Західно­українські землів 20—30-ті роки 2 страница

Зникнення великих стадних тварин, зростання насе­лення, масове винищення дичини внаслідок використання лука і стріл зумовили кризу мисливського господарства. У пошуках альтернативних засобів існування людина почи-

Початок формування людської цивілізації на території України 15

нає активніше займатися рибальством. Очевидно, спочат­ку це було варіантом полювання зі списом, гарпуном чи луком, але згодом техніка рибальства суттєво удосконали­лася: були винайдені гачки, сіть з поплавками, блешні з річкових черепашок, складна система загородок на річках та озерах, а також плоти зі зв'язаних колод, човни, видов­бані зі стовбурів дерев, тощо. Криза мисливського госпо­дарства зумовила посилення ролі не тільки рибальства, а й збиральництва. Головними об'єктами збиральництва були різноманітні їстівні рослини та ягоди, а також раки та мо­люски. Стабільності існування людини в епоху мезоліту сприяло приручення диких тварин (спочатку собаки, а по­тім — свині).

На території України налічується майже 1000 відомих нині пам'яток мезоліту (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба — у Криму, Гребениківська стоянка — на Одещині, Журав-ська — на Чернігівщині та ін.).

Неоліт (VI—IVтис. до н. є.)

Новий кам'яний вік (неоліт) був надзвичайно динаміч­ним, переломним в історії людства. Англійський археолог Г. Чайлд назвав цей період неолітичною революцією. Суть її полягає в переході від традиційного присвоюючого гос­подарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до від­творюючого (землеробство і скотарство). Завдяки цьому люди не тільки досягли помітного зростання продуктив­них сил, а й створили сприятливіші умови життя: їжа ста­ла різноманітнішою, її добування — стабільним, з'явили­ся харчові запаси. Перехід від присвоюючих форм господа­рювання до відтворюючих тривав протягом багатьох сто­літь і мав свої особливості в різних регіонах. Фахівці виді­ляють у межах України дві культурно-господарські зони: південно-західну (лісостепове Правобережжя, Західна Волинь, Подністров'я, Закарпаття) — землеробсько-ско­тарську та північно-східну (лісостепове Лівобережжя, По­лісся) — мисливсько-риболовецьку. Найвідомішими пам'ятками неолітичної культури є Кам'яна Могила по­близу Мелітополя, с. Микільська Слобідка на Київщині, с. Бондариха на Сіверському Дінці. До кінця 90-х років ар­хеологами виявлено майже 500 осередків життя доби неолі­ту, що представляють понад десяток неолітичних культур (дунайську, буго-дністровську, сурсько-дніпровську тощо).

Неолітична революція сприяла злету людства до прин­ципово нової економіки, нового способу життя. її харак­терними ознаками були:

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

1. Винайдення і поширення якісно нових способів виго­
товлення знарядь праці. У добу неоліту традиційні форми
обробки каменю — оббивання, сколювання, віджим —
поступаються місцем шліфуванню, пилянню, свердлінню.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлен­
ня штучних продуктів. У епоху неоліту людина перейшла
від пасивного присвоювання дарів природи до активного пе­
ретворення навколишньої дійсності силою своїх розуму та
рук. Саме в цьому процесі виникає виробництво керамічного
посуду, прядіння, а згодом і ткацтво. Вироби з кераміки да­
ли змогу не тільки тривалий час зберігати воду, сипучі про­
дукти, а й готувати варену їжу. Випалена на вогні глина ста­
ла першим штучним матеріалом, котрий створила людина.
Прядіння зумовило винайдення прясла — першого малень­
кого колеса, яке, можливо, стало прообразом колеса в тран­
спорті. Крім того, на основі прядіння виникло ткацтво, яке
дало ще один штучний продукт — тканину.

3. Перехід до осілого способу життя. Землеробство
і тваринництво були продуктивнішими, ніж мисливство і
збиральництво. З появою харчових запасів життя людини
стало стабільнішим, міграцію замінила осілість. Про пере­
хід до осілого способу життя в добу неоліту свідчать побу­
дова постійних жител, поява численних поховань помер­
лих недалеко від осель та ін.

