| Микула Селянинович О, довга ниво на крутому взгір’ї, Береш ти сили скільки та снаги, Я від світань на теплім синьозір’ї Галяв єднаю світлі береги. Скрипить у травах невмируще рало, Між каміняч прямує чересло, Оглянусь лиш–як мало ми зорали, А на путі корейська, як на зло* І вороний спіткнувся на коліно, Бринить шлеї двожильна тятива, У борозну спадає біла піна, Але не вперше тут йому вставать, Ще гони–двоє, вірний мій комоню, Повержем скиби й станем на спочин Набратись сил для бою чи погоні – Ми вої, брат – не тільки орачі. Довкола праліс крають криком птиці, І промайнув, як сполох, дикий звір, Обіч в ножнах завжди я маю крицю Супроти зайд розбійних та невір. Скородять поспіль половецькі стріли Широкі груди наших ораниць, Та ми такого ворога не встріли Щоб він отут не повалився ниць! 1981 р. Веснянка В мої степи пропахлі євшан-зіллям, Що в білий світ прослались навмання Весна-красна у синявім захміллі Погнала чвалом буйного коня. Дзвенять, мов гуслі срібнії підкови Палає далеч в соняшнім вогні, Якої ще надбаєш ти обнови, Вкраїнко у вишиванім вбранні? Яких медів навариш ти до столу, Яких пісень насієш на землі, Орлице дужа, Ладо ясночола, – Весна-красна в крилатому сідлі? Зелені іскри – бризки з-під копита І радість кличе юно: “Доганяй!” Припливом лине сиза повінь жита – Життя ясного там бурхає виток, Де вдарив чвал нестримного коня. 1966 р. Скитська балада В пахучий степ вечірньою порою З імли скотився місяць-молодик, Підтятий десь сарматською стрілою Погас вдалі жаский дівочий крик. Та раптом градом вдарила погоня, В зелену тирсу прямо навпростець, Помчали скити на гарячих конях Й поперед них поник до гриви мрець. Я теж із ними випив помсти брагу Й врубався люто в товписько густе, І нашу там натомлену ватагу В постелі трав гойдав дрімотний степ. Я теж орав волами видноколи, Й вузли чепіг вросли мені до рук, І наді мною креслив смертне коло У хмаровинні завше чорний крук. Та спотикалась не одна навала, Коли в промінні мій сріблився меч, Мені літа із криці іскувала Зигзиця сиза супроти хуртеч. Пройду пречистим крізь брехню й облуду До ласки степу й жадібних творінь, Я був давно, я єсть тепер і буду, І під сідлом ірже мій карий кінь. 1998 р. | |
| Мій храм Вже синіють терни І палає глід, Ліс мені поверне Молодості слід. Там за перелогом В спалаху зірниць Я перед Дажбогом Поклонюся ниць, І за дні веселі, Й за козацький вал, Що стеріг оселі Від чужих навал. Ладаном не стліє Золото багать, Юні ще зуміють Коней осідлать. Там, де відгорів я З шаблею в руці, Встануть із повір’я Нові верхівці. 1990 р. Гроза Рясним потопом небо рине Крізь шал розпатланий та рев, І дощ розчісує чуприни Перуном зляканих дерев. І крешуть хмар блискучу крицю У канонаді на вітрах На друзки биті блискавиці, Аж припадає в трави страх. І серце жде, що на осонні, Коли в душі перегримить, Зоставить подихи озонні Зелених гроз прекрасна мить. 1998 р. Орiяни Згуртовані в тугу потугу Й задивлені у віщі сни, Зусиллям соняшного плуга Ведемо промінь борозни. В розповні буйного праліта Назустріч нам ідуть Боги, Зорить всесила Святовита Чотирилико навкруги. Пашниць плекаєм ярі вруна Ординцям жадібним на зло, Дощами щедрого Перуна Малюєм збанків тепле тло. У криках, в бронзовому дзвоні Душа турботами жива, І ми від січі до погоні Встигаємо збирать жнива, І пити брагу на весіллі Та силу з батьківських криниць. В своєму сивому Трипіллі Ми дужі дивом ораниць. Прийдешнє висіваєм житом, Гартуємо незламний дух – Боротись, вірити і жити У мирі й пеклі завірюх. 