Українська Держава гетьмана П. Скоропадського 1918 року

29 квітня 1918 р. генерал П. Скоропадський взяв владу, що фактич­но впала з рук Центральної Ради. Переворот відбувся швидко і досить легко, практично безкровно. П. Скоропадський погодився з пропозицією на гетьманство з висунутими умовами німців (заборона утворення укра­їнської армії, введення в Україні німецьких і австро-угорських польових судів, розпуск усіх земельних та надзвичайних комітетів, скасування на користь Німеччини та Австро-Угорщини всіх розпоряджень, що гальмували вивезення харчових продуктів тощо).

Соціальна база, на яку спирався П. Скоропадський, не була широ­кою. Опорою йому слугували створена ним Українська Народна Грома­да, провідники якої встановили тісні стосунки з представниками партії Українських хліборобів-демократів (УХДП), а також із Союзом Земельних Власників. І хоча політичні платформи цих організацій суттєво відрізня­лись, саме вони підтримали державний переворот.

Гетьман звернувся до українського народу з маніфестом під назвою "Грамота до всього українського народу", який оголошував про скасування Української Центральної Ради, уряду УНР та схваленого ними законодавства. В "Законах про тимчасовий державний устрій Украї­ни" розкривались повноваження гетьмана: він перебирав на себе усі владні функції.

Уособлюючи верховну виконавчу владу, гетьман видавав законо­давчі акти, призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував її склад, здійснював загальне керівництво зносинами з іншими державами, керував армією і флотом, оголошував воєнний чи надзвичайний стан. Закон поновлював право приватної власності, гарантував наділення землею селян, забезпечення прав робітників. Водночас у маніфесті наголошувалось, що всі законодавчі акти й укази діють тільки до скликання Установчих Зборів.

Склад першого гетьманського уряду свідчить, що П. Скоропадсь­кий намагався увести до нього фахівців, які знали свою справу, готові були служити Україні (бракувало націоналістів, проте він включав талановитих адміністраторів).

Однак лідери українських соціалістичних партій оголосили всіх гетьманських міністрів неукраїнськими, ворогами українського народу і його держави. Це було зроблено передусім тому, що ніхто з міністрів не належав до соціалістичних партій.

Не вступаючи в суперечку з соціалістами, П. Скоропадський та його міністри видали 10 травня 1918 р. заяву-декларацію уряду, в якій конкре­тизувалися основні програмні завдання. Вони полягали в здійсненні ідеї незалежної і вільної України в історичній та національно-державній формі, проведенні соціально-економічних реформ, розвитку української культури.

Наведення порядку в державі було неможливим без формування органів місцевого врядування. Так 14 травня 1918 р. з’явився наказ про усу­нення від посад повітових комісарів та зміну їх повітовими старостами.

26 червня П. Скоропадський затвердив закон "Про нормальний роз­пис утримання центральних урядових установ цивільного відомства". Політичні уподобання кандидатів на посади не мали ніякого значення, цінувалися тільки професіоналізм і бажання працювати. Уряд призначав губерніаль­ни­ми та повітовими старостами переважно місцевих помі­щиків, земських діячів та суддів. Це призвело до того, що більшу частину чиновницьких посад обіймали росіяни, які дуже швидко перестали при­ховувати свою ворожість до української державності. А це, в свою чергу, давало привід опозиції проголосити, що більшість гетьманського кабінету та місцева адміністрація складається з реакціонерів і прихильників єдиної й неподільної Росії.

Гетьман намагався також реформувати судову систему. Так, у липні рада міністрів ухвалила закон про судові палати й апеляційні суди, вдалося добитися обмеження повноважень окупаційних військових судів на території України.

Таким чином, П. Скоропадський створив більш-менш дієздатний адміністративний апарат, ліквідував безвладдя та навів порядок у державі. Але для цього широко застосовувались репресивні заходи, які в основному виконувала як державна варта, так і окупаційні війська. Однак це давало лише тимчасовий ефект, оскільки режимом була незадово­лена значна частина населення України.

