Ю. В. Берестень, О. Л. Левін

Дніпропетровський державний аграрний університет

НІМЕЦЬКІ КОЛОНІСТИ ТА МЕНОНІТИ ПІВДНЯ УКРАЇНИ У ПОШУКАХ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ОРІЄНТАЦІЇ: ВИБОРИ ДО І ДЕРЖАВНОЇ ДУМИ

Висвітлено проблеми суспільно-політичного життя населення німецьких та менонітських колоній Півдня України в період виборчої кампанії до І Державної думи Російської імперії.

Ключові слова: німці-колоністи, меноніти, Південь України, вибори, Державна дума.

Освещаются проблемы общественно-политической жизни населения немецких и меннонитских колоний Юга Украины в период избирательной кампании в І Государственную думу Российской империи.

Ключевые слова: немцы-колонисты, меннониты, Юг Украины, выборы, Государственная дума.

The problems of social and political life of population of the German and mennonite colonies of South of Ukraine are illuminated in the period of hustings in І State thought of the Russian empire.

Key words: Germans-colonists, mennonites, South of Ukraine, elections, State Thought.

Активне наростання революційного руху на початку ХХ ст. та викликана ним загальна лібералізація самодержавного режиму Російської імперії, зумовили значне пожвавлення політичних процесів у поселеннях німців-колоністів та менонітів Півдня України.

Проблеми участі колоністів у політичному житті країни в 1905–1906 рр., попри наявний масив історичних досліджень, присвячених історії російського парламентаризму, знайшли лише часткове висвітлення в сучасній вітчизняній та закордонній історіографії. Так, у працях О. Реєнта, А. Айсфельда, О. Логінової, О. Безносова, І. Толстих розглядаються тільки загальні проблеми організації суспільно-політичного й національного життя населення німецьких та менонітських колоній в період російської революції 1905–1907 рр. [13; 1; 8; 9; 10; 2]. Проте, осторонь уваги дослідників лишилися різноманітні аспекти організаційного та ідеологічного становлення політичних осередків та груп, сам перебіг виборчого процесу в колоністських поселеннях, суспільні дебати та дискусії щодо визначення перспектив політичного, національного та соціально-економічного поступу колоній.

Мета статті полягає у дослідженні особливостей суспільно-політичного життя німецьких та менонітських колоній в 1905–1906 рр., формування політичної ідентифікації та орієнтації колоністів під час проведення виборчих перегонів до І Державної думи Російської імперії.

Активізація процесів демократизації політичної системи країни, викликана революційним спалахом народної боротьби з російським самодержавством у 1905 р., зумовила поступове перетворення населення німецьких та менонітських колоній з пасивного об’єкта на активного суб’єкта політичних відносин. Представники німецькомовних громад Півдня України попри традиційний для них політичний конформізм та відносно лояльне ставлення до російського самодержавства, виявилися втягнутими у вир політичної боротьби. Демократичні свободи, проголошені в царському Маніфесті від 17 жовтня 1905 р. створили реальний законодавчий підмурок для розгортання та організаційного становлення колоністських політичних осередків, зумовили активізацію процесу артикуляції національних і суспільно-політичних вимог колоністського загалу до російського самодержавства [3, с. 74–75]. Ідея послідовної оборони власної національно-культурної спадщини стала головним лейтмотивом й ідеологічною основою суспільно-політичного руху населення колоній, який каналізував його політичну активність у поміркованому національно-демократичному спрямуванні [3, с. 74–75].

Пристрасні дискусії, які точилися навколо визначення суспільно-політичної моделі розвитку російського суспільства в той період, сформулювали й суспільний запит на появу політичної еліти колоній, яка повинна була перетворитися на послідовного й неупередженого ретранслятора позиції колоністської маси, репрезентувати її національні та соціально-економічні інтереси в російському парламенті. Саме на неї й покладалося завдання із опрацювання широкомасштабної політичної програми дій, яка повинна була не тільки упорядкувати внутрішнє життя німецьких та менонітських громад, але й гармонізувати колоністські регіональні потреби з внутрішньополітичними інтересами імперії, створити необхідну політичну платформу, навколо якої об’єдналася б більшість німецькомовного населення. Відзначимо, що провідну роль у процесі формування колоністської політичної еліти відіграла інтелігенція німецьких та менонітських поселень, яка в силу свого високого фахового та освітнього рівня, виявилася спроможною сформувати організаційне та ідеологічне ядро політичних осередків колоністів. Так, наприклад, ініціаторами створення Південноросійської німецької спілки були пастор Я. Штах та доктор Вальтер [21, s. 4].

Висока активність місцевої освітянської інтелігенції та духівництва в політичному житті колоній була зумовлена й певними суб’єктивними чинниками: ці прошарки населення найбільше потерпали від чисельних русифікаторських утисків та репресій російського самодержавства, які реалізовувалися здебільшого у систематичному обмеженні сфери вжитку німецької мови.

