Ліквідація української державності (XVIII ст.).

Після смерті І. Мазепи його племінник А. Войнаровський відмо­вився від булави, хоча й успадкував майно покійного. Незважаючи на бажання Карла ХII й більшості старшин бачити саме його гетьма­ном, А. Война­ровський заявив, що не прагне такої честі, бо відчуває себе скоріше польським шляхтичем, ніж україн­ським козаком. 5 квітня 1710 р. генерального пи­саря П. Орлика (1672 – 1742) обрали на посаду геть­мана. П. Орлик гетьманував в еміграції до 1742 р. Під час процедури обрання було укладено угоду між ним і козацькою старшиною — "Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва" (Конституція П. Орли­ка). Попре те, що Конституція Орлика не була втілена на прак­тиці, вона стала одним із найвидатніших документів української дер­жавно-політичної думки. Своїм змістом, демократичністю вона випе­реджала тогочасні європейські суспільно-політичні концепції. Загалом Конституція П. Орлика багато в чому передує основним принципам Конституції 11 штатів США, прийнятій 1787 р. П. Орлик увійшов в історію як останній гетьман, який відкрито домагався створення української держави.

29 квітня 1722 р. сталося чергове обмеження автономії Гетьманату, було створено Малоросійську колегію. Вона вважалася вищою касацій­ною й фінансовою устано­вою, створеною формально начебто для бороть­би зі зло­вживаннями в українському судочинстві, незаконним відбиранням угідь у козаків, селян, міщан, примусами їх до "роботи" i покріпаченням. Фактично чиновники колегії наглядали за всією діяль­­ністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин. Президентом Першої Малоросійської колегії було призначено бригадира С. Ве­льямі­нова, якому підпорядковувались шість офіцерів та прокурор. У цивільних справах колегія підпорядковувалася Сенату, у військових — головноко­мандувачу російською армією в Українi. Протест І. Скоро­падського щодо неправомірності створення Малоросійської колегії Петро І проігнорував.

Насправді колегії доручалося запровадження нових податків або відновлення колишніх, встановлення полі­тичного нагляду в Українi. Фактично вона стала найви­щою касаційною інституцією Гетьманщини, верховним фінансовим органом та контролюючою установою. Про­курор колегії виконував поліцейські функції, зокрема здійснював арешти підо­зрю­ваних у сепаратистській ді­яльності козаків, описував їх майно тощо.

20-тi роки ХVIII ст. характеризувалися поглибленням соціальних протиріч в українському суспільстві, високим рівнем зловживань з боку місцевої адміністрації. Служби Гетьманщини виявилися неспроможними зупинити ці процеси.

У жовтні 1727 р. гетьманом Лівобереж­ної України обрали Данила Апостола (1654 – 1734) — знавця фінансів, гнучкого політика, автоно­міста проро­сійської орієнтації. Свою діяльність він розпочав з прохання до царя про відновлення умов договору 1654 р., тобто номінального васалітету. З 1728 р. в Глуховi працювала Кодифікаційна комісія, за 15 років вона роз­ро­била документ під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ". В його основу бу­ли покладені Литовські статути ХVI ст., принципи саксонського та українського звичаєвого права із судової практики. Він повинен був узаконити автоном­ний статус та привілеї Гетьманату. Дванадцять років цей документ знаходився на розгляді в Сенаті, а 1756 р. йо­го віддали на доопрацювання гетьману Кирилу Розумов­ському. Проте й це не допомогло: у 1767 р. Катерина II відмовилась їх затвердити. До того ж у 1754 р. на тери­торії Російської імперії ліквідували внутрішні митниці, а ідею автономiзму стали вважати проявом сепаратизму.

Спираючись на підтримку багатьох старшин, Д. Апостол намагався викорінювати хабарництво, впорядкував земельні справи, провівши в 1729 – 1730 рр. генеральне слідство стосовно законності володіння маєтками. Він відділив державний i гетьманський скарби, але перший контролювали чиновники Росії, а в другому з двох генеральних під­скарбіїв один був російський, щоб забезпечи­ти й тут відповідний нагляд. Д. Апостол створив у Глухові першу в Українi співочу школу, друкарню, на початку 1728 р. організував з’їзд українських купців. Загалом життя козацтва й селянства при ньому поліпшилось, стабільнішою стала політична ситуація, розквітла торгівля, було навіть підготовлено універсал про вільну торгівлю. Судочинство велося українською мовою.

