Якщо неодмінно треба бути кимось, – відповів він, – то краще я буду лібералом, бо консерватори – шахраї. 8 страница

Спершу Фернанда мовчала про своїх батьків, але згодом почала створювати ідеалізований образ тата. В їдальні вона повсякчас заводила мову про нього, називаючи винятковою людиною, що зреклася суєти земної й поступово перетворилася на святого. Ауреліано Другий, здивований таким непомірним звеличуванням тестя, не міг утриматися від спокуси й за спиною у жінки підпускав на його адресу різні жарти. Інші наслідували його приклад. Навіть сама Урсула, що так ревно оберігала родинний мир і потай страждала від домашніх чвар, дозволила собі якось сказати, що її маленькому внукові забезпечено папський престол, бо він «онук святого і син королеви та крадія худоби». Незважаючи на всю цю веселу змову, діти Ауреліано Другого звикли думати про свого дідуся, як про легендарну істоту, яка шле їм листи з благочестивими віршами, а на Різдво – ящик подарунків, такий великий, що його кожного разу ледве заносять у двері. Насправді дон Фернандо відсилав своїм онукам рештки родового майна. З них у дитячій кімнаті спорудили вівтар із святими людських розмірів; скляні очі надавали їм застрашливого живого вигляду, а майстерно розшиті убори були кращі за всяку одежу, що її носили будь‑коли в Макондо. Помалу‑малу похоронна пишнота старосвітських і похмурих панських покоїв переїхала в світлий будинок Буендіа. «Нам переслано уже весь родинний цвинтар, – зауважив якось Ауреліано Другий. – Бракує тільки плакучих верб і надгробків». І хоча в дідових ящиках діти ніколи не знаходили нічого такого, чим можна було б погратися, вони однаково цілий рік нетерпляче чекали грудня, бо ж хай там як, а поява старовинних і завжди несподіваних речей вносила пожвавлення у їхнє життя. На десяте Різдво, коли маленького Хосе Аркадіо вже ладнались виряджати до семінарії, прибув – трохи раніше, ніж завжди, – міцно збитий і просмолений по швах, щоб не проникло вологи, велетенський дідів ящик;на ньому ґотичними літерами було зазначено адресу: високородній сеньйорі Фернанді дель Карпіо де Буендіа. Поки Фернанда читала в спальні листа, діти кинулися розкривати ящик. їм, як звичайно, допомагав Ауреліано Другий. Вони зішкребли смолу, повитягали цвяхи, зняли захисний шар тирси й виявили під ним довгу скриню, закручену мідними гвинтами. Відкрутивши всі вісім Гвинтів, Ауреліано Другий скрикнув і ледве встиг відштовхнути дітей убік: під свинцевим віком, звідки вдарив жахливий сморід, він побачив дона Фернандо, вбраного в чорне й з розп'яттям на грудях; він тушкувався на повільному вогні в пінявому клекотінні соусу з черви, і шкіра на ньому лопалася від тління.