Нові реалії політичного життя імперії поставили перед мешканцями німецьких та менонітських колоній питання про доцільність формування власних політичних груп та організацій, які повинні були не тільки рефлектувати та акумулювати життєві потреби та вимоги колоністів, але й сформулювати певну політичну ідеологію, яка базувалася на традиційних цінностях, поглядах та переконаннях, що визначалися домінантними світоглядними настановами колоністського соціуму. Ідеологічні настанови, у свою чергу, визначали тактику, стратегію політичної боротьби колоністського загалу щодо артикуляції та захисту власних національних і соціально-економічних потреб та інтересів.

Складність розвитку політичного процесу в німецьких та менонітських колоніях напередодні виборів до І Державної думи була зумовлена тією обставиною, що представники колоністського загалу не мали значного досвіду політичної боротьби та не могли у своїй політичній діяльності спиратися на опрацьовані часом нормативні традиції та звичаї. Колоністи були змушені в надзвичайно стислі терміни передвиборчих перегонів ефективно вирішити всі поставлені перед ними політичним життям країни завдання, які зводилися до системного опрацювання й узгодження політичної ідеології та платформи, формування дієвих і життєздатних політичних груп та партій, організації й проведення широкомасштабної агітаційної передвиборчої кампанії. Ці чинники розвитку політичного процесу в німецьких та менонітських колоніях певною мірою пояснюють надзвичайний плюралізм думок, усю складність процесу обговорення різними групами колоністів питання про формування спільної стратегії ведення політичної боротьби, багатовекторність поглядів місцевої політичної еліти щодо практичної організації партійної моделі ретрансляції політичних та національних інтересів населення колоній.

Вирішальну роль в артикуляції вимог та інтересів пересічних виборців німецьких та менонітських колоній Півдня України відіграла регіональна німецькомовна преса, яка стала своєрідним рупором суспільної думки та політичної позиції колоністської спільноти, об’єднавши навколо себе різноманітні групи місцевої інтелігенції [3, с. 77]. Чисельні німецькомовні видання, які у своїй діяльності здебільшого орієнтувалися на інформаційні запити колоністського населення, перетворилися на ефективний елемент політичної системи колоній, забезпечивши якісний комунікаційний зв’язок німецькомовних виборців із представниками політичної еліти [4; 8; 9; 12]. Засоби масової інформації істотно впливали на процес формування політичних переконань, поглядів, позицій й суспільно-політичних орієнтирів колоністів, допомагаючи їм не тільки розібратися в поточній політичній ситуації, але й визначитися з політичними симпатіями й антипатіями, сформулювати загальні принципи політичної боротьби [10, с. 91–92].

Змістовний аналіз загального перебігу політичних дискусій, які розгорнулись на шпальтах колоністських видань навколо обговорення питань тактики та стратегії політичної боротьби, її організаційних форм та методів, визначення пріоритетних політичних завдань колоністської спільноти та узгодження позицій різних соціальних та етноконфесійних груп, дає можливість не тільки реконструювати загальні риси розвитку політичного процесу в колоніях, але й визначити їх специфічний характер [21–26; 31–33].

Вибори до І Державної думи відбувалися, як відомо, в лютому-березні 1906 р. в надзвичайно складних умовах політичної кризи, яка не тільки набирала обертів, але й спровокувала чисельні соціальні заворушення в містах та селах імперії, ставлячи під загрозу саму можливість існування режиму. Під час виборів у низці губерній та областей країни було офіційно проголошено військовий стан. У деяких районах країни вибори неодноразово відкладалися і навіть зовсім не були проведені [11, c. 5].

Виборча кампанія проходила в умовах жорстких громадянських конфліктів та переслідування царськими властями прогресивних демократичних елементів. [13, с. 74–75]. Виборчий процес відбувався на підставі законодавчих положень та норм «Указу від 11 грудня 1905 року про зміни положення про вибори до Державної думи» [7, с. 94–102]. Намагаючись уникнути створення радикально налаштованого по відношенню до влади законодавчого органу, царат, використовуючи правові важелі, прописав у законі створення багатоступеневої куріальної системи виборів, яка базувалась на майновому та освітньому цензі [14, с. 43; 5, с. 204].

На початку виборчої кампанії до І Державної думи представники колоністської інтелігенції захопилися ідеєю створення окремої німецької політичної організації, яка, на їхню думку, об’єднала б у своїх рядах усі етноконфесійні групи населення колоній під гаслом: «серед німців може бути лише німецька партія» [23, s. 3]. Проте, прогресивна та цілком слушна ідея організаційного оформлення загальноімперської німецької партії в умовах відсутності реального досвіду політичної комунікації між різними етноконфесійними та регіональними групами німецького населення імперії була утопічною та нездійсненою річчю, оскільки апріорі не була здатна швидко здолати упереджений корпоративний трайбалізм колоністського соціуму. Фактично, проект організаційного оформлення загальнонімецької політичної партії, попри певну політичну привабливість та суспільну перспективність, був провалений ще на початковому етапі обговорення самими колоністами, які усвідомлювали нереальність оформлення автономістської німецької політичної партії.

Практична неможливість створення власної політичної сили була зумовлена й об’єктивними реаліями суспільно-політичного життя імперії: німці становили у відсотковому відношенні відносно незначну частину населення країни, що наочно унеможливлювало проведення власних представників до російського парламенту та організацію стабільного політичного тиску на владні органи з метою відстоювання та захисту національних прав та потреб [6, с. 683]. На цей процес суттєвим чином вплинула й законодавчо прописана владою багатоступенева система організації та проведення виборів, що створювала штучні перепони для прямого політичного представництва інтересів колоністів. Значно ускладнював завдання організаційного постання єдиної загальнонаціональної німецької партії й потужний колоністський регіоналізм, який був притаманний різним групам німецькомовного населення.

