IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежу­вання, консолідація та протистояння політичних сил. 5 страница

5. Обмеження права доступу опозиційних сил до реаль­
них важелів влади відповідно до результатів парламент­
ських виборів, помітне звуження їх можливості відіграва­
ти конструктивну роль у суспільному житті.

6. Підрив економічної основи існування опозиційних
сил шляхом втручання державних органів у приватизацій­
ні конкурси, надання пільг і переваг для політично лояль­
них режиму підприємців.

В умовах наростаючої кризи довіри до влади, симптоми якої засвідчили наслідки голосування на парламентських виборах, президент змушений був виступити прибічником політичної реформи. її стратегічною метою було проголо­шено посилення дієздатності держави, забезпечення уз­годженої та відповідальної діяльності законодавчої і вико­навчої гілок влади, демократизацію всіх сфер суспільного життя й утвердження громадянського суспільства, ство­рення необхідних умов для поступальної інтеграції Украї­ни в європейське співтовариство. Радикальних змін повинна була зазнати форма правління держави: прези­дентсько-парламентська республіка мала трансформува­тися у парламентсько-президентську.

Помітною віхою на шляху політичного реформування суспільства став законопроект «Про внесення змін та до­повнень у Конституцію України», внесений восени 2002 р. на розгляд Конституційного Суду народними депутатами С. Головатим, А. Матвієнком, О. Морозом, П. Симоненком та ін. Суть його полягала в обмеженні прав і повноважень президента. Законопроект передбачав: формування парла­ментської більшості на основі партії або виборчого блоку, який переміг на виборах; помітне розширення повнова­жень Верховної Ради та її спікера; посилення впливу зако­нодавчої влади на виконавчу; розширення прав і підви­щення ролі Кабінету Міністрів; спрощення процедури імпічменту президента. Йшлося не так про перетворення України на парламентську республіку, як про наближення конституційної практики до вимог офіційного тексту Кон­ституції 1996 р.

Відповіддю Л. Кучми на цю ініціативу стало винесення на всенародне обговорення у березні 2003 р. проекту Зако­ну України «Про внесення змін до Конституції України». Його лейтмотивом було перетворення України з прези-

Україна на шляху незалежності

дентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську. З цією метою пропонувалося: запрова­дження пропорційної системи виборів; створення двопа­латного парламенту з одночасним зменшенням кількості депутатів; формування Кабінету Міністрів парламент­ською більшістю; розширення повноважень президента щодо розпуску парламенту; прийняття законів за допомо­гою референдумів; проведення президентських, парла­ментських і місцевих виборів протягом одного календар­ного року. За оцінками експертів, ця модель суспільних змін могла спричинити різке поглиблення (на основі про­тистояння двох палат парламенту та поляризованої бага­топартійності) конфронтації у суспільстві, посилення від­центрових тенденцій і тим самим створювала передумови для відтворення та зміцнення президентської республіки. Кардинальні зміни у зміст і перспективи політичних трансформацій в Україні внесла помаранчева революція. Після другого туру президентських виборів, як відомо, країна опинилася у глибокій політичній кризі, а наприкін­ці листопада — на початку грудня 2004 р. — перед загро­зою громадянської війни. Тривалі переговори влади та опозиції щодо виходу країни з політичної кризи заверши­лись компромісом — «пакетним голосуванням» 8 грудня, яке частково інтегрувало та узгоджувало інтереси протиді­ючих сторін. Цей компроміс був своєрідною платою за вре­гулювання кризи без застосування сили, а також свідчен­ням занепокоєння певних політичних еліт України ймов­ірними ризиками для себе після приходу до в чади нового президента. Ухвалений пакет складався з трьох докумен­тів: законопроекту про внесення змін у закон про вибори президента (розпуск чинного і формування нового складу ЦВК, територіальних і дільничних виборчих комісій, по­мітне скорочення кількості відкріпних талонів, перевірка та упорядкування списків виборців, відкритий доступ до виборчих комісій офіційних спостерігачів та представни­ків ЗМІ тощо) і двох проектів поправок до Конституції Ук­раїни (уряд призначається Верховною Радою; президент вносить на затвердження парламенту кандидатури прем'єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ, решту кандидатур міністрів пропонує для затвердження прем'єр-міністр; запровадження імперативного мандата, за яким обрані від політичних партій до парламенту депу­тати позбавляються його в разі невходження до фракції Ці­єї партії або виходу з неї; проведення виборів до Верховної Ради на пропорційній основі та ін). Запровадження ново-

Конституційний процес

введень передбачалось 1 вересня 2005 року, якщо до того часу будуть прийняті зміни до Конституції стосовно місце-_в0Го самоврядування. У разі неприйняття їх до 1 січня 2006 року, схвалений парламентом закон вступає в силу самостійно.