Гостро постало завдання щодо розв’язання аграрного питання. Про­грамні положення аграрних відносин були конкретизовані в гетьман­ській грамоті "До всього українського народу" та "Законах про тимча­совий державний устрій України". Крім того, було схвалено ще декілька законопроектів. Стратегічною метою аграрних законів становилося створення в Україні верств "селянства здорового, забезпеченого землею і здатного в найважливішій мірі підняти її продуктивність".

Але тривалий час здійсненню реформ заважав окупаційний режим, і гетьман змушений був ретельно виконувати підписані ним умови 24 квіт­ня 1918 року. Один із пунктів цих умов передбачав, що аграрне питання має бути розв’язаним через відновлення приватної власності на землю й виплату за розділену між селянами землю. Під тиском командування окупаційних військ та великих земельних власників П. Ско­ропадський затвердив ряд земельних законів, які мали антиселянський характер. Це ще більше настроїло українське селянство проти гетьман­ського режиму. Негативно впливали на настрої селян і реквізиції австро-німецьких загонів, які асоціювалися з владою гетьмана.

Намагався гетьман і його уряд розв’язати складні проблеми в галузі фінансів та грошового обігу. Але вирішити цю проблему не вдалося за браком часу.

Як кадровий військовий, П. Скоропадський добре усвідомлював, що без збройних сил самостійно держава існувати не може. Він переконав командування окупаційних військ зняти заборону на формування нових військових частин, і головним завданням військового міністерства стала розробка плану реорганізації армії.

Ядром нової армії мав стати козацький стан, який об’єднував би національно свідоме й економічно міцне сільське населення України. Становище ще більше ускладнилось після прийняття рішення про фор­мування добровільних загонів із хліборобів для боротьби з повстанським рухом. Заможні селяни становили основу охоронних загонів при повітових та губернських старостах. Зрозуміло, що їхні представники більш охоче йшли до таких формувань, ніж до регулярної армії, тому, що на них покладалися обов’язки охорони своєї власності та порядку в повітах.

У листопаді 1918 р. завершилося формування українського Чорно­морського флоту.

Багато було зроблено для відродження української культури, освіти і нау­ки. Так, гетьман продовжив розпочатий Центральною Радою курс на укра­їнізацію освіти. Було відкрито близько 100 національних гімназій (крім 50 тих, що були створені УЦР), два українські університети, засно­вана Академія наук. При підтримці гетьмана та кабінету міністрів засновано національну бібліо­теку, державний архів, національну оперу, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр, кобзар­ську школу. Відкрито Національну галерею мистецтва, Український історичний музей, Український націо­наль­ний театр під керівництвом П. Саксаганського, "Молодий театр" Л. Курбаса.

У Новоросійському та Харківському університетах, Ніжинському іс­то­рико-філологічному інституті були засновані кафедри українознавст­ва.

Треба зазначити, що хоча пріоритет належав створенню та під­трим­ці українських освітніх закладів, наукових та культурних установ, геть­манська держава не чинила перешкод розвиткові культури націо­нальних меншин.

Активну політику проводив гетьман на міжнародній арені. Вона була спрямована на досягнення миру і захист суверенітету України. Мож­на виділити три основних напрямки зовнішньої політики української дер­жави: 1) встановлення дружніх відносин з країнами Четверного сою­зу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною; 2) розв’я­зан­ня спірних територіальних проблем з сусідніми державами; 3) вста­новлення дипломатичних відносин з нейтральними державами.

Українській державі вдалося встановити дипломатичні відносини з 12-ма країнами. У листопаді 1918 р., коли остаточно стало відомо, що Німеччина та її союзники програли війну, гетьман терміново починає шукати контактів з державами Антанти.

Від самого початку перевороту чітко оформилися три основні групи політичних партій та організацій за їх ставленням до гетьманського режиму. Перша — партії, що допомогли гетьману прийти до влади і потім підтримували його: Українська народна громада, Союз земельних власників, українські хлібороби-демократи, кадети. Це були помірковані політичні течії, які займали центристські позиції.