Проте царська адміністрація не могла миритися з тим, що ідеї авто­номії України у складі Росії домінували у свідомості переважної час­тини українських політиків. Кадрові переміщення, арешти опозиційно налаш­тованої старшини в середині 20-х років ХVIII ст. остато­чно приглушили опозиційну боротьбу козацької еліти проти iнкорпоративних дій царату.

Після зруйнування в 1709 р. Запорізької Січі і перемоги над шведа­ми під Полтавою Петро І заборонив запорожцям селитися знову в Січі або в інших "прежних их жилищах", а запорізькі землі були включені до Миргородського полку. Значна частина запорожців перейшла жити до міст Лівобережжя, невелика група їх пішла за Мазепою і Карлом ХІІ у межі Туреччини, а інші спустилися по Дніпру і отаборилися на р. Кам’янці (поблизу нинішнього с. Милового Бериславського району Херсонської області). Але на вимогу царського уряду в 1711 р. запорожці вимушені були залишити свій кіш на р. Кам’янці. З дозволу кримського хана вони поселилися в урочищі Олешки (поблизу нинішнього м. Цюрупинська Херсонської області), на Кардашинському лимані Дніпра, де й утворили Січ, яка в літературі дістала назву Олешківської. Кримський хан приму­шував козаків виконувати виснажливі земляні роботи на спорудженні Пере­копської лінії укріплень, обмежував добування солі й ловлю риби та їх продаж, посилав у далекі походи. Крім того, козаки не мали права укріп­лювати Січ і тримати там гармати. Будучи беззахисними, вони зазнавали нападів татар, які їх грабували, убивали, забирали у полон. Нарешті були перервані економічні зносини з Лівобережжям, Слобожан­щи­ною, Росією, оскільки січовикам було заборонено вивозити туди свої товари (худобу, рибу, сіль тощо) і привозити необхідне (хліб, зброю, тка­ни­ни та інше). Татари, крім того, утискували православну віру, глумилися над національною гідністю козаків.

На початку 1734 р., в умовах наростання загрози війни з Туреч­чи­ною, розраховуючи використати запорожців як військову силу, царський уряд дав офіційний дозвіл на повернення запорожців у межі Російської держави. Наприкінці березня 1734 р. запорізькі козаки, повернувшись з дніпровського низу, на правому березі Дніпра, за 3 – 5 км від Старої Січі (Чортомлицької), в урочищі Базавлук (біля теперішнього с. Покровського Нікопольського району Дніпропетровської області) заснували Нову Січ (1734 – 1775), яка знову стала центром усіх запорізьких земель або "Воль­ностей Коша Запорізького". Територія Січі нагадувала неправиль­ний трикутник, який зі сходу й півночі обмивався правою притокою Дніп­ра — Підпільною, а на заході й півдні прилягав до степу, через що тут, як і на сході, був насипаний вал, на якому були влаштовані вежі, де розміщалися гармати і викопано рів. Всередині, за валом і ровом, навколо великого майдану розташувалася церква, будинки військової канцелярії, де перебував Кіш — вищий військовий та адміністративний орган управління всієї Січі, житла старшини, пушкарня, що служила одночасно й в’язницею, комори, збройові майстерні, школа, а також 38 ве­ли­­ких продовгуватих дерев’яних будівель — на кілька сотень чоловік кожна — курені, козацькі житла. У передмісті — своєрідному ремісничому і торговельному центрі Січі — стояли майстерні ремісників (ковалів, слю­са­рів, шевців, кравців тощо), крамниці, шинки, житла ремісників і торгов­ців та ін. У самій Січі постійно жило 15 – 20 тис. січовиків, які несли сторожову службу, ремонтували січові укріплення, заготовляли дрова й сіно, пасли худобу, що належала війську, тощо. Козацтво вважалося на службі в царського уряду — на захисті південних кордонів від нападів турків і татар — і за це одержувало платню грішми, порохом, свинцем, борошном і крупами. Навколо Січі пролягали великі простори, які вва­жалися "землями Коша Запорізького". Володіння Запоріжжя включали території приблизно нинішніх Запорозької, Дніпропетровської, Миколаїв­ської, Херсонської і західної частини Донецької областей. Адміністра­тивно землі Запоріжжя ділилися на своєрідні округи — паланки, яких в останній період існування Січі було вісім. На чолі всього управління Запорізькою Січчю стояла кошова, або військова, старшина — кошовий отаман, писар, суддя і осавул, яких обирали на раді кожного 1 січня. Кошовий отаман розпоряджався скарбом, призначав паланкову й наказ­ну старшину, зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністра­тивну й судову влади. Куренями керували курінні отамани, які обиралися на курінних радах. Вони приймали в козаки, вели курінні списки, стежили за відбуванням козаками служби, чинили суд. У паланках правили призначувані Кошем паланкові полковники, писарі й осавули. Формально у радах, де обиралась старшина, мали право брати участь всі козаки, насправді допускалися не всі (наприклад сірома та дрібні власники). На території запорізьких паланок виникали слободи, де жили сімейні козаки, які мали свої господарства.