1993 р. Київська Русь 1 Ліплять хитрістю хозари Каганат собі з юрби, Не піду на ті базари Продаватися в раби. Не спійме мене облава В хитромудрі ятері, Буду князя Святослава Виглядати на зорі. В лютих січах встану воєм Проти нечисті і зла, Й до останнього двобою Не покину я сідла. Хай мечів дзвінкоче криця Кличем нової доби, Наш закон, як блискавиця: Ми із роду – не раби. Всіх темниць зрубати брами – Наша мрія пресвята Й за відважними вітрами Мчати в далеч з копита. 2 Володимирові вої Не беруть вже Цареград, Що ж ти, княже, нам накоїв На похмілля в колі зрад? Сохнуть з туги ярі вруна І земля, немов черінь, По Дніпру кумир Перуна Золоту шукає рінь. Нажили собі полуди Всі княжата ні за гріш, В ієреїв – у приблудів Брат на брата святить ніж. Совість їхня вовком виє При охрещеній свічі,– Ой, надовго в града Кия Притупилися мечі. Закривавлений від шрамів В хрестнім стогоні сторіч Чужинецький – ось на брамі Щит страшний, неначе ніч. * * * Зосталась одна дорога Із неволі та біди – В сивій пущі до Сварога Знов шукать свої сліди. Рідна кров і Рідна віра Зводить нас в єдину рать, У бою здолаєм звіра Й навчимось перемагать. Ми нарешті вже прозріли Від туманних протиріч, Зупиняє вражі стріли Молодецька наша Січ. В нашім вічному законі Сонцем сяє правди міць, Рвуть повіддя буйні коні Від звитяг до ораниць. З нами слово Святослава Й запорука вражих втеч, Жовтосиня, ген, заграва Та несхибний княжий меч. 2003 р. На етруському постаментi Я подоба Купало-Аполло, Пастуха молодого Етрурії, Оминають мене злющі фурії – Бо я смілих скликаю у коло, Що співають від віку й донині І стрибають крізь полум’я парами, Щоби множились вівці отарами На пожертву громаді й святині. Сонцесяйна, у бронзу окована, Я Велтуром для храму дарована Стати в звичаїв давніх на варту Та плекати з русалками й вілами Хлопців гордих, предужих і сміливих Меченосців походу і гарту. 1998 р. Свiтовид Нам тільки сниться спокій В облозі темних зграй, Пильнуймо на всі боки Вкраїнський небокрай. Шикуймося у коло Рамена до рамен, Не схилимо ніколи Пробоєвих знамен. Наш дух злітає сміло Супроти сніговиць. Гартуймо душу й тіло Міцніше синіх криць. Єднатись до родини Зове слов’янський міт, Ми з висоти Вкраїни Вдивляємося в світ. 2002 р. * * * Отут з Трипілля наш пречистий виток Й непереривна в часі борозна, А сизе жниво копитами збито, Як безкінечних битов віщий знак. Хоч ми ще духом зовсім не змаліли, Зухвалих орд не заростає слід,– У цьому полі половецькі стріли Ще й досі не закінчили політ. Не даймося чужинцям на поталу, Що сіють терня в праведну ріллю, “А скільки вас?” – козацтво не питало, Коли напасть рубало без жалю. Переорем “бедлам” у себе вдома Напругою прадавніх лемешів, І запанує наша мудра дума, Й засвітиться святилище душі. О, родовладні безкінечні гони! Ніхто тут не розтопче наш народ, Поки, як шабля, рідна пісня дзвонить Гучніш дурного лементу заброд. 2002 р. | |