Після голосування 8 грудня 2004 року за «великий па­кет» окремі політичні лідери заявляли, що прийняття за­конопроектів відбулося з порушенням Конституції, і вони звертатимуться до Конституційного суду, щоб визнати йо­го нелегітимним.

Основними аргументами ініціаторів перегляду попра­вок до Конституції були: система розподілу повноважень між органами влади, яку передбачає політреформа, при­зведе до порушення балансу сил, розосередження влади і приховує в собі ризики послабити керівництво державою; з юридичної точки зору процедура внесення змін до Кон­ституції була не зовсім коректною тощо; поправки прий­малися в екстремальних умовах і тому належно не опра­цьовані; при голосуванні змін до Конституції в пакеті з іншими рішеннями багато їх положень не були обговорені і доведені до громадян; не всі політичні сили влаштовує запровадження імперативного мандата для народних де­путатів; політична реформа повинна бути комплексною і проводитися одночасно з адміністративно-територіальною і судовою.

Інструментом корекції політичної реформи, на погляд багатьох її опонентів, повинен стати референдум, який би легітимізував потрібні зміни до Конституції. У травні 2005 р. Президент України висловив думку про те, що до­пускає можливість ініціювання окремими політичними силами перегляду прийнятих у грудні 2004 р. поправок до Конституції, але сам заради громадянського спокою не бу­де цього робити.

Наприкінці літа 2005 р. питання про практичну реалі­зацію політичної реформи залишалося відкритим.

Отже, суть конституційного процесу полягає в забезпе­ченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, ви­хованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Україні усклад­нювалося відсутністю самостійної національної правової системи; уповільненим формуванням чіткої концепції ре­формування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного й державного устрою; незавершеністю розпо­ділу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою навколо законодавства різних

Україна на шляху незалежності

політичних сил; опором певних суспільних верств, не заці­кавлених у визначеності та регламентації суспільних від­носин. Центральною подією конституційного процесу 1991—2005 рр. стало прийняття нової Конституції Украї­ни (1996 р.) — законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їх відносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження ос­новного закону держави створює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних струк­тур, стабілізації економіки, формування розвиненого гро­мадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до ци­вілізованого способу життя.

19.4. Формування багатопартійності

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії підтримують зв'язок уряду з народом. У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найви­щому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.

Сучасна політична партія — це спільність людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоюван­ня (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і ви­користання державної влади для реалізації інтересів певних соціальних груп, верств, етнічних та інших спіль­ностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави¹.

Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корін­ням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюва­тися перші політичні організації. Важливими віхами цієї іс­торії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови». Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвит-

^олітологія / За ред. Семківа О. І. — Львів, 1994. — С. 310.

Формування багатопартійності

кові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси і тенденції:

I етап — «зародження багатопартійності» (середина
1988 — березень 1990 р.):

— виникнення неформальних організацій, утворення
легальної організованої опозиції;

— активізація діяльності Української Гельсінської
спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

— розмежування та диференціація всередині правля­
чої Комуністичної партії, організаційна консолідація при­
хильників Демократичної платформи;

— виникнення першої формально задекларованої пар­
тії — Української національної партії.

II етап — «вихід багатопартійності на державний рі­
вень» (травень 1990 — серпень 1991 р.):

— поява парламентської опозиції;

— ініціювання представниками демократичного блоку
важливих державних рішень, серед яких найголовніше —
Декларація про державний суверенітет України;

— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р.
до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій
та об'єднань).

