Відновлення структур тоталітарної системи. Марність сподівань громадськості на лібералізацію сталінського режиму

Складним і суперечливим процесом повернення до мирного життя і подолання повоєнної розрухи керувала головна політична сила тих часів – комуністична партія (до 1952 р. – ВКП(б), а з жовтня 1952 р. – КПРС). Уже в 1944 р. у республіці відновили діяльність усі обласні та районні партійні комітети. Чисельність КП(б)У, яка за роки війни скоротилася в чотири рази, була відновлена до початку 1947 р., а на 1 січня 1951 р. становила 715,7 тис. чол. КП(б)У продовжувала здійснювати адміністративно-командними мето­дами керівництво господарським і культурним життям республіки. Першим секретарем ЦК КП(б)У залишався М. Хрущов (червень 1938 - березень 1947 р. і з грудня 1947 по грудень 1948 рр.). Він же до грудня 1947 р. обіймав посаду голови уряду республіки. Людина з гострим природним розумом, вольова, але груба і малоосвічена, М. Хрущов був сином свого часу і за час перебування на чолі республіки проявив себе послідовним прибічником тоталітарної системи. Та у нього все ж вистачило мужності у важку зиму 1946 - 1947 рр., коли в багатьох областях України лютував голод, поставити перед центром питання про продовольчу допомогу республіці. Це викликало гнів у Сталіна, він обізвав Хрущова "сумнівним типом" і при­слав в Україну Л. Кагановича. Останній із березня по грудень 1947 р. обіймав посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Каганович, правовірний "сталінець", основну увагу звернув не на подолання голоду, а на викорінення "українсько­го буржуазного націоналізму", передусім серед наукової та творчої інтелігенції. У грудні 1947 р. Кагановича відкликали в Москву. На посаду першого секретаря ЦК КП(б)У повернули М. Хрущова. У грудні 1949 р. Хрущова перевели до Москви, а партійну організацію республіки очолив Л. Мельников. У повоєнні роки більшість радянських людей, які пережили стра­хіття війни, ще зберігали віру у світле майбутнє, мріяли про щасливе і заможне життя після війни. Та і радянська пропаганда день у день підігрівала цю віру. Радянська влада вважалась більшістю громадян республіки найсправедливішою формою політичної організації суспільства. Так, на виборах до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 р. за блок комуністів і безпартійних віддали свої голоси 99,84% усіх виборців. На виборах до Верховної Ради УРСР 9 лютого 1947 р. аналогічний результат - 99,47%. Тисячі робітників, колгоспників, інтелігентів були обрані до рад різних рівнів. Так, 21 грудня 1947 р. на виборах до місцевих Рад УРСР було обрано 307 тис. депутатів. У республіці функціонувало 25 обласних, 13 окружних, 77 міських, 88 районних у містах, 743 район­них сільських і 15044 селищних і сільських рад. Таким чинам, мережа радянських органів влади була повністю відновлена. Головою Президії Верховної Ради УРСР знову був обраний М. Гречуха (перебував на цій посаді з липня 1939 до січня 1954 р., а потім його змінив Д. Коротченко). Для зовнішнього спостерігача була створена видимість дійсного народовладдя. Та насправді реальну владу міцно тримала в своїх руках партійно-радянська номенклатура. У повоєнні роки у республіці була поновлена діяльність профспілок - цієї найбільш масової організації трудящих. Наприкінці 40-х років вони об'єднували: 85% працюючих робітників та службовців (понад 4,2 млн. чол.). Але в умовах комуністичного режиму профспілки залиша­лися придатком до партійно-державних структур і не виконували головної своєї функції - захисту трудящих перед роботодавцем. Повоєнні роки - час безмежного поширення культу особи Сталіна. У кожному місті, райцентрі, селищі бовванів пам’ятник вождю "всіх часів і народів". На його честь складали вірші, пісні, поеми. Його іменем називалися центральні вулиці, сквери, площі. Його