Усвідомивши безперспективність політичної боротьби під прапором власної національної політичної партії, представники колоністського загалу сконцентрували свої інтелектуальні та організаційні зусилля на пошуку нової моделі участі в політичному житті шляхом налагодження тісної співпраці з тими політичними силами, які мали суголосні з колоністськими погляди на подальші перспективи політичного, національного та соціально-економічного поступу імперії, проголошували ідентичні з ними принципи організації політичного, національного та соціального устрою країни. У тих політичних умовах більш реалістичним та прагматичним виявися курс на створення окремих національних автономістських груп та фракцій у складі загальноросійських партій, які користувалися підтримкою значної частини російських виборців та мали реальні шанси на проходження до Державної думи [24, s. 2–3].

Попри широкий спектр політичних партій та рухів, який був представлений на політичному полі Російської імперії того періоду, можливий вибір колоністами ймовірних політичних союзників був дуже обмежений, беручи до уваги традиційні провладні консервативні установки колоністського соціуму.

Як випливає з матеріалів німецькомовної преси, політичні кола та економічна верхівка колоній відразу відкинули можливість співпраці з крайніми правомонархічними націоналістичними партіями, які сповідували ідеологію великодержавного російського шовінізму, активно заперечували й відкидали саму ідею забезпечення прав національних меншин в імперії, наголошуючи на необхідності створення законодавчих умов щодо нівелювання національних відмінностей та особливостей всіх «інородців», до яких зараховували й колоністів [21, s. 3].

Не користувалися значною прихильністю серед колоністської інтелігенції та заможних мешканців німецьких поселень й партії лівого спрямування, які висували радикальні програми соціально-економічної перебудови країни, включаючи й проведення загального земельного переділу, ліквідації поміщицького землеволодіння, та постулювали насильницькі методи організації та ведення політичної боротьби [20, s. 3].

Відносно партій центристської та правоцентристської орієнтації симпатії німецькомовного загалу розділилися. Колоністи, які мали високий освітній рівень та більш прогресивні суспільно-політичні погляди, у своїх виступах, на шпальтах місцевої преси, обґрунтовували доцільність налагодження тісної співпраці з конституційними демократами (кадетами). Інша частина інтелігенції наполягала на активній підтримці політичної програми Союзу 17 жовтня. Один із активних кореспондентів менонітського часопису «Friedenstimme» у своїй розлогій статті, присвяченій детальному аналітичному викладу поточної політичної ситуації в країні, звернув увагу на високий потенціал кадетів як політичної сили підкресливши їх значимість для подальшого розвитку менонітської спільноти: «.. якщо меноніти думають про збереження власних прав, особливо про звільнення від військової служби, варто цікавитися кадетами…» [31, s. 232–233]. Однак, попри наявність у політичній програмі кадетів передових та прогресивних положень щодо культурно-національного самовизначення національних меншин (використання національних мов у системі початкової та середньої освіти, чинному діловодстві та судочинстві, всебічне правове забезпечення свободи сумління та віросповідання), партійні проекти радикального вирішення аграрного питання шляхом відчуження землі у приватних власників не надали їм значної політичної популярності серед колоністів. Так, менонітський часопис «Friedenstimme» резюмував різко негативне ставлення консервативної більшості населення колоній до політичних перетворень конституційних демократів в аграрному та робітничому питаннях таким пасажем: «Вони (кадети) пообіцяли 8-годинний робочий день робітникам та землю селянам. Ведуть розмови про права жінок. Проте з усім цим ми не згодні» [30, s. 161–162].

Фактично в таких історичних умовах колоністи були приречені стати активними прибічниками промонархічних помірковано-ліберальних сил, головним репрезентантом яких на політичній сцені імперії був Союз 17 жовтня, що взяв на озброєння демократичні гасла еволюційної політичної модернізації існуючого самодержавного режиму. Уже на початковому етапі передвиборчої кампанії до І Державної думи колоністи почали утворювати перші політичні групи октябристської орієнтації, які розпочали активно агітували німецьке населення за свою політичну силу, роз’яснюючи її політичну програму та окремі положення [19, s. 1–2; 15, s. 1–2]. У цьому питанні прикладом для наслідування колоністам слугували німці Прибалтики та Привісленського краю, які восени 1905 р. оперативно створили політичні осередки, головне завдання діяльності яких полягало у послідовному захисту власних соціально-економічних інтересів та національної культурної спадщини [1, c. 30–31].

Як свідчить аналіз місцевої преси колоністів, абсолютна частка мешканців німецькомовних поселень Півдня України поділяла політичну стратегію октябристів відносно перспектив суспільно-економічного, поземельного та соціального устрою Російської імперії [25–28; 30–33]. Колоністи, які здебільшого належали до заможного прошарку південноукраїнського селянства, схвально відгукнулися на помірковано-консервативні положення аграрної програми октябристів, яка відкидала можливість радикальних перетворень в аграрній сфері шляхом практичної реалізації тотального переділу земельної власності, й містила розлогі пункти щодо наділення селян землею за рахунок держави, практичного запровадження розгалужених механізмів із кредитування селянських господарств через відділення Селянського банку, переселення малоземельного населення до інших регіонів імперії.