Другу групу становили політичні партії, які після перевороту 29 квітня 1918 р. стали в легальну опозицію до П. Скоропадського. Вони створили національний координуючий центр — Український національно-державний союз (УНДС). Він поставив завдання сприяти побудові незалежної української держави і до нього увійшли: Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська трудова партія (УТП), Українська демократична хліборобська партія (УДХП), Об’єднана рада залізниць України та Поштово-телеграфна спілка. З дорадчим голосом до союзу вступили УПСР і УСДРП. У першій половині серпня 1918 р., після виходу з УНДС хліборобів-демократів, було прийнято статут та програмні положення цієї організації. Союз прийняв назву Український Національний Союз (УНС) і об’єднав навколо себе національні партії та організації: УПСР, УСДРП, Селянську спілку, Українську трудову партію, Галицько-Буковинську раду, Холмський комітет, Кримську Українську раду, Всеукраїнську учительську спілку, Залізничний союз, Поштово-телеграфний союз, Українське правниче товариство, Студентський союз, Чорноморську раду та інші. 15 вересня 1918 р. головою союзу було обрано В. Винниченка.

Третю групу складали політичні партії, що з самого початку оголосили повалення гетьманату своїм стратегічним завданням. Це були більшовики, ліві українські й російські соціал-демократи, соціалісти-революціонери, анархісти.

Протягом усього періоду існування Української держави опозиційні сили вели деструктивну роботу проти гетьманського режиму, щоб відновити демократичні форми правління.

Пропозицію гетьмана про співпрацю уряду з соціалістами було відкинуто, переговори проігноровано. Водночас вони намагались тиснути на нього, постійно апелюючи разом з тим до австро-німецької окупаційної адміністрації.

У той же час політика реквізицій на селі та орієнтація уряду на великий капітал та поміщицтво — у внутрішній політиці — призвели до ізоляції гетьманської влади. До того ж Німеччина, на військову силу якої спирався режим, зазнала поразки у Першій світовій війні, в ній вибухнула революція. Окупаційна армія почала відхід з території України.

У цій ситуації П. Скоропадський призначив склад кабінету, який майже повністю складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов’язався об’єднати Україну з відновленою небільшовицькою Російською державою.

Антигетьманська опозиція (за винятком більшовиків) утворила альтернативний уряд — Директорію. За короткий час — до першої половини грудня 1918 р. — вона змогла встановити свою владу на більшій частині України. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський відмовився від влади і підписав своє зречення.

Таким чином, причиною поразки стала неспроможність П. Скоро­падського консолідувати широкі політичні кола суспільства навколо ідеї незалежності України. Він легше знаходив спільну мову з російськими консервативними організаціями, ніж з українськими політичними партіями.

Гетьманська держава 1918 р. була об’єктивно необхідним етапом визвольної боротьби. Вона являла собою спробу перевести українську національну революцію на конструктивний шлях, відмовитись від ради­кальних соціалістичних перетворень і спрямувати роботу на розбудову та зміцнення державності.

Доба Директорії УНР

У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керів­ництва зброй­ною боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР. До складу ввійшли В. Винниченко (голова, член УСДРП), С. Петлюра (член УСДРП), Ф. Швець (член УПСР), А. Макаренко (представник Об’єднаної ради заліз­ничників України), О. Андріївський (член Української партії самостійників-соціалістів). 15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорія підписала угоду з представ­никами окупаційних військ про їх нейтралітет у подіях.

У своїй боротьбі опиралась на селянство, яке стихійно піднімалося на антигетьманську боротьбу. На її бік перейшла частина гетьманських військ, у тому числі добре дисциплінований і навчений полк Січових Стрільців, якими командував Є. Коновалець, а також Сірожупанна диві­зія. Під селом Мотовилівкою (за 40 км. від Києва) 18 листопада гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські частини, бу­ли вщент розбиті. Після цього повстання стало всеукраїнським. 20 лис­то­па­да повстанські війська, які діяли в районі Києва, підійшли до столиці і по­чали її облогу. Через три тижні становище гетьмана стало безнадій­ним.

14 грудня (про це зазначалося раніше) Скоропадський зрікся влади. 18 грудня 1918 р. війська Директорії урочисто вступили до Ки­єва.

