом полководця, виявленим у битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і Зборовом. Щоправ­да, він і дорікає Хмельницькому за тісний зв'язок з повсталими народними масами. Якщо Хмільницький літопис прославляє М.Кривоноса, то Львівський, навпаки, за­суджує цього козацького улюбленця за жорстокість і немилосердність до польської шляхти. Отже, тут виявилася класова приналежність автора до козацької старшини. Але таких місць у літописі мало, і він сприймається як живе свідчення героїчних подій. До того ж і написаний твір живою, образною мовою з дотепним гумором і дошкульним сарказмом на адресу ворогів.

Добромильський літопис був укладений священиком містечка Добромиль у Гали­чині Симеоном Коростенським і охоплював стислий виклад найголовніших подій від 1648 до 1700р. Про героїчні події 1648-1654 pp. тут сказано менше, але більше уваги приділено боротьбі християнських військ – українського козацтва Правобережжя і Польщі – проти магометанської і бусурманської Туреччини. Літопис був опублікова­ний в «Сборнике летописей, относящихся к истории Южной й Западной Руси» (1888 р.).

Упорядником Межигірського літопису вважають настоятеля Спасо-Межигірського монастиря Іллю Кощаківського. В одному списку виклад подій, що відбулися на Київщині та Волині, поданий від 1393 до 1620 р., а в іншому – від 1608 до 1700 р. Географія цього літопису носила переважно локальний характер, йшлося про події у Києві і Переяславі, але було багато місцевих подробиць, які доповнювали тогочасну історичну літературу.

Такий само локальний характер має і літопис Підгорецького монастиря з Галичини, який зветься «Синопсис, или Краткое собрание истории о созидании святыя обители общежительныя Подгорецкыя...» (1699 р.). Іван Франко надрукував невелику розвідку про цей літопис і звернув на нього увагу істориків. Хоч у літописі переважно говорилося про історію монастиря та монастирське життя, та невідомий автор згадує й про деякі важливі суспільно-політичні події на Західній Україні другої половини XVII ст. Він непримиренно ставився до зрадницьких дій гетьмана-дворушника Дорошенка, який разом із турецькими бусурманами грабував Поділля, імолився за об'єднання всіх сил християнського світу у боротьбі проти Туреччини. Ось чому Іван Франко називав цей твір цікавим джерелом для історії Прикарпатської Русі останньої чверті XVIІ ст.

Низку важливих фактів подає хроніка ченця Видубицького монастиря Леонтія Боболинського, вміщена в уривках як додаток до козацького літопису Григорія Грабянки.

З літературного боку найцікавішим історичним твором є «Кройника злето-писцов стародавних» (1672 p.) ігумена київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Київської колегії Феодосія Сафоновича. До нас дійшли кілька списків цієї праці, яка так і не була надрукована. На початку своєї хроніки Феодосій Сафонович вказує, що він користувався літописами Київської Русі, зокрема «Повістю временних літ» Несто­ра, а також польськими джерелами. Перша частина, яка охоплює події від найдавніших часів і до кінця XIII ст., – компілятивна. Автор просто вибирав найцікавіші, на його погляд, факти з попередніх джерел, щоб потім пов'язати давню історію з новою, показа­ти генезис своїх земляків із спільного для південно-східного слов'янства кореня — Киї­вської Русі. Оригінальнішою є друга частина літопису як збірник історичних повістей про найвизначні історичні події в .північно-східній Русі, а також в Україні від початку XIV до XVII ст. Написана мовою, близькою до народної розмовної, «Кройника» Феодо­сія Сафоновича дала поштовх до створення першого короткого нарису з історії України та Росії під назвою «Синопсис».

«Синопсис» вперше був надрукований 1674 р. за велінням архімандрита Киево-Печерської лаври Інокентія Гізеля, тому тривалий час і приписували йому авторство. Диску­сійним в історіографії це питання лишається і дотепер. «Синопсис» був найпопулярнішою історичною працею, він більше десяти разів перевидавався тільки в XVIІ і XVIII ст., тоді ж його переклали грецькою і латинською мовами, поширювали в рукописних спис­ках. Власне, це був перший підручник історії для шкіл аж до виходу в світ «Краткого российского летописца с родословием» (1760 р.) і, передусім, «Древней российской ис­тории» (1766 p.) M.В.Ломоносова, який використав досвід свого попередника.