Невдовзі після народження Ренати уряд несподівано дав розпорядження: з нагоди нової річниці Неєрландського перемир'я відсвяткувати ювілей полковника Ауреліано Буендіа. Це рішення так не в'язалося з усією офіційною політикою, що полковник, не вагаючись, запротестував і відмовився від ушанування. «Я вперше чую слово «ювілей», – сказав він. – Та хоч би що воно означало, це явне знущання». З тісної майстерні ювеліра не вибували різного ґатунку посланці. Знову з'явилися, цього разу куди старіші й набагато урочистіші, ніж колись, адвокати в чорних сурдутах – ті самі, які в минулому, ніби ворони, кружляли довкола полковника. Забачивши їх, він згадав той час, коли вони приїжджали до нього, щоб завести війну в глухий кут, і не зміг витримати цинізму їхнього славослів'я. Полковник зажадав, щоб йому дали спокій, заявивши, що він не борець за свободу нації, як вони запевняють, а простий ремісник без минулого, чия єдина мрія – померти від утоми, забутим і вбогим, серед своїх золотих рибок. Та найбільше його обурило повідомлення, що президент республіки збирається бути на святкування в Макондо й вручити йому орден Пошани. Полковник Ауреліано Буендіа звелів переказати президентові слово в слово таке: він нетерпляче дожидатиме цієї пізньої, але заслуженої нагоди, щоб всадити в нього кулю – і то не за всі зловживання та беззаконня уряду, а за неповагу до старої людини, яка нікому не чинить зла. Він вирік свою погрозу з таким запалом, що президент республіки в останню хвилину відмінив поїздку і послав йому орден з особистим представником. Полковник Герінельдо Маркес, на якого тиснули з усіх боків, поступився проханням та вимогам і залишив ложе паралітика, сподіваючись переконати давнього товариша по зброї. Коли полковник угледів крісло‑гойдалку, яку несли чотири чоловіки, й свого друга, що сидів серед великих подушок, то ані на мить не засумнівався в тому, що полковник Герінельдо Маркес, котрий замолоду ділив з ним усі перемоги та поразки, переборов свої немочі з єдиною метою – підтримати його в прийнятому рішенні. Але, дізнавшись про справжню причину відвідин, наказав винести крісло‑гойдалку з майстерні разом із полковником Герінельдо Маркесом.

Я надто пізно переконуюсь, – кинув він йому, – що зробив би тобі велике добро, якби був дозволив розстріляти тебе.

Таким чином, ювілей провели без участі будь‑кого з полковникової родини. Він зовсім випадково збігся в часі з карнавальним тижнем, але нікому не вдалося вибити з голови полковника Ауреліано Буендіа вперту думку, що уряд передбачав і цей збіг, щоб іще жорстокіше поглумитися з нього. В своїй самітній майстерні він чув військову музику, залпи артилерійського салюту, бамкання дзвонів і уривки фраз із промов, виголошуваних перед будинком з нагоди присвоєння вулиці його імені. Очі полковника Ауреліано Буендіа налилися сльозами від обурення й безсилого гніву, і вперше після своєї поразки він пожалкував, що вже не має молодечої відваги, щоб розпочати кровопролитну війну й не залишити й сліду від влади консерваторів. Ще не встигла влягтися луна ушанування, як у двері майстерні постукала Урсула.

Не заважайте мені, – сказав полковник Ауреліано Буендіа. – Я працюю.

– Відчини, – мовила Урсула спокійно, але наполегливо. – Це свята не стосується.

