Ліквідація Гетьманщини та Запорозької Січі. Гетьман К. Розумовський та кошовий отаман П. Калнишевський

У другій половині XVIII ст. царизм проводив політику обмеження козацьких порядків в Україні, забороняв вибори гетьмана (після смерті Данила Апостола російський уряд шістнадцять років не дозволяв обирати гетьмана), втручався у внутрішні справи Гетьманщини. Останнім гетьманом України став КирилоРозумовський. Він народився в сім’ї простого козака. Навчався в Німеччині та Франції, очолював Імператорську Академію наук. У 1750 р. за рішенням імператриці Єлизавети Петрівни К. Розумовського обрали гетьманом.
Новий гетьман отримав у володіння місто Гадяч, а своєю столицею обрав місто Батурин. К. Розумовський боровся за повернення старовинних прав українському козацтву. Гетьман міг управляти територією Запорозької Січі, Києвом. К. Розумовський запровадив судову реформу: з’явилися суди із земельних, цивільних, карних справ. Проводилися реформи в козацькому війську: поліпшилося обмундирування, озброєння козаків (рушниця, шабля, спис). Гетьман провів реформу ocвіти: у козацьких полках почали діяти церковно-приходські школи для дітей козаків і селян; прагнув відкрити університет в Батурині.
У своїй діяльності Розумовський опирався на козацьку старшину. Рада старшини замінила загальновійськову козацьку раду. Гетьман обмежив право переходу селян, зміцнював права козацької старшини. Хоча влада гетьмана була велика, царський уряд контролював всю фінансову систему Гетьманщини. А самому гетьману заборонялося вести переговори з іншими державами, він не мав права призначати козацьких полковників.
Період гетьманства К. Розумовського називали «золотою осінню української автономії».
У 1762 р. до влади в Російській імперії прийшла Катерина II. Вона вирішила остаточно знищити автономію Гетьманщини. У листопаді 1764 р. було видано указ про ліквідацію гетьманської влади. Замість гетьманського управління владу перебрала Малоросійська колегія на чолі з графом П. Рум’янцевим. У 1781 р. було ліквідовано полковий адміністративний розподіл. Лівобережну Україну поділили на намісництва (Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське). У 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. Козаки переводилися до розряду державних селян.
1783 р. в Лівобережній та Слобідській Україні було введено кріпацтво. У 1785 р. українська старшина була зрівняна в правах з російським дворянством.
Із 70-х pоків XVIII ст. царський уряд Катерини II починає поетапну ліквідацію Запорозької Січі.
Основні причини
• Успішне завершення російсько-турецьких війн.
• Перенесення кордону Російської імперії на південь до Чорного моря.
• Втрата Запорозькою Січчю свого військового значення в боротьбі з турками та татарами.
• Участь козаків у повстаннях проти Речі Посполитої та Російської iмпepiї (гайдамацький рух, селянська війна під керівництвом Є. Пугачова, селянські повстання проти феодального гніту).
• В абсолютистській централізованій державі, якою була Росія, недоречними були демократичні порядки та республіканська форма правління, які мала Січ.
• Зміцнення в Pociї феодальних порядків (прагнення старшини та дворян захопити велику кількість родючих земель, закріпачити козаків).
Навесні 1775 р. Катерина II доручила генералу Петру Текелію захопити з військом Січ, знищити Kіш та встановити над козаками «єдине начальство». У червні 1775 р. війська Текелія оточили Січ та зруйнували укріплені споруди. Артилерія та клейноди були вивезені, частина старшини заарештована, козацтво переведене в селянський стан.
У ceрпнi 1775 р. в царському маніфесті Катерини II офіційно оголошувалося про ліквідацію запорозького козацтва та самої назви «запорозький козак». Запорозькі козаки або перетворювалися на кріпаків, або переселялися на Кубань, Кавказ, Дунай та за Дунай. Там вони заснували нові січі. Землі Запорозької Січі були роздані у володіння дворянам та старшині.
Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі бувПетро Калнишевський(1690— 1803 рр.). Десять років поспіль козаки обирали його кошовим отаманом. Кілька зимівників Калнишевського перетворилися на населені пункти, наприклад селище Петрівка (поблизу Дніпропетровська). Саме звідси походить всесвітньо відомий художній промисел —петриківський розпис. П. Калнишевський дбав про будівництво храмів у межах Вольностей Війська Запорозького, надаючи великі кошти на їx спорудження. За його участі було створено церковно-приходські школи в паланкових поселеннях, січові школи. П. Калнишевський їздив до Петербурга відстоювати права запорожців від зазіхань російського уряду.
Після зруйнування Січі П. Калнишевський за наказом Катерини II без жодних підстав був заарештований та засланий до Соловецького монастиря (Архангельська обл.). Понад чверть століття він провів в одиночній камері, доки 1801 р. не був звільнений указом Олександра I. Але за власним бажанням П. Калнишевський залишився у монастирі, де помер у віці 112 років. Його могила на головному подвір’ї Соловецького монастиря збереглася до наших часів.
Демократичний характер козацьких порядків не відповідав колоніальній політиці царизму. У другій половині XVIII ст. залишки української автономії були знищені. Козацтво як політичну силу Гетьманщини було ліквідовано. В Україні встановлювався суспільно-політичний устрій, характерний для всієї царської Росії. 