Українська література другої половини XVII ст. в усіх її видах, родах і жанрах розви­валася під впливом буремних історичних подій цього періоду. Це сприяло дальшому зближенню і взаємозбагаченню культур східнослов'янських народів, благотворно по­значилося на розвитку освіти, науки, книгодрукування, літератури, мови, образотвор­чого мистецтва.

У період інтенсивного розвитку в українській літературі ренесансно-барокових тенденцій помітними досягненнями відзначалася історична, ораторсько-проповідницька, полемічно-публіцистична та агіографічна проза, репрезентована іменами талановитих письменників Феодосія Сафоновича, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Михайла Андрелли, Дмитра Туптада. Деякі з них виступали і як теоретики церковного та світського красномовства, творчо поєднуючи традиційний зміст з новою мистецькою формою проповіді.

Серед віршової літератури також виділяються твори історичної тематики, які відоб­ражали події визвольної війни українського народу та возз'єднання України з Росією. Помітною віхою в еволюції жанрово-стильової системи українського письменства була поезія Климентія Зиновіїва. Розвивалася любовна шкільна духовна лірика, культиву­валися етикетно-панегірична поезія, елегії та епіграми, курйозне віршування, талано­витим представником якого виступив Іван Величковський.

Драматична література другої половини XVІІ ст. мала виразно бароковий характер з елементами бурлеску («Алексій, чоловік божій», «Слово озбуреню пекла»), 3 Київської школи XVII ст. вийшли й відомі драматурги Симеон Полоцький, що написав силабічни­ми віршами дві драми «Комедія притчи о блудном сыне» і «О Навходоносоре царе», Дмитро Туптало (Ростовський) — автор «Комедій на день рождества Христова» і «Ко­медій на успеніє богородицы». Творчість обох письменників відносять як до українсь­кої, так і до російської, а Симеона Полоцького ще й до білоруської літератур.

Визначне місце в історії розвитку літератури, філософської та педагогічної думки в Україні посідає творчість Григорія Савича Сковороди. Як видатний гуманіст і просвіти­тель письменник гнівно таврував тогочасну суспільну систему, обстоював права трудо­вого народу на свободу і всебічний розвиток. Його художньо-мистецька спадщина відіграла помітну роль у становленні і розвитку нової української літератури. Сковорода намагався дати відповідь на гострі проблеми часу, зокрема, прагнув дати обриси нового, справедливого суспільства, справжньої людини. Він прагнув проторувати шлях до но­вих відносин між людьми, заснованих на рівності, свободі, братерстві, вірив у силу людського розуму, досвіду, праці, засуджував феодально-кріпосницькі порядки, церковні забобони тощо.

Тривалий шлях розвитку пройшла українська інтермедія. І.Я.Франко зазначав, що для української літератури вона важила дуже багато. Шкільна поетика майже не давала ніяких рекомендацій щодо написання інтермедій. Але це дітище шкільного театру ви­росло в цікавий і оригінальний жанр драматургії, пройшло шлях розвитку від суто роз­важального до соціального твору, ставши тим літературним жанром, в якому образно розкривались різні грані життя українського народу, поклало початок українській ко­медії.

АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО

Цілісна у своїх принципових творчих засадах українська архітектура другої поло­вини XVII ст. мала, водночас, і низку місцевих стилістичних відмінностей. У цьому відношенні, крім Києва та його околиць, виділяються Чернігівщина (Чернігів, Новгород-Сіверський) та Слобожанщина (Харків, Суми). Архітектура цих двох районів, за наявності своєрідних особливостей, споріднена тим, що в ній виразно помітний вплив московської архітектури. Це стосується переважно деталей — карнизів, порталів, вікон, хоч в окремих будовах вплив позначився і на загальній композиції.

У містах і селах Правобережжя пам'яток кам'яної архітектури другої половини XVII і XVIІІ ст. збереглося дуже мало. На цій території найбільш загострено проходила боротьба проти польської шляхти і турецько-татарських наскоків. Міста Чигирин, Чер­каси, Богуслав, Умань, Канів неодноразово нищились і спалювались. Але навіть у тяжкі часи в цих містах не припинялась будівельна діяльність: споруджувались, щоправда, головним чином не кам'яні, а дерев'яні будівлі. Не випадково з самого початку XVIII ст. у Білій Церкві, Лисянці та деяких інших містах Правобережжя було збудовано по шість-вісім великих дерев'яних церков п'яти- або тризрубних.