Тоді він відсунув засув і побачив у коридорі сімнадцятеро чоловіків різної зовнішності, типу й кольору, але з однаковим у всіх самотнім виглядом, за яким їх відразу можна було впізнати будь‑де на земній кулі. То були його сини. Не змовляючись заздалегідь, навіть доти не знавши один одного, вони з'їхались із найдальших закутків узбережжя, приваблені чутками про ювілей. Усі вони з гордістю носили ім'я Ауреліано і прізвища матерів. За ті три дні, які сини прогостювали – на радість Урсулі та на обурення Фернанді, – вони перевернули в домі все догори дном, неначе там пройшла війна. Амаранта розшукала серед старих паперів записника, де Урсула свого часу занотувала дати їхніх народжень та хрестин і проти кожного імені відзначила адресу. З допомогою цього списку можна було поновити в пам'яті всі двадцять років війни, простежити всі нічні походи полковника від того ранку, коли він вирушив з Макондо на чолі загону, який складався з двадцяти одного чоловіка, – вирушив, щоб наздогнати химеру повстання, – й аж до його останнього повернення додому в зашкарублому від крові плащі. Ауреліано Другий не пропустив нагоди відсвяткувати приїзд новоспечених родичів бенкетом, де рікою лилося шампанське і грав акордеон; це свято визнали запізнілою відповіддю на злощасний карнавал, організований до ювілею. Гості побили на друзки половину всіх ваз у будинку, поламали трояндові кущі, ганяючись за биком, якому збиралися дати чосу, перестріляли всіх курей, примусили Амаранту танцювати з ними сумні вальси П'єтро Креспі, а Ремедіос – надягти штани й видертися на стовп по приз, а потім упустили до їдальні обмазану жиром свиню, яка звалила з ніг Фернанду; проте ніхто не скаржився на ці напасті, бо землетрус, що перевернув увесь дім, виявився цілющим. Полковника Ауреліано Буендіа, який спочатку зустрів своїх синів з недовірою і навіть узяв під сумнів походження декого з них, потішили їхні Витівки, і перед від'їздом він подарував кожному по золотій рибці. А відлюдькуватий Хосе Аркадіо Другий запросив їх на півнячі бої, і це мало не скінчилося трагедією, бо ж багато хто з Ауреліано був великим знавцем різних махінацій, до яких вдаються півнярі, і зразу ж виявив шахрайства падре Антоніо Ісабеля. Побачивши, які можливості для гульні та веселощів відкриває така численна рідня, Ауреліано Другий вирішив, що всі вони повинні залишитися працювати в нього. На цю пропозицію пристав тільки Ауреліано сумний, здоровенний мулат, який вирізнявся завзяттям і дослідницькими нахилами свого діда: він об'їздив півсвіту в пошуках щастя, і йому було байдужісінько, де жити. Інші, хоч іще парубкували, вважали свою долю визначеною. Всі вони були вправними ремісниками, господарями в своїх оселях і мирними людьми. В середу, коли почався великий піст, перед тим як полковникові сини мали роз'їхатися по всьому узбережжю, Амаранта примусила їх убратися понедільному й піти з нею до церкви. Радше для розваги, аніж через побожність брати погодилися підійти до сповідальні, де падре Антоніо Ісабель намалював кожному попелом хрест на лобі. Коли вони повернулися додому, наймолодший з них хотів був зітерти хрест, та виявилося, що знак цей незгладний, як і знаки на лобах решти його братів. Вдалися до води, мила та піску й нарешті до пемзи та жавелю, але так і не змогли постирати хрестів. Навпаки, Амаранта й усі інші, хто був у церкві, легко постирали свої. «Тим краще, – сказала Урсула, прощаючись з онуками. – Віднині вас уже ніхто ні з ким не сплутає». Вони від'їхали гуртом, з оркестром попереду, пускаючи в повітря ракети, й залишили в місті враження, що рід Буендіа має сім'я ще на багато віків. Ауреліано Сумний вибудував на околиці міста фабрику льоду, про яку мріяв божевільний винахідник Хосе Аркадіо Буендіа.

Через місяць після свого прибуття до Макондо, коли всі вже його пізнали й полюбили, Ауреліано Сумний ходив по місту, шукаючи підхоже житло для матері й незаміжньої сестри (вона не була полковниковою дочкою), й зацікавився великим, незграбним і старим будинком на розі площі, який здавався незаселеним. Він спитав у людей, де його господар, і хтось йому відповів, що будинок нічий, а раніше в ньому мешкала одна самотня вдова, яка живилася землею й вапном зі стін; за останні роки перед смертю її бачили на вулиці тільки двічі: в капелюшку з дрібненьких штучних квітів і черевиках кольору старого срібла вона щоразу йшла через площу до поштової контори, щоб відіслати листа єпископові. Ауреліано Сумному розповіли, що з нею жила тільки жорстока служниця, яка вбивала собак, котів та всіх інших тварин, які забігали на подвір'я, і викидала трупи на вулицю, щоб дозолити всьому місту смородом падпа. Минуло хтозна‑скільки часу, відколи сонце перетворило на мумію останню викинуту тварину, і всі були певні, що господиня будинку й служниця померли задовго до закінчення війни, а сам будинок стоїть лише тому, що вже давно не було ні лютої зими, ні урагану. Двері з поїденими іржею завісами трималися, здавалось, тільки на густому павутинні, яке геть пообсновувало їх, віконні рами понабрякали від вогкості, у тріщинах, на цементній підлозі ґалереї, росла трава і польові квіти, шастали ящірки та різне гаддя – все ніби підтверджувало ту думку, що тут принаймні років п'ятдесят уже ніхто не живе. Нетерплячому Ауреліано Сумному вистачило б куди менше доказів, щоб наважитися увійти в дім. Він штовхнув плечем парадні двері, й трухляве дерево безшумно впало додолу купою пороху та землі, яку понаносили терміти, що влаштували в дошках свої гнізда. Ауреліано Сумний постояв на порозі, очікуючи, поки розвіється хмара пилу, й невдовзі побачив посеред вітальні худу‑худющу жінку, вбрану за модою минулого сторіччя, з голим черепом, де стирчало кілька жовтавих волосин, з великими, все ще прекрасними очима, в яких позгасали останні зорі надії, зі зморщеним, висушеним самотністю обличчям.