44.

Декабристський рух в Україні — це діяльність таємних організацій декабристів в Україні: Союзу благоденства, Південного товариства і Товариства об'єднаних слов'ян та події, пов'язані з повстанням Чернігівського полку.
Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основною територією поширення декабристського руху. Ядром декабристського руху в Україні стало Правобережжя. Тут була розквартирована друга армія, офіцери якої служили в Західній Європі під час наполеонівських воєн.
У найактивніших формах діяльність декабристів здійснювалась на території нинішніх Полтавської, Вінницької, Київської, Черкаської і Житомирської областей.
Зміст [сховати]
1 Декабристи і Україна
2 Діяльність декабристів
2.1 Таємні товариства
2.2 «Київські контракти»
2.3 Специфіка
3 Повстання Чернігівського полку 1826
4 Увічнення пам'яті декабристів в Україні
5 Примітки
6 Джерела
7 Посилання
Декабристи і Україна[ред. • ред. код]

На початку XIX ст. в Російський імперії оживився суспільно-політичний рух, одним з різновидів якого були масонські ложі: у Києві («З'єднані слов'яни») та в Полтаві («Любов до істини»), а також декабристський рух. Вже незабаром після утворення Союзу спасіння діяльність декабристів перекинулася на південь Російської імперії. Провідний радянський декабристовед академік М. В. Нечкіна зазначає, що в ньому широко була представлена Україна.[1]Це родові гнізда Муравйових-Апостолів (Полтавська губернія), Давидових і Поджіо (Київська губернія), з Полтавською губернією пов'язані також декабристи Якубович Олександр Іванович, Шимков Іван Федорович , Андрієвич Яків Максимович, Краснокутський Семен Григорович, Бечаснов Володимир Олександрович і Лісовський Микола Федорович; з Чернігівською — Мозгалевський Микола Йосипович; зі Слобожанщиною — брати Борисови. Подільська губернія представлена Юшневським, Тізенгаузеном, П. Ф. Вигодовським; Юліан Люблінський проживав у Новограді-Волинському, І. І. Іванов — у Житомирі, Я. М. Булгарі — Харкові. Таким чином, на українській землі народилися і служили багато з дворянських революціонерів. Але список М. В. Нєчкіної не є вичерпним, його слід доповнити прізвищами Волконського, Я. А. Драгоманова, Корниловича, Сутгофа, І. І. Сухінова, Усовського, Фурмана, братів Капніст Семен Васильович і Капніст Олексій Васильович та інших, що народилися або мали маєтки в Україні.[2]
Діяльність декабристів