Волинь, яка в XV-XVІ ст. відіграла значну роль у розвиткові українських будівельних традицій, з XVІІ ст. втрачає своє провідне значення. B XVII-XVІІІ ст. на Волині розвивається світське будівництво (Луцьк, Любашів, Олика), що ж до культового, то тут помітний наступ католицької церкви на православну, для якої Волинь, особливо Острог, була непорушною цитаделлю в боротьбі проти католицизму та уніатства. У XVII ст. у кам'яній архітектурі Волині згасають давні будівельні традиції. Натомість у будівництві величних, повних помпезності костьолів запроваджуються переважно прийоми польського бароко. Давні традиції зберігаються лише в народній дерев'яній архітектурі Волині. У Галичині майже все кам'яне будівництво перебувало в руках багатої шляхти, католиків, уніатів. Тут були створені кілька католицьких та уніатських храмів, пере­важно в стилі бароко, а також ряд визначних цивільних споруд. У ці часи в Галичині мало було створено споруд з каменю, які були б пов'язані своїм змістом і архітектурни­ми формами з будівництвом, що провадилось на території центральної України. У на­родній дерев'яній архітектурі Галичини у XVIIІ ст. помічається тенденція скоріше до консервації давніх форм і прийомів, а не до шукання нових композицій. Цьому сприяло тяжке становище українських селян, які несли тягар не тільки соціального, а й націо­нального поневолення. Цього часу нові міські укріплення майже не будували, що було зумовлене зменшенням воєнного призначення міст-фортець.

Одним із найміцніших міст-фортець Середньої Наддністрянщини став наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Хотин. Після невдалого, прутського походу Петра І, турки, захопивши цю твердиню, ліквідували старі міські укріплення. У результаті з'явилася нова лінія міських укріплень, що складалася з шести потужних земляних бастіонів з мурованим лицюванням. Старий замок на цей раз був розміщений всередині зовнішніх укріплень, а крім того, з боку Дністра захищався допоміжним земляним валом з вісьмо­ма бастіонами спрощеного типу. У другій половині XVIII ст. Хотин дістав ще одну зовніш­ню низку укріплень з південного заходу довжиною близько 2,1 км. І все ж таки, незва­жаючи на це, російські війська чотири рази здобували місто. Успіхи ці були вже не наслідком хиб фортифікаційних споруд, а виявом випереджального розвитку й перева­ги мистецтва атаки над мистецтвом пасивної оборони. На кінець XVIII ст. міста-фортеці майже цілком втратили своє військово-стратегічне значення.

Засвоюючи художні прийоми західноєвропейської архітектури, майстри При­дніпров'я переосмислювали їх відповідно до своїх культурно-історичних традицій і національних особливостей. В Україні, які в усій Східній Європі, стильові особливості іта­лійської архітектури стали відчутними, насамперед, у деталях або орнаментах і лише на початку XVIII ст. композиційні принципи бароко почали виявлятися і в загальній струк­турі будов. Але поряд з динамічністю архітектурі України цього часу властиві раціоналістична ясність стилю Відродження, а також специфічні художні особливості та прийо­ми, цілком самобутні за походженням, можливо запозичені з дерев'яної архітектури.

У містах і селах України XVIІ ст. багато будували з дерева — від великих, складних фортець та храмів до простих господарських будинків. Споруди ці з часом зникли через часті пожежі, перебудови міст і сіл. Лише окремі пам'ятки дерев'яного будівництва XVII ст. збереглися на Волині та в Західній Галичині. Але малюнки й плани міст, давні акти й запис­ки мандрівників дають можливість відтворити вигляд міських архітектурних ансамблів, збудованих з дерева. Цінний у цьому відношенні план міста Києва, виконаний підполков­ником Ушаковим у 1695 р. В ньому показано планування вулиць, розміри окремих ділянок, а також самі будівлі з їх індивідуальними архітектурними особливостями.

Після визвольної війни склалися сприятливі умови для забудови міст Лівобереж­жя. Багато з них посідали давньоруські городища і зберігали старовинні містобудівні традиції. У багатьох містах, насамперед у полкових центрах, створювались військово-адміністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки. Там споруджувались кан­целярії, магістрати, ратуші, храми, навчальні заклади, ринки, господарські та виробничі будівлі,

Доцільним плануванням і впорядкованістю забудови відрізнялися нові міста Сло­божанщини. На підвищеннях розміщувалися просторі дерево-земляні фортеці з адміні­стративними, громадськими й господарськими будівлями. Харківська фортеця, оточе­на дубовим частоколом, налічувала десять башт. Довжина міських укріплень Сум дося­гала близько чотирьох верст.