бюсти і пор­трети прикрашали всі установи, школи, вузи, клуби і палаци культури. Його славословили в гімні Радянського Союзу і до його справи заклика­ли в піонерському салюті. Задурманені люди називали його іменем своїх дітей. Святкування семидесятиріччя вождя у грудні 1949 р. перейшло всі розумні межі. Всі досягнення країни Рад, перемогу у недавній війні приписували одній людині - "наймудрішому із мудрих, геніально­му товаришу Сталіну". Задушлива, гнітюча атмосфера страху душила будь-який прояв самостійної думки, будь-який спротив. Розгалужений партійно-державний апарат, "озброєний загін партії" - органи НВС-МДБ - тримали під невсипущим контролем всі сфери життя суспільства. Але з’явилися певні тенденції, розвиток яких міг би вмайбутньому призвести до появи опозиційних тоталітаризму сил. Так, відразу після війни стихійно проявився збуджений настрій демобілізованих воїнів, які почали виступати проти бюрокра­тизму і голого адміністрування. У частини студентів, здебільшого вчорашніх фронтовиків, стали проявлятися критичні нотки до існуючих у суспільстві догм та авторитетів. Частина господарників розуміла необхідність змін у надцентралізованій системі управління економікою, прагнула до змін. Серед колгоспників розповсюджувалися чутки про швидку ліквідацію колгоспів і передачу землі селянам. У свідомості людей, зокрема і в Україні, все виразніше стало виявлятися бажання до змін, до позбавлення пут тоталітарної системи. Зростаюче самоствердження народу бу-ло несумісне з існуючими порядками. І хоч це не був ще відкритий протест, режим уже відчував можливу небезпеку. Велике занепокоєння у служителів тоталітарної системи викликало і те, що кілька десятків мільйонів радянських громадян жили під час війни в умовах німецько-фашистської окупації, мільйони були вивезені на каторжні роботи до Німеччини або перебували у полоні. Усі ці люди зазнали чужих для системи ідеологічних впливів. Мільйони солдатів та офіцерів Радянської Армії визволяли від німецько-фашистських окупантів країни Східної та Південно-Східної Європи і бачили там значно вищий рівень життя, ніж то описувала радянська пропаганда. Це теж впливало на свідомість радянських людей. Тому сталінський режим вирішив за будь-яку ціну відновити тотальний контроль, створити залізний бар’ер між ними і рештою світу_. Для цього були використані всі засоби тиску, передусім гучні ідеологічні кампанії та репресії. Першими постраждали військовополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині, і були після війни репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п’ятий із них пройшов фільтраційні пункти і повернувся додому. Чотири п’ятих було звинувачено у зраді Батьківщині і запроторено у сталінські табори. За різними оцінками в ГУЛАГУ чисельність в’язнів коливалася від 4,5 до 12 млн. чол. При цьому, українці становили до третини ув'язнених. Абсолютну більшість цих нещасних складали не во­роги режиму, а звичайні громадяни, які потрапили у табори за порушення численних репресивних законів, інколи за те, що взяли на колгоспному полі жменю колосків. Сиділи і ті, хто сказав необережне слово. В Україні сталінські репресії відзначалися особливою жорстокістю. Сталін намагався вирвати з корінням саму можливість національно-виз­вольного руху в Україні. Саме цим пояснюється жорстокість, з якою репресувалися всі, хто виявив ознаки національної самосвідомості. Хрущов на XX з’їзді КПРС у 1956 р. у доповіді "Про культ особи і його наслідки", говорячи про виселення народів із місць проживання під час війни, зауважив, що "українці уникли цієї долі тому, що їх дуже багато і нікуди було висилати, а то б він (Сталін) і їх виселив". Отже, сталінський режим після війни брутально розтоптав усі надії та сподівання радянських людей на покращання долі, на вільне і щасливе життя.