Менонітський часопис «Friedenstimme», відзначаючи необхідність негайного розв’язання аграрного питання, писав: «Російським селянам без сумніву треба допомогти – варто нарізати на кожну душу по 1 та більше дес. землі. Мужика треба підняти духовно й матеріально та обкласти податком на алкоголь, скасувати свята та урегулювати робочий час. Варто скасувати общинне землеволодіння та запровадити приватне – подворове. Якщо земля наших пращурів, яку вони отримали понад 100 років тому, буде розподілена поміж нас і ми не зможемо купити ніяких поселень та земель, для нас це буде вкрай обтяжливо та болісно» [32, s. 243].

Відсутність у програмі октябристів популістських гасел та радикальних рецептів розв’язання аграрного питання, підкреслена повага до приватної власності і власника, перетворили їх на політичних кумирів колоністського загалу.

Імпонувало колоністам й активне засудження октябристами використання брутального насильства як інструменту революційної практики та політичної боротьби, орієнтація на всебічне обстоювання поступально-еволюційного курсу розвитку імперії. Реалістичний прагматизм, виважена приземленість соціально-економічних перетворень октябристської політичної програми виявилася суголосною соціально-економічним, національним інтересам та суспільним запитам колоністської спільноти Півдня України, яка, налякана революційним підйомом мас, прагнула реалізації саме такого поміркованого курсу ліберальних реформ, які істотним чином не зачіпали господарського та соціального устрою колоній та надавати їхнім мешканцям широку персональну національну автономію. Так, німецькомовна газета «Deutsches Leben», схвально оцінюючи факт створення Німецької групи в лавах октябристів, відзначала: «Якщо Німецька група пропонує вільний розвиток німецької національності, захист віри, німецької мови, шкіл, тоді знайдеться мало німців, які не стануть під її прапор» [22, s. 2].

Під час організації та проведення виборів до І Державної думи Російської імперії, як свідчать історичні джерела, німці-колоністи та меноніти продемонстрували досить високий ступінь політичної активності, злагодженого та дисциплінованого підходу до організації та проведення виборчого процесу, що було продиктовано наочним усвідомленням персональної відповідальності за політичне майбутнє власного етносу в російській державі.

Промовистим є той факт, що на проміжних місцевих виборах до І Державної думи німці-колоністи зайняли одне з чільних місць у Херсонській, Таврійській та Катеринославській губерніях. При цьому, окремим кандидатам-колоністам вдалося перемогти на тих виборчих дільницях, де кількісно переважали українські та російські виборці, які в процесі голосування віддали за них свої голоси. Ця ситуація була свідченням того факту, що німецькомовні кандидати користувалися підтримкою та значним авторитетом серед місцевого населення, яке розглядало їх як сумлінних, заощадливих та міцних господарів, які були спроможні ефективно відстоювати інтереси та політичні накази своїх виборців та їхніх громад.

Досить типовим явищем у німецьких та менонітських колоніях Півдня України було висування на посади кандидатів та уповноважених виборщиків представників сільської та волосної адміністрації. Ця ситуація була наслідком певного політичного розрахунку місцевої влади, представники якої в процесі виборів до І Державної думи свідомо організувати селекційний відбір майбутніх очільників депутатського корпусу, ставляючи перед собою практичну мету – максимально відсіяти на проміжному етапі виборів реальних політичних опонентів влади. Так, за результатами виборів по сільській курії Глюкстальської волості уповноваженими та кандидатами було обрано волосного писаря Б. Кренцлера та старосту І. Обенауера, в колонії Фрейденталь – Р. Аделя та І. Гейсмана [26, s. 3]. У колонії Гросвердер Маріупольського повіту Катеринославської губернії на виборах волосних уповноважених здобули перемогу обершульц А. Цейгер із Грюнау та Я. Халебан із Біловежі [28, s. 3]. У Хортицьких колоніях було обрано місцевого старосту І. Дюка. У менонітській Орловській волості Херсонського повіту на виборах перемогли староста Ф. Мартен та Г. Деркзен [16, s. 8].