Оскільки Запоріжжя залишалося одним із вогнищ антифеодальних рухів, царизм поступово обмежував самоврядування і ставив своєю метою зрештою повністю його ліквідувати. Але через те, що запорізьке козацтво було значною силою в боротьбі проти турків і татар, царизм тривалий час не наважувався ліквідувати Січ. У 1734 р. російська влада підпорядкувала Січ київському генерал-губернаторові. В 1735 р. для нагля­ду за поведінкою запорожців за 2 км від Січі було збудовано Ново­січенський ретраншемент (блокпост), де стояла залога царських військ.

У 1735 – 1739 рр. Росія вела війну проти Туреччини. Україна була найближчим тилом і основною базою для російських військ, мала утримувати їх на квартирах, постачати їм провіант, фураж, підводи. У воєнних діях проти турецько-татарських військ разом з російською армією брали участь лівобережні, слобідські й запорозькі козаки. Козаки воювали неохоче, розуміючи, що після захоплення Криму потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне. Війна закінчилась у вересні 1739 р. підписанням між Росією і Туреччиною Бєлградського мирного договору, за яким Росія діставала невелику смугу території в Приазов’ї, але не мала права мати військового та торговельного флоту на Азовському й Чорному морях.

Щоб поліпшити умови для боротьби проти турків та татар за відвоювання в них Причорномор’я, а також перепинити шлях утікачам у Запорізьку Січ і зробити дальший крок у обмеженні її самоврядування, царський уряд став створювати на півдні, в тому числі і в межах запо­різьких земель, свої військові поселення. У 1746 р. на півночі Запоріжжя почалося створення військових поселень з іноземних вихідців — півден­них слов’ян (сербів, болгар, чорногорців, македонців, боснійців, хорва­тів). Ці поселення отримали назву Нова Сербія. Адміністративним центром Нової Сербії стала заснована в 1754 р. фортеця св. Єлизавети (з 1775 р. — місто Єлизаветград, нинішній Кіровоград). У 1753 р. між річка­ми Луганню й Сіверським Дінцем були засновані поселення, названі Слов’яно-Сербією, з центром у м. Бахмуті.

Намір Росії вийти до Чорного й Азовського морів передба­чав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо відновлення посади гетьмана, Росія сподівалася на допо­могу козацтва в боротьбі з Кримським ханством i Туреччиною. У 1744 р. було санкціоновано вибори нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський, з часом імперська влада поступово звужувала його повно­важення, заборонивши самостійно призначати полковни­ків, мати стосунки з іншими державами, взяла під конт­роль бюджет.