III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня
1991 р.):

— розширення спектра багатопартійності (на початок
серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політич­
них партій);

— посилення розколів та дроблення політичних сил;

— активізація процесу створення місцевих партійних
відділень та осередків;

— підведення під функціонування багатопартійності
юридичної бази;

— зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесови­
ми та юридичними колами;

— періодичне перегрупування сил, створення політич­
них блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо
була помітною в період виборчих кампаній 1994,1999 рр.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень пе­редує її становленню, тобто повноцінній розбудові верти­кальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — на початку 90-х років зумовив імовірність виникнен­ня фракції у Верховній Раді навіть не створеної партії.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір Для партій досить різнобарвного політичного спектра, але

Україна на шляху незалежності

всі вони фактично належать до трьох класичних політич­них напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Со­ціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес україн­ських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократич­на партія України. Ці політичні партії лівого та правого напрямів найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.

Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських партії (Партія зелених Украї­ни, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об'єд­нання «Громада» та Соціал-демократична партія України (об'єднана) — зуміли подолати 4-відсотковий бар'єр і по­трапити до Верховної Ради.

Характерними ознаками розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Мультипартійність. Йдеться про значну кількість
політичних партій. Так, до проголошення незалежності в
Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27,
на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічу­
вав 52 партії, а нині більше 100.

2. Нечисленність партійних лав. Станом на квітень
1993 р. загальна кількість членів усіх партій не переви­
щувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх вибор­
ців України. Останнім часом ця статистика суттєво зміни­
лася. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Комуністична
партія — налічувала в 1998 р. у своїх лавах 140 тис. осіб, а
найвпливовіша права — Народний Рух України — 55 тис.
Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів
Інституту політичних та етнонаціональних досліджень
НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із
28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від ти­
сячі до кількох тисяч членів¹.

3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у
своїх програмних документах, намагаючись розширити
сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками ін-

¹Політична система сучасної України: особливості станов­лення, тенденції розвитку. — К., 1998. — С. 161.

формування багатопартійності

тересів яких груп вони є. їх програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

4. Створення значної частини партій не на основі кон­
солідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступа­
ли, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

5. Локальність партійного впливу. Спостерігається об­
меженість партійної діяльності столицею, недостатня по­
ширеність партійних структур у провінції.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість пар­
тій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні,
партії лівої орієнтації — у Східній.

7. Поява на політичній арені незареєстрованої «партії
влади», що має серйозний вплив на перебіг подій у країні.
До неї належать колгоспно-радгоспна еліта, директорський
корпус державних підприємств, апарат місцевих рад.

Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій поясню­ється недостатньою структурованістю українського сус­пільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непос­лідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які час­то не відповідають реальній політичній діяльності; амбіці­ями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.

Помаранчева революція кардинально змінила конфігу­рацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозицій­ні партії «провладними», а колишні «провладні» переміс­тила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляють партії, які підтримали В. Ющенка на пре­зидентських виборах 2004 р. і делегували своїх представ­ників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворе-ний «Народний союз "Наша Україна"», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ). Більшість із них виступила єдиним бло­ком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали роз­біжності між окремими з них. Це зумовлено, очевидно, різними їх ідеологічними орієнтирами, політичною вагою, амбіціями їх лідерів та ін.

Після помаранчевої революції на політичному полі Ук­раїни з'явилися партія «Пора» та інші політичні партії різноманітної спрямованості.

Колишні «провладні» партії після своєї поразки розпо­чали процес утворення так званої нової опозиції. Найпо­мітніші серед них Партія регіонів та СДПУ (о). Традиційно опозиційною вважає себе і КПУ. До опозиційних сил при­микають ПСПУ та «Братство».

Україна на шляху незалежності

Консолідація та активізація політичних таборів влади й опозиції була зумовлена необхідністю мобілізації сил для участі у виборах до Верховної Ради України 2006 р. За їх результатами до республіканського парламенту увійшло п'ять політичних блоків і партій: Партія регіонів, «Блок Юлії Тимошенко» («Всеукраїнське об'єднання "Батьків­щина"», Українська соціал-демократична партія), блок «Наша Україна» (НСНУ, ПППУ, Українська республікан­ська партія «Собор», Українська народна партія, КУН), Со­ціалістична партія України, Комуністична партія України.