У районах дисперсного розташування німецьких та менонітських поселень Півдня України перемога колоністських кандидатів була абсолютною, що стало наслідком добре організованої агітаційної та передвиборчої кампанії, високого рівня дисциплінованості німецькомовного електорату, який попри заклики ліворадикальних партій та сил бойкотувати вибори, свідомо прийшов на виборчі дільниці та взяв активну участь у голосуванні, продемонструвавши високу явку. Так, у селищі Нечаянном обрали уповноваженими 34 німця та 2 росіянина [26, s. 3]. У колонії Ейгенгейм із 564 виборців з’явилося 344 особи, які обрали своїми уповноваженими 22 німця та 12 росіян [27, s. 3]. У колонії Надежда Акерманського повіту було обрано 54 німця та 3 росіянина. У Сараті того ж повіту обрали уповноваженими від громади Я. Вагнера та Х. Коха. У колонії Захар’євка Тираспольського повіту було обрано 54 німця, 13 росіян та 3 єврея [26, s. 3]. У колонії Касель перемогли Я. Котц та Я. Кноль. У колонії Петрівка Тираспольського повіту 424 виборці обрали 92 особи, з них 87 німців, 1 росіянина і 4 євреїв [29, s. 3]. У колонії Баден Одеського повіту були обрані колоністи Г. Венделін та І. Вегман [27, s. 3]. Аналогічною виглядала ситуація й на виборах великих землевласників. Так, наприклад, у Тираспольському повіті по землевласницькій курії перемогло 8 німців [27, s. 3]. У колонії Ландау виборці обрали своїми представниками 59 німців та 5 росіян [27, s. 1]. У місті Мелітополі 18 березня були обрані уповноваженими від міста та повіту – І. Вібе, С. Захарова, В. Класена [18, s. 5]. У Павлограді 19 березня відбулися збори великих землевласників повіту, з 235 виборців на збори з’явилося 77 виборці, з яких 12 були німцями. У результаті голосування було обрано 2 німця. За аналогічним сценарієм розвивалися події в Нікополі Катеринославського повіту, де виборці відали свої голоси 3 росіянам та 4 німцям [17, s. 4].

Особливо успішними для колоністів та політичних сил, які вони репрезентували були вибори по землевласницькій курії Одеського повіту: з 7 місць колоністам вдалося вибороти у процесі перегонів 4, що стало абсолютним рекордом по південноукраїнських губерніях імперії [27, s. 3]. Очевидно, що загальна успішність голосування за представників колоністської спільноти в Одеському повіті була віддзеркаленням особливої ролі та місця колоністів у господарській системі повіту. Високі показники питомої частки кандидатів-колоністів, які пройшли через сито місцевих проміжних виборів, яскраво свідчили про економічну силу, ґрунтовний господарчий досвід представників колоністського загалу, вірність обраним політичним гаслам та принципам, що в цілому, було по-справжньому оцінено виборцями. Відзначимо, що абсолютна більшість кандидатів мала достатньо високий рівень освіти, який допомагав долати чисельні законодавчі обмеження, пов’язані із запровадженням освітнього цензу [20, s. 7].

Попри загальну успішність на проміжних сільських та повітових виборах, німцям-колоністам не вдалося провести значну кількість своїх представників на загальногубернських виборах у Таврійській, Катеринославській та Херсонській губерніях, що стало відображенням високої конкурентної боротьби з іншими кандидатами, які, у свою чергу, належали переважно до місцевого дворянства й буржуазії, мали набагато вищий, в порівнянні з колоністами, освітній рівень та адміністративний досвід практичної роботи в чисельних земських та урядових установах.

Слід відзначити, що по закінченню передвиборчих перегонів німецька та менонітська громадськість не відмежувалася від політичних процесів, що відбувалися в імперії. Особливо уважно вона спостерігала за діяльністю різних політичних сил, представлених у І Державній думі, куди увійшли й два німецьких депутати: І. Монн від Херсонської губернії та Ф. Штейнгель від міста Києва [2, с. 45].

Із перших днів роботи парламенту на сторінках колоністської преси розгорнулося жваве обговорення поточних політичних подій: думських засідань, політичних заяв депутатів, політичної реакції на них офіційної влади. Відсутність у Думи реальних важелів впливу на суспільно-політичну та соціально-політичну ситуацію країни сприяла зростанню опозиційних настроїв як в російському суспільстві, так і в середовищі колоністів. Навіть лояльно налаштовані по відношенню до влади редактори менонітського часопису «Friedenstimme» різко критикували російське самодержавство, відзначаючи номінальність проголошених у Маніфесті свобод. Уже у квітні 1906 р. редакція менонітського часопису «Friedenstimme» констатувала, «що Дума та уряд ідуть урозріз і, якщо так буде далі, то Дума буде закрита, оскільки вона висуває значні вимоги» [30, s. 152–153]. Життя підтвердило правильність зробленого редакцією прогнозу розвитку політичної ситуації в країні. Так, 8 липня 1906 р. російський цар Микола ІІ своїм указом розпустив І Державну думу і оголосив нові вибори.

У період виборів до І Державної думи більша частина німців-колоністів та менонітів підтримала проголошений російським самодержавним режимом помірковано-ліберальний курс, спрямований на еволюційне реформування суспільно-політичної системи країни. Таким чином, більша частина населення німецьких та менонітських колоній Півдня України пов’язала своє політичне майбутнє з російським самодержавством, беручи до уваги той факт, що останнє виступало надійним гарантом збереження його майнових прав та національних інтересів. Роблячи власний вибір на користь підтримки російського самодержавства, німецькі колоністи та меноніти фактично прирікали себе на історичну поразку, протиставляючи абсолютній більшості опозиційно налаштованого населення країни.