Серед малоповерхової забудови міст та сіл Середньої Наддніпрянщини XVII ст. виділялись дерев'яні замки-палаци світських та духовних магнатів. Відомі дерев'яні замки-палаци в Старокостянтинові, Маньківці, Богуславі, Трипіллі, Києві (палац на Киселівці, в Києво-Печерській лаврі), Білій Церкві, Прилуках, Батурині та Конотопі. Безумовно, що в Україні їх було більше, тут перелічені лише палаци, зафіксовані в давніх актах або на малюнках.

Будували палаци-замки на високому місці, в оточенні річок, природних або штуч­них ставків, крутих горбів або глибоких рівчаків. Там, де була потреба, додатково роби­ли штучні рови та вали. Розташуванням палаців на високих місцях досягалась мож­ливість тримати під контролем прилеглу місцевість. Поєднання розмаїтості дерев'яних споруд з навколишнім пейзажем надавало всьому ансамблю виняткової мальовничості.

Загальне уявлення про дерев'яні палаци того часу дають образно написані спогади мандрівників та малюнки художників, з яких видно, що палаци мали чепурні двори, оточені господарчими будівлями з терасами й широкими східцями. На верхніх поверхах були галереї, веранди й криті павільйони, які відігравали роль сторожових башт. Манд­рівників вражали розміри залів, велика кількість в них вікон і пишність прикрас.

Великого поширення в XVII ст. набув типовий для попередніх часів прийом будів­ництва тризрубних церков з квадратним чи восьмикутним наметом. З певними модифі­каціями такі церкви ставились на Волині, в Галичині, на Поділлі, а також на Правобе­режжі, де вони частіше мали не один, а три намети — по одному над кожним зрубом. Але не цей архітектурний прийом був найхарактернішим для дерев'яного культового будів­ництва XVII ст. Вже в першій половині цього століття почали будувати дерев'яні храми, які несли в собі нові архітектурні ідеї, нове розуміння об'ємно-просторових компо­зицій.

Визвольний рух українського народу і пов'язане з ним пожвавлення громадсько­го життя в XVII ст. сприяло розвиткові архітектури та монументально-декоративного мистецтва, насамперед, у церковному будівництві. Це не випадково, бо як у давньо­руські часи, так і в XVII ст. церква була не лише культовим будинком, а й місцем для громадських зборів і цивільних свят. При церквах зосереджувались братства, які мали друкарні, шпиталі, школи, будинки для людей похилого віку. Часто на стінах церкви, як своєрідний літопис, фіксувалися найвидатніші події з життя села чи міста — напад татар, прихід козаків, голод, повінь, люта зима, посуха. Церква була тоді культурним центром громади, цеху чи міста загалом, тому спорудженню храмів приділяли велику увагу.

Широкі громадські та релігійні функції церковного будинку вимагали відповід­них розмірів і форм споруди. Набагато зростають розміри й висота храмів, будуються розвинуті галереї, запроваджуються настінні розписи.

Перші спроби перебороти застарілі архітектурні традиції івтілити нові естетичні погляди на архітектуру було зроблено переважно в містах, де зосереджувались ремесла й торгівля, куди скоріше просякали гуманістичні ідеї, де організовувались братства і швид­ше зростала національна самосвідомість.

Дерев'яна культова архітектура XVIІІ ст. репрезентована як значним числом са­мих пам'яток, так і архівних даних, що зумовлює більшу повноту у висвітленні голов­них етапів її розвитку. Культове будівництво з дерева цього періоду відзначається пев­ною строкатістю, що пояснюється складними обставинами суспільно-політичного життя в Україні. З кінця XVIІ і особливо з початку XVIІІ ст. після реформи Петра І та проголо­шення церковним собором у Замості в 1720 р. єдино законною церквою грецького обря­ду в Польщі — уніатську, православна церква поступово втрачаєте значення в громадсь­кому житті, яке вона мала в попередні періоди. Зміни у становищі церкви поступово відбилися на архітектурних формах самих будівель. Розвинуті галереї всередині й зовні будови, а також і монументальні розписи поступово зникають або набувають суто фор­мального значення. Найінтенсивніше цей процес відбувався в міських та монастирсь­ких храмах, повільніше — в сільських,

Найбільшою дерев'яною будовою XVIII ст. — заввишки близько 65 метрів, був Троїцький собор у Новомосковську. Спорудив її в 1773- 1779 pp. народний майстер Яким Погребняк з Нової Водолаги, який, за переказами, перед тим як будувати церкву, зробив модель її з ситняку. Це єдиний в українському дерев'яному будівництві приклад дев'ятикамерної церкви з дев'ятьма банями. В 1888 р. Новомосковську церкву було перекладено, як свідчать документи, «по старому образцу» за планом архітектора Харманського. На­справді ж церкву перебудували не застарим зразком, а з помітними змінами. Модерніза­ція негативно відбилася на архітектурі будови, її плані й пропорціях.

