Загальна характеристика європейських стандартів захисту виборчих прав.

Право на вільні вибори

Проведений аналіз судової практики засвідчує відсутність в національних судах чіткої позиції щодо можливостей та напрямків практичного застосування міжнародно-правових документів щодо захисту виборчих прав. В жодному з судових рішень, що були предметом дослідження , не було знайдено посилання на такі документи. В той же час, під час проведення опитувань судді досить часто вказували на необхідність “при розгляді виборчих суперечок виходити за межі національного законодавства (перш за все – виборчого), особливо в тих випадках, коли в ньому є суперечності, прогалини, тощо, звертатись до міжнародно-правових документів”. Учасники виборчих суперечок також певні надії покладають на міжнародно-правові інструменти захисту своїх прав. Вже після виборів 1998 р. до Європейського Суду з прав людини було направлено кілька десятків скарг (жодна з них не була визнана прийнятною), за результатами останніх виборів їх кількість зросла. Така ситуація вимагає більш ефективного використання міжнародно-правових засобів в національних судах.

В базових міжнародно-правових документах щодо прав людини (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права тощо) право на вільні вибори віднесено до основних прав людини, що безпосередньо забезпечують існування “реальної та дієвої демократії”.

Для України в цьому відношенні особливе значення має Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., яка визначає мінімальні вимоги до процедур проведення виборів, що утворюють основний зміст відповідних європейських стандартів. В процесі підготовки Хартії основних прав людини Європейського Союзу, яка пізніше була включена до проекту Конституції ЄС, було визнано доцільним використання відповідних положень Конвенції про захист. основних прав та свобод людини 1950 р .

В Ст. 3 Протоколу 1 Конвенції вказується: ”Високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, що забезпечуватимуть вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу”.

В загальному вигляді ці положення закріплені в Конституції України та виборчому законодавстві, що інколи використовується як аргумент обгрунтування “самодостатності“ національного законодавства і вторинності відповідних міжнародно-правових актів при судовому провадженні по справах, пов’язаних з виборами. Але важливість положень Конвенції обумовлена тим, що вони мають бути використані в єдності з правозастосовчою практикою Європейського Суду з прав людини, яка дає зразки (стандарти) їх тлумачення та застосування при розгляді конкретних проблем виборчого процесу. Саме цим практика Суду є корисною для вітчизняних суддів.

Загалом Європейським Судом з прав людини було винесено біля ста рішень щодо Ст. 3 Протоколу 1, хоча більшість з них – рішення щодо прийнятності заяв, лише 18 рішень – рішення по суті. Слід вказати, що правові позиції Суду в достатньо чіткому вигляді були визначені лише в другій половині 80-х років, а по деяких питаннях Суд все ще утримується від тлумачень. В значній мірі це пов’язано з розумінням природи прав, що захищаються Ст. 3 Протоколу 1.

В тлумаченнях Суду визнається особливе місце Ст. 3 Протоколу 1 в системі Конвенції. Оскільки передумовою реалізації прав людини є “дієва політична демократія. заснована на принципах народовладдя” захист, виборчих прав особи набуває першочергового значення. (Матьйо-Мохен та Клерфе проти Бельгії, рішення 2 березня 1987). В даному випадку Суд звертає увагу на певну субординацію прав людини, визнаючи відносну первинність політичних прав, які забезпечують існування такого політичного режиму, де можуть бути реальними інші права людини.

Сучасний підхід до природи та змісту прав, що захищаються Ст. 3 Протоколу 1, став наслідком досить тривалих змін в поглядах колишньої Європейської Комісії з прав людини та Суду. Дослідники звичайно виділяють три базові концепції тлумачення цих прав:

- концепцію “інституційного“ права на проведення вільних виборів;

- концепцію “загального виборчого права”;

- концепцію суб’єктивних прав участі – “права обирати” та “права бути обраним”.

Саме остання концепція є основою підходу Європейського Суду з прав людини до розгляду виборчих суперечок. Особливе значення в рамках цього підходу набуває досягнення справедливого балансу суб’єктивних прав - “права обирати” та “права бути обраним”.

Деякі складнощі викликає “міждержавне забарвлення” визначень Ст. 3 Протоколу 1, в якій акцент зроблено на позитивних зобов’язаннях держав в частині створення умов реального народовладдя. Однак Суд неодноразово відзначав, що це не впливає на визначення цієї статті як джерела особистих прав і свобод.

Особливості виборчих прав, обумовлені їх належністю до тих прав людини, де держава має широкі межі розсуду. Суд вказує, що ці права в Європейській Конвенції про захтст прав людини та основні свободи визначені в загальному вигляді, без уточнення суттєвих деталей механізму їх реалізації. Тобто в залежності від специфіки країни держави можуть створювати такі умови реалізації цих прав, які вони вважають достатніми та необхідними в залежності від конкретної історичної ситуації. В багатьох випадках Суд висловлювався щодо тих елементів виборчих систем, де держави реалізують свої дискреційні повноваження. Цей перелік не є вичерпним і, зокрема, включає:

- визначення типу виборчої системи (мажоритарна, пропорційна, змішана);

- критерії “оголошення людей невиборними”;

- вимоги до кандидатів на виборні посади;

- встановлення конституційних правил про статус членів законодавчих органів;

- процедури реалізації виборчих прав;

- принципи організації роботи законодавчого органу (наприклад, вибір робочої мови).

Однак дискреційні повноваження держави мають досить чіткі обмеження: вони мають бути відповідними головному принципу Ст. 3 Протоколу 1 – “вільного вираження думки людей при виборі законодавчого органу”( Матьйо-Мохен та Клерфе проти Бельгії, рішення 2 березня 1987).

Застосування Ст. 3 Протоколу 1 має суттєві інституційні обмеження, оскільки вона захищає виборчі права лише при формуванні “законодавчих органів”. Ще в “підготовчих матеріалах” (Travaux preparatories, volume 8, pp. 47-53) вказувалось на необхідність обмеженого розуміння положення про “законодавчий орган” як про політичний інститут, що згідно з національним законодавством виконує функції законодавчого органу, незалежно від його структури (наявності палат, тощо). Це положення було підтверджене тлумаченнями Суду: справа Гориздра проти Молдови, рішення щодо прийнятності від 5 квітня 2002 р. (заяву визнано неприйнятною в частині вимог, що стосуються муніціпальних виборів), справа Башкаустайте проти Литви, рішення щодо прийнятності від 23 квітня 2001 р. (заяву визнано неприйнятною в частині вимог, що стосуються президентських виборів, оскільки згідно з національною конституцією лише парламент має виключні права прийняття законів) справа Черепкова проти Російської Федерації, рішення щодо прийнятності від 3 грудня 2000 р. (заяву визнано неприйнятною в частині вимог, що стосуються виборів до законодавчих органів суб’єктів федерації). Значна кількість українських заяв, які стосувались місцевих виборів, була визнана неприйнятною саме на цій підставі.