Політичний дебют німецьких та менонітських колоністів на виборах до І Державної думи, попри очевидну поразку на губернському рівні, виявився цілком успішним, оскільки колоністи набули нового для себе практичного та організаційного досвіду передвиборчої боротьби: в досить стислі терміни створили власні політичні осередки та групи, опрацювали комплексну програму політичних дій, визначилися зі своїми політичними союзниками, які забезпечили їм представництво у складі думських фракцій, та провели успішну агітаційну та виборчу кампанію. Вибори до І Державної думи засвідчили, що політична еліта колоній виявилася спроможною не тільки артикулювати загальні політичні та національні вимоги, але й організаційно та ідеологічно мобілізувати населення для досягнення високого позитивного політичного результату.

Бібліографічні посилання

1. Айсфельд А. Немецкое население в политической и общественной жизни Российской империи в период 1905–1917 гг. / А. Айсфельд // Вопросы германской истории. Немцы Украины и России в конфликтах и компромиссах ХIХ–ХХ вв. : материалы междунар. науч. конф., Днепропетровск, 24–27 сентября 2007 года. – Д. : Пороги, 2007. – С. 28–42.

2. Безносов А. И. Депутаты-немцы в Государственных думах России (1906–1917) / А. И. Безносов, И. В. Толстых // Вопросы германской истории : в 2 т. – Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1998. – Т. 1. – С. 43–46.

3. Берестень Ю. В.До питання про особливості суспільно-політичного життя населення німецьких колоній Півдня України на початку російської революції 1905–1907 років / Ю. В. Берестень // Проблеми політичної історії України. – Вип. 4. – Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2009. – С. 71–77.

4. Берестень Ю. Ландвирт / Ю. Берестень // Немцы России. Энциклопедия. – М. : «ЭРН», 2004. – Т. 2. – С. 279–280.

5. Генеральная репетиция Великого октября. Первая буржуазно-демократическая революция в России. – М. : Изд.-во полит. л-ры, 1985. – 575 с.

6. Дизендорф В.Демографические процессы / В. Дизендорф // Немцы России. Энциклопедия. – М. : «ЭРН», 1998. – Т. 1. – С. 683.

7. Именной высочайший указ правительствующему сенату от 11 декабря 1905 г. // Государственная Дума в Росии в документах и матеріалах. – М. : Гос. изд-во Юрид. л-ры, 1957. – С. 94–102.

8. Логинова Е. Е.Немецкоязычная пресса Юга Украины конца ХІХ – начала ХХ веков: историографичесчкий аспект / Е. Е. Логинова // Грані. – 2002.– № 6 (26). – С. 30–33.

9. Логінова О. Є. Німецькомовна преса Півдня України кінця ХІХ – початку ХХ ст. як предмет вивчення у вітчизняній історіографії / О. Є. Логінова // Борисфен. – 2003. – № 7 (145). – С. 22–23.

10. Логинова Е. Е. Формирование национального сознания немецких колонистов и меннонитов Юга Украины (конец ХIХ – начало ХХ вв.) / Е. Е. Логинова, Ю. В. Берестень // Грані. – 2003. – № 4 (30). – С. 90–93.

11. Первая Государственная Дума. Бесплатное приложение к «Биржевым Ведомостям» Второе издание. – СПб., 1907. – 159 с.

12. Плесская Э. Одессаер Цайтунг / Э. Плесская // Немцы России. Энциклопедия. – М. : «ЭРН», 2004. – Т. 2. – С. 700.

13. Реєнт О. П. Українці в державній думі Російської імперії / О. П. Реєнт // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К. : Інститут історії України, 2009 р. – Вип. ХVІ. – С. 318–335.

14. Сидельников С. М. Образование и деятельность первой Государственой думы / С. М. Сидельников. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1962. – 380 с.

15. Botschafter.– 1906. – № 24.

16. Botschafter.– 1906. – № 26.

17. Botschafter.– 1906. – № 27.

18. Botschafter.– 1906. – № 28.

19. Botschafter.– 1906. – № 29.

20. Botschafter.– 1907. – № 50.

21. Deutsches Leben. – 1906. – № 3.

22. Deutsches Leben. – 1906. – № 5.

23. Deutsches Leben. – 1906. – № 7.

24. Deutsches Leben. – 1906. – № 11.

25. Deutsches Leben. – 1906. – № 12.

26. Deutsches Leben. – 1906. – № 17.

27. Deutsches Leben. – 1906. – № 18.

28. Deutsches Leben. – 1906. – № 21.

29. Deutsches Leben. – 1906. – № 23–24.

30. Friedenstimme. – 1906. – № 15.

31. Friedenstimme. – 1906. – № 22.

32. Friedenstimme. – 1906. – № 23.

33. Friedenstimme. – 1906. – № 24.

Надійшла до редколегії: 06.12.2010.

УДК 94(477) «1912-1917»

В. І. Мороз*, М. В. Рошко**

*Дніпропетровський державний аграрний університет

**Дніпропетровський історичний музей імені Дмитра Яворницького

РОСІЙСЬКІ ЛІВІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ НАПЕРЕДОДНІ І У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1912–1917 рр.)

Розглянуто діяльність російських лівих соціал-демократів напередодні і в роки Першої світової війни (1912–1917 рр.). Особливу увагу приділено зміні форм і методів партійної роботи у зв’язку зі змінами обставин. Підкреслено значення діяльності лідерів російської соціал-демократії з укріплення партії.

Ключові слова: соціал-демократ, Державна дума, депутат, конференція.