Архітектура Полтавщини займала проміжне становище між архітектурою Києва й Правобережжя, з одного боку, і Чернігівщини — з іншого. Це стосується і дерев'яного, і кам'яного будівництва. Найвидатніші кам'яні храми Полтавщини кінця XVIІ і XVIII ст. засновували монахи з Києво-Печерської лаври або будували місцеві майстри під впли­вом київських традицій. Прикладом цього можуть бути собор та інші будівлі Густинського, Мгарського, Красногірського та інших монастирів. Те саме було і в дерев'яному будівництві.

Орнаментальне оздоблення окремих елементів будинку залежало від архітектур­но-конструктивного призначення їх.

Зіставляючи дерев'яне будівництво з архітектурою попереднього періоду, можна відзначити властиві XVIII ст. явища, які відкрили нову сторінку в історії української дерев'яної архітектури. На Чернігівщині, Слобожанщині й Бойківщині дерев'яна арх­ітектура у XVIII ст. збагатилася на оригінальні витвори. Ці оригінальні пам'ятки дерев'яно­го зодчества являють собою цінний внесок українського народу в скарбницю світової архітектури.

Кам'яні будинки козацької старшини в Чигирині, Гадячі, Любечі, Сорочинцях, Гдухові, Батурині та інших містах і селищах мали вигляд великих селянських хат на дві половини. Виняток становить палац Богдана Хмельницького в Суботові середини XVIІ ст. Цей найбільший на Придніпров'ї кам'яний замок з палацом не зберігся, але спогади сучасників і самі руїни замка, які існували ще в ХІХ ст., свідчать про те, що палац був монументальною спорудою. Він мав парадні приміщення, просторий ґанок з аркадою і вибагливої форми фронтоном, оздобленим барельєфами, одвірки з орнаментованого тесаного каменю, а невеликі кутові башти мали високі вікна.

Пізніші житлові споруди козацької старшини були більш простими. У другій по­ловині XVII ст. було споруджено так званий будинок Полуботка в Чернігові. У плані він мав квадрат, посередині проходив коридор, з кожного боку якого — по троє приміщень.

Певний монументалізм був властивий архітектурі будинку Київського магістра­ту, який стояв на Подолі. Цей єдиний у своєму роді адміністративний будинок вже давно не існує, але збереглись його обміри, правда схематичні, виконані на початку ХІХ ст. архітектором А.Меленським. Будинок магістрату було споруджено замість старого дерев'яного наприкінці XVІІ ст. невідомим майстром. Найцікавішою частиною будинку Київського магістрату була висока башта, розділена поясками на яруси, кожний з яких розчленовано пілястрами. Башта мала шпиль та годинник. До того ж будинок був оздоб­лений скульптурою — явище на Східній Україні незвичайне. На парадних зовнішніх сходах стояла мідна фігура Феміди, а вгорі на будинку — металеве зображення Святого Михайла Архистратига. Проти головного фасаду магістрату стояв прикрашений скульп­турами фонтан. У визначені години на балконі будинку грали сурмачі, а в його парадних залах, серед розвішаних стягів та різних цехових реліквій, укладалися ділові акти та відбувалися святкові церемонії. Архітектура будинку Київського магістрату була на той час складною за своєю композицією і відрізнялася від архітектури громадських споруд міст Лівобережжя, де міська адміністрація містилася часто у звичайних хатах.

Поряд із простішими схемами будівель існували споруди більш ускладнені за своєю планувальною організацією. До таких типів слід віднести будинок Київської академії. Корпус будинку Київської академії, перший поверх якого почали будувати у 1703 p., мав видовжену форму. Великі аудиторії і між ними рекреаційні зали розташовували в один ряд. По одному з поздовжніх фасадів збудовано відкриту аркаду, яка виконана в монументальних формах і за пропорціями та окремими деталями є цікавою модифіка­цією архітектурних форм раннього Відродження. В 1732-1740 pp. архітектор Шедель надбудував другий поверх.

