Політики як соціального інституту

Політика як явище виростає із самої природи людини, що приречена жити в суспільстві і взаємодіяти з іншими людьми. Політика пов’язана з основами існування людини як соціальної істоти.

Поняття “політика” дуже багатогранне і багатовимірне. Термін “політика” (грец. politika – державні і громадські справи; polis – місто-держава) отримав розповсюдження під впливом роботи Арістотеля про державу і правління в ній, названу ним “Політика”. Він розумів політику як публічну діяльність по управлінню, «покликану приборкати сліпі почуттєві пристрасті і прагнення індивідів».

Історично найбільш давнім сформувалось розуміння зв'язку політики з державною владою. Державний вимір політики як концентрований вираз макросоціальних інтересів, винесених на рівень публічного обговорення і регулювання. Державний вимір політики є абсолютним в умовах відсутності самодіяльної активності громадян, подавленого громадянського суспільства. Політика і донині може трактуватись як сфера відносин між класами суспільства і їх боротьби за державну владу як за засіб класового панування (К.Маркс, В. Ленін).

Більш широке розуміння політики як «прагнення до участі у владі чи до здійснення впливу на розподіл влади» належить М. Веберу, німецькому мислителю початку ХХ ст., вплив якого на суспільствознавчу науку дуже значний. Він трактує владу як мету або як інструмент політики.

Існують ще багато визначень політики, наприклад: політика як конкуренція інтересів, політика як публічне протистояння груп за певної ситуації. Деякі політологи розглядають політичні явища крізь призму сприйняття «друг / ворог» (К. Шмітт). Політику можна трактувати також як мистецтво досягнення компромісів і згоди.

Конструктивним є розуміння політики як механізмів узгодження різноманітних інтересів суспільних груп і забезпечення поступу суспільства через розв’язання нагальних проблем. Найчастіше таку роль політика відіграє в демократичному суспільстві з розвинутими громадянськими структурами.

Девід Істон, думку якого поділяють багато політологів, уточнював, що політика – це реалізований владою розподіл цінностей. Етичний зріз цього різновиду діяльності влучно висловив інший сучасний американський вчений П.Меркл. Він зазначав, що у своїх найкращих проявах політика – це шляхетне прагнення справедливості й розумного порядку, у найгірших проявах – це корислива жадоба влади, слави й багатства.

Поширене в минулому твердження про політику як концентрований вираз економіки (В.Ленін) поділяється багатьма й сьогодні. Хоча цей підхід викликає низку питань: чому тільки економіки, а не культури, моралі? Чому політика зводиться до економіки і позбавляється права відносно незалежного функціонування? Чи можна науково визначити, яка з суспільних сфер “найголовніша” в усіх випадках? Тут маємо поле для дискусій. Проте для гуманітарно освіченої людини є аксіомою взаємозв’язок і складний характер взаємодії всіх сфер суспільства – соціальної, економічної, політичної, духовної, а також їх специфічність і незводимість до якоїсь одної.

Більш переконливий підхід до пояснення сутності політики полягає в тому, що вона, як і кожна інша сфера суспільства, утворює особливу реальність, зіткану з політичних явищ, відносин, полів. Правильність тлумачення політики як автономної реальності підтверджує і той факт, що історична еволюція засвідчує незмінність її фундаментальних підвалин, оскільки незалежно від змін політичних режимів політика зберігає одні й ті самі суспільні функції.

Багато із цих визначень мають сенс, тому що відображають той чи інший аспект реального світу політики. Політика як складний соціальний феномен має багато аспектів. Виокремлюють три основні аспекти прояву політики:

· як сфери суспільного життя (поряд із такими сферами як економіка, культура тощо);

· як один з різновидів активності соціальних суб’єктів;

· як тип соціальних відносин (між індивідами, малими групами тощо).

Узагальнено, політика є організаційною, регулятивною, контрольною сферою суспільства, у межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля матеріалізації власних запитів і потреб.

В структурі політики виділяються форма, зміст і процес.

Форма політики – це її організаційна структура (держава, партії тощо), а також норми, закони, які надають їй стійкість, стабільність і дозволяють регу лювати політичну поведінку людей.

Зміст політики відображається в її цілях і цінностях, в мотивах і механізмах прийняття політичних рішень, у проблемах, які вона вирішує.

Політика як процес – це складний, багатосуб’єктний і конфліктний характер політичної діяльності, що має тривалість, етапність, послідовність.

Таким чиним, політика - це соціальний інститут, покликаний регулювати соціальні взаємодії публічними методами в інтересах конкретних соціальних груп.

Основні функції політики як соціального інституту. Пошук публічних механізмів адекватного регулювання взаємодії конкуруючих груп, вирішення проблеми суспільної згоди щодо поставлених цілей і способів їх досягнення визначають такі основні функції політики:

· владно-регулятивна (концентрація / розподіл влади),

· цінністно-регулятивна (оцінка політики як справедливої/ несправедливої, ефективної / неефективної),

· комунікативна (політика закрита / відкрита),

· інтегративна (легітимна / нелегітимна, політика згоди / конфлікту).

Детальніше функції політики подано на схемі.

Така різноманітність функцій, які виконує політика для суспільства й людини, зумовлена її властивостями:

· універсальністю, здатністю впливати практично на всі елементи суспільства, на події і відносини різного рівня – від особистісних до міждержавних;

· інклюзивністю, тобто здатністю необмеженого проникнення в різні суспільні сфери;

· атрибутивністю, невід’ємністю її від ключових проявів життя суспільного організму.

Основні види політики - внутрішня, зовнішня, світова. Напрямки політики дуже різноманітні: економічна, соціальна, національна, демографічна, аграрна, культурна, технічна, екологічна, воєнна, геополітика та інші. Інститут політики має у своєму арсеналі широкий спектр ресурсів, через які реалізуються певні цілі політики. Основні ресурси поділяються на організаційні, економічні, правові, символічні, культурні, інформаційні, психологічні.

Світовий і вітчизняний досвід на сучасному рівні розвитку порушує питання про визначення кордонів, допустимих меж втручання політики в життя цивілізованого суспільства. Політика повинна мати певні рамки, які б обмежували її вплив на суспільство й людину та оберігали нас від надмірного її тиску, від суцільної політизації громадського і особистого життя. Нехтування цією вимогою призводить до розвитку негативних соціально-політичних явищ – ідеологізації, політизації, недорозвиненості суспільних механізмів саморегуляції. Пошуки такої оптимальної ролі політики для кожного суспільства є і науковим завданням, і випробуванням майстерності політиків.