Політичний курс Директорії не відзначався послідовністю. У почат­ковий період її існування у виробленні політичної лінії активну роль відіграв В. Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. При­значений головою Ради Міністрів В. Чехівський також був лівим україн­ським соціал-демократом. С. Петлюра, представник поміркованих кіл УСДРП, один з найавторитетніших членів Директорії, у цей час повністю поринув у роботу в армії і помітного впливу на курс УНР не справляв. Після зайняття Києва Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії (постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників; обшуки в особ­няках мільйонерів; намір ліквідувати нетрудові гос­подарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння). Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав та планував установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один із їх найважливіших пропагандистських козирів.

Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітникам та трудовій інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові, який обирало трудове населення без участі "по­міщиків і капіталістів". Причому, до "поміщиків і капіталістів" зарахували навіть інтелігенцію: адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл і т. д.

Через свій непродуманий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату — всіх, без кого нормальне існування держави не­можливе. Революційна стихія селянства стала швидко перероджуватись в руйнів­ну анархію. Численні місцеві отамани і підпорядковані їм озбро­єні групи, які ще вчора під антигетьманськими гаслами підносили Директорію до вершин влади, через кілька тижнів цю владу, а разом з нею і незалежну Українську державу, почали безжалісно нищити.

Директорія розривалася внутрішніми суперечностями. Ліва частина колишнього національного фронту (найбільшою мірою її уособлював В. Винниченко) схилялась до радянського ладу і встановлення союз­ницьких відносин з Радянською Росією.

Праві елементи політичного табору українства (вони значно посилились після злуки УНР і ЗУНР за рахунок галицького керівництва) тяжіли до класичних зразків європейського парламентаризму. Звідси — прагнення союзу з країнами Антанти (об’єктивним виразником цих тенденцій, хоч і не беззастережно, був С. Петлюра).

Внутрішні супереч­ності паралізували республіканський режим. У результаті жодне соціаль­но-економічне питання, про необхідність розв’язання яких заявляла Ди­ректорія, не було втілене в життя.

Непослідовність курсу Директорії проявилася перш за все в роз­робці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим відповідаючи на тодішні запити селянства, Директорія по­обіцяла їм компенсації.

Було також оголошено про недоторканість земель промислових
підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і поміщи­кам-цукрозаводчикам. Конфіскації не підлягали також землі іноземних під­даних. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розладу економічне життя, та все ж більшістю селянської бідноти були розцінені як пропоміщицькі та прокуркульські й з обуренням відкидалися. Зі свого боку поміщики і буржуазія в Україні також були незадоволені політикою Директорії, яка обмежувала їхні інтереси.

У зовнішній політиці Директорії вдалося добитися розширення між­народних зв’язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налаго­дити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: ра­дянською Росією, державами Антанти та Польщею.

Не зумівши домовитися з більшовиками про визначення незалеж­ності УНР, Директорія звернулася до пред­ставників Антанти, війська якої висадилися в південних містах України, з проханням допомогти в боротьбі з більшовиками. Але Антанта не визна­ла УНР, а прагнула до відтворення "єдиної і неподільної" Великої Росії (не більшовицької). УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою могла бути використана для повалення радянської влади.

Проголошення ЗУНР

У жовтні – листопаді 1918 р. під впливом нищівної поразки у сві­товій війні Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Посилився націо­нально-визвольний рух і на етнічних українських територіях: Східній Галичині (з цент­ром у Львові), Буковині (з центром у Чернівцях) та Закар­патті (з цент­ром у Мукачево). Багато українців проживало в Підляшші та на Холмщині. Авс­трійський імператор виступив з маніфестом, яким обіцяв федеративну перебудову держави. Але українські галицькі лідери (Євген Петрушевич, Кость Левицький та ін.), які давно мріяли про злуку Галичини зі Східною Україною, твердо стали на позицію створення влас­ної, незалежної дер­жа­ви. 18 жовтня 1918 р. у Львові українські парла­ментарі галицького й буко­­вин­ського сеймів, представники політичних партій та церковні ієрархи утвори­ли Українську Національну Раду. Як вищий орган майбутньої дер­жави, вона задекла­рувала претензії на східну Га­личину, північно-західну частину Буко­вини й на Закарпаття. Було заяв­лено, що ці етнічні українські землі тепер представляють окрему україн­ську державу і що всі національні меншини мають вислати до УН Ради делегатів. УН Рада заявила, що найближчим часом буде прийнята кон­ституція для нової держави і що віднині авст­рій­ська влада не має права виступати від імені незалежної України. Рішення УН Ради були схвалені підтримкою трьох галицьких владик: митрополитів зі Львова, Перемишля й Станіслава — при повній підтримці всього духовенства. Народові це рі­шення було оголошено 19 жовтня 1918 р. Цей день і вважається почат­ком існування Західноукраїнської Народної Респуб­ліки (ЗУНР), її пер­шим президентом став Євген Петрушевич.