Рассмотрена деятельность российских левых социал-демократов накануне и в годы Первой мировой войны (1912–1917 гг.). Особое внимание уделено изменению форм и методов партийной работы в святи с изменившимися обстоятельствами. Подчеркнуто значение деятельности лидеров российской социал-демократии по укреплению партии.

Ключевые слова: социал-демократ, Государственная дума, депутат, конференция.

In article the author touches upon a problem of activity of Russian left Social Democrats before and during First World War (1912–1917). Special attention is devoted to replacing forms and methods in party's work which bases on the grounds of changing circumstances. The author underlines significance of activity of Russian Social Democrat leaders in consolidation of party.

Key words: Social Democrat, State Duma, deputy, conference.

Російські ліві соціал-демократи після поразки у Росії революції 1905–1907 рр. і терору влади значно зменшили свій чисельний склад. Зменшення чисельності відбулося у 3–5 разів у залежності від регіону. Деякі соціал-демократичні організації, чисельність яких була малою, взагалі припинили своє існування. Керівництво лівих соціал-демократів стурбоване становищем справ у партії проводить на початку 1912 р. Шосту (Пражську) Загальноросійську конференцію.

На конференції у Празі аналізуються політичні події у Росії та світі за останні роки і виробляється нове бачення проблем партійного будівництва. В основу діяльності російських лівих соціал-демократів вносяться нові форми і методи роботи. Головним напрямом діяльності лівих стають не барикадні бої, не демонстрації, не страйки, а робота з організації партійної преси, насамперед газети «Правда» та таких партійних видань, як «Зірка», «Просвіта», «Прибой», «Питання страхування», «Наш шлях» та інших.

Організацією видання газети «Правда» переймається лідер лівих соціал-демократів Володимир Ілліч Ленін. Саме він формує обличчя видання, пише у «Правду» понад 280 статей [9, с. 12]. Це такі, як «Наші задачі», «Історична доля вчення Карла Маркса», «Марксизм і реформізм», «До двадцятої річниці смерті Йосипа Діцгена», «Август Бебель», «Гаррі Квелч», «Підсумки за пів року праці» і інші. «Я писав у цю газету майже щодня…» [8, с. 79–80] – пригадував він. Соціал-демократ А. А. Андрєєв, співробітник «Правди», розповідав, що «…читали їх сотні і тисячі людей. Кожен екземпляр переходив з рук у руки» [1, с. 14].

Підготовці кадрів лівих соціал-демократів В. І. Ленін і інші лідери партії приділяли багато уваги. У «Правді» і інших партійних виданнях була організована робота по написанню робітниками заводів, фабрик та майстерень цілої низки кореспонденцій, а також була розгорнута компанія з підтримки лівої соціал-демократичної преси. З вислову Володимира Леніна, матеріальна підтримка робітниками лівих соціал-демократичних видань було не чим іншим, як «формою членських взносів» [7, с. 346]. Тому, навіть хворий у квітні 1912 р., Ленін не припиняв займатися організацією та керівництвом цієї роботи [11, арк. 1–2].

Фундаментом у діяльності лівих соціал-демократів було розташування за кордоном операційної бази. У Кракові та Пороніні проводились збори керівництва партії, збори керівників місцевих осередків і інша робота. З закордону фактично направлялись на місця у Росію всі головні накази з будівництва партії.

Напередодні Першої світової війни особливу роль у діяльності лівих соціал-демократів відігравала робота депутатів-робітників IV Державної думи Росії. Депутати думи Г. І. Петровський, А. Є. Бадаєв, М. К. Муранов, Ф. М. Самойлов і М. Р. Шагов підтримували широкі партійні зв’язки з усіма місцевими соціал-демократами держави, виконували обов’язки партійного центру Росії. Вони регулярно проводили широке соціологічне опитування робітників фабрик і заводів [14, арк. 6–15].

Так, Г. І. Петровський регулярно навідувався до Катеринослава (Дніпропетровська) і зустрічався з робітниками Брянського і Трубопрокатного заводів. Під впливом Григорія Івановича Петровського робітники цих заводів створили соціал-демократичний гурток [4, арк. 1]. Окрім того, у цей час, російські ліві соціал-демократи ведуть роботу серед різних профспілок, страхових контор, лікарняних кас, організовують Поронінську партійну школу, ведуть боротьбу з ліквідаторством, троцкізмом, провокаторством, репресіями влади, індивідуальну роботу, а саме: переписка, зустрічі, бесіди, громадські виступи і таке інше. Все це у комплексі складало систему організаційно-партійної діяльності російської лівої соціал-демократії і її лідера Леніна. Говорячи про чисельність підготовлених і вихованих кадрів лівих соціал-демократів В. І Ленін писав, що «відрізняючись від легальних соціал-демократичних партій Західної Європи, ми у даний момент не можемо повідомити точне число нашої партії» [6, с. 157], але ми знаємо, що у ній «від 30 до 50 тисяч, але точно назвати неможливо» [6, с. 34].

Підбиваючи підсумки роботи лівих соціал-демократів за цей період Ленін у 1915 р. відмічав: «Правдистські газети: робота «муранівського типу» організували єдність 4/5 свідомих робітників Росії. Біля 40000 робітників купляло «Правду», набагато більше її читало. Якщо уп’ятеро і удесятеро розіб’є їх війна, тюрма, Сибір, каторга. Знищити цього прошарку неможливо. Він живий. Він пронизаний революціонністю і антишовінізмом. Він один стоїть у центрі народу і у самій глибині його…» [7, с. 175].