Приголомшений цією появою з потойбічного світу, Ауреліано Сумний насилу усвідомив, що жінка цілиться в нього зі старого пістолета військового зразка.

Вибачте, – прошепотів він.

Жінка все ще стояла непорушно серед захаращеної старим мотлохом кімнати, уважно розглядаючи цього велета з квадратними плечима й хрестом із попелу на чолі, і крізь імлу з пилу він постав перед її очима в імлі минувшини, з двостволкою за спиною й в'язкою кроликів у руці.

На Бога! – вигукнула вона хрипким голосом. – Як жорстоко нагадувати мені про це тепер!

Я хотів ви винайняти будинок, – сказав Ауреліано Сумний.

Тоді жінка знову підняла пістолет, твердою рукою навела його на хрест із попелу й з непохитною рішучістю звела курок.

– Ідіть геть, – звеліла вона.

Увечері за столом Ауреліано Сумний розповів про свою пригоду родині, Урсула аж розплакалася, так їй зробилося тяжко на душі. «Боже праведний! – вигукнула вона, схопившись руками за голову. – Вона й досі жива!» Час, війни, незліченні щоденні нещастя змусили її забути про Ребеку. Єдиною людиною, яка ані на мить не переставала усвідомлювати, що Ребека жива, хоч і гниє живцем у своїй юшці з личинок, була невблаганна й постаріла Амаранта. Вона думала про Ребеку щоранку, коли пробуджувалася від крижаного холоду в серці на своїй самітній постелі, думала, коли намилювала зів'ялі груди й запалий живіт, коли надягала на себе спідниці та ліфи з білого полотна – тканини старих бабів – і коли міняла на руці чорну пов'язку страшної покути. Завжди, щогодини, спала вона чи не спала, в найпіднесеніші й у найниціші хвилини Амаранта думала про Ребеку; самотність упорядкувала її спогади – спопелила злежані купи сміття, що наганяло тугу, сміття, накопиченого життям у її серці, очистила, звеличила й зробила безсмертними інші, найгіркіші спогади. Від Амаранти дізналася про існування Ребеки Ремедіос Прекрасна. Щоразу, коли вони вдвох проходили повз старезний будинок, Амаранта розповідала дівчині про який‑небудь неприємний або ганебний випадок, пов'язаний з іменем суперниці, намагаючись у такий спосіб примусити Ремедіос поділити з нею її виснажливу злобу, щоб ця злоба зосталася жити й після смерті самої Амаранти; проте її намагання скінчилися невдачею, бо Ремедіос Прекрасна була далека від усіляких пристрастей, а надто пристрастей, які хвилювали інших. Урсула перейнялася почуттям, протилежним тим, що повнили Амаранту: Ребека явилася їй як спогад, звільнений від усього поганого; образ бідолашного маленького створіння, привезеного до Макондо разом з кістками його батьків, з кістками, що постукували в мішку, взяв гору над пам'яттю про ганебний вчинок, який зробив Ребеку недостойною належати до роду Буендіа. Ауреліано Другий вирішив, що треба вернути Ребеку в родину і піклуватися про неї, але його доброму намірові не судилося здійснитися через непохитну впертість Ребеки: надто багато років вона страждала й бідувала, завойовуючи собі привілеї самотності, і аж ніяк не була схильна міняти їх на неспокійну старість із фальшивим чаром милосердя.