Такі дії українців суперечили планам поляків, які вели підготовку до утворен­ня польської держави й планували включити західноукраїн­ські землі до її складу. Стало відомо, що 1 листопада 1918 р. у Львові польський генерал Т. Розвадовський мав отримати владні повноваження від австро-угорського намісника К. Гуйна. Щоб попередити це в ніч на 1 лис­топада 1918 р. створений ще у лютому Військовий комітет з 2 400 молод­ших і середніх офіцерів австрійської армії (українців) і представ­ників Українських Січових Стрільців на чолі з Д. Витовським перебрали владу у Львові до своїх рук. Над ратушею було піднято синьо-жовтий національний прапор. За декілька днів УН Рада розповсю­дила свою владу на всю Східну Галичину.

9 листопада 1918 р. був створений перший Державний Секрета­ріат Республіки (її уряд). Головою (прем’єром) уряду став Кость Левицький. На сесії УН Ради 13 листопада був прийнятий тимчасовий закон, який визначав назву держави — ЗУНР; її територію — всі етно­графічні україн­ські землі, що знаходяться під управлінням Австрії; суве­ренний народ обирає представників до Установчих зборів ЗУНР, а поки що владу здій­снюють УН Рада та Держсекретаріат. Визначалося, що гер­бом ЗУН Рес­публіки є золотий лев на синьому тлі, а державна пе­чатка має навкруги герба напис: "Західноукраїнська Народна Республіка".

УН Рада розуміла складність завдань внутрішньої політики, дбала про порядок у краї. Розуміючи неможливість негайного проведення ви­борів до Установчих зборів, вона 16 листопада видала закон про обов’яз­ки та права тимчасової адміністрації краю, а також про органі­зацію судів і судочинства. Були зроблені кроки до створення жандармерії та Української Галицької Армії (УГА) й негайне переведення легіону Українських Січових Стрільців із Чернівців (Буковина) до Львова.

Перед радикальними соціально-економічними перетвореннями пере­ва­га віддавалася розбудові державності. Уряд розраховував досяг­ти соці­аль­ної стабільності через проведення аграрної реформи; 8‑годин­ного робо­чого дня, надання широких прав національним меншинам, предста­вникам яких у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.

Проблемою уряду ЗУНР було об’єднання всіх областей Західної України в єдину державу та спроба об’єднатися з УНР. Переговори з Ди­ректорією, які почалися в кінці 1918 р., закінчилися Актом "злуки", прого­лошеним 22 січня 1919 р. на Софіївській площі у Києві.

Після проголошення Акту Соборності Галицька держава отримала назву Західна область УНР (ЗОУНР); їй гарантувалася цілковита авто­номія; війська ЗУНР та УНР об’єднувалися. Були схвалені закони про громадянство, про українську мову, про майбутній сейм ЗУНР.

Однак повного об’єднання обох частин України досягнути в цей іс­торичний період не вдалося: 1) на західні землі все більше й більше на­ступали польські війська, поступово витісняючи адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель; 2) закарпатські землі, як зазнача­лося вище, відійшли до Чехословаччини; 3) саме існування УНР ставало проблематичним внаслідок агресії радянських військ. Лише через чверть століття вдалося здійснити ідею соборності українських земель.

Зовнішня політика ЗУНР, як і внутрішня, була надзвичайно склад­ною. З перших днів свого існування Республіка опинилася в стані війни з Польщею. Спроби добитися міжнародного визнання ЗУНР закінчилися невдачею. Представники Антанти натомість визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. Під натиском польських військ в кінці травня Галицький уряд спочатку переїхав до Тернополя, а потім — до Станісла­ва. Президент Петрушевич дав наказ своїй армії перейти р. Збруч і з’єднатися з частинами військ Директорії. Це сталося 16 липня 1919 р.