4. Активне формування стад свійських тварин, вико­
ристання їх як тяглової сили. Перехід у неоліті від мис­
ливства до скотарства зумовив приручення майже всіх ве­
ликих домашніх тварин — бика, свині, кози, вівці. Лише
коня одомашнили вже в мідному віці. З появою примітив­
ного наземного транспорту (саней та волокуш) людина по­
чинає використовувати худобу як тяглову силу.

5. Суттєві зрушення в демографічній сфері. Значне
зростання населення зумовлює помітне збільшення кіль­
кості та розмірів поселень, щільності їх забудови. Як свід­
чать археологічні розкопки неолітичних поховань, зростає
тривалість життя людини (в середньому її вік становив
уже ЗО—32 роки). Деякі фахівці твердять, що внаслідок
поліпшення умов життя відбувся неолітичний «демогра­
фічний вибух» і населення земної кулі зросло з 5 до
80 млн. осіб. Інші вважають, що у неолітичну епоху лише
дещо зменшилася дитяча смертність¹.

¹Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археоло­гія та стародавня історія України: Курс лекцій. — К., 1992. — С. 94, 97; Алексеев В. П. Становление человечества. — М., 1984. — С. 441.

Початок формування людської цивілізації на території України

Перехід до землеробства і скотарства сприяв помітним змінам в організації суспільного життя: зростанню ролі парної сім'ї, розквіту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях доби неоліту владних символів — кам'яних булав). Цей перехід суттєво вплинув і на світобачення людини, її ду­ховний світ. Землеробський цикл, сезонне розмноження домашніх тварин вимагали розширення традиційного ін­формаційного кола, виникала необхідність накопичення нових знань. За нових обставин життя неолітична людина мусила не тільки враховувати кліматичні зміни та сезон­ний кругообіг явищ природи, а й передбачати їх. Під впли­вом нових знань про навколишній світ примітивна мис­ливська магія дедалі більше поступається місцем розвину­тим землеробським та скотарським культам.

У період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі аж до виникнення і широкої розбудови міст. її характерними рисами є: аграрна економіка; ручна праця; мінімальне споживання і простий побут; уповільнений темп життя; органічне занурення в природу і залежність суспільного розвитку від природно-кліматичних ритмів; природно-де­мографічна саморегуляція (збільшення кількості харчо­вих продуктів зумовлює посилене розмноження, змен­шення — вимирання).

Енеоліт (IV—III тис. до н. є.)

Мідний, або мідно-кам'яний, вік (енеоліт) був перехід­ним етапом від кам'яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства. У пошуках сировини для виготовлення зна­рядь праці давні люди натрапили на чисту самородну мідь, поклади якої виходили на земну поверхню. Вчені вважа­ють, що мідь спочатку сприймалася як варіант м'якого каменю або глина. І лише згодом людство навчилося оброб­ляти мідь — від холодного кування до плавлення та ливарства. Регіонами, де розпочалася обробка міді, були Балкани, Подунав'я (Трансільванія), Закавказзя, звідки мідна руда та вироби потрапили на територію України. Згодом з'явилися копальні мідної руди на Донбасі.

Поступове витіснення кам'яних знарядь праці мідни­ми, перехід від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика сприяли зрос­танню продуктивності праці, пожвавленню примітивних обміну та торгівлі, розвитку майнової диференціації. Ці

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

процеси створювали передумови для розкладу первіснооб­щинного ладу. Саме в енеоліті розпочинається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виокремлення пастуших племен. Землероби, тяжіючи до осілості, винайшли рало, змайстрували стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення, а скотарі, схильні до міграції, приручили коня, активно експлуатували ко­лісний транспорт, удосконалювали зброю.

Найяскравішою археологічною культурою доби енеолі­ту була трипільська культура (IV—III тис. до н. є.). її наз­ва походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам'ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км², що нині входять до територій України, Мол­дови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 три­пільських пам'яток).

Історики досі не дійшли спільної думки щодо похо­дження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Дани-ленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафра-кійцями, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного під­ходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Ду-найського регіону (І. Черніков).