У лютому, коли до Макондо знов приїхали шістнадцятеро синів полковника Ауреліано Буендіа, все ще позначені хрестами з попелу, Ауреліано Сумний під шум гульні розповів їм про Ребеку, і вони за якісь півдня відновили колишній вигляд її будинку: позаміняли двері та віконні рами, пофарбували фасад у світлі, веселі кольори, попідпирали стіни й заново зацементували підлогу ґалереї; але вони не дістали дозволу продовжити перебудову всередині оселі. Ребека навіть не підійшла до дверей. Дочекалася, поки брати скінчать свій квапливий ремонт, підрахувала його вартість і передала їм через Археніду, стару служницю, яка ще жила в неї, пригорщу монет – ці гроші вийшли з обігу за часів останньої війни, але Ребека й далі вважала їх дійсними. І тільки тоді всі усвідомили, яка страшна прірва відокремлює її від світу, і зрозуміли, що Ребеку годі витягти з її впертого затворництва, поки в ній жевріє бодай іскорка життя.

Після другого приїзду до Макондо синів полковника Ауреліано Буендіа, ще один з них – Ауреліано Житній – залишився в місті й став працювати разом з Ауреліано Сумним. Ауреліано Житній був одним із перших дітей полковника, привезених для хрещення, і Урсула з Амарантою дуже добре запам'ятали його, бо він за кілька годин перебив усі крихкі речі, які тільки трапилися йому під руку. Час поменшив його колишнє бажання рости вгору, і нині це був чоловік середнього зросту з подзьобаним віспою обличчям, однак притаманне йому дивне прагнення все руйнувати зосталося, як і раніше. Він побив стільки тарілок, навіть тих, до яких не доторкався, що Фернанда швиденько купила йому олов'яний посуд, перш ніж він знищить останні рештки дорогих сервізів, але й на міцних олов'яних тарілках невдовзі поз'являлися прим'ятини та щербини. Ця невиліковна властивість, що вкидала в розпач навіть самого Ауреліано Житнього, надолужувалася щиросердям, яке викликало довіру до нього з першого погляду, та гідною подиву працьовитістю. За короткий час він так розширив виробництво льоду, що перевищив купівельну спроможність місцевог о ринку, і Ауреліано Сумному довелося поміркувати над питанням, як збувати продукцію в інших поселеннях долини. Саме тоді він і намислив захід, який став вирішальним не тільки для модернізації виробництва на його фабриці, а й для встановлення зв'язку Макондо з рештою світу.

Треба прокласти залізницю, – сказав він.

Уперше слово «залізниця» пролунало в Макондо. Побачивши на столі зроблене Ауреліано Сумним креслення, що було прямим продовженням схем, які Хосе Аркадіо Буендіа подав колись до посібника з сонячної зброї, Урсула впевнилася в своїй підозрі, що час рухається по колу. Але, на відміну від свого діда, Ауреліано Сумний не втрачав ані сну, ні апетиту і не мучив нікого нападами чорної меланхолії. Навпаки, задумуючи найнеймовірніші проекти, він твердо вірив, що незабаром здійснить їх, робив реальні розрахунки вартості й термінів, а тоді виконував свій задум, ні на мить не піддаючись сумнівам і розпачу.

Якщо Ауреліано Другий і був чимось схожий на прадіда й не схожий на полковника Ауреліано Буендіа, то це передусім своєю цілковитою несприйнятливістю до набутого гіркого досвіду – він дав гроші на залізницю так само легко, як дав колись на безглузде навігаційне починання Хосе Аркадіо Другого. Ауреліано Сумний подивився на календар і поїхав у середу, пообіцявши вернутися, коли закінчаться дощі. Відтоді про нього нічого не чули. Ауреліано Житній, задихаючись від лишків продукції, став провадити досліди з виробництва льоду на основі фруктових соків замість води й несподівано‑негадано започаткував виробництво морозива, сподіваючись у такий спосіб урізноманітнити продукцію фабрики, яку він уже вважав своєю, бо його брат безслідно зник: закінчилися дощі, минуло літо, а від Ауреліано Сумного не було жодної звістки. І лише на початку зими, в найжаркішу пору дня, одна жінка, яка прала на річці білизну, вибігла вкрай збуджена з дикими зойками на центральну вулицю міста.