На думку фахівців, стратегічним пріоритетом сучасного етапу суспільно-політичного розвитку України є утвер­дження на її теренах партійної системи європейського зраз­ка. Вона повинна ґрунтуватися на кількох потужних парла­ментських політичних партіях, здатних ефективно сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, задово­ленню їхніх політичних, економічних, соціальних, куль­турних та інших інтересів, утвердженню в Україні ефектив­ної, політично відповідальної і демократичної влади.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Ук­раїні триває, партії активізують пошук свого політичного обличчя та місця в суспільстві. Вони поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократичних держав. Сформу­валось ядро багатопартійної системи — майже 10 політич­них партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осе­редків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зроста­ла значно швидшими темпами, ніж їх вплив, авторитет, діє­вість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політич­них партій, що дасть їм змогу перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

19.5. На шляху творення

національної економіки

(1991 — перша половина 1994 р.)

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першо­черговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити

На шляху творення національної економіки

творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

Зауважимо, що теорія перехідного періоду від дирек­тивної до ліберальної економіки тільки створюється, базу­ючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці ви­діляють декілька специфічних моделей:

1. Створення в надрах старої командної системи но­
вих соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай,
В'єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні
ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій
перехідного періоду і практична реалізація його через
соціально-економічні експерименти, під час яких відпра­
цьовувались оптимальні форми приватизації; стара бю­
рократія пристосовувалася до нових умов господарюван­
ня, розв'язувалися проблеми зайнятості; велися пошуки
форм залучення іноземного капіталу, стимулювання роз­
витку підприємництва тощо.

2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відно­
син (Угорщина, Чехія, Словаччина). На відміну від попе­
редньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію команд­
ної економіки. Визначальною його ознакою є поступове
нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні
перейти до нових форм господарювання без зростання со­
ціальної напруженості та масового зубожіння населення,
певною мірою минаючи період форсованого, первісного
нагромадження капіталу.

3. Шлях «шокової терапії» (Польща). Суть цієї моделі
полягає в запровадженні в короткий термін комплексу ра­
дикальних економічних заходів — блискавичної лібералі­
зації цін, максимального усунення держави від втручання
в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, на­
дання повної самостійності підприємствам і фірмам в еко­
номічних питаннях.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіційного проголошення незалежності. Це засвідчу­ють документи, базовані на положеннях Декларації про дер­жавний суверенітет України — Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та постанова Верхов­ної Ради «Про проекти концепції та програми переходу Ук­раїнської РСР до ринкової економіки» (листопад 1990 р.), які визначали зміст, мету та основні принципи економіч­ної самостійності республіки як суверенної держави, меха­нізм господарювання, регулювання економіки й соціаль­ної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.

Україна на шляху незалежності

Через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї першої моделі переходу до ринку, а була просто втяг­нута в ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 р. російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції «шокової терапії», зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолю­ваному В. Фокіним, щоб якось захистити український ри­нок, не залишалося нічого іншого, як повторити цей ма­невр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме в Росії єдиного на той час для постра­дянських держав емісійного банку, запрограмованість ви­конувати накази з Москви стали об'єктивними чинника­ми, які підштовхнули Україну до цього кроку. Водночас правлячі кола республіки для захисту національних інте­ресів мусили запровадити систему контрзаходів (викорис­тати період розкручування інфляційної спіралі для по­етапної лібералізації цін, реформування заробітної плати, побудови нової фінансової системи, модернізації та пере-профілювання вітчизняних підприємств, врахування при застосуванні російської моделі трансформації економіки національної специфіки, що дало б змогу пом'якшити удар «шокової терапії» по суспільству). Однак цього не сталося. На заваді стали брак політичної волі в тогочасної державної еліти та відсутність технічної готовності управ­лінського апарату для виконання цих завдань.

Уже навесні 1992 р. газети писали, що «в Україні існу­ють всі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пережила світова економіка в 20—30-ті роки». Си­туація, справді, була кризовою: на квітень 1992 р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, у тому чис­лі виробництво товарів народного споживання зменшило­ся на 20%, а продовольчих товарів — на 32%. За цих об­ставин нездатність уряду внести корективи в хід реформ, тривале зволікання з рішучими діями (насамперед з роз­гортанням процесів приватизації та демонополізації) зу­мовили абсолютно логічну розв'язку: масове невдоволення народу і відставку кабінету В. Фокіна восени 1992 р.