Трипільська культура багатогранна і самобутня. її ха­рактерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; присе-лищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам'яних і крем'яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об'єднань; фор­мування ієрархічної структури родів; збереження великої сім'ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів при­ватної власності; у сфері побуту — побудова великих гли­няних будівель, утворення гігантських протоміст з насе­ленням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жов­тою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — до­мінування символів родючості, матеріалізація їх у симво­ли добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, міся­ця, води, глиняні фігурки тварин.

Початок формування людської цивілізації на території України 19

Будучи своєрідною сполучною ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Ма­лої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похо­лодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, нарос­таючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можли­вості¹.

У добу енеоліту територія України стала ареною проти­дії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських пле­мен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культури). У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам'ятати: по-пер­ше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагмен­тарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних катего­ричних висновків; по-друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду три­пільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало інших етнічних утво­рень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лі­нії від трипільців до українців. Водночас нині не підлягає жодним сумнівам твердження про те, що окремі елементи трипільської культури (система господарювання, топогра­фія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви ор­наменту на кераміці та ін.) стали невід'ємною частиною сучасної української культури.

Бронзовий вік (II—І тис. до н. є.)

Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позначи­лася суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства. Свою назву вона отримала від штучного металу — бронзи (сплав міді з оловом, свин­цем, миш'яком або сурмою). Перші бронзові вироби, виго-

Історія України: нове бачення: У 2-х т. — К., 1995. — Т. 1. — С. 15 16.

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

товлені на Кавказі та Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку II тис. до н. є. Поступово в XV—IX ст. до н. є. було налагоджено місцеве виробниц­тво: в Донецькому басейні сформувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському регіоні — металообробки (всього археологами досліджено на території нашої респуб­ліки понад 10 бронзоливарних майстерень). Винайдений метал був міцніший за мідь, мав меншу температуру плав­лення, що значно спростило технологію обробки (його можна було виплавляти в примітивних печах або на зви­чайних вогнищах). Ці переваги сприяли поширенню та ут­вердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлен­ня знарядь праці, зброї, прикрас. Однак цілком витіснити мідні та кам'яні вироби їй так і не вдалося.

У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний роз­виток такі чинники:

— зміна кліматичних умов (збільшення вологості);

— підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь
праці та боєздатності зброї;

— активізація міграційних процесів.

Саме під впливом цих чинників поглиблюється спеціа­лізація в господарському житті: на мікрорівні це знахо­дить свій вияв у самостійному розвиткові металургійного виробництва, на макрорівні — завершується перший вели­кий поділ праці — скотарство відокремлюється від земле­робства. Спеціалізація зумовила відособленість господар­ського та культурного розвитку певних спільнот людей (археологи нараховують до 30 окремих культур), сприяла підвищенню продуктивності праці, що стимулювало появу додаткового продукту, а згодом — посилення міжплемін­них контактів (війни, торгівля). У цей час на території су­часної України сформувалися три етнокультурні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення та пануючими віруваннями — Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури), Лісо­степ та Полісся (тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська археологічні культури).

На теренах степової України домінувало скотарство. У добу бронзи перевага надавалася приселищному типу ско­тарства. Населення степу знало й культуру землеробства. Брак земель, складність їх обробки, жорсткі кліматичні умови (майже щорічні посухи та суховії) змушували зосе­реджувати основну частину посівів у заплавах, що забезпе­чувало порівняно високу ефективність. Однак наприкінці II тис. до н. є. роль землеробства в цьому регіоні гранично

Початок формування людської цивілізації на території України 21

звузилася, бо розширення площ орних земель суттєво змен­шило кількість пасовиськ, що спричинило занепад скотарс­тва. Крім того, оранка заплавних земель порушила біоба-ланс: почали міліти ріки, вигорати степи, чимало земель стало непридатними для господарського використання.