З початком Першої світової війни і з посиланням репресій влади, російські ліві соціал-демократи змінюють форми і методи партійної роботи у масах. «Ми знаємо, – писав Ленін, – на початку був переполох великий який углиблявся переслідуванням царизму, поведінкою «європейців», переляком війни» [7, с. 111].

Рішення лідерів російської лівої соціал-демократії про перенесення закордонної операційної бази з Польщі і до Швейцарії та виработка ними нових програмних документів партії (Маніфест ЦК, «Війна і російська соціал-демократія»), боротьба з опортунізмом лідерів ІІ Інтернаціоналу і меншовиками Росії – стало основою перебудови партійної роботи. Охранка, яка кругом питалась поспішити і яка йшла майже по п’ятам соціал-демократів, відмічала, що «Швейцарія стала центром… там іде робота з переустрою… Російської Соц. – Демокр. Робочої Партії» [3, арк. 60].

«Місяці вересень і жовтень, – писав Ленін, – були тим часом, коли… широко йшла дискусія на рефератах і у газетах…новий поділ по питанням, піднятим війною» [7, с. 11]. У маніфесті ЦК партії і у роботах цього періоду Ленін вважав, що головною метою лівих соціал-демократів у цей час є першочергова необхідність зробити «сучасну імперіалістичну війну громадянською» [7, с. 22]. Маніфест ЦК був доставлений у Росію і робітники, – зі слів соціал-демократа Т. К. Кондратьєва, – «його читали до того, що неможливо було розпізнати букви від пожмакань та засаленості» [10, с. 389].

Важливим моментом у діяльності лівих соціал-демократів було поновлення видання центрального органу партії газети «Соціал-демократ». На її сторінках Ленін надрукував понад 70 статей [2, с. 15]. Серед них такі, як «Про лозунг Спільних Штатів Європи», «Про дві лінії революції», «Що показав суд над РСДР фракцією», «Про національну гідність великоросів» і інші. Статті Леніна у газеті «Соціал-демократ» відігравали значну роль у політичному вихованні робітничих мас. Наприклад, лівий соціал-демократ Літвінов інформував, що у них поширюється регулярно 75–100 екземплярів газети, внаслідок чого їх організація росте, як якісно так і кількісно (у них в організації сьогодні 25 членів партії) [12, арк. 1–2].

С. Н. Равич писала, що «останній номер Центрального органа мав надзвичайно гарний успіх. Навіть вони, женевські емігранти, під впливом газети стали твердо вірити в успіх партійної справи» [13, арк. 2].

Збільшення накладу Центрального органу, відновлення у столиці видання легального журналу «Питання страхування», організація місцевих партійних видань і діяльність посильних, посередників, бойкот політики військово-промислових комітетів, написання листівок, інструкцій, пісєм, робота у середовищі металістів, в армії, на флоті, молоді, жінок – такий тільки перелік діяльності лівих соціал-демократів у ці роки.

У лютому 1917 р. результат діяльності лівих соціал-демократів і їх лідерів з підготовки та виховання партійних кадрів був таким, що в рядах партії налічувалось приблизно 24 тисячі членів [5, с. 32]. Сама велика партійна організація була у Петрограді – приблизно 2000 членів. Московська організація мала біля 600 членів, катеринославська – 400, нижегородська – більше 300, київська – 200, харківська – 200, макіївська – 180-200, іваново-вознесенська – 150-200, ростово-нахічеванська – 170, тверська – 120-150 і уральські біля 500 чоловік. Це були не завжди багаточисельні, але стійкі і віддані справі організації, які працювали у масах.

Бібліографічні посилання

1.Андрєєв А. А. Спогади, пісьма / А. А. Андрєєв / укл. : Н. А. Андрєєва. – М. : Політвидав, 1985. – 335 с.

2. В. І. Ленін про пресу. – М. : Політвидав, 1984. – 526 с.

3. Державний архів Російської федерації (ДАРФ). – Ф. ДП. 00. 1915 г., спр. 5, ч. І.

4. Державний архів Дніпропетровської області (ДАДО). – Ф. 24, оп. 1, спр. 199.

5. Загальноросійський перепис членів РКП 1922 року. – М. : Держвидав, 1923. – Вип. 4. – 560 с.

6.Ленін В. І. / В. И. Ленин // Повн. зібр. творів : у 55 т. – Т. 24 – 566 с.

7.Ленін В. І./ В. И. Ленин // Повн. зібр. творів: у 55 т. – Т. 26 – 590 с.

8. Ленін В. І. / В. И. Ленин // Повн. зібр. творів: у 55 т. – Т. 31 – 671 с.

9. Ленін і «Правда». – М. : Правда, 1982. – 800 с.

10. Нариси історії Ленінградської організації КПРС. – Л. : Ленвидав, 1962. – Ч. І. – 608 с.

11. Російський державний архів соціально-політичної історії (далі – РДАСПІ). – Ф. 17, оп.1, спр. 1239.