Нове муроване будівництво охоплювало різні типи монументальних споруд, се­ред них – тридільні, хрещаті п'ятидільні, тринефні стовпи і храми, що завершувалися однією, трьома, п'ятьма або сімома банями.

Серед українських трибанних висотних споруд однією з найвидатніших є хар­ківський двоповерховий Покровський собор (1689 p.), де органічно поєднані прийоми українського та російського будівництва. Традиційні для української архітектури пірамідальність та ярусність створено тут за допомогою поступового зменшення восьмикут­ників, поставлених один на один. Розміщення собору, міцні кам'яні стіни, довгі вузькі вікна, схожі на бійниці, — все це говорить про те, що він входив у систему оборонних укріплень міста.

Велику групу самобутніх українських пам'яток другої половини XVIІ ст. станов­лять споруди, хрещаті в плані. Це були будови-монументи, пам'ятки самоутвердження нації. Деякі споруди справді будували на честь славетних подій. Так, наприклад, Благо­віщенський собор у Ніжині було споруджено в пам'ять перемоги над шведами, Катерининська церква в Чернігові — на честь Чернігівського полку, що брав участь у штурмі турецької фортеці Азов.

Досягненням українського монументального зодчества стали муровані п'ятидільні храми. Кращою такою спорудою Слобожанщини є Спаський собор в Ізюмі (1684 р.). В ізюмському соборі збереглися фрагменти монументальних фрескових розписів, які свідчать про їх високий художній рівень. У деталях собору в Ізюмі помітна подібність до деталей харківського Покровського собору. Беручи до уваги спорідненість об'ємних форм та деталей, а також майже одночасне спорудження цих церков, можна припустити, що їх буду­вав один майстер, або група народних майстрів під одним спільним керівництвом.

Серед монументальних будівель, споруджених на Лівобережжі та у Києві, виріз­няються величні багатостовпні тринефні храми з прямокутним обрисом плану, завершені переважно п'ятьма або сімома куполами. Це Троїцький собор у Чернігові (1679-1695 pp., архітектор І.Баптист), Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами (1684-1692 pp., архітектори І.Баптист, М.Томашевський), Здвиженський собор у Полтаві (1689-1692 pp.), собори Братського та Миколаївського монастирів у Києві (1690-ті pp., зодчий Й.Старцев). Своєю структурою ці храми нагадують стовпні храми давньоруських часів, маючи, водночас, риси певної спорідненості з деякими куль­товими спорудами Литви та Польщі. В архітектурній композиції цих будівель перева­жав потужний об'єм головного приміщення, а барокові деталі й оздоби фасадів, бань, порталів, вікон відзначалися своєрідним трактуванням, характерним для українських і російських будівельних традицій.

Стіни мурованих храмів здебільшого білували, криті залізом дахи фарбували в зелений колір, а бані, оббиті мідними листами, вкривали позолотою. Всередині будівлі прикрашали монументальним стінописом, оздоблювали декоративним різьбленням.

Муроване монументальне будівництво зазнавало впливу народної архітектури. Народне будівництво здавна відзначалося вмілим використанням дерева, доцільністю конструкцій, розмаїтістю типів і декоративного оздоблення споруд. Визначні пам'ятки дерев'яного зодчества були створені народними майстрами у Києві, Переяславі, Прилу­ках, Полтаві. Досі збереглися чудові дерев'яні храми, що вражають розмаїтістю і довершеністю форм, у Дрогобичі, Чорткові, Яворові, Рогатині, Сихові, Чернівцях та інших містечках і селах України.

Потяг до естетичної виразності, мальовничості і декоративної витонченості по­ширився і на цивільне будівництво.

Досередини XVIII ст. архітектура стилю бароко в Україні досягла найвищого роз­квіту. Але, поступово вичерпавши своє суспільне значення, естетичні й мистецькі мож­ливості, наприкінці століття бароко поступається своїм місцем новому стильовому напряму — класицизму. Будівництво визначалося загальнодержавними потребами й інте­ресами панівних класів і спрямовувалося на спорудження фортець, перебудову старих і створення нових міст, поселень, поміщицьких садиб, формування культових і світських архітектурних ансамблів. У цивільному будівництві виникли нові типи адміністратив­них, громадських, житлових споруд.