Таємні товариства
Найпереконливішим підтвердженням зв'язку декабристського руху з Україною є не проживання або служба окремих декабристів, а діяльність декабристських організацій. В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі багато опозиційно налаштованих офіцерів — членів таємних товариств. В 1818 році після прибуття на службу до Києва генерала М. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів Союзу благоденства. У Тульчині існувала філія московського Союзу благоденства. Після ліквідації Союзу благоденства в 1821 році більшість його членів не припинила політичної діяльності. У березні 1821 року Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством. Головою останнього було обрано полковника Павла Пестеля. Членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Північне товариство організаційно оформилося пізніше, наприкінці 1821 року.[3]Крім тульчинської управи було засновано ще дві: Кам'янську — на чолі з В. Давидовим та Волконским і Васильківську, яку очолював підполковник Муравйов-Апостол Сергій Іванович. Час від часу відбувалися конспіративні наради товариств. Для цього використовували Київський контрактовий ярмарок. В Кам'янці регулярно скликалися осінні наради декабристів.[4] З трьох таємних товариств, що виникли на початку 20-х років 19 століття, коли рух декабристів перебував в найзрілішої стадії свого розвитку, в Україні існували і проводили революційну діяльність два таємних товариства — Південне товариство і Товариство об'єднаних слов'ян, засноване в 1823 році у Новограді-Волинському братами Борисовими. Із п'яти страчених лідерів троє належали до числа керівників Південного товариства. Головою Південного товариства Пестелем була розроблена «Русская правда» — видатний програмний документ руху.
«Київські контракти»[ред. • ред. код]
Важливою формою діяльності Південного товариства стали з'їзди його керівників, які проводилися щорічно (декабристи називали їх «київські контракти»). Декабристи збиралися на початку року, з метою конспірації з'їзди приурочувалися до ярмарку. Перший з'їзд проходив в січні 1822 року в Києві в будинку Давидова. У його роботі брали участь Пестель, Юшневський, Волконський, Давидов, С. Муравйов-Апостол. На з'їзді вирішувалися організаційні питання, завершилося організаційне оформлення Південного товариства. Директорами товариства були обрані Пестель і Юшневський. Була підтверджена кінцева мета боротьби – встановлення в Росії республіки і знищення кріпосного права, причому йшлося про наділення селян землею. На думку учасників з'їзду революція повинна відбутися за допомогою військ. Пестель наполягав на знищенні царської сім'ї.
Другий з'їзд відбувся в січні 1823 року. На з'їзді були присутні торішні учасники і М. Бестужев-Рюмін. Основне питання з'їзду — обговорення і прийняття «Руської правди», яка була прийнята одноголосно і стала офіційним документом Південного товариства. Муравйов-Апостол поставив на з'їзді питання про повстання, пропонуючи почати виступ на півдні Росії. Другий з'їзд прийняв рішення про створення на додаток до Тульчинської двох управ: Васильківської на чолі з Муравйовим-Апостолом і Бестужевим-Рюміним і Каменської на чолі з Волконським і Давидовим. Розглядалося питання і про польське Патріотичне товариство. Бестужеву-Рюміну було доручено налагодити зв'язки з польським товариством.
Третій з'їзд відбувся в січні 1824 року. На ньому обговорювалися два важливих питання: про поїздку Пестеля до Петербурга для переговорів з керівниками Північного товариства та про хід переговорів з польським Патріотичним товариством про спільні дії. До планів Південного товариства входило повернення Польщі державної незалежності. Після від'їзду Пестеля до Петербурга, з'їзд продовжив роботу і розглянув Бобруйський план, за яким передбачалося розпочати збройний виступ під час огляду військ в Бобруйській фортеці. Ініціатори плану Муравйов-Апостол (командир Чернігівського полку) і Бестужев-Рюмін (Полтавський полк) пропонували в Бобруйську заарештувати царя і цим розпочати виступ. Їх підтримав командир Алексопольского полку Повало-Швейковський. План не знайшов підтримки у Пестеля та інших керівників Південного товариства, з'їзд дав йому негативну оцінку в силу поганої підготовленості плану.
На початку 1825 року відбувся четвертий з'їзд. На ньому були присутні 12 осіб.[5] Головне питання — обговорення нового плану повстання, запропонованого Муравйовим-Апостолом і Бестужевим-Рюміним про початок збройного виступу під час огляду військ в Білій Церкві.[6] План передбачав арешт царя, офіцери піднімають повстання в полках, які рухаються на Київ, а звідти на Москву і Петербург, щоб захопити владу в столицях. Невдала спроба об'єднатися з Північним суспільством призвела Пестеля до висновку, що починати повстання ще рано. Присутні на з'їзді підтримали його. Виступ відклали до 1826 року.
Специфіка
Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялось у діяльності Товариства об'єднаних слов'ян, в його панславістських ідеях. Програма товариства ставила за мету не лише знищення самодержавства і кріпацтва, а й утворення федерації слов'янських демократичних республік.[7] Висунута ними ідея федеративної слов'янської держави знайшла своє продовження у політичних програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві.