Форми державного правління

Держава як форма політичної організації суспільства, як носій й чинник суспільної влади розкриває сутність цього через форми державного правління.

Форма державного правління є однією з суттєвих характеристик форми держави і залежить від способу організації верховної влади в державі, у першу чергу від того, що заведено визнавати її формальним джерелом, яким є порядок утворення й оновлення органів державної влади (вибори чи престолонаслідування), принципи взаємодії органів влади між собою та з населення.

Джерелом влади може бути визнана воля однієї людини, воля усього народу. Залежно від цього заведено розрізняти монархічну та республіканську форми державного правління.

Монархія (від грец. monarchia – одновладдя; mono – один і archea – влада) – форма правління, за якої верховна влада в державі цілком або частково здійснюється однією особою, що належить до царюючої династії. Влада монарха є спадковою і довічною. Вона переходить від одного представника царствуючого дому, династії до іншого у строго встановленому порядку. Разом з тим в історії відомі випадки, коли монарха обирали – Польському королівстві, в Німеччині до 1806 р., зараз у Малайській Федерації.

Монархії були найбільш розповсюдженою формою державного правління у Стародавньому світі.

У XIII–XVII ст. у країнах Європи набуває поширення станово-представницький різновид монархії. Тут поряд із досить впливовою владою короля існують зібрання представників провідних верств, станів (states) – Генеральні Штати у Франції, Кортеси в Іспанії, Земський собор у Росії. Вони виконували здебільшого дорадчу функцію при монархові, інколи ще й фінансову та законодавчу.

У XV–XVI ст. у західноєвропейських країнах склався ще один різновид монархії – абсолютна, або необмежена (від лат. absolutus – безумовний, необмежений). Відбувається максимальна централізація управління суспільством, вся верховна влада (законодавча, виконавча, судова) цілком зосереджується в руках монарха. Така форма правління була більш оптимальною за умов поступового руйнування традиційних для феодалізму структур, його розпаду і зародження капіталістичних суспільних відносин.

Абсолютизм – це не просто держава, в якій цілком відсутній поділ влади. Це ще й відповідний спосіб мислення, підґрунтям якого є ідея про те, що найголовніше в суспільстві – це король і держава, усе ж решта – особа, громада, народ є другорядними. Держава сприймається як велика вотчина із благодійним паном на чолі, який постає опікуном і пастирем народу. Звідси випливає ще одна ознака абсолютизму – відсутність видимої і легальної політичної боротьби. Змагання за владу тут відбувається закулісно, переважно у вигляді інтриги, а коли й відкрито, то вже як заколот, повстання чи війна.

Розквіт абсолютизму в Англії спостерігався за царювання Єлизавети Тюдор (1558-1603), у Франції – за Людовика XIV (1643-1715). У Росії у період правління царя Петра I (1682-1725), а його розквіт – за Катерини II (1762-1796). Ознаками та атрибутами абсолютизму стали бюрократизація державного управління, утворення регулярної армії, впорядкування фінансів й податків, залучення церкви до загальної системи державної адміністрації, інституції станового представництва занедбані.

Якщо у країнах Європи урядову й адміністративну структуру держави визначав суспільний устрій, то в Росії навпаки, держава та її політика формувала соціальну структуру. Таким чином державна влада в Росії мала значно сильніші позиції щодо суспільства, ніж західні режими. Монархічна форма державного правління в Росії отримала назву самодержавства.

Саме за часів російського абсолютизму сталися значні зрушення в ліквідації політичної й культурно-національної автономії України. Це, зокрема, заборона у 1720 р. друкувати в Україні будь-які книжки, окрім церковних; заснування 1722 р. „Малоросійської колегії”, яка складалася із царських офіцерів і фактично перейняла на себе керівництво Україною, це, нарешті, скасування гетьманства 1764 р. та Запорізької Січі 1775 р.

Конституційна монархія. Внаслідок буржуазних революцій в Європі XVII –XVIII ст. у багатьох країнах вдається якщо не скасувати монархію, то істотно обмежити її, визначивши її існування нормами і вимогами конституції, організувавши її співіснування з виборним представницьким органом – парламентом. Така форма монархії отримала назву конституційної, обмеженої.

У сучасних конституційних (парламентарських) монархіях (Бельгія, Великобританія, Данія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Японія та ін.) роль монарха багато в чому є суто номінальною. Монарх тут може мати право радити, заохочувати, попереджати, або право вето. Він є главою держави символічним уособленням єдності нації, призначає главу уряду та міністрів, проте робить це відповідно до пропозицій лідерів партійних фракцій, які здобули більшість у парламенті. Взагалі уряд у конституційних монархіях формується парламентським шляхом.

Державне управління здійснюється від імені монарха. Як суб’єкт влади в державі, монарх може виступати джерелом права (видавати або затверджувати закони), очолювати виконавчу владу, його іменем чиниться правосуддя, він репрезентує державу у міжнародних взаєминах.

Становлять інтерес особливості монархічної форми правління в країнах, які входять до складу Британської співдружності націй – Австралії, Барбадосі, Канаді, Новій Зеландії, Ямайці та ін. Ці країни перебувають в унії (від лат. unio – єдність, об’єднання, союз держав) із Об’єднаним Королівством Великобританії і Північної Ірландії і називаються домініонами (від лат.dominium – володіння, влада). В них немає власних монархів, і главою держави тут вважається британський монарх. Проте його функції виконує генерал-губернатор, якого призначає британська корона за поданням уряду.

У сучасному світі монархічний лад утримується в 11 розвинених країнах і 23 країнах, що звільнилися від колоніальної залежності. Серед них є монархії абсолютні або необмежені (Катар, Бахрейн, Оман, Об’єднанні Арабські Емірати), конституційні або парламентарні (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.), теократичні, тобто такі, де світська влада зосереджена в руках духовенства (Ватикан, Саудівська Аравія), виборні (Федерація Малайзії, Бутан).

У багатьох країнах після II-ї світової війни відбулося скасування монархічної форми правління, перетворення її у форму республіканську. Це були і насильницькі повалення (Румунія, Болгарія), і реформаторські скасування монархії внаслідок всенародних референдумів (Італія, Греція). У 70-80-х рр. відбулося відтворення монархічного ладу в Іспанії та Камбоджі.