Там їде щось жахливе, – нарешті спромоглася пояснити вона. – Ніби кухня на колесах, і тягне за собою ціле місто.

В ту ж мить Макондо здригнулося від страшного гучного свисту і якогось пихкотіння, що нагадувало задишку. Кілька тижнів перед тим багато хто бачив, як артілі робітників укладали шпали та рейки, але ніхто не звернув уваги на ці роботи, сприйнявши їх за новий фокус циган, котрі знов повернулися, закликаючи народ, як і сто років тому, своїми тамбуринами та свищиками, що вже не вселяли ніякої довіри, та вихваляючи незрівнянні властивості хтозна‑якої дурної мікстури, буцімто винайденої корисливими єрусалимськими мудрецями. Та коли страх і замішання, викликані пронизливими свистками та пихкотінням, розвіялися, всі жителі Макондо висипали на вулицю й побачили Ауреліано Сумного, який вітально махав їм рукою з паровоза, побачили прикрашений квітами поїзд, що на перший раз прибув із запізненням аж на вісім місяців. Той безневинний на вигляд жовтий поїзд, якому судилося привезти до Макондо стільки сумнівного й очевидного, стільки доброго й поганого, стільки змін, нещасть і туги.

Засліплені силою чудесних винаходів, жителі Макондо вже не знали, з чого їм найбільше дивуватися. Вони не спали цілісінькі ночі, споглядаючи бліді електричні лампочки, які діставали струм від машини, привезеної Ауреліано Сумним після його другої подорожі на поїзді, – було потрібно чимало часу й зусиль, щоб звикнути до її невідчепного «тум‑тум». Вони обурювалися рухомими малюнками, які показував у театрі, де були каси у вигляді лев'ячих пащ, вдатний комерсант Бруно Креспі, а обурювалися тому, що гірко оплаканий глядачами герой, умерлий і похований в одному фільмі, виявлявся живим, та ще й арабом, у другому. Публіка, яка платила два сентаво за те, щоб поділити разом із героями примхи їхньої долі, не стерпіла такого нечуваного знущання й потрощила всі стільці. За вимогою дона Бруно Креспі, алькальд у спеціальному декреті розтлумачив, що кінематограф – це всього тільки пристрій, щоб створювати ілюзії, й тому аж ніяк на заслуговує на такі вияви шаленства з боку публіки. Після цього пояснення багато людей подумали, що вони стали жертвами нової хитромудрої вигадки циган, і вирішили більше не ходити в кіно, розміркувавши, то в них удосталь своїх власних нещасть, тож немас чого лити сльози над вигаданими лихими пригодами уявних персонажів. Щось схоже сталося й з грамофонами, які були привезені веселими французькими жіночками на зміну застарілим органчикам і на якийсь час серйозно підірвали прибутки місцевого оркестру. Спершу загальна цікавість сприяла зросту клієнтури забороненої вулиці, і навіть подейкували, що деякі шановні дами перевдягалися чоловіками, аби тільки подивитися зблизька на загадкову новинку; але вони розглядали грамофон так довго й з такої близької відстані, що досить швидко дійшли висновку: це не чарівний млинок, як усі гадали і як запевняли оті жіночки, а просто заводна цяцька, і її музика не витримує ніякого порівняння з бентежною, людяною, повною життєвої правди музикою оркестру. Розчарування було страшенно глибоке, і дарма що невдовзі грамофони стали дуже поширеними й з'явилися майже в кожному будинку, їх усе ж тримали не для розваги дорослих, а передусім для дітей, як річ, найкраще придатну для того, щоб її випатрошити. Та коли комусь із городян випала нагода впевнитися в суворій реальності встановленого на залізничній станції телефону (апарату з ручкою, яку треба було крутити, через що його попервах сприйняли як примітивний варіант грамофона), тут уже збентежилися й найупертіші скептики. Здавалося, ніби Господь вирішив перевірити, якого ступеня може сягнути подив жителів Макондо, й тримав їх у постійному ваганні між захватом і розчаруванням, сумнівом і визнанням, поки нарешті не лишилося нікого, хто міг би з певністю сказати, де ж усе таки проходять межі реальності. Відбувалося таке сумбурне змішання дійсного і ілюзорного, аж потривожений під своїм каштаном привид Хосе Аркадіо Буендіа почав блукати кімнатами серед білого дня. Після офіційного відкриття залізниці, коли щосереди об одинадцятій годині став регулярно прибувати поїзд і було споруджено станцію – непоказний дерев'яний будиночок зі столом, телефоном та віконцем для продажу квитків, на вулицях Макондо з'явилися чоловіки й жінки, які видавали себе за простих людей, зайнятих найбуденнішими справами, але дуже скидалися на циркових артистів. У місті, де народ уже не раз обпікся на циганських штучках, ці еквілібристи вуличної торгівлі, які з однаковим красномовством могли всучити вам чайник зі свистком і правила стриманості для спасіння душі на сьомий день посту, – не могли сподіватися на успіх, проте добряче заробляли на тих, хто, стомившись від їхнього базікання, здавався на умовляння; наживалися вони також і за рахунок усіляких невігласів. Разом із цими шарлатанами однієї середи прибув до Макондо, а потім з'явився на обід у дім Буендіа усміхнений товстун містер Герберт. На ньому були штани для верхової їзди, ґетри, корковий шолом та окуляри в сталевій оправі, за якими, мов два топази, жовтіли очі, а шкіру мав достоту півнячу.