Таким чином, через 9 місяців свого існування ЗУНР була ліквідова­на, а народ опинився в польській неволі, далеко гіршій за австрійську.

4. Політичні зміни в Україні весною 1920 р. Польсько-російська війна та її наслідки для України

На початку лютого 1920 р. російська більшовицька армія за до­помогою повстанського руху в Україні окупувала майже всю територію України. Втретє на території України (вперше — наприкінці 1917 – на початку 1918 р., вдруге — в 1919 р.) починається активний процес від­нов­лення Радянської влади. Враховуючи трагічний досвід двох попе­редніх спроб встановлення радянської влади в Україні кровавими репресіями (тільки в 1919 р. загальна кількість загиблих від рук ЧК становить 12 тис. чол., протягом року було створено органи примусових робіт, обладнано 18 та­борів, через які пройшло З0 000 осіб), більшовики перейшли до більш гнучкої тактики у здійсненні політичних, економічних, соціальних заходів, особливо у "вирішенні" національного питання. Програма їх дій була сформульована в резолюції VIII Всеросійської конференції Російської Комуністичної партії (більшовиків) "Про радянську владу на Україні": визнавалася самостійність України; усувалися всі перешкоди для вільного розвитку української мови і культури; було покладено край безоглядній колективізації сільського госпо­дарства, продрозкладка запроваджувалася в суворо обмеженому обсязі.

Але, як невдовзі з’ясувалося, це був лише тактичний маневр у засто­су­ванні тієї ж політики "воєнного комунізму", що почала проводити­ся в 1919 р.

Українська державність носила суто формальний характер. Все­укр­рев­ком, створений у грудні 1919 р. в Москві, проіснував трохи більше двох міся­ців. Були створені нові органи влади: РНК під керівництвом Х. Раков­ського — болгарина, присланого з Москви — та ВУЦВК на чолі з Г. Петровським.

В Україні, як і в Росії, відбувся процес знищення багатопартійної системи і встановлення одноосібної влади РКП(б) – КП(б)У, яка ставала державною партією. КП(б)У як складова частина РКП(б) ніякої самостій­ності не мала, але перетворилася на одну з вагомих складових держав­ного апарату.

Державну владу більшовики використовували в 1920 р. для утвер­дження в Україні порядків, що вже перемогли в Росії, тобто воєнно-комуністичної форми господарювання. Втретє розгорнулася націоналіза­ція промислових підприємств, транспорту, торгівлі, фінансів тощо. Наці­оналізована промисловість передавалась під контроль російському центру. Згортаючи товарно-грошові відносини, державні органи широко вдавалися до позаекономіч­них методів: загальна трудова повинність, мілітаризація праці, створення української трудармії. Все це призвело до того, що голодне й холодне мі­сто ледь животіло.

Не кращим залишалося становище й села. Щоб заспокоїти україн­ське селянство, яке оголосило справжню війну політиці "воєнного комуні­зму", більшовики припинили колективізацію, але продовжували застосо­вувати продрозкладку, вилучаючи у селян не тільки хліб, але й м’ясо, яйця, окремі види овочів і стверджуючи, що воно призначається для української армії, а не для Росії.

Проте партійно-класова модель управління соціально-економіч­ни­ми перетвореннями новою владою не задовольнила широких народних мас, свідченням чого став широкомасштабний повстансько-партизан­ський рух (повстання очолювали батько Махно, Ю. Тютюнник та ін.).

Попри всі "маневри", які засто­сували більшовики, перемогу їх влади в Україні забезпечило не що інше, як збройна сила радянської армії Росії, яка на весну 1920 р. нарахувала більше 3,5 млн. (ще восени 1919 р. в ній було тільки 1,5 млн.).

Уряд Польщі мав на­мір скористатися союзом з Петлюрою на дуже вигідних для Польщі умо­вах. Пілсудський розраховував цим союзом зага­сити напругу соціального невдоволення польських робітників і селян, пере­ключивши їх увагу з внутрішніх проблем на патріотичну зовнішню хвилю.