13 жовтня 1992 року Верховна Рада затвердила пре­м'єр-міністром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд, який за своїм складом мав коаліційний характер, оскільки до нього увійшли представники опозиції — І. Юхнов-ський, В. Пинзеник, М. Жулинський.

У пошуках ефективної моделі реформування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване уп­равління народним господарством, ввести держзамовлен-

:■

На шляху творення національної економіки

ня на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище посилен­ням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому було зосереджено основну час­тину виробничого потенціалу країни. Паралельно тривала розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валю­ти, нерухомості; динамічнішими стали процеси роздер­жавлення.

За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом І— III кварталів 1992 р. становив 20% . З жовтня 1992 р. роз­почався процес прискореної лібералізації, до середини 1993 р. індекс адміністративного регулювання знизився з 80 до 35%.

У фінансовій сфері наприкінці 1992 р. ситуація була критичною. Накопичений у попередній період інфляцій­ний потенціал був настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993 р. підняти в 1,8 раза фіксовані ціни. Здійсне­ні надалі адміністративні заходи — обмеження фондів спо­живання на підприємствах, «заморожування» грошових доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутворенням підприємств-монополістів тощо — дали певні позитивні наслідки: до кінця березня відносно стабільними були курс карбованця і ціни на споживчому ринку. Досягнуте певне відновлення керованості економікою сприяло зни­женню темпів спаду виробництва, падіння валового націо­нального продукту в першому кварталі 1993 р.

Уповільненість процесів приватизації, демонополіза­ції, структурної перебудови живили стару економічну сис­тему, яка за послаблення державного контролю і розриву господарських зв'язків стала могутнім інфляційним чин­ником.

Склалося майже кризове становище: стара система гос­подарювання значно підірвана, нова — ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві: фермерство ще не могло стати основним ви­робником сільськогосподарської продукції, а колгоспне виробництво ніяк не вписувалося в нові економічні умови. Тільки в першому кварталі 1993 р. для підтримки агропро­мислового комплексу було надано майже 1 трлн. крб. піль­гових кредитів і до 3 трлн. крб. державної фінансової допо­моги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі народ­ного господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень—квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий самий період 1992 р.

622 Україна на шляху незалежності

Значні грошові ін'єкції в умовах подорожчання енерго­носіїв та невпинного спаду виробництва спричинили но­вий виток інфляції. Намагаючись її стримати, Кабінет Мі­ністрів і Національний банк України в другій половині

1993 р. встановили фіксацію валютного курсу, обов'язко­
вий продаж державі 50% валютної виручки тощо. Ці захо­
ди не торкалися головних чинників інфляції — глибинних
структурних деформацій в економіці.

У пошуках шляхів виходу з кризи прем'єр-міністр Л. Кучма, виступаючи в серпні у Верховній Раді з програ­мою антикризових дій на вересень — грудень 1993 р. та на

1994 р., запропонував такий перерозподіл влади: законо­
давчу — президентові, виконавчу — урядові, розроблення
Конституції — Верховній Раді. На його думку, уряд мав
здійснювати такі повноваження: залучення до вертикаль­
ної структури виконавчої влади, побудованої зверху донизу,
місцевих держадміністрацій; підпорядкування Національ­
ного банку урядові; право уряду самостійно призначати й
знімати міністрів та керівників інших відомств, створювати
й ліквідовувати структури виконавчої влади. Проте цю про­
позицію не було підтримано.

У вересні 1993 р. Л. Кучма пішов у відставку.

З цього моменту, за рішенням Верховної Ради, всю пов­ноту виконавчої влади було зосереджено в руках Президен­та України Л. Кравчука. Виконуючим обов'язки прем'єр-міністра став голова Донецької міськради Ю. Звягільський. Спочатку Кравчук створив Координаційний комітет з пи­тань здійснення ринкових реформ та подолання економіч­ної кризи, а потім було сформовано новий уряд.