Ніхто за столом не звертав на нього уваги, доки він не з'їв перше ґроно бананів. «Ауреліано Другий зустрів містера Герберта випадково, в готелі Хакоба», де той каліченою іспанською мовою обурювався щодо відсутності вільних номерів, і привів його в свій дім, як часто робив з приїжджими. Містер Герберт був власником кількох прив'язних аеростатів, він об'їздив із ними півсвіту й усюди мав гарні прибутки, однак йому не вдалося підняти в повітря жодного жителя Макондо, бо для них прив'язний аеростат був кроком назад, – адже їм випало побачити й випробувати летючу мату циган. Тож він збирався від'їхати найближчим поїздом.

Коли на стіл було подано смугасте, мов тигр, ґроно бананів, що їх звичайно приносили до їдальні на обід, містер Герберт відірвав від нього перший банан не дуже охоче. Але потім відірвав іще один, за ним іще; продовжуючи розмовляти, він їв банан за бананом, ретельно пережовуючи, смакуючи, але не з утіхою ґурмана, а радше з відчуженим виглядом ученого. Упоравшися з першим ґроном, він попросив друге. Відтак дістав зі скриньки для інструментів, яку завжди носив із собою, невеличкий футляр із оптичними приладами. З підозріливістю скупника діамантів він пильно вивчив один банан: препарував його спеціальним ланцетом, зважив на аптекарських терезах, виміряв з допомогою зброярських калібрів. Потім, діставши зі скриньки комплект інших приладів, визначив температуру й вогкість повітря та інтенсивність освітлення. Ця процедура була така цікава, що ніхто не міг їсти спокійно, кожен чекав, коли вже містер Герберт дасть відповідні пояснення, але він не сказав нічого, що дозволило б розгадати його наміри.