У своїй діяльності К. Розумовський схилявся до рес­публiкансько-аристократичного правління в Гетьманщині. У прийнятому старшинською радою документі "Про­шения малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетьманом о восстановлении разных старинных прав Ма­лорос­сии" з 23 пунктів (грудень 1763 р.) містилася про­грама відродження державної автономії Гетьманщини. У цьому документі передбачалося відновлення статусу ко­зацької держави Б. Хмельницького. Однак Катери­на II, прихильниця освіченого абсолютизму, вважала: будь-які автономні формування в країні заважають раціоналізації управління, прийняттю універсальних законів, ефективній колонізації територій i ліквідації еконо­міч­них бар’єрів. Тому в лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідувати посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. Розумовського викликали до Петербурга, де під загрозою кари за "зраду", він написав просьбу про увільнення його "от столь тяжелой и опасной должности", тобто від гетьманства. Розумовський дістав від цариці велику пенсію, чималі земельні володіння в Україні й чин генерал-фельдмаршала; помер в січні 1803 р. в м. Батурині. У листопаді 1764 р. було видано маніфест "Ма­лороссийскому народу", в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана i створення Малоросійської колегії. Пре­зи­дентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев.

Румянцев розпочав свою діяльність з проведення загальної ревізії земельної власності 1765 – 1769 рр., потім змінив натуральні повинності грошовим податком. У цілому політику щодо Лівобережної України ца­ризм відпрацьовував на Слобожанщині (заможна старшина Слобідської України, якій, часто спадково, належала влада, не могла протиставитися централізаторській політиці Росії і відносно спокійно сприймала обме­жен­ня автономії). У 1767 р. за наказом Катерини ІІ була створена Комісія з перевірки законів і укладення нового кодексу. Українські представники від козацтва, духовенства, шляхти й міщан, що потрапили до складу Комісії, домагалися відновлення давніх прав і повернення гетьманства. Реформи П. Румянцева в Україні перервала війна з Туреччиною, що почалася у 1769 р. Гетьманські й запорізькі війська знову взяли в ній найширшу участь. За Кючук-Кайнарджийським миром 1774 р. Росія отри­мала вихід до Чорного моря між Дніпром і Південним Бугом, а Крим фактично опинився під протекторатом Росії. Це створило царизмові сприятливі умови ліквідувати й запорізьке козацтво з ненависною царизмові Січчю.

4 – 5 червня 1775 р. генерал Текелій з військом, що поверталося з турецького фронту, несподівано оточив і захопив Січ, зруйнував укріп­лен­ня і всі будівлі. Частина козаків утекла на турецькі землі, де засну­вала Задунайську Січ. Лише через два місяці цариця сповістила "вірнопідданих" про те, що "Сечь Запорожская в конец уже разрушена, со истреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков". Знищення Запоріжжя як осередку демократизму й антифеодального руху дозволило царизмові в 1783 р. узаконити в Україні кріпацтво. Того ж року в Україні остаточно було ліквідовано й козацький устрій, десять полків перетворено на "карабінерні" кінні полки регулярної армії. Старшини або залишалися на службі й діставали російські офіцерські чини, або увільнялися у відставку. Козаки ставали солдатами та прирівнювались до державних селян — військових поселенців. За наказом Катерини ІІ з України до Петербурга вивезли козацькі військові прапори, печатки, гармати.

У жовтні 1781 р. старшині було надано дворянський стан, а в 1785 р. в "Жалуваній грамоті дворянству" цей статус було узаконено.

Ліквідації української державності сприяли: відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави; відсутність природних кордонів української території й відкритість з ycix боків; незначний розвиток урбанізації, а через це — слаб­кість міщанства, інтелігенції; психологічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до москов­ського царя та українським патріотизмом).

Нове дворянство України відірвалося не лише від на­роду, але й від влади i, будучи мислячою елітою, потра­пило в суспільний вакуум. Наслід­ками цього стали необґрунтована мрійливість, бурхлива радика­лізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українсь­кого суспільства перетворилася на інертну політичну си­лу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Внаслідок остаточної ліквідації автономії Україна опинилася в колоніальній залежності від Росії. Економічна база її була деформована й стала придатком загальноімперської економіки. Українське суспільство втратило еліту, а дворянство майже остаточно зрусифікувалось.

З ліквідацією державної автономії українське суспільство пройняла гнітюча атмосфера національного приниження, політичного та еконо­мічного гноблення. Проте волелюбний дух, державницькі устремління народу, виразником якого було нове покоління національної інтелігенції, виводили українську спільноту на новий етап політичних змагань за свою державі.