“Жданівщина”

Найрельєфніше після війни критичні настрої проявили­ся в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання неслухняної інтелігенції було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А. Жданову, який дуже ретельно взявся до справи. Тому цей грубий, авторитарний стиль і некомпетентне втручання в діяльність творчої та наукової інтелігенції країни, звинувачення її кращих представників у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, безрідному космополітизмі, а в Україні ще і в буржуазному націоналізмі, суспіль­ствознавці назвали "жданівщиною". У 1946-1948 рр. було прийнято цілу низку ідеологічних постанов ЦК ВКП(б) ("Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про репертуар драма­тичних театрів і заходи щодо його поліпшення", "Про кінофільм "Большая жизнь", "Про оперу "Великая дружба" В. Мураделі"), де представників творчої інтелігенції цькували за безідейність, беззмістовність, апо­літичність, наклепи на радянську дійсність тощо. Відповідно до рішень ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов, метою яких було показати стан справ в українській радянській літе­ратурі та мистецтві ("Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури" (серпень 1946 р.); "Про журнал сатири і гумору "Перець" (вересень 1946 р.); "Про журнал "Вітчизна" (вересень 1946 р.); "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (вересень 1946 р.). Критика представників інтелігенції у цих постановах супроводжувалася зневажливим тоном, безцеремонно навішувались ярлики "українського буржуазного націоналізму", ставилися вимоги викривати "ворогів народу" тощо. У створенні нетерпимої атмосфери в середовищі творчої та науко­вої інтелігенції в 1947 р. огидну роль відіграв Каганович. Під його тиском на пленумі спілки письменників України у вересні 1947 р. гостро критикували М. Рильського, Ю. Яновського, І.Сенченка. Під заборону потрапила сатира - критичний струмінь у письменстві. Особливо нещадному розносу був підданий Остап Вишня за буцімто "відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій”. За ініціативою Кагановича кампанію критики української інтелі­генції поширили на істориків. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (29 серпня 1947 р.) були піддані нищівній критиці за "серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного харак­теру" праці інституту "Короткий курс історії України" (видання 1941 р. під редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М.Сурпуненка, Ф. Ястребова), "Нарис історії України" (видання 1942 р. під редакцією К. Гуслистого, Л.Славіна, Ф. Ястребова), перший том "Історії України" (надрукований у 1943 р. під редакцією М.Петровсько­го). 2 липня 1951 р. У газеті "Правда" з'явилася редакційна стаття "Проти ідеологічних перекручень у літературі". У ній необґрунтованій і дуже образливій критиці був підданий вірш В.Сосюри “Любіть Україну”. Його було названо "ідейно порочним твором". "Правда" знайшла кримінал у таких рядках поета:

"Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води..

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її вічно живу і нову,

І мову її солов’їну".

Одночасно "Правда" нагадала М. Рильському про його "серйозні ідеологічні помилки" і суворо засудила оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький", вказала на "серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі на Україні". Паралельно з критикою "українського буржуазного націоналізму" з кінця 1948 р. розгорнулося цькування "безрідного космополітизму". Ця критика швидко набрала відверто антисемітського характеру. Інтелігенти-евреї-письменники, літературні критики, музиканти, вчені звинувачувалися в індивідуалізмі, антиросійських настроях, сіонізмі, антипатріотизмі тощо, Єврейський антифашистський комітет був розпущений, кількасот єврейських інтелігентів заарештували. Частину з них за вигаданими і фантастичними звинуваченнями у 1952 р. розстріляли. У 1947 р. була розгорнута велика дискусія з питань філософії, яка пропагувалася як "зразок більшовицької критики і самокритики". Аналогічні дискусії розгорнулися в мовознавстві, політекономії та в інших науках. Мета цих "дискусій" - залякати наукову інтелігенцію, розгро­мити інакомислення, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя. Яскравим прикладом такої "дискусії" була сесія ВАСГНІЛу у серпні 1948 р. у Москві, яка довершила розгром радянської школи гене­тики. Кількасот вчених-генетиків і біологів втратили роботу. Зокрема в Україні були звільнені академік М. Гришко, у Харківському університеті – професор І. Поляков, у Харківському сільськогосподарському інституті - професор Л. Делоне та багато ін. Розгром генетики очолив "народний академік" Т.Лисенко. "Лисенківщина" яскраво відзеркалювала політику тоталітаризму у царині науки, вона була тріумфом псевдонауки, яка крім шкоди нічого не принесла нашій країні. Всюди процвітало шарлатанство, догматизм, начотництво. Ряд наук взагалі було заборонено. Так, кібернетику оголосили "буржуазною лженаукою", в результаті у цій галузі СРСР на десятки років відстав від Заходу, генетику – „блудною дівкою імперіалізму” тощо. У цілому "жданівщина" залишила по собі гнітючу атмосферу в ста­ні інтелігенції. Усі чекали повторення кривавих репресій 1930-х років. Але вони не повторилися. 5 березня 1953 р. помер Сталін. Морально-політичний клімат у країні почав змінюватися, розпочалася хрущовська "відлига".