В наступні дні містера Герберта бачили на околиці міста з сачком і кошиком у руках – він ловив метеликів. А в середу приїхала група інженерів, агрономів, гідрологів, топографів та землемірів – вони кілька тижнів обстежували ті самі місця, де містер Герберт ловив метеликів. Згодом прибув сеньйор Джек Браун у причепленому до хвоста жовтого поїзда вагоні, оздобленому сріблом, з оббитими єпископським оксамитом диванами та дахом із синього скла. У спеціальному вагоні також прибули й закрутились навколо сеньйора Брауна поважні чиновники в чорному, ті самі адвокати, які в інші часи супроводили скрізь полковника Ауреліано Буендіа, і це наштовхувало людей на думку, що агрономи, гідрологи, топографи й землеміри, так само як містер Герберт з його прив'язними аеростатами та різнокольоровими метеликами і сеньйор Браун з його мавзолеєм на колесах і злими німецькими вівчарками, мають якийсь стосунок до війни. А втім, часу для цих роздумів було небагато; тільки‑но підозріливі жителі Макондо почали запитувати себе, що ж це діється, чорт би його вхопив, як місто вже перетворилося на табір із дерев'яних, покритих цинком бараків, населених чужоземцями, які прибували поїздом майже з усіх кінців світу – не тільки в вагонах і на платформах, але навіть на дахах вагонів. Трохи згодом ґрінґо попривозили своїх жінок, млосних, у муслінових сукнях та великих газових капелюхах, і вибудували по другий бік залізничної колії ще одне місто; в ньому були обсаджені пальмами вулиці, будинки з дротяними сітками на вікнах, білі столики на верандах, підвішені до стелі вентилятори з величезними лопатями і просторі зелені моріжки, де вільно гуляли павичі та перепілки. Весь цей квартал обгородили високою металевою решіткою, як велетенський електрифікований курник; щоранку в прохолодні літні місяці її верхній край був завжди чорний від ластівок, що обсідали його. Ніхто ще до гіуття не знав, чи чужоземці щось шукають у Макондо, чи вони просто філантропи, а тим часом новоприбулі вже все перевернули догори дном – безлад, який вони зробили, був куди більший за той, що його доти вчиняли цигани, і зовсім не такий короткочасний і зрозумілий. Вдавшись до сил, підвладних у минулі часи тільки Божественному Провидінню, вони змінили режим дощів, скоротили період дозрівання врожаю, забрали річку з того місця, де вона завжди протікала, і перемістили її біле каміння та крижані струмені на інший кінець міста, аж за цвинтар. Саме тоді поверх вицвілої цегли на могилі Хосе Аркадіо було споруджено фортецю з залізобетону, щоб води річки не просякли запахом пороху, що поширювався від його кісток. Для тих чужоземців, які не попривозили з собою коханок, вулиця щедрих на любов французьких жіночок була перетворена на ціле місто, ще більше, ніж місто за металевою решіткою, і однієї чудової середи прибув поїзд, ущерть набитий неймовірними шльондрами та вавилонськими блудницями, навченими всіх видів зваблювання, починаючи з відомих ще в прадавні часи; ці досвідчені жіночки вміли збудити млявих, підштовхнути несміливих, наситити жадібних, розворушити скромних, провчити пихатих і перевиховати самітників. Вулиця Турків, осяяна вогнями магазинів із заморськими товарами, які з'явилися на місці старих арабських крамничок, у суботні ночі кишіла юрбами шукачів пригод; вони товклися біля столів з азартними іграми та біля стойок тирів, у провулку, де провіщали долю й розгадували сни, довкола столиків із фрітанґою1 та напоями; щоранку в неділю ці столики височіли, як острівці, серед розпростертих на бруківці тіл. Іноді це були блаженні п'яниці, але найчастіше – бідолашні роззяви, звалені пострілом, ударом кулака, ножа або пляшки в нічній бійці. Відбувалося нашестя в Макондо, таке велелюдне й несподіване, аж попервах було неможливо ходити вулицями, бо заважали розкидані меблі, скрині та будівельні матеріали, – власність тих, хто, ні в кого не'питаючи дозволу, будував собі оселю на першій‑ліпшій вільній ділянці; або ж зупиняло скандальне видовище – парочки, що серед білого дня привселюдно кохалися в гамаках, почеплених між мигдалевими деревами. Єдиний тихий закуток створили мирні антильські негри, які вибудували собі на околиці цілу вулицю дерев'яних будинків на палях і вечорами, повсідавшись у палісадниках, виспівували на незрозумілому жарґоні сумні псалми. Сталося стільки змін і за такиц короткий час, що вже через вісім місяців після візиту містера Герберта старожили Макондо не впізнавали свого міста.

– Ось і вскочили в халепу, – частенько казав тоді полковник Ауреліано Буендіа. – А все тільки тому, що почастували якогось ґрінґо бананами.