У лісостеповій зоні були найсприятливіші умови для землеробства. Найпоширенішою стала підсічно-вогняна модель обробітку землі, що полягала у вирубуванні та ви­палюванні прилеглої до поселень ділянки лісу. З часом у цьому регіоні з'явилося орне землеробство. Необхідність освоєння глинистих та суглинистих підзолів, які були ду­же родючими, але надзвичайно важкими для обробітку, підштовхнула процес розвитку знарядь праці, зумовила появу саме в добу бронзи рала. У Чернігівській, Сумській та Запорізькій областях археологами знайдено залишки архаїчних дерев'яних плугів. Віднайдені на деяких посе­леннях, що датуються бронзовим віком, кістки волів, а та­кож наскельні малюнки Кам'яної могили підтверджують факт використання биків як тяглової сили. Основним зна­ряддям праці для обробки землі в цей час були мотики. Се­ред тогочасних знарядь праці своєю формою та ефектив­ністю особливо виділялися волинські серпи, які на почат­ку бронзової доби виготовляли з кременю та кварциту, а з середини II тис. до н. є. — з бронзи. Найпоширенішими культурами в лісостепових районах були ячмінь, просо, овес, боби.

На Поліссі сформувався інший тип господарювання. Тривалий час побутувала думка, що в цьому регіоні через несприятливі кліматичні умови, відсутність значного де­мографічного потенціалу, заболоченість (менше третини всієї площі Полісся — сухі, незаболочені ділянки) аж до перших століть нашої ери не знали землеробства. Останні розвідки археологів засвідчили, що південне Полісся є од­ним із найдавніших землеробських районів на території України. Згідно з гіпотезами Прип'ять для Полісся віді­гравала таку саму роль, як Ніл для Єгипту, тобто створю­вала сприятливі умови для примітивного землеробства: зерна пшениці, полби, ячменю, проса та льону кидали в необроблений вологий ґрунт, удобрений родючим нано­сом. У бронзову добу головною формою землеробства в цьо­му регіоні було підсічно-вогняне. Орне землеробство, оче­видно, не розвивалося.

У степах Північного Причорномор'я та Надазов'я різ-новекторні історичні процеси (міграції, війни, культурні

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

впливи) були інтенсивнішими, що спричинило появу висо-корозвинутих культурних утворень. Лісостеп та Полісся розвивались повільніше через віддаленість від осередків світової цивілізації, екстенсивне господарювання.

Під впливом радикальних змін у господарюванні в до­бу бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері сус­пільних відносин:

1) помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, ско­
тарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумо­
вило еволюційну заміну матріархату патріархатом, утвер­
дження ведення родоводу по батьківській лінії;

2) завдяки зростанню продуктивності праці з'явився
додатковий продукт, який поступово концентрувався в ру­
ках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з
часом і соціальну диференціацію суспільства;

3) з великосімейної громади виокремилася мала сім'я
найближчих кровних родичів (чоловік, дружина, діти);

4) у процесі інтеграції суспільства формувалися союзи
племен, що було зумовлено зростаючими масштабами ви­
робництва та обміну, загостренням внутріплемінних відно­
син на основі прогресуючої майнової диференціації, потре­
бою захисту власних територій та матеріальних цінностей;

5) ускладнювалася суспільна організація, створювали­
ся особливі органи керівництва союзом племен, виокре­
мився стан воїнів.

Отже, бронзовий вік в історії України був динамічним періодом. У суспільному житті відбулося декілька карди­нальних зрушень. Завершився перший великий суспіль­ний поділ праці — виокремлення скотарських племен з-поміж інших; почали формуватися етнічні спільноти лю­дей; майнова та соціальна диференціація суспільства деда­лі помітніше впливала на історичний процес.

1.2. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор'я

Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства — залізну. Цікаво, що перші залізні вироби мали космічне походження і були виготовлені з уламків метеоритів ще в III—II тис. до н. є. у Єгипті та Ме­сопотамії (зокрема, у гробниці Тутанхамона знайдено

Скіфо-сарматська доба 23

кілька залізних предметів, оправлених у золото). На тери­торії України перші знахідки залізних виробів датуються XI—IX ст. до н. є. Гострота та міцність залізних знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспільний розви­ток. Паралельно з підвищенням продуктивності праці та появою значної кількості додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна — ремеслом, що надало динаміки та драматизму розвиткові історичних подій.

Перехід до ранньозалізного віку на території України та в сусідніх регіонах значною мірою зумовлений дією низки чинників: різка зміна клімату (наприкінці II тис. до н. є. він став надзвичайно посушливим) — екологічна криза — міграція населення — розрив старих економіч­них зв'язків — дефіцит привозних мідної руди та бронзо­вих виробів — розвиток місцевого залізорудного вироб­ництва. Завдяки появі заліза перед людством відкрива­ються нові перспективи, відбуваються докорінні зміни в суспільстві — завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерни­ми ознаками суспільного розвитку цієї доби були значні міграції населення; посилення торговельних зв'язків; ста­новлення приватної власності; поступова майнова дифе­ренціація суспільства; перетворення сім'ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; ви­окремлення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політичних об'єднань та союзів; зародження державності.

Кіммерійці

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. є.). Про «ус­лавлених кобилодойців» (так цей народ дуже часто назива­ли в давнину) повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Стра-бон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Та-манський півострови. У добу проникнення греків у Північ­не Причорномор'я Керченську протоку називали Боспо-ром Кіммерійським. Хоча питання про етнічне походжен­ня кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоірансько-

24 Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

го кочового народу, генетично близького до скіфів. Кімме­рійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. Перспективна за нових кліматичних умов кочова форма господарювання та досконаліша за бронзову залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії.

Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотар­ських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або заво­йовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здій­снювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успіш­но воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотвор­чим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну дер­жаву їм так і не вдалося. У VII ст. до н. є. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

Скіфи

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря від­бувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мир­но уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен — массагетів —• примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських зе­мель. У VII ст. до н. є., витіснивши місцевий етнос з По­дніпров'я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кімме­рійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська навала докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що єгипетський фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від загарб­ників щедрими дарами). Скіфи, захопивши Мідію, утвори­ли там державу Ішкуза, яка проіснувала 28 років. Лише після того, як мідійський цар Кіаксар запросив на банкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські форму­вання, що залишилися без своїх лідерів, вимушені були мігрувати в Північне Причорномор'я.

Повернувшись із Передньої Азії в причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у

Скіфо-сарматська доба 25

другій половині VII ст. до н. є. утворили політично консо­лідоване об'єднання племен — Велику Скіфію, що проіс­нувала до III ст. до н. є. За Геродотом, територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався в межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві ве­ликі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які насе­ляли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-земле-роби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розта­шовувалися на захід від Дніпра). Характерною ознакою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походжен­ня, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов'янське коріння¹. Різними були і напрями ді­яльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів — зерно­ве землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася в соціально-політичній сфері: па­нівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами.

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патрі­архально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кінець V ст. до н. є. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та по­літичних відносин процес класоутворення вступив у завер­шальну фазу і патріархально-родовий скіфський племін­ний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основі системи управління скіфським суспільс­твом лежала не «східна деспотія», а «варварська демокра­тія». Влада царя не була абсолютною і обмежувалася ра­дою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Ще на початку VI ст. до н. є. Скіфія стала об'єктом аг­ресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши числен­ному перському війську воєнну хитрість, виучку та хороб­рість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога ряту­ватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Геродот захоплено писав: «Жодному воро­гу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися;

Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. — К., 1996. — С. 62.

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього». Скіфське військо було одним з найсиль-ніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєн­них походів ставали військовими підрозділами) та найдос­коналіше для тієї доби озброєння (більша частина арсена­лу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобій­ністю, прицільністю і вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіф­ського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога ві­дігравали жорстокі варварські традиції: скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; ко­жен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. є., під час правління царя Атея. Держава стала централізова­ною, було започатковано карбування скіфської монети. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираю­чись на союз із батьком Александра Македонського, Філіп-пом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н. є. між цими державами спа­лахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали пораз­ки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився в минулому.

НІ ст. до н. є. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен во­лодіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скі­фія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасно­го Сімферополя). Та навіть ізольовані вузькими межами Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну актив­ність і не сходять з історичної арени. УII ст. до н. є. спосте­рігався період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими міс-тами-державами за вплив на всю територію Тавриди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н. є.

Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфський тип зброї,

Скіфо-сарматська доба 27

«звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфіч­на збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов'янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі зберігаються в мовах східних слов'ян: «спако» (собака), «голос», «топор».