Внаслідок цього, створивши 2-кратну перевагу сил (в Україні — 5‑крат­ну), Польща в 1919 р. почала бойові дії. Її війська окупували Білору­сію, Захід­ну Волинь, райони Полісся. З допомогою Антанти польська ар­мія ста­ла однією з багаточисельних в Європі і нараховувала майже 74 000 чоловік.

Радянські війська після розгрому Денікіна були перекинуті на Захід­ний фронт. 21 – 23 квітня 1920 р. було підписано Варшавський договір між Польщею і УНР, за яким Польща визнавала Директорію на чолі з Петлюрою як головну владу в УНР; Петлюра обіцяв Польщі Східну Галичину, Західну Волинь, частину (7 пові­тів) Полісся. Таким чином, був оформлений союз для боротьби з більшовиками.

24 квітня підписується воєнна конвенція між Польщею і УНР, за якої збройні сили останньої переходили під командування Польщі. Залізни­цями в Україні командувала польська адміністрація. Утримання військ покладалося на Директорію, озброєння петлюрівських військ — на поль­ський уряд. Петлюра, таким чином, жертвував територією ЗУНР, щоб відстояти УНР в боротьбі з більшовиками.

25 квітня — початок наступу військ Польщі й УНР на Україну, нама­гання з’єднатися з військами Врангеля. За декілька місяців була захоп­лена Білорусія, Правобережна Україна. 7 травня поляки увійшли в Київ. Слідом за ними до Києва переїхала Директорія. Після форсування Дніп­ра (9 травня) їх просування було зупинено по лінії Вишгород – Бровари – Бориспіль. Польський окупаційний режим мало чим відрізнявся від німе­цького в 1918 р.: вивозилася сільськогосподарська продукція, промис­лові товари й сировина, земля поверталася поміщикам. Обіцяне С. Пет­люрою народне повстання проти більшовиків не відбулося, навпаки, селянство повсюдно виявляло незадоволення поляками, які доходили іноді аж до репресій проти українців.

Внаслідок швидкого наступу з боку більшовиків було порушено співвідношення сил на користь Польщі. Радянські війська були вимотані швидким 500 – 800-кілометровим наступом, ві­дірвалися від тилів і понесли великі втрати. Великий розрив утворився між Західним та Південно-Західним фро­нтами.

15 вересня 1920 р. під Варшавою польські війська перейшли в контрнаступ, завдали поразки Червоній Армії, яка понесла великі втрати й відступала аж до лінії Коростень – Житомир – Бердичів.

Війна могла набути затяжного характеру, а до цього не були готові обидві сторони, обезкровлені й вимотані. Тому в жовтні 1920 р. Польща під­пи­сує перемир’я з Росією. Його умови: припинення бойових дій, вста­нов­лен­ня кордонів між Польщею, Україною і Росією. Але УНР не визна­вала цього перемир’я, її війська зайняли Вінницю. В жовтні 1920 р. відбу­ваються бої петлюрівських дивізій з переважаючими силами більшови­цької Росії. 18 листопада 1920 р. війська УНР залишили Проскурів. Се­лянський рух в Украї­ні, що розгорнувся восени 1920 р., не був спрямова­ний на підтримку УНР, він був спрямований проти політики "воєнного ко­мунізму" (продроз­вер­стки). Це було українською трагедією: обидві сто­рони не підтримали одна одну — Директорія не очолила селянський рух, а останній не підтримав її. 21 листопада армія УНР відступила за р. Збруч на територію, зайняту поляками. Тут вона була роззброєна й інтернована в польських таборах.

18 березня 1921 р. між Росією, Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР) та Польщею був підписаний Ризький договір. Польща визнавала УСРР. Правобережна Україна була поділена: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся діс­тавалися Польщі; Східна Волинь — Радянській Росії. Доля Галичини не була тоді вирішена (тільки в 1923 р. на конференції в Парижі було ухвалено прилучити Галичину до Польщі на правах автономного краю).

У Ризькому договорі обумовлено заборону перебування на терито­рії Